Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Методика

Микола Жарких

О. Л. сміливо, але безпідставно пише:

Огляд історіографії дозволяє констатувати, що комплексного джерелознавчого та історичного дослідження ЛВКЛ до цього часу не проводилось (с. 41).

Джерелознавче дослідження якраз проводилось у моїй книзі, опублікованій – нагадаю! – на три роки раніше. Якщо ігнорувати роботи, прямо присвячені обраній темі, то бути попереду всіх легко. Але така повітовщина (або хуторянство) не сприяє розвитку науки.

Прийняту в дослідженні методику О. Л. виводить із рекомендацій Ш.-В. Ланглуа (Charles-Victor Langlois, 1863 – 1929) та Ш. Сеньобоса (Charles Seignobos, 1854 – 1942), викладених ними у книзі «», яка вперше була надрукована в 1897 році і з того часу постійно передруковується. О. Л. посилається на 2-е видання російського перекладу (2004 р.):

Спочатку на стадії так званої «зовнішньої підготовчої критики» відновлюється найбільш близький до протографа текст джерела на підставі збережених копій. Потім здійснюється «критика походження» джерела, тобто по можливості даються відповіді на запитання, звідки походить джерело, хто його автор чи автори, до якого часу він відноситься, які джерела використовувались при його створенні (с. 42).

Ніколи не читав цієї книги і навіть не чув про її авторів, але не без приємності довідався, що я «говорю прозою» – точнісінько як той Журден, котрий нічому не вчився.

Ну не те щоб я геть нічому не вчився. Моя історична освіта не така вже й куца. Упродовж двох років, на 1-у і 2-у курсах фізичного факультету Київського університету (це 1973 – 1975 роки) я вивчав «Історію Комуністичної партії Радянського Союзу». Лекції нам читав спочатку Василь Євдокимович Лось (про нього нема біографічних довідок, видно тільки, що ), а далі (1931 – 2020). «Що ті римляни убогі! Чорт зна що, не Брути!» Окрім лекцій, були й семінарські заняття.

Так от ці лектори (тоді, здається обидва були доцентами) нічого нам про Сеньобоса ніже про Ланглуа не розповідали (бо й самі про них не знали), а все розповідали про геніальні твори геніального товариша Леніна (О. Ліцкевич цих гігантів історичної науки не знає, бо він тільки народився в 1973 році, коли я уже конспектував брошуру Леніна «Дві тактики соціал-демократії у демократичній революції»).

Це не завадило мені сформулювати власну методику джерелознавчого дослідження [Жарких М. І. Список князів із Любецького синодика. – К.: 2015 р., розділ «Завдання джерельного дослідження»] і застосовувати її скрізь, де треба, зокрема в аналізі ППВ [Жарких М. І. Дві традиції літописання Великого князівства Литовського. – К.: 2016 р., розділ «Повість про Вітовта / Аналіз варіантів «Вітовтового» літопису»] та ППЗ [Жарких М. І. Дві традиції літописання Великого князівства Литовського. – К.: 2016 р., розділ «Повість про Подільську землю / Аналіз варіантів тексту»].

Тобто замість посилання на старорежимних французів О. Л. цілком вільно міг би послатись на мене – якщо вже для такої елементарної речі, як моя методика, потрібні якісь посилання (на таблицю множення чей же не посилаються). «Якби він міг піднять до неба писок…»

Далі О. Л. запозичив від згаданих французів таку премудрість:

Критикувати документ повністю не можна. Слід прийняти за правило аналізувати документ за його складовими частинами, щоб виділити самостійні свідоцтва, які в нього входять, та дослідити кожне окремо (с. 44).

Знову переконуюсь, що говорю точнісінько тією самою прозою, що й зазначені автори, бо ужив саме такого методу у вивченні літописів ВКЛ, поділивши всі тексти на дві традиції, а всередині кожної традиції – на окремі оповідання, а кожне оповідання – на епізоди. Оскільки я ніколи не вчився методики історичних досліджень, все це вийшло само собою і здавалось мені елементарним, таким, що лежить навіть не на поверхні, а вивищується над поверхнею.

Висновок: прийнята в книзі О. Л. методика здається мені цілком правильною, хоча б через те, що я сам (раніше за О. Л. і незалежно від О. Л.) нею користуюсь.

Важливим і дуже позитивним моментом методики О. Л. є класифікація епізодів літописів за ступенем їх вірогідності. Він виділяє чотири класи такої вірогідності. Це, безумовно, новий крок у методиці джерелознавства, і досвід застосування цього прийому варто вивчити (саме в плані методу), узагальнити і поширювати далі.