Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Суміш / Той, що годує своїх пташенят слонами / Вибори 1990 року до Верховної ради УРСР

Той, що годує своїх пташенят слонами

Вибори 1990 року до Верховної ради УРСР

Микола Жарких

З цих виборів, які розпочалися в грудні 1989 року, я подам тільки деякі епізоди, які мені ліпше відомі.

Перший епізод я вже згадував – це конференція Товариства української мови в Ленінградському районі м.Києва, яка була проведена 28 грудня 1989 року. Чомусь не можу пригадати, де саме ми тоді зібрались, здається, десь на Микільській Борщагівці. Також не можу нічого пригадати, як виникла ідея запросити Валерія Івасюка. Але він прийшов, дуже добре виступив і конференція переконливою більшістю висунула його кандидатом у Верховну раду УРСР. Також ми висунули цілу купу кандидатів у Київську міську раду і Ленінградську районну раду.

Збори закінчились, як годиться, досить пізно, а наступного дня, 29 грудня, я зранку вже був у своєму інституті на вул. Фрунзе. Туди приїхала секретар конференції Наталя Красножон, і ми з нею на двох машинках барабанили звіт-протокол конференції і протоколи висунення кандидатів. У той же день, 29 грудня, коли всі нормальні люди (не меншовики й не опортуністи) готувалися святкувати Новий рік, я з пачкою протоколів завітав на Музейний провулок і поставив на них печатки центрального проводу ТУМ (повторю із вдячністю прізвище Юрія Огульчанського, господаря цієї печатки). В той же день, 29 грудня, частина протоколів була подана до виборчої комісії (а вона містилась у Ленінградському райвиконкомі, це просп.Перемоги, 97, біля метро “Святошин”). Отже, у той день я зробив по місту коло протяжністю 34 кілометри (нагадаю, що ніяких чорних “Волг” у нас не було, все це – на громадському транспорті й дещо пішки).

Частина наших протоколів була подана наступного дня, 30 грудня. Далі ми дали виборчим комісіям і собі перерву на два дні, і 2 січня 1990 року подали решту протоколів. Ми працювали як скажені, тому що почували себе представниками народу. Якби ми чогось не доробили, право народу на волевиявлення через нашу недбалість було б реалізовано не повністю.

У виборчих комісіях до нас було тільки одне запитання: а що, оця Ленінградська районна організація ТУМ, іменем якої ви висуваєте кандидатів, справді існує? Я спитав, які докази вони хотіли б мати. Виявилось, що це список осередків, протоколи утворення осередків та, здається, протоколи про вибори делегатів на конференцію. Все це дуже живо нагадувало завдання, яке лиха мачуха давала Попелюшці. Єдиною полегкістю було – від нас не вимагали, щоб ми пізнали самих себе.

З оцим завданням я, злий і стомлений, поїхав до ІКХХВ, до Наталі Міщук, яка була головою осередку ТУМ в інституті. Я пам’ятаю, що викладав справу якось роздратовано, більш емоційно, ніж вона того вартувала. Наталя спокійно мене вислухала, і як та казкова царівна Лебідь, відправила мене відпочивати. Не знаю, що і як вона робила, але лишається фактом: коли я в умовлений час прийшов до неї, всі документи були готові, неначе диво-місто з казки. Ці документи були передані до виборчої комісії, і наші протоколи були визнані чинними.

Отак працював київський Рух, коли він був народним (а не просто носив цю назву).

Другий епізод пов’язаний з виборами до місцевих рад. Цими виборами рухівське керівництво журилось дуже мало, вірніше сказати, що воно ними зовсім не цікавилось і не розуміло їх ваги. Націлившись на депутатство у Верховній раді УРСР, вони вирішили, що їхні особисті амбіції будуть у такий спосіб задоволені, а до інших їм не було діла.

Ніякої попередньої підготовчої роботи до цих виборів не велося. Ніхто не думав, що треба скласти кадровий резерв з активістів Руху, які могли б і хотіли б стати депутатами місцевих рад; ніхто не питав, якими напрямками роботи могли б займатись майбутні депутати; ніхто не подумав про якісь лекції для них з питань роботи рад і місцевих органів влади; ніхто не займався розподілом резервістів по округах з тим, щоб перспективні кандидати від Руху не борюкались в одному окрузі між собою; ніхто не подумав познайомити між собою резервістів і осередки у відповідних районах, які могли б висунути цих рухівців у кандидати. Знову ж таки ніхто не подумав скласти якусь програму діяльності Руху в місцевих радах, і неясно було, навіщо Руху взагалі оці ради. Кожен кандидат від Руху складав програму на власний розсуд і воював сам за себе. І ще багато чого не було зроблено, бо це вам не прапорами вимахувати і не викривати опортуністів.

Тут треба було, по-перше, ясного розуміння важливості справи; по-друге, якогось досвіду роботи в місцевих радах; по-третє, бажання і волі облишити все інше і займатись тільки цим. Нічого цього керівництво Руху не мало.

Отже, висування кандидатів від Руху у депутати місцевих рад йшло повністю самоплином, без будь-якого втручання Руху як організації. Коли вже висування було закінчене, я узяв на себе ту роботу, яку міг зробити один чоловік: я узявся складати список демократичного блоку до Київської міської ради (районні ради в Києві були вже за межами моїх особистих можливостей, і я нічого не можу сказати, чи велась на цій ділянці якась робота).

Підкреслю максимально рішуче і категорично: ті списки “демократичного блоку”, які я складав, корегував і поширював серед осередків (вони в кількох варіантах представлені в ), були результатом моєї особистої ініціативи. Ніяких рішень про організацію цього блоку ніякий керівний орган Руху не приймав, ніяких зборів кандидатів не проводив, навіть назву “демократичний блок” запропонував я, і вона прижилася, як зараз прийнято говорити, у якості стандарта де-факто.

Методика формування списку була проста: я взяв кілька аркушів, проставив номери округів від 1 до 299 (останній, 300-й округ Київради був особливим: він складався з військових частин гарнізону, і до нього нам було зась) і почав запитувати відвідувачів київського стола, хто з рухівців у якому окрузі висунутий. Демократами я вважав, по-перше всіх активістів Руху; по-друге, всіх кандидатів, висунутих некомуністичними громадськими організаціями; по-третє, всіх сміливих, хто сам зголошувався до цього списку.

Звичайно, не обійшлося без дрібних скандалів. Приходив до мене хтось із діячів і починав розповідати: “От ви такого-то записали у список, а ви знаєте? Він такий, та ще сякий (найчастіше – агент КГБ), то його треба викинути”. Потім приходив другий і зі свого боку: “А ви знаєте, хто оце тільки що з вами розмовляв? Він такий, він сякий, треба його викинути”. Я всіх уважно слухав, навіть ставив відмітки у своєму примірнику списку, але, ясна річ, нікого не викреслював, бо не хотів, щоб скандалісти зводили порахунки між собою моїми руками.

В результаті список вийшов дуже нерівномірним: в деяких округах було від двох до чотирьох наших кандидатів, а в деяких не було жодного. Це був наслідок стихійності висування, і на це вже не було ніякої ради.

Цей список я кілька разів передруковував особисто на найтоншому цигарковому папері (в парі зі згаданою вище індійською копіркою можна було отримати десять читабельних копій); ці примірники я роздавав бажаючим, вони в свою чергу його передруковували і поширювали далі. Це була рекомендація нашим активістам – за кого агітувати і голосувати до Київради.

Ліпшого способу поширювати цей список не знайшлося. Пам’ятаю, що прийшов до мене на Музейний провулок представник якоїсь молодіжної газети (здається, це був Костянтин Паришкура? не пам’ятаю достеменно) і сказав: “О, ми цей список надрукуємо”. Я дав йому примірник, але на цьому справа і стала.

Чи мав цей список ще якесь значення, окрім агітаційного – я не вмію сказати. Не знаю, чи були спроби ще якось організувати і згуртувати оцих паперових демократів, чи мав цей попередній список якийсь вплив на формування рухівської фракції у Київраді. Знаю тільки, що результати виборів були досить прикрими для Руху: замість 299 мандатів Рух здобув їх менше половини. В Київраді сформувалась постійно діюча нестійка рівновага різних політичних сил, внаслідок чого рада виявилась практично недієздатною. Навіть голову ради депутати не могли обрати, а коли когось випадково обирали, то на наступному засіданні скидали.

І так тягнулось до 1994 року, коли Л.Д.Кучмі ця анархія набридла і він узаконив нечуваний порядок – обрання голови Київради прямим голосуванням виборців (голову колективного органа влади повинен обирати сам цей орган).

Щоб не повертатись більше до теми Київради, я запишу ще, що восени 1990 року були повторні вибори по деяких округах Київради. У моїх товаришів по інституту виник план висунути мене. Я сам поставився до цього абсолютно байдуже: депутатствувати мені зовсім не хотілось, але й протидіяти, переконувати не робити цього я не мав снаги. Отож мене таки висунули в якомусь окрузі на Південній Борщагівці. Моя особиста участь обмежилась тим, що раз я відніс заяву на згоду балотуватись до виборчої комісії, а другим разом був присутнім на якихось зборах кандидатів. Пам’ятаю, що на тих зборах обговорювалось голодування студентів, що саме в ті дні відбувалось на площі Жовтневої революції (нині майдан Незалежності), в тому числі питання практичної допомоги цій акції. Чи говорили присутні про якісь проблеми депутатства, місцевих рад – я не пригадую. Я ж сам сидів мовчки (за час другої каденції мого секретарства я наговорився на два життя наперед).

Самі вибори пройшли дуже мляво, здається, в тому окрузі вони не відбулися через недостатню явку виборців на голосування. Але голоси підрахували – я опинився на четвертому місці. Питання мого не-депутатства вирішилось відповідно до мого бажання і без будь-яких зусиль з мого боку.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 5835

Модифіковано : 16.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.