Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Суміш / Той, що годує своїх пташенят слонами / Ланцюг єднання

Той, що годує своїх пташенят слонами

Ланцюг єднання

Микола Жарких

Я хотів назвати цей розділ “Ланцюг єднання партії з народом” чи навіть “Ланцюг єднання Комуністичної партії з українським народом”, але й ці назви здались мені надто претензійними.

В грудні 1989 р. відбулося перше після установчого з’їзду засідання великої ради Руху. Батьки Руху вирішили провести його не де-небудь, а в Хусті. Притокою до такого рішення була 51-а річниця проголошення Карпатської України (1938 р.). Це було дуже спритне рішення спритних людей, які цілком слушно розсудили, що ніхто з рухівських активістів не зможе кинути роботу на 5 днів заради того, щоб поїхати до Хусту і там посидіти на козлах навіть не з царськими кучерами, а з кучерами царських кучерів. От і я туди не поїхав і не знаю, яким ярмісом було прийнято рішення провести 21 січня 1990 року, на 71-у річницю підписання акту про злуку Наддніпрянської України і Галичини, ланцюг єднання Київ-Львів. Отож у київську організацію упала згори (в прямому смислі – з другого поверху, і в переносному – з центрального проводу) вказівка – готувати оцей ланцюг.

“Что же это – глупость или измена?” – задавав у подібній ситуації запитання П.М.Мілюков. Для мене було очевидним, що всі сили Руху треба зосередити на виборах, натомість агітувати засніжені дерева, замерзлі річки і самих себе – учасників заходу – недоцільно.

Незадовго перед тим, у серпні 1989 року, народні фронти Естонії, Латвії і Литви провели дуже успішну масову акцію в пам’ять 50-річчя пакту Молотова-Рібентропа, який відкрив ворота радянській окупації цих країн. Запроектований ланцюг єднання був очевидним плагіатом з цієї акції, до того ж, перш ніж виводити тисячі людей без потреби у поле, варто було подумати, що січень – то не серпень, в січні морози бувають.

Звісна річ, я був би не я і не мав би ніякого права зватись Миколою Жарких, якби я не зробив ще однієї спроби повернути колесо рухівської історії. Для організаційних зборів по ланцюгу, які було призначено на 27 грудня 1989 року, я заготував проект ухвали Київської координаційної ради, який я вважаю важливим і тому наводжу і у , і у символьному вигляді.

Проект

Рішення Київської координаційної ради Руху від 27 грудня 1989 р.

Слухали: питання про підготовку до відзначення ювілею соборності України 22.01.1990 р.

Ухвалили: Розглядаючи проект відзначення вказаної дати шляхом організації живого ланцюжка від Львова до Києва (відстань 515 км), ухвалений Великою радою Руху 18 грудня 1989 року, Київська координаційна рада взяла до уваги такі обставини:

1. На обліку в Київській організації 302 осередки, які налічують 6579 осіб (разом тих, що подали заяви, і тих, що не подали).

2. Відстань від площі Богдана Хмельницького у Києві до кордону з Житомирською областю по шосе Київ-Житомир становить 72 км.

3. На цьому шосе за межами Києва немає значних населених пунктів і жодного осередку Руху.

4. На поточному рахунку Київської організації Руху налічується 1617 крб.

Виходячи з необхідної густини розташування людей у живому ланцюжку (приблизно 1 людина на метр) для його організації потрібно вивести у поле понад 70 тисяч чоловік; при умові організації “пунктирного ланцюжка” (одна людина на 10 метрів) потрібно вивести десь 7200 осіб, що потребує близько 200 автобусів (при ціні оренди одного автобуса 70 крб. на день для цього потрібно 140 тис. крб.).

За таких обставин Київська координаційна рада вважає, що в неї немає людських, організаційних та фінансових ресурсів для проведення запланованого заходу; перенапруження всіх наявних сил напередодні віча Київської організації та відкриття агітаційної кампанії вважаємо організаційно та політично недоречним – і тому просить Велику раду Руху відмінити рішення про утворення живого ланцюжка.

Замість цього Київська організація пропонує такі заходи по відзначенню ювілею:

1. Підготовка та тиражування історичної довідки про акт злуки 22 січня 1919 року (можливо, в пакеті з універсалами Центральної ради), поширення її по осередках Руху та Товариства української мови.

2. Налагодження лекційної пропаганди знань по історії УНР та ЗУНР (ця лекційна робота не повинна обмежуватись передювілейним часом, а тривати стало).

3. Проведення 21 січня 1990 р. мітингу на площі Богдана Хмельницького і влаштування живого ланцюжка від Львівської площі до пам’ятника Шевченку (вул. Велика Житомирська – пл. Б.Хмельницького – вул. Володимирська).

Я думаю, що рішення про проведення ланцюжка було прийнято в ЦК КПУ під позитивним впливом прибалтійського досвіду (вийшли люди в поле, та ще й вночі, спалили свічки і розійшлися, і ні одного пам’ятника Леніну не скинули). Правлячі комуняки бачили, що сила Руху зростає, і вирішили відвести її у безпечне для себе русло, скинути надлишок енергії, надавши можливість рухівцям вимахувати прапорами друг перед другом у зимових полях. Слід відзначити, що на той час ЦК КПУ вже повністю опанував мистецтво політичного управління (чи то пак макіавелізм): він не намагався діяти адміністративними, командними методами, оголошуючи загальнопартійну мобілізацію “на ланцюг”, натомість підсунув цю ідею керівництву Народного руху.

І наші спритні керівники із вдячністю й ентузіазмом кинулись виконувати цю вказівку. Організацію ланцюга єднання слід вважати тріумфом партійного керівництва діяльністю Руху, тріумфом керівної ролі КПРС, корінні інтереси якої (збереження своєї влади) на деякий час частково співпали з інтересами попутників, у числі яких опинився Народний рух.

Слід сказати, що в Русі було немало гарячих голів, які щиро загорілися ідеєю ланцюга. Деякі галичани кпинили над нами, говорили: “Та ви тільки від Києва до річки Ірпінь людей виставте, а решту шляху ми своїми людьми заповнимо”. Не знаю, як це сказати українською мовою, а ми, москалі, звемо це “шапкозакидательством”, і нічого позитивного це слово в собі не містить. Здається, під впливом таких розмов я робив розрахунки до кордону з Житомирською областю, але і ці розрахунки були вкрай невтішними – своїми силами Київський рух не міг вивести людей в поле.

Виникає природне запитання – а звідки ж узялися ті сотні автобусів, котрі таки були виряджені з Києва (хоча це була краплина в морі)? Скільки грошей ми мали і скільки було треба – я підрахував ще тоді. Не думаю, що центральний провід мав грошей більше. Залишається одним-одна відповідь: ці автобуси були виряджені коштом автотранспортних підприємств, які отримали відповідну вказівку з ЦК КПУ через міськком КПУ, райкоми КПУ та парткоми КПУ. Оце була сила, яка, на відміну від Руху, мала організаційні і фінансові ресурси для проведення такого заходу.

Отож, озброївшись цим проектом, я прийшов до Руху і перед засіданням порозмовляв з деякими членами нашої координаційної ради, переконуючи їх приєднатись до цього рішення. Добре пам’ятаю, що один з примірників я віддав Віталію Григоровичу Дончику, на той час головному редактору журнала “Слово і час” (Брюховецький на цей час, нагадаю, уже поїхав у добровільне заслання до США). Спритні люди пошушукались між собою і нічого мені не відповіли.

Далі я бачу – засідання йде, а ніхто з моїх розмовлянтів не збирається про мою пропозицію говорити. Тоді я – нікудишній Макіавель! – узяв слово сам і зачитав оцей проект.

Тепер, слід відзначити, Рух був значно ліпше підготований до відсічі. Ніяких секунд тиші вже не було, і замість стогону “ні-і-і” негайно після мене виступив Юрій Бадзьо, назвав мене опортуністом (що було правильно) і ще якимись словами, яких я не пам’ятаю, і закликав проводити ланцюг, що й було схвалено зібранням.

Це знову був маленький тріумф керівної ролі КПРС, яка перемогла мене руками колишнього політв’язня. Я безмежно далекий від припущення, що за той час, поки я читав свою бумагу, Бадзьо устиг зателефонувати по якомусь надсекретному телефону до ЦК і отримати вказівки. Ні, безперечно, він говорив те, що сам думав і у що вірив, і хто ж винен з того, що його напрямок співпав з потаємним бажанням ЦК?

Так київський рух поділився на більшовиків у кількості 6579 чоловік і меншовиків у кількості 1 (однієї моєї особи).

Наступного дня після цього зібрання новоспечений опортуніст Микола Жарких головував на конференції Ленінградської районної (в Києві) організації Товариства української мови, яка висунула кандидатом в народні депутати України безпартійного аспіранта-медика Валерія Івасюка. Наш протокол був єдиним, більше жодні збори по тому округу не підтримали нашого кандидата і повисували партократів. Але переміг в тому окрузі наш кандидат – Івасюк. Отак опортуністи пнулися зі шкури, перешкоджаючи Народному руху обрати депутатів-партократів до Верховної ради.

Про наступний день я згадав недаремно – я хочу, щоб читач зрозумів, у якому окропі доводилось тоді мені крутитись.

Отже, рухівці-більшовики заходились організовувати ланцюг, а я продовжував займатись тим, що вважав потрібним. Оскільки я відкрито і прилюдно виступив проти організації ланцюга, я вважав надалі себе вільним від участі у ланцюговій метушні. Згідно мого принципу безпартійної дисципліни, кожен член організації несе обов’язок особисто підтримувати ті заходи, за які він голосував, і не зобов’язаний брати участь у заходах, які він не схвалював.

Керівництво ланцюгом перейшло до Богдана Тернопільського і ще одного молодого хлопця (боюсь помилитись, здається Олеся Федорука). Одного разу вони проводили нараду з представниками осередків не у своїй кімнаті, а за нашим київським столом. Я підійшов і через плечі присутніх кинув око на великий аркуш, розстелений на столі…

…Одного погляду було досить, щоб зрозуміти – це детальний крупномасштабний план Києва, з позначенням усіх будинків і навіть дрібніших об’єктів. Хлопці розмічали на ньому ділянки і розподіляли їх по осередках. Але звідки у них цей план?

Нинішній читач, розбалуваний змаганням картографічних сервісів і космічними знімками Google Map, може й не знати, що за радянських часів усі географічні карти і плани, незалежно від масштабу, були секретними. В несекретних атласах друкувались карти масштабу 1 см : 30 км (по такому атласу я виміряв 515 км від Києва до Львова) або ще дрібніші. Адміністративні карти областей в масштабі 1 см: 4 км не мали ніякої координатної сітки, це були пародії на карти, приблизно як автомобіль “Волга” був пародією на “Мерседес”. Несекретні плани міст, які можна було купити, були настільки схематизовані, що навіть віддаленого уявлення не давали про дійсне планування. Всі інші картографічні матеріали були засекречені, і план, який лежав на столі, був безперечним речовим доказом порушення режиму секретності, що вже пахло хромовими чоботами і статтею кримінального кодексу про шпигунство.

Напрошується сумний, але незаперечний висновок: цей план потрапив до рук рухівців безпосередньо із-за халяви хромового чобота. Кожен чоловік (не-чекіст), який по службі мав доступ до цих планів, отримуючи допуск до секретних матеріалів, давав підписку про нерозголошення таємниці, і ця підписка була наповнена дуже серйозними зобов’язаннями, за виконанням яких пильно слідкували ті ж чекісти, які сиділи по секретних відділах (спецчастинах, як тоді говорили). Система контролю за секретними матеріалами була жорстока і збоїв не давала. Тому я вважаю, що план передав нашим діячам чекіст, який діяв з наказу свого чекістського начальства. Це була безперечна провокація, яка, на щастя, не спрацювала, але була запланована і проводилась в життя.

Це для мене – ще один доказ, що Рух не мав власних організаційних ресурсів і змушений був для виконання непосильних задач користуватися чужими.

День 21 січня 1990 року був похмурим, але, на щастя, не морозним. Я йшов від університету по бульвару Шевченка і збоку дивився на ланцюг. Картина справді була велична, скрізь майоріли українські прапори, і народу було в ланцюгу доволі. Я домарширував до метро “Октябрьська” (нині “Берестейська”). Безперечно можна було вважати, що показовий кінець ланцюга (в межах Києва) виглядав на диво імпозантно. Я, зрештою, ніколи не мав сумніву, що Рух здатен провести поважну маніфестацію в межах Києва (там, куди люди можуть дістатися пішки або міським транспортом. Це було навіть відзначено в моїй пропозиції). А що на шосе до Львова стояли тільки окремі жменьки – так там же ні начальства, ні кореспондентів не було, тому було все одно, стоять вони там чи ні. На думку спритних керівників Руху, справляти враження сильного були важливіше, ніж бути сильним.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2399

Модифіковано : 20.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.