Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Монографії / Нариси з історії східної Європи 13 – 16 ст. / Перемудрив, або Псевдонаукова псевдонаука / Дія 1. Синя Вода

Перемудрив,
або Псевдонаукова псевдонаука

Дія 1. Синя Вода

Микола Жарких

Павло Сидорів

Слухай, Сидоре, а як то може бути, щоб із рецензії було зроблено театральну виставу? Ні у Софокла такого не було, ані в Евріпіда…

Сидір Павлів

Тобі видніше, ти ж у нас знавець театру. Справді, ні Шекспір, ні Гюго інсценізацією рецензій не займались…

Павло Сидорів

І тут прийшов Микола Жарких і наробив веремії. Мабуть, не повелося йому з трагедією, от він і переключився на водевілі.

Сидір Павлів

Для нас з тобою воно й краще, бо в трагедії ми були комічними персонажами, а тут чейже ними не будемо.

Павло Сидорів

Добре, а нам не буде нудно дивитись?

Сидір Павлів

Буде нудно – гарантую. Рецензії – то взагалі найсухіші речі, як казала Миша у . Хіба що відповідь М. Ж може випасти цікавішою.

Павло Сидорів

Знаю, сам дещо читав. Кожна відповідь на рецензію складається тільки з трьох слів: сам, ти та дурень. Що тут цікавого або смішного? Ну, штовханеш мене, коли треба буде сміятись, якщо я часом засну.

Завіса відкривається.

Сцена являє собою берег річки, вода у якій зафарбована інтенсивним синім кольором (electrical blue). Аби ніхто не мав сумніву – що це вода, ще й синя. На задньому плані – підвищення круто спускається до ріки, зафарбоване у білий колір. Це – Білобережжя.

Деконструкция деконструкции Синеводской битвы

ВСД: немає в російській мові такого слова – деконструкция. І в українській також.

ВМЧ: Але не слід думати, що таку назву Р. придумав сам. Вона уже апробована: саме таку назву – «Деконструкция деконструкции» – має рецензія П. В. Лукіна на книгу Т. Л. Вілкул «Люди и князь в древнерусских летописях середины ХІ – ХІІІ вв.» (Киев: 2007). Ця рецензія надрукована в журналі Scrinium, 2008 г., № 4, с. 403 – 434. Якщо вже в російській науці така назва пройшла без заперечень, то і українським рецензентам можна її вживати.

Рецензия на: Жарких М. Міфічна «битва на синій воді» [15]

Я.В. Пилипчук

(Институт востоковедения им. А.Ю. Крымского НАН Украины)

В 2017 г. на просторах Интернета появилась работа Н. Жаркых.

М. Ж.: А це хто такий? Моє прізвище російської мовою – Николай Жарких, не Жаркых. Маємо одразу 60 (шістдесят) фактичних помилок. Гарний початок, правда?

В ней подвергнуты ревизии ключевые постулаты концепции Синеводской битвы в украинской историографии.

М. Ж.: В історичній науці не буває постулатів (це – атрибут дедуктивних наук, як теоретична фізика). Нема їх і у мене.

Ее можно было бы проигнорировать, если бы не ее наукоподобность, которая может ввести в заблуждение неискушенного читателя. Как и работы Л. Гумилева она нуждается в научной критике.

Сидір Павлів

(штовхає П. С.)

Не спи! Дивись, нашого М. Ж. уже до Льва Гумільова прирівнюють!

Павло Сидорів

І що тут смішного?

Сидір Павлів

Лев Гумільов – один із найбільших вчених-гуманітаріїв, про яких я знаю. Ну, це все одно, якби тебе та прирівняли до Петра Руліна – ти, мабуть, не образився би? А комізм полягає в тому, що власне М. Ж. написав у 2004 році книгу «», де проаналізовано не тільки слабкі його роботи, але й добрі. А ми ж цінуємо вченого за його найвище досягнення, а не за помилки.

Павло Сидорів

Тобто виходить, що наш Р. перемудрив: хотів, як старорежимний волхв Валаам, проклясти, і несподівано благословив?

В данной рецензии будет рассмотрена концепция работы и представлены ее главные недостатки. Нужно отметить, что Н. Жаркых переносит действие событий в Тверское княжество.

ВСД: действие событий – такої стилістики і у самого Льва Толстого не знайти.

Он отрицает историчность Синеводской битвы и считает, что поход Ольгерда на волость Синяя и Белобережье происходил в 1363 г.

ВМЧ: ні у джерелі, ні у статті М. Ж. немає ніякого походу на волость (якої в часи Ольгерда ще й не було), є похід на Синю Воду.

Автор отдает приоритет русским летописям, которые собственно мало что сообщали об украинских землях и происходивших в них событиях. Под огнем критики автора оказались сведения белорусско-литовских летописей и Мацея Стрыйковского. «Повесть о Подольской земле» в составе белорусско-литовских летописей он считает произведением художественной литературы и фантазиями,

ВМЧ: Неправда. Перечитайте розділ розділ «Повість про Подільську землю» з роботи «Дві традиції літописання Великого князівства Литовського» (2016).

