Висновки

Микола Жарких

Ну от, вийшла у мене рецензія у стилі потоку свідомості. Академічні вчені так не пишуть, але мені про це байдуже. Я жодною мірою не є «академічним», та й у «вчені» не пхаюсь. Пишу те, що думаю і що вважаю за потрібне. І для тих авторів, про яких я пишу, це – надзвичайно рідкісний випадок, коли вони мають справжнього читача і можуть дізнатись дещо про свої твори. А я не можу «войну перенести в пространство», я мушу що дві години дивитись новини, надто зараз, коли розвивається наш наступ на Харківщині. Ось прийшла вість про звільнення Куп’янська (10 вересня 2022 р. об 11:07)!

Більше за все мені хотілося б зробити простий і однозначний висновок:

Пропади ты, злой урод,

И дурацкий твой народ,

Как земля ещё вас носит

И к ответу не попросит?

Хотілося написати, що книга Ліцкевича така ж нікчемна, як і вся «западная русская» гілка гнило-картопляного народу.

Але це було би перебільшенням і тому – неправдою, І я так не говорю.

Отже, що є позитивного у розглянутій книзі:

1, найважливішим досягненням є нова методика дослідження оповідних джерел, котра полягає у поділі оповідання на епізоди з подальшим оцінюванням ступеня вірогідності кожного епізоду. Це надає джерелознавству напів-кількісного характеру і безумовно є значним кроком вперед.

2, ця нова методика застосована до значних за розміром текстів і показала свою практичну придатність.

3, для всіх розглянутих епізодів зібрано значний матеріал з інших джерел, що дає дуже добрий матеріал для подальших студій та перевірки побудов і припущень О. Л.

Недоліки книги також дуже значні.

1, в текстології панує шахматовщина, тобто співпадіння одного слова вважається ознакою зв’язку і навіть залежності текстів.

2, сліпа віра у пізні фантазії 16 – 18 ст. Попри формальні «критичні зауваження», що ці тексти є пізніми вигадками, дані з них розглядаються як джерельні свідчення.

3, така сама сліпа віра в історіографічні авторитети, виклад поглядів яких займає мало не половину книги. О. Л. дуже добре знає історіографію кожного заторкнутого питання, і це йде йому на шкоду. Замість того щоб дивитись на події прямо – так, як вони представлені у джерелах – він постійно запускається в непотрібні історіографічні огляди, і його власна думка просто не може пробитись через масу вже написаного.

4, генезис ранніх історичних творів ВКЛ подано у книзі помилково. О. Л. вірить, що найранішим текстом був Віт2Л, тоді як насправді це – скорочення «Повісті про Вітовта».

Окремо мушу спинитись на антинауковому характері книги Ліцкевича.

Із числа історіографічних авторитетів, перед якими постійно б’є поклони О. Л., чомусь випала моя книга «Дві традиції літописання Великого князівства Литовського», опублікована в 2016 році, за три роки до книги О. Л. Отже, автор мав змогу врахувати її в своїй роботі.

Охоче вірю, що не все в моїй книзі бездоганно, але правило науки вимагає від автора, який пише пізніше, розглянути попередні роботи і подати їх критику, якщо для неї знайдеться предмет. Тим більше, що йдеться не просто про одну із ряду статей, а таки про монографію на 467 сторінок. Будь-що-будь такі монографії на відносно вузьку тему з’являються не щодня.

Чому Ліцкевич не зробив так? Чи тому, що він не здатен зрозуміти мою аргументацію? Чи тому, що мої слова настільки переконливі, що він не здатен нічого заперечити? Чи просто тому, що він вважає літописи ВКЛ своєю монополією і просто не допускає, що хтось іще може писати на його тему?

Ліцкевич не тільки не дав критики моїх поглядів, але навіть не згадав про мої роботу у своїй книзі, і за всі шість років, які минули від 2016 р., не спромігся відгукнутись на мою монографію рецензією.

Сколько бы ни резать ветчину –

Надо ж отвечать в конце концов.

Остаточно: ігнорування монографій по темі – це антинауковий підхід, і я можу привітати Олега Ліцкевича зі ступенем доктора анти-наук. Диплом на 900 з гаком сторінках віддрукований видавництвом Дмитра Буланіна у Петербурзі.

Книга Ліцкевича, хоча й не містить ніяких кардинальних відкрить, все ж таки однозначно буде корисною всім, хто досліджує та / або використовує літописання Великого князівства Литовського. Не треба слідувати прикладу Ліцкевича та ігнорувати її. Ну, а недоліки… Ну в кого ж їх не буває…