Перші наслідки другого пришестя
Микола Жарких
І це друге пришестя не лишилось непоміченим.
Десь в цей час подзвонив до мене Мирослав Володимирович Попович, на той час завідувач відділу в Інституті філософії і дуже помітна особа в Київській координаційній раді. Пропозиція його була не зовсім рядова – він хотів обговорити зі мною різні питання по Руху і для цього запросив до себе до дому (він жив тоді на вул. Семашка, недалеко від мого гуртожитку).
Звичайно, я зрадів. Це хоча й не наближало мене до заповітної мрії – посидіти на козлах поруч із царським кучером, але все ж таки було гонорово.
Я просидів у нього досить довго і ми встигли наговоритись. Розмова велась так, що Попович більше задавав запитання, а я більше на них відповідав. Неначе на глум, я геть не пам’ятаю, які саме були теми розмови, натомість добре пам’ятаю, що Попович пригощав мене відбивними власного виготовлення. Отакий з мене мемуарист!
Пам’ятаю також, що ми трохи подивились по телевізору трансляцію виступу народного депутата Грищука під час обговорення закону про мови (от не витерпів, поліз-таки в Інтернет – цей закон було прийнято 28 жовтня 1989 року).
Перше враження від цього візиту в мене було дуже оптимістичне. Мені здалося, що ми знайшли порозуміння і навіть здобули довіру (ну, принаймні я довіряв Поповичу). Більше того – мені здалося, що цей візит був першим кроком мого входження до того тіснішого позалаштункового кола діячів Руху, який вище я окреслив як Рух спритних людей.
Але насправді нічого такого не відбулося. Всі мої спроби щось вирішити або проштовхнути в координаційній раді через Поповича не мали жодних наслідків. То його телефон не відповідав, то йому було ніколи, то він щось неначе й обіцяв, але результат був той самий, коли телефон не відповідав. Сам він мені більше не дзвонив, і я навіть не пригадую, чи ми з ним ще колись після того зустрічались.
Отже, доводиться визнати, що Попович просто виконав чиєсь доручення (звичайно, чисто філософське) і доповів (а може, й написав) про його виконання (знову ж таки в чисто філософському плані, бо пахло під час розмови смаженим м’ясом, а зовсім не хромовими чоботами). І надалі Попович геть не цікавився ані моєю громадською діяльністю, ані моєю “Бібліографією старої України”, про яку я йому листовно нагадував. Невже йому було шкода тих відбивних, що він мені згодував?
Отже, першим наслідком другого пришестя було те, що я набив кендюх філософською свининою. Але до заповітних козлів царського кучера це мене не наблизило, бо Попович був від них, мабуть, так само далекий, як і я.