Структура ЛВКЛ

Микола Жарких

Принципову різницю між моїм правильним поглядом на структуру ЛВКЛ і цілком помилковим поглядом О. Л. можна виразити так:

Чому мій погляд – єдино правильний? Коротко переповідаю свою книгу:

1, існує автономний (поза літописом) список ППВ (у складі збірника, в який входить Новгородський літопис Дубровського, ПСРЛ, т. 43). Отже, існування і побутування автономних списків цього твору є поза всяким сумнівом.

2, текст ППВ має ясну ідею – показати, що саме Вітовт є законним правителем ВКЛ, а різні Ягайли та Скиргайли намагаються йому перешкодити, не зупиняючись ані перед зрадою, ані перед убивствами. Він має характерну кінцівку: «І була земля рада» (тому, що князем став Вітовт).

Ми не можемо знати, чи замовляв Вітовт написання ППВ, чи ні, але безсумнівно й очевидно, що тільки він отримав якусь користь від написання такого твору (був, як кажуть, сучасні молоді люди, бенефіціаром цього літературного підприємства).

Як же О. Л. обгрунтовує свій погляд?

Наріжним каменем для О. Л. виступає Віт2Л, котрий, згідно його міркувань, був перекладений з руської (ну, західноруської для О. Л.) мови на латинську перед 1466..1470 роками, був використаний у ці роки Длугошем для його історії і потім десь на початку 16 ст. вписаний до 3-ї книги посольства Коронної метрики.

Списки першої редакції ЛВКЛ умовно можна поділити на два види – «Кернов» та «Карачев» […] Власне вид «Кернов» представлений єдиним списком – «Origo regis» (с. 59).

Біда в тому, що ніякого виду «Кернов» не існує, в «Origo regis» (Віт2Л) на цьому місці стоїть Bernow, а Кернов з’являється тільки у тексті Длугоша. Чи так стояло у протографі Віт2Л, а помилка з’явилась при переписуванні до метрики, чи вона була уже у протографі, а Длугош замислився – що то за Бернов, і розсудив, що це не Берн (місто у сучасній Швейцарії), а Кернов у Литві – ми знати не можемо. Видно тільки, що в усіх списках тут є помилки, але з цього не випливає, що Віт2Л є протографом чи ближчий до протографа.

Слід знати, що в 2012 р. О. Л. опублікував статтю, де розвинув складну теорію, згідно з якою «Кернов» з’явився в цьому місці літопису аж в середині 15 ст. [Ліцкевіч А.У. ў Кіеве (1395 год). – Arche, 2012, № 3, с. 26 – 27], і я в 2017 році зробив відповідне доповнення до своєї монографії.

Шкода праці! Треба було просто трохи почекати, поки О. Л. сам в наступній своїй роботі мовчки відмовиться від цієї теорії. Але який погляд О. Л. правильний – чи 2012-го року, чи 2019-го?

Длугош не скористався ніякими інформаціями із ЛВКЛ-2, із чого О. Л. робить висновок, що він і не знав про цей останній текст.

Але таке пояснення – не єдино можливе. Длугош писав історію Польського королівства, і події в Литві мало його обходили (окрім епізодів, де польські королі прямо займались справами Литви). Про короля Ягайла, батька Длугошевого патрона (короля Казимира), Длугош мав відносно докладні відомості з часу його обрання польським королем, але не мав відомостей про його попередню біографію. І от він знайшов ППВ і в ньому – необхідну йому інформацію. Длугош замовив переклад тієї частини ППВ, котра його цікавила, і скористався ним. Думаю, така можливість не менш імовірна за ту, що пропонує О. Л.

Більше того, назва перекладу – «Origo regis Jagyelo et Wytholdi ducum Lithuanie» (Походження короля Ягайла і литовського князя Вітовта) – не відповідає змісту Віт2Л! У Віт2Л нічого не говориться про те, що Ягайло став королем (а у ППВ якраз говориться), також про те, що Вітовт став литовським князем (а ППВ закінчується власне на цій події). Тобто назва реферує зміст цілої ППВ, а не тієї частини, котра була перекладена.

На с. 98 – 100 О. Л. коротко викладає результат спостережень мовознавців над мовою ППВ. Ці мовознавці добачають певний контраст у мові між початковою і кінцевою частинами ППВ, але границю проводять по-своєму і не так, як потрібно О. Л., тобто не на границі Віт2Л. Отже, мовознавчі аргументи скоріше суперечать побудові О. Л., і він їх виправляє, зокрема, з використанням циклічної аргументації:

Необхідно враховувати фактор «Origo regis», тобто приймати до уваги, на яких словах закінчується латинський переклад ЛВКЛ-1 (с. 99).

Тобто при розгляді особливостей мови те, що треба було довести – поділ на частини – вважається за аксіому, яку слід покласти в основу студій.

Я дивлюся на ці речі простіше і просто не бачу ніякого виразного контрасту в мові між ЛВКЛ-1 та ЛВКЛ-2. Досить згадати роман «Війна і мир», перші сторінки якого написані цілком по-французьки, і тільки дальші – по-російськи, щоб побачити, що таке виразний і очевидний контраст у мові.

На с. 100 – 114 О. Л. порівнює тексти МВ та ЛВКЛ, але чомусь тільки в обсязі ЛВКЛ-1. Я й сам зробив таке порівняння [Жарких М. І. Дві традиції літописання Великого князівства Литовського. – К.: 2016 р., розділ «Повість про Вітовта / Меморіал Вітовта»], про що О. Л. звичним своїм способом мовчить. У мене вийшло навіть ліпше, бо я порівнюю МВ та ППВ в цілому, а не тільки в частині до 1382 р. (до епізода ППВ-55).

О. Л. зупиняє своє порівняння не тому, що далі не було збіжностей, а тому, що він наперед упевнений: ЛВКЛ-1 – це окремий самостійний твір. Тому й висновок з порівняння звучить так:

Якщо з ЛВКЛ-1 та першої частини МВ прибрати унікальні елементи та нечисленні елементи з повною смисловою невідповідністю, то ми одержимо практично ідентичні по структурі тексти (с. 113).

Так то воно так, тільки рівнесенько те саме можна сказати і про ППВ та повний текст МВ – вони дійсно структурно подібні.

Правомірно говорити про те, що у них [ЛВКЛ-1 та 1-ї частини МВ] був спільний архетип на західноруській мові, який описував події до 1382 р. включно і створений ще перед 1390 р. Причому в тій частині, котра стосувалась подій 1340-х років, цей архетип мав письмову форму. Мета створення такого архетипу цілком очевидна – обгрунтування прав Кейстута та Вітовта на велике княжіння у Вільно і на землі, якими вони володіли. Скориставшись цим архетипом, творець МВ доповнив його оповіданням про події 1382 – 1389 рр. […] Ця частина містить унікальну інформацію […], якої ми не знаходимо ані в ЛВКЛ, ані в інших письмових джерелах (с. 114).

Оскільки ЛВКЛ-1 закінчується тріумфом Ягайла – він знищив небезпечного ворога (Кейстута), ув’язнив його сина (Вітовта) і міцно запанував у Вільні – то цей текст може бути обгрунтуванням прав одного тільки Ягайла, але ніякої мірою не Вітовта (всупереч усій тенденції ППВ в цілому і любого Ліцкевичу Віт2Л зокрема). В другій частині МВ справді є унікальні відомості, яких немає у ППВ, але вони є і в першій частині МВ, що видно з будь-якої порівняльної таблиці – хоч М. Ж., а хоч О. Л. Нарешті:

МВ – це утилітарний інструмент, який призначався тільки для задоволення миттєвих політичних потреб Вітовта і наглухо похований в архіві Тевтонського ордена, тобто після 1390 року він не впливав на створення хронікальних пам’яток на території ВКЛ (с. 113).

А це вже – відверта неправда. О. Л. відкинув збіжності між другою частиною МВ і ППВ тому, що такі збіжності йому не потрібні, заперечують його теорію походження творів. І завжди, коли автор вдається до натяжок чи прямої фальсифікації, це мало би свідчити, що з його теорією щось негаразд. Але необхідність таких дій не стала пересторогою для О. Л.