Термінологія
Микола Жарких
Питанням термінології О. Л. присвятив окремий підрозділ (с. 47 – 50).
О. Л. приймає вираз «літописання ВКЛ» як загальну назву досліджуваних текстів, і це правильно – хоча б тому, що я сам і на три роки раніше за О. Л. назвав так свою книгу. Ця назва занадто очевидна, щоб претендувати тут на якийсь «пріорітет».
«Меморіал Вітовта» (МВ) О. Л. воліє називати «Witoldes sache», тобто «дело [уголовное] Витовта». Назва не зовсім точна, бо йдеться не про «дело», в якому звинувачували Вітовта, а тільки про «дело», в якому Вітовт звинувачував у криміналі Ягайла.
Помилковими здаються також назви «Меморіал Вітовта» та «Записка Вітовта», оскільки вони апріорі вказують на те, що цей твір буцімто від початку створювався Вітовтом як письмовий документ (с. 47).
Аргументація чисто схоластична: 1, все, що людина записує, спочатку складається в її голові; тобто абсолютно все писане починається із мислимого, не записаного; 2, того, що в даному конкретному випадку передували запису, ми все одно не маємо, а розглядаємо саме запис.
Назва «Літописець» для ППВ + ДВ обгрунтовується на с. 48 – 49, свої міркування я уже подав вище.
О. Л. не хоче називати мову літописів «старобілоруською», а воліє називати її «західноруською». В його уявленні оця міфічна «мова» побутувала не тільки на терені ВКЛ, але також у галичині і Молдавії. Посилання О. Л. на стару книгу Кристіана Швейгаарда Станга (1900 – 1977 рр.) «» (1935) нічого не допомагає. З того часу наука, в тому числі й мовознавство, значно просунулось вперед, і якщо вже зачіпати це питання, то О. Л. повинен був розглянути, як стоїть ця справа у сучасній українській науці – чи прижилася в ній концепція Станга, чи залишилась його персональним поглядом.
А без такого розгляду О. Л. міг би послатись прямо на (1828 – 1891 рр.) чи (1827 – 1897 рр.) з їх «боротьбою західної Русі за віру та народність» – проти незалежності й за підкорення Москві. Чим не авторитети?
Вираз «західноруська мова» має політичне навантаження – незалежно від того, хотів цього О. Л. чи не хотів, думав про це чи не думав. Ареал цієї міфічної «мови» приблизно відповідає загарбницьким апетитам Москви, окресленим на початку 21 ст.: Литва + «Білорусія» (Картопляна Орда) + Україна (включно із Галичиною) + Молдавія (яку б територію не розуміти під цією назвою).
Тепер нам стає зрозумілим, чому лицар Гнилої Картоплі, бульбо-фюрер Лукашенко поривався захопити Київ «за три дні» – це ж територія «західноруської мови»! І так само стає зрозумілим, чому він зазнав ганебної поразки у цій першій (і, сподіваюсь, останній) в історії Картопляної Орди війні: тому що він озброївся автоматом Калашникова замість того щоб озброїтись книгою Ліцкевича. Не до того професора звернувся!
Окрім політичного, у «західноруської» «мови» є ще практичний аспект. Скільки я не читав усі 46 томів «Полного собрания русских летописей», я ніяк не міг побачити там ніякої різниці власне у мові. За винятком найраніших текстів (до кін. 12 ст.) та Густинського літопису з його українською мовою 17 ст. – всі ці тексти написані більше-менше однією мовою, навіть характерне українське повноголосне Володимир панує у великоруських творах аж до кінця 15 ст. чи навіть у 16 ст., а ніякого неповноголосного великоруського Владимир там нема. Звичайно, мовознавці можуть знайти там якісь дрібні відмінності – робота у них така – але це не має практичного значення для істориків, котрим цікаво, що написано, а не з якими мовними особливостями написано.
Думаю, О. Л. міг би дати спокій отій «мові», але вже маємо те, що маємо: ненависть «білорусів» (у лапках) до білорусів (без лапок) і стремління позбутися оцього ганебного (на думку «білорусів» у лапках) національного імені, зректися його на користь «західно-російської нації».
В цілому термінологічний підрозділ вийшов у О. Л. невдалим.