Вибори 1989 року до З’їзду народних депутатів СССР

Микола Жарких

В цей же час, коли клуб “Спадщина” мітингував і засідав, інші люди теж дещо робили. Зокрема, генеральний секретар ЦК КПРС М.С.Горбачов провів зміни до конститутції та новий закон про вибори народних депутатів і призначив вибори за цим новим законом на березень 1989 року.

Цим змінам у законодавстві передувало обговорення проектів. Пам’ятаю, що ми в ІКХХВ теж провели таке обговорення і навіть склали відповідного листа. При цій нагоді належить згадати добрим словом моїх товаришів по інституту – Еміля Жолковського, Євгена Аксененка, Володимира Гончарука, Андрія Ярощука, Наталю Міщук, Тетяну Федчук (Манілевич), Олексія Листовничого, які завжди мені в усьому допомагали і самі провадили велику громадську роботу.

Оце засідання, присвячене проектам законів, було першим значним заходом осередку Руху в нашому інституті. Ще слова “Рух” не було, і ми себе ще не вважали ніяким осередком, ні діячами – але вже діяли.

Слід наголосити, що ця горбачовська реформа була макіавелізмом в квадраті, так що сам Ніколо Макіавеллі, приймаючи її як дипломну роботу, надав би автору ступінь магістра державного управління. Зміни в конституції зводились в основному до запровадження посади президента, чому ніхто не придав уваги (ну, був час, коли генеральний секретар звався ще й головою Ради міністрів – нічого, витерпіли; і був час, коли генеральний секретар звався ще й головою президії Верховної ради – і теж нічого, теж витерпіли; а тепер генеральний секретар буде зватись ще президентом – і це перетриваємо).

Але виборча реформа була настільки хитро заплутана, що ніхто нічого не зрозумів, і всі, включаючи керівних комуністів усіх рангів, захопились цією нечуваною демократичною забавою під назвою “вибори”. В загальних рисах ця забава складалась з наступних етапів:

• висування кандидатів на зборах трудових колективів або за місцем проживання;
• окружні передвиборчі збори, які обирали кандидатів для внесення у списки на голосування;
• загальне голосування;
• З’їзд обраних народних депутатів;
• вибори постійно діючої Верховної ради з числа депутатів з’їзду.

Замість старорежимних прямих і рівних виборів (іще сталінського гарту) запроваджувались вибори непрямі й нерівні. Нерівність полягала в тому, що третина мандатів одразу була зарезервована для “депутатів від громадських організацій”. Оскільки громадська організація була на той час одна – КПРС, то партійна номенклатура охоче погодилась на цю новину, коли від одного члена ЦК обирався один депутат, і від трьохсот тисяч простонароддя також обирався один депутат. Можливо, комуняки уявляли собі, що з них вийде якась палата лордів, а вийшов – цілком несподівано як для них, так і, можливо, для самого Горбачова – розвал імперії зла під назвою СРСР.

Виявилось, що всі елементи політичної системи цієї імперії були так гармонізовані і так старанно підпирали одне одного, що скільки-небудь істотний вивал, руйнування одного елемента потягнуло за собою лавинне руйнування всієї конструкції. І виборча реформа створила оцей вивал.

…Отже, ми провели збори, склали резолюцію і надіслали її куди там було треба.

А потім – уже в січні 1989 року, коли виборча кампанія тягнулась мало не місяць – на “Спадщині” пролунало запитання: “А чого це ми нікого не висуваємо?” Це був неначе постріл стартового пістолета – всі члени “Спадщини” почали з усієї сили бігати, висуваючи кандидатів в депутати. Маю спеціально підкреслити – хоч я був внутрішньо готовий до виборчої боротьби, поштовх до конкретних дій я отримав саме від клубу “Спадщина”. І я думаю, що я не один був такий – у “Спадщині” були представники чи не всіх академічних інститутів, і роль Академії наук у виборах була дуже значною.

Наступного дня після засідання клубу я прийшов до інституту і запитав своїх товаришів: “А чого це ми нікого не висуваємо?” І всі забігали – уже в межах ІКХХВ – організовуючи збори трудового колективу.

Фактичний хід подій відносно добре відбитий у складеній мною підбірці документів “”, опублікованій у нашому журналі “Спадщина”, № 2. Тут же я спробую пригадати деякі особисті враження, які в документах не відбиваються.

Попередньо ми домовились, що мене будуть пропонувати на голову зборів, а Тетяну Федчук – на секретаря. Делегати проголосували за це без заперечень. Весь хід зборів був записаний на магнітофон, що дуже допомогло нам (власне, Тетяні та її подружкам) підготувати стенограму (тоді було визначено такий порядок, що до виборчої комісії подавався не тільки протокол зборів, але й стенограма). Виступи кандидатів, запитання до них та їх відповіді, виступи делегатів – все пройшло дуже жваво й зацікавлено, але затягнулось дуже довго. Технічно це було нам на руку, бо ми вирішили пропонувати зборам голосувати таємно, отже, треба було заготувати відповідну кількість бюлетенів. І поки промовці виступали, наші хлопці на кількох друкарських машинках надрукували оці бюлетені.

До голосування перейшли уже десь о 21-30. Всі поклали бюлетені до урни, і лічильна комісія пішла їх рахувати. Виникла напружена пауза, коли робити нема чого, а треба чекати із півгодини результатів, які невідомо на чию руку випадуть. В цей момент до сцени підійшов доктор хімічних наук Олег Леонідович Алексеєв і заспівав! Він мав чудовий глибокий бас, співав у любительському хорі й соло; в цей час він проспівав кілька пісень, і всі разом відчули, як упало напруження і настрій людей перемінився на бадьорий, і чомусь уже не було сумніву, що переможуть кандидати з екологічними програмами. І так воно вийшло. До речі, кореспондент “Вечірнього Києва” так і назвав свій репортаж з цих зборів – “Собрание с песней”.

Розходились ми близько 23-ї години. Я відчував важку втому – не так було тієї роботи надавати слово згідно порядку денного, скільки було нервового напруження відчувати себе фокусом громадської активності цілого інституту. Порядок давав нам три дні на підготовку документів, і завдяки нашій золотій Тетяні Федчук всі вони були надруковані у відповідному числі примірників і підписані. Отож я взяв ці документи, і в компанії кількох співробітників ми відправились до виборчої комісії. Пам’ятаю, що до складу наших депутацій входили завідувачі відділів (було вирішено, що так буде солідніше, бо всі ми були відносно молоді, до 35 років, а у виборчих комісіях засідали компартійні “дєдкі і бабкі”). На жаль, зовсім не пам’ятаю, хто саме був в компанії зі мною.

Отже, ми поїхали до окружної виборчої комісії, яка знаходилась на вулиці Індустріальній (нині В.Гетьмана, здається, № 17). В той же час мої товариші іншою групою поїхали на Хрещатик у міськвиконком, де знаходилась окружна комісія по нашому національно-територіальному округу.

Документи наші не викликали заперечень; єдиним спірним пунктом було те, що наші збори висунули обох кандидатів (С.П.Ольштинського і Ю.М.Щербака) в обидва округи, а комісія наполягала, що одні збори можуть висунути одного кандидати тільки в один округ. Закон не вимагав такого в категоричних виразах, і комісія свою позицію опирала на роз’ясненні, надісланому Центральною виборчою комісією. Пам’ятаю, як ми крутили брошуру із законом про вибори на всі боки і навіть дивились на просвіт, намагаючись зрозуміти – яка була в цьому питанні воля законодавця (звичайно, ні про “єзуїтизм”, ані про “макіавелізм” при цьому не йшлося). Погодились ми на тому, що закон не заперечує виразно таку можливість, отже – дозволено.

Тепер, з висоти часу, я думаю, що оце старання було з нашого боку зайвим, і схема “одні збори – один кандидат – один округ” була справді простішою і логічнішою (тим більше що для балотування кандидат мусив обрати тільки один округ). Але на той час ми були дуже горді своєю перемогою, бо наполягли на своєму, наперекір бажанню комуністичного начальства.

На наступне засідання клубу “Спадщина” я вже прийшов з цією перемогою. Зауважу принагідно, що ніякого почесного караулу при цьому виставлено не було, і з гармат ніхто не палив. Але у клубі я міг ділитись позитивним досвідом і давати поради іншим – як провести збори, як оформити документи, як їх подавати.

Окружні передвиборчі збори вигадав не Горбачов. Ці збори вигадав ще товариш Сталін (а може й він не вигадував, а звідкись запозичив). Мета зборів була цілком ясна – перебрати висунутих кандидатів, відсіяти неблагонадійних і затвердити кандидатами тільки тих, хто був чи здавався надійним виконавцем волі КПРС. Фактично це були прелімінарні вибори. Тоді порядок був такий, що кожні збори, які висунули кандидата, мали право делегувати 5 душ на оці окружні збори.

Отже, в інституті знову провели зібрання, обрали оці делегації, і так ми двома групами потрапили на ці збори. Враження і виступи подані в моїй підбірці документів. Я був присутній на зборах по 33-у національно-територіальному округу. С.П.Ольштинський виступив, на моє здивування, досить безбарвно, натомість І.Ф.Драч – яскраво й емоційно. З числа делегатів від ІКХХВ вдалося виступити Андрію Ярощуку та мені; ми, як уміли, агітували за Ольштинського, і в газетному звіті з цих зборів, скільки пам’ятаю, було відзначено, що найбільш активною була команда Ольштинського. Але все це говоріння проводилось тільки задля дотримання форми, бо переважна більшість учасників зборів прийшла туди не слухати і тим паче не виступати, а виконати наказ партії – проголосувати за першого секретаря Київського міськкому КПРС К.І.Масика і проти всіх інших кандидатів. От вони і виконали наказ…

Збори були в суботу; наступного дня, в неділю, я подумав – чи не подати нам скаргу на рішення зборів. Ініціатором випадало бути мені, оскільки я промовляв на зборах і мене всі учасники бачили й чули. Я переговорив по телефону з делегатами-рухівцями і відчув підтримку цієї ідеї. Я склав текст скарги, який делегація ІКХХВ підписала в повному складі (Шилов / Карпова / Жарких / Сотскова / Ярощук). Серед підписів – представники Інституту теоретичної фізики (Голод), Інституту ядерних досліджень (Конфедератенко, Тихий), Інституту фізики (Мосіюк, Демиденко), Інституту фізичної хімії (Холявенко, Бачерикова), Інституту математики (Сита, Кошманенко, Кратко), Інституту ботаніки (Мовчан). Підкреслено в цьому списку 5 представників клубу “Спадщина” – кожен з них на той час мав уже річний стаж.

Особливо треба відзначити участь у скарзі представників виробничого об’єднання “Мікропроцесор” – П.А.Копила та його колег (перечитуючи список, не можу згадати, хто ще був з цього колективу – треба дивитись в документах Руху). Окружні збори по Шевченківському округу проходили пізніше, мабуть, в наступну суботу, у приміщенні Будинку художника на Львівській площі. Ми, кілька душ зі “Спадщини”, прийшли до входу, щоб надати рухівцям-делегатам моральну підтримку. Пам’ятаю, що була проведена радіотрансляція із залу на ґанок, де ми товклися, і так ми почули, що головою зборів обрано П.А.Копила. “Ну, тут все буде гаразд” – подумав я, і справді, в цьому окрузі був обраний наш кандидат – Юрій Щербак.

Ще раз підкреслю – люди, які підписали скаргу, були справжнім золотим фондом київського Народного руху. Вони були діяльними й ефективними рухівцями ще до проголошення Руху, і потім так само енергійно працювали над формуванням Руху. Якби не вони (і тисячі тих киян, хто їх підтримував, обирав, чиїми повноважними представниками вони виступали) – ні Спілка письменників, ні “Літературна Україна”, ні навіть сам Леонід Макарович Кравчук ніякого Руху не створили б. Рухатись почали маси народу, а Л.М.Кравчук тільки користався з цієї ситуації, намагаючись надати Руху певну форму і спрямувати його в корисне для нього (Кравчука) русло. В результаті Україна здобула незалежність, а Кравчук – президенство. Всі задоволені.

Але повернемось в лютий 1989 року.

Скаргу ми надрукували і підписали, але як її передати в Москву, в Центральну виборчу комісію? Пам’ятаю, прийшов на “Спадщину” Сергій Михайлович Федоринчик і сказав: “Фототелеграфом з Центрального поштамту” (недаремно він був фахівцем у зв’язку!). От я пішов на Центральний поштамт і подав нашу скаргу у віконце “Фототелеграф”…

Радянський Союз мав танків більше, ніж усі інші країни земної кулі, разом узяті. Також і гармат, ракет, ядерних боєголовок, літаків та підводних човнів. Але системну технічну відсталість цієї імперії зла ще нікому не вдалося ні виміряти, ні описати. Тоді, коли в країні під назвою Заграниця в кожному офісі стояв факсовий апарат, я не те що не користувався ним, але навіть не бачив його і не чув цієї назви. Допіру в жовтні 1989 року я приніс якусь свою замітку Катерині Зеленській, на той час редактору рухівської газети “Вільне слово”. Вона попросила мене передрукувати її на яснішому папері, бо “ми її факсом передамо в Париж, у наше пресове бюро”. Я, фізик-теоретик, спитав у журналістки, що таке факс. Ну, це такий пристрій, що в нього вкладаєш аркуш, а в Парижі (це ж за тисячу кілометрів від Бердичева!) з аналогічного апарата вилізає неначе фотокопія документа. Це був персональний (отже, непідконтрольний владі) фототелеграф.

…Поштарка, побачивши адресу, запитала мене, чи нема у телеграмі чогось проти радянської влади. Я відповів: “Навпаки, тут за радянську владу”, як воно по суті й було. Так наша скарга була доставлена у Центральну виборчу комісію, про що нас повідомили відповідною телеграмою.

Ну, скарги йшли своїм чередом, а виборча машина, набираючи швидкості, рухалась вперед. Скарги на неї не впливали, бо не було передбачено ніякого механізму їх розгляду, ніяких апеляційних і касаційних інстанцій. Писання скарг було – перефразуючи товариша Леніна – школою демократії, школою антикомунізму, призначеною, щоб демократи не били байдики, а вчились складати державні папери.

Коли Ю.М.Щербака зареєстрували кандидатом, він визначив 10 своїх довірених осіб. Від ІКХХВ в це число увійшли Еміль Жолковський і я. Але тут я мушу зауважити, що я не міг себе змусити щось робити в якості довіреної особи – ця праця не була для мене сродною. Я розумів, що підводжу своїх товаришів, що наша команда ослаблена на 10 %, але включитись в цю роботу так і не зміг. Слід подякувати моїм товаришам, що вони мені за це ніколи не дорікали.

І от наступив понеділок після дня голосування. Я прийшов в інститут, і тут хтось із товариства приходить: “Ви чули результати голосування?! Повна наша перемога!” Це було справді щось неймовірне: по всіх округах Києва були обрані кандидати, яких висунули і підтримали рухівці. В тих двох округах (Оболонському (?) територіальному і Київському національно-територіальному), де було зареєстровано по одному номенклатурному кандидату, вибори були визнані такими, що не відбулися (кандидати не набрали необхідних 50 % голосів, а для повторного голосування не було підстав, тому що не було другого кандидата).

Головний київський комуняка товариш Масик пролетів, як фанера над Парижем (отим самим, куди Катерина Зеленська передавала свої факси). Казали, що він приземлився у кріслі заступника голови Ради міністрів УРСР. Мабуть, на цій посаді він мав досить часу, щоб зважити – яка то хистка і непевна посада начальника київської партійної організації, надто в часи революції.

По цих двох округах були призначені повторні вибори. Київські комуняки образились на невдячний народ і в ці вибори вже не втручались, пустили їх на самоплин. По національно-територіальному округу було зареєстровано 33 кандидати, з яких було обрано Володимира Черняка.

Так київський Рух здобув свою першу визначну політичну перемогу. Роль її можна порівняти хіба що з битвою під Жовтими Водами у революції Хмельницького. Підкреслю – перемога була здобута ще до формального проголошення Руху і до утворення його організаційних структур. Рухався народ, а начальники тільки намагались використати його (завжди в своїх цілях і не завжди щасливо).