«Битва» на Синій воді
Микола Жарких
Епіграф до цього розділу настільки очевидний, що навіть незручно про нього нагадувати: «Знает ли этот молодой человек, что пять губернаторов до него пали жертвой желания замостить базарную площадь?»
Однак виявилось, що О. Л. цієї істини не знає, і вирішив узяти участь у цій міфічній «битві» – на тому боці Синьої Води, де битва була.
Починає О. Л. з цілком слушного твердження:
Текстологічна залежність «Повісті про Поділля» (ППЗ) від Рогозького літописця не може бути доведена (с. 603 – 604).
Здавалось би, це мусило б насторожити автора – чи справді йдеться про ту саму подію? Але ні, не насторожило. Далі:
У ряді німецьких хронік […] битва з татарами біля Синьої Води переплутана із Куликовською битвою 1380 р.; це з одного боку вказує, що німецькі хроністи знали про існування Синьої Води, розміщуючи її десь на південних окраїнах Русі в районі Дону, але мало що додає до наших знань про саму битву (с. 604).
Тут маємо одразу дві неправди. По-перше, нічого хроністи не переплутали. Я у своїй статті про Синю Воду не торкався цих німецьких записів, вважаючи, що вони не стосуються теми. Але Ярослав Пилипчук своєю псевдонауковою псевдо-«рецензією» змусив мене звернуться до неї [Жарких М. І. Перемудрив, або Псевдонаукова псевдонаука. – К.: 2017 р., дія 1 «Синя Вода»], і я переконався, що ніхто нічого не переплутав. І кожен сам міг би в цьому переконатись, якби подивився ті хроніки, на які посилається О. Л., або – хто тяжко лінивий – подивився б у мене.
По-друге, ніякі німецькі хроніки не знають нічого про південну окраїну Русі ніже про Дон – все це їм приписав О. Л., і все це помилково.
Далі в якості «джерел» О. Л. розглядає М. Стрийковського, слушно кваліфікуючи його оповідання як
характерну для Стрийковського каламутну суміш із добре відомих нам і переосмислених, подекуди до невпізнання, оповідних джерела та власних домислів (с. 606),
і Густинський літопис (с. 606 – 607).
На с. 607 – 609 О. Л. розглядає «проблему датування битви». При цьому непомітно до О. Л., але цілком очевидно для читача відбулась підміна предмету обговорення: замість дати битви О. Л. обговорює дату запису Рогозького літописця, в якому, до речі, ніякої «битви» нема (але О. Л. про це не знає).
На с. 609 – 613 О. Л. розглядає топонім «Синя Вода». Власне, не розглядає, а переповідає думки попередніх дослідників, і оскільки ці попередники переважно писали про ріку Синюху, то й О. Л. неявно приєднується до цієї точки зору (с. 613).
На с. 613 – 614 О. Л. стисло переповідає результати археологічних досліджень золотоординського містечка в на Синюсі – так, неначе ці дослідження можуть щось сказати про «битву». Елементарне правило – польові битви не залишають по собі археологічних слідів – виявляється, не відоме коментаторам археологічних матеріалів.
В цілому ця частина книги – гарна студентська курсова робота, в якій досить ретельно пересказані висловлені в літературі погляди на «битву». Слава богу, нічого нового.
Далі О. Л. переходить до питання про границі Поділля (с. 614 – 624), про отаманів і баскаків (с. 625 – 627) і доходить до Білобережжя, котре він ототожнює із Білобережжям на Дніпрі біля Черкас [Жарких М. І.Терехтемирів. – К.: 2013 р., розділ «Урочище Білобережжя»]. Чому саме з цим, а не з якимось іншим Білобережжям, яких у східній Європі відомо чимало? – Ну, тому що Стрийковський предписав Ольгерду йти на Синю Воду через Канів і Черкаси.
З одного боку, О. Л. заперечує джерельне значення Стрийковського, а з другого боку, користується ним саме як джерелом.
І отак О. Л. доходить до статті М. Жарких «Міфічна «битва на Синій Воді»» (К.: 2017 р.), яку автор відкривав 9 лютого 2019 року. Відкривав, але не читав – ніякого сліду знайомства О. Л. із моєю аргументацією (а вона у статті, далебі, є) з книги О. Л. не видно.
Натомість видно, що О. Л. відкривав (але не читав!) . Якби він справді читав оту недолугу псевдо-«рецензію», мабуть, посоромився би брати собі в союзники «науковця», котрий не вміє правильно назвати прізвище рецензованого ним автора і не потрапить написати слово Cambridge, не зробивши в ньому двох орфографічних помилок.
З другого боку, Я. Пилипчук сам не читав моєї статті (він так само не підозрює, що в ній є аргументація, котру власне треба критикувати), а О. Ліцкевич, можливо, сам не знає, як правильно писати слово Kembridzh. Все може бути, і нічого не можна виключати, надто коли маєш справу із «западным русским» істориком.
Замість того щоб розглядати мою аргументацію, О. Л. пропонує свою побудову:
Віднесення повідомлення Рогозького літописця про Синю Воду до тверських подій навряд чи можливо з тієї причини, що в 6870 р. (тобто всього за рік до Синьоводської битви) Твер уклала мир з Литвою, причому з посольством до Литви їздив князь Михайло Олександрович, брат Уляни Олександрівни, дружини Ольгерда. Якщо волость Синя в 14 ст. існувала і була Тверською, то вона повинна була входити до складу Микулинського уділу (до якого вона примикала), який належав Михайлу Олександровичу, тому напасти на неї Литва не мала ніяких підстав. До того ж в 6871 р. у Литві гостювала мати Уляни та Михайла – тверська княгиня Анастасія, що також виключає ворожі дії між двома державами у той рік (с. 633 – 634).
Я навів цю довгу цитату, щоб показати, у який спосіб О. Л. спростовує мої погляди (точніше сказати – думає, що спростовує).
Михайло помирився із Ольгердом – хай буде так, але це нічому не заважає. Розглянемо аналогію, яка проявилась прямо в наші дні. Секретар Ради національної безпеки та оборони України Олексій Данілов (22 серпня 2022 р.):
Пояснюю, чому для нас це був удар ножем у спину. За декілька днів до повномасштабного вторгнення [14 лютого] було пряме спілкування нашого міністра оборони з міністром оборони білорусі [віктором хреніним]. Він гарантував, давав слово генерала, офіцера, що такого [загрози з території білорусі] не буде. Наступного дня [15 лютого] голова нашої прикордонної служби спілкувався зі своїм колегою також на цю тему, і той його теж запевнив на 100%, що наступу не буде. Взагалі у нашому розумінні ситуації дійсно не було уявлення саме про такий формат війни. Ми очікували, що може бути донецький, луганський напрям. Як варіант – харківський, але такої агресії, як 24 лютого, ми не очікували.
От і покладайся після цього на «мир» із «западными русскими»! Якщо це було можливо в 21 ст., то чому це було неможливим у 14 ст.? Чому Ольгерд, пактуючи з Михайлом, не міг собі думати: «Якщо буде вигідно тримати мир – буду тримати мир, а якщо буде вигідно напасти – нападу, а Михайло нехай собі думає, що в нас мир».
Микулинський уділ належав Михайлу? А з цього яка перешкода для походу Ольгерда? Якби Михайло запитав: «Навіщо ти, Ольгерд, напав на мою Синю воду?» – Ольгерд міг би відповісти: «А я думав, що вона моя». Карт Google тоді не існувало, як не існувало і самого Google, а без них як довідатись, де закінчується моє і починається чуже? Відносно докладні означення границь волостей з’являються в 16 ст., а до того їх не існувало. От Ржев на верхів’ї Волги – він чий був? Його захоплював кожен сусід, який мав до того силу, не журячись запитанням «це моє чи чуже». Чому до течії річки Синьої мало би бути інакше ставлення?
Далі, тверська княгиня гостювала в Литві, і це виключало ворожі дії між державами. Певно, що так, але ж повідомлення про похід Ольгерда і не містить ніяких вказівок на конфлікт між державами. Чи була битва військ Литви і Твері? – Ні, не було. Чи був який контакт між військами Литви і Твері (без битви)? – Ні, і контакту не було. Чи захопило литовське військо якесь тверське укріплення (город), чи хоча б облягало його, намагалось захопити? – Ні, не захопило ані не облягало, бо й укріплень на цій території не було ніяких. Чи полонило литовське військо якогось тверського урядовця, адміністратора (скажімо, боярина)? – Ні, не полонило, бо й тверських урядовців на цій території ми не знаємо. Чи розграбувало литовське військо якісь двори (фільварки) тверського князя, де мали б бути оті «тивуни ратайні» Руської Правди? – Ні, не розграбувало, бо про самі такі двори на цій території ми нічого не знаємо.
Хіба можна кваліфікувати дії литовців як спрямовані проти держави, проти Тверського князівства? Ну, приїжджав у цю землю раз на кілька років загін із Твері в полюддя, а тепер приїхав Ольгерд у те саме полюддя – так, як татари їздили в те саме полюддя на територію сучасної України в 15 – 17 ст. Нехай джерела, які описують ці події, не вживають терміну полюддя – суть справи від цього не змінюється.
Обороняти периферійні території, котрі начальник вважав «своїми», було неможливо, і якщо начальник почував себе ображеним отаким полюддям чужих на «своїй» території, він піднімав своє військо у полюддя на територію ворога – і тільки. В такому стилі велася війна Литви із Тевтонським орденом, і дуже рідко доходило до зударів двох ворожих армій. В даному конкретному випадку походу Ольгерда на Синю Воду ми не знаємо про похід тверичів на Литву у відповідь – виходить, що тверському князю не так-то дошкулили дії Ольгерда.
Тепер, полишивши непосильну для свого «западного русского» ума статтю Миколи Жарких, О. Л. переходить до осіб «трьох татарських князів» (с. 634 – 643). При цьому О. Л. старанно переповідає усі фантазії, висловлені в літературі з приводу цих міфічних «князів», одним фантазіям надає більшої ваги, іншим – меншої, але від жодної не відмовляється і своїх власних фантазії не висуває.
Не бракує тут і циклічної логіки: звідки видно, що князь Хаджи-бей існував? – З того, що біля сучасної Одеси колись-то була місцевість Хаджибей (у О. Л. вона непомітно переростає у «місто» – с. 639). А звідки ж ця місцевість отримала свою назву? – Та від князя Хаджибея, від кого ж іще!
У точно такий самий спосіб князь Кутлубуга виводиться із озера Катлабух біля Ізмаїла, а назва озера – із імені Кутлубуги (с. 642); ну й реальність князя Дмитра виводиться із Митеревих Кешеней, а сама назва Митереві (а не якісь інакші) Кешені – від князя Дмитра (с. 635).
О. Л. не здатен зрозуміти, що всі зібрані попередніми дослідниками і переказані ним дані не стосуються ППЗ, котра потребує не просто якихось трьох татарських князів, котрі першими підвернулись під руку, а отчичів і дідичів Подільської землі. Ані самі зібрані з важкою бідою князі не володіли Поділлям, ані їх невідомі нам батьки не володіли Поділлям, ані ще більш невідомі нам діди не володіли Поділлям. Отакі з них отчичі й дідичі!
Визначальні недоліки синьо-водо-знавства О. Л.:
1, автоматично приймається, що всі звістки про «Синю воду» стосуються однієї події;
2, автоматично приймається, що ця подія мала місці на території України.
Тобто те, що треба було довести, вважається уже доведеним, самоочевидним і таким, що не потребує критичного розгляду. Так сказав Карамзін! – і крапка.
Ясно, що при такій абсолютній залежності від авторитетів – починаючи від Миколи Карамзіна і закінчуючи Ольгою Білецькою – О. Л. не зміг сказати на тему Синьої Води нічого нового і став, умовно кажучи, шостим губернатором, який згинув через бажання замостити базарну площу.
Мостити її треба було з іншого боку… З іншого? – А якого ж саме? Як не дивно, натяки містяться в тій самій книзі О. Л.:
ППЗ має легендарний характер тільки у своїй початковій частині, а при описі подій 80-х та 90-х років 14 ст., попри масу фактичних неточностей, набуває ділового, прагматичного забарвлення, яке виключає появу в тексті якихось літературних надлишків (с. 172).
Фактично на легендах, переказах, а можливо, частково й на авторських домислах базується уся початкова частина ППЗ – від самої битви біля Синьої Води (с. 230).
В повідомленні ППЗ про війну великого князя Ольгерда з татарськими князями можуть бути об’єднані події різних років і навіть десятиліть (с. 638).
… Легендарний та спрощений характер повідомлень ППЗ, принаймні щодо подій, які відбувались до 1394 року (с. 651).
Тобто О. Л. сам був дивився на початкову частину ППЗ як на легенду, і, здавалось би, міг розвинути цю думку хоча б так, як її розвинув я [Жарких М. І. Міфічна «битва на Синій Воді». – К.: 2017 р., розділ «Повість про Подільську землю»]. Спеціально для тих, хто не вміє, не любить, не хоче і не буде читати – там діаграма накреслена, котра демонструє мою ідею щодо походження міфу. Мабуть, «западная русская» корона не упала би із «западной русской» голови О. Л., якби він на цю діаграму поглянув – але ні, не поглянув (я ж говорив, що О. Л. ані не відкривав моєї статті. От і доказ маєте).
Міг би розвинути, але не розвинув – значить, не міг. «Якби він міг піднять до неба писок…»