как и хронику Мацея Стрыйковского. При этом как бы забывается, что Ян Длугош занимался реконструкцией Легницкой битвы, как Мацей Стрыйковский занимался реконструкцией Синеводского сражения.

Совершенно голословно заявляется о том, что немецкие хронисты (в частности Иоганн Посильге) ничего не знали о Восточной Европе (кроме собственно Литвы).

ВМЧ: не голослівно. Перечитайте уп’яте складений М. Ж. перелік географічних назв у Посільге.

Никоновская летопись названа им вторичной по отношению к Рогожскому летописцу,

М. Ж.: Так це я зробив отаке відкриття? Я думав, що це загальновідома річ. (Ах, таки подивився: Клосс Б. М. Никоновский свод и русские летописи 16 – 17 веков. – М.: 1980 г., часть 5.2: «Тверской источник Никоновской летописи», с. 146 – 148, пріоритет віддано Насонову: Насонов А. Н. Летописные памятники Тверского княжества. – Известия АН СССР, сер. 7, 1930 г., № 9 – 10).

а Густынская летопись – по отношению к хронике Мацея Стрыйковского. И если с последним можно согласиться, то немцы определено знали некоторые данные о Восточной Европе, однако излагали их путанно с существенными неточностями. Также мы не можем согласиться с полным отбрасыванием белорусско-литовских летописей и хроники Мацея Стрыйковского.

ВМЧ: У М. Ж. немає повного відкидання цих текстів – від їх першого слова до останнього. Є заперечення тих фрагментів, які стосуються Синьої Води.

Несмотря на сбивчивую хронологию и некоторую путаницу они являются такими же историческими источниками, как немецкие хроники и русские летописи.

М. Ж.: Не такими. Плутаний текст без хронології не може бути історичним джерелом.

Вот в какой степени сведения этих источников правдоподобны, это другой вопрос. Лингвистические эксперименты

М. Ж.: експерименти бувають в експериментальних науках, як-от у фізиці. В гуманітарних науках вони неможливі, і в мене їх нема. Застосування термінів з області однієї науки в іншій – це ознака псевдонауки, водевільного стилю мислення.

Н. Жаркых мы не можем назвать иначе как фольклингвистикой.

ВСД: Немає такого слова.

Кроме того, локализации и интерпретации Коршева и Орнаса

ВМЧ: В статті М. Ж. немає Орнаса, є Орнач.

у исследователя очень спорны, если не сказать, что больше похожи на фольк-хистори.

ВСД: Немає такого слова.

В грубой форме комментируется позиция коллег, если она не совпадает с позицией автора.

ВМЧ: Неправда. Докладніше – нижче.

Н. Жаркых видит в источниках только то, что хочет видеть, а неудобные факты игнорирует. Исследование автора сложно назвать научным.

Ключевые слова: битва на Синих водах, «Повесть о Подольской земле», Мацей Стрыйковский, фольк-хистори, летописи, критика, Н. Жаркых

ВСД: Немає такого слова.

Для цитирования: Пилипчук Я.В. . Рецензия на: Жарких М. Міфічна «битва на Синій Воді» // Золотоордынская цивилизация. 2017. № 10. С. 445–454.

Одним из интереснейших вопросов истории Восточной Европы является эпоха литовской экспансии на ее просторах в XIV в. Одними из знаковых событий

ВСД: Одним из событий. Множина тут зайва. Це зветься узгодження членів речення. Є такий розділ у граматиці.

является вхождение многих украинских земель в состав Великого Княжества Литовского и Битва на Синих водах.

ВСД: велика літера тут зайва.

Битве на Синих водах посвящен сборник статей Ф. Шабульдо, выпущеный в 90-х гг. XX в. [32].

ВСД: Выпущенный. Це дієприкметник зветься (причастие), комою відділяється дієприкметниковий зворот (причастный оборот).

В 2005 г. этому вопросу был посвящен сборник исследований, изданный Институтом истории Украины [33]. В 2013 г. в Литве была проведена масштабная международная конференция, посвященная Синеводской битве. Была проведена и международная конференция в Кировограде. По материалам конференций были изданы солидные исторические сборники. Невзирая на слабость некоторых статей, изданых в Кировограде, украинский сборник 2014 г. получился добротным и в целом оказал хорошее впечатление [64; 34].

ВСД: Изданных. Дієприклметник за правилами російської мови пишеться з двома н; за тими ж правилами оказываютвлияние, а якщо впечатление – то його производят.

В работах кировоградских археологов исследуются археологические памятники золотоордынского городища Торговица. К сожалению, этому событию был посвящен и ряд псевдонаучных изысканий, стремившихся чрезмерно глориифицировать результаты битвы.

ВСД: Глорифицировать. Одного и досить, друге зайве.

М. Ж.: З надмірністю і Р. згоден.

Однако сейчас встречаются и исследования, в которых отрицается факт самой битвы. И если позиция Е. Русиной уже известна коллегам и является научной, и с оговорками находится в рамках научной этики, то недавно вышедший текст Н. Жаркых представляет особый интерес как показатель того, что бывает, когда за дело берется любитель [30; 15]. Задачей данного исследования является анализ содержания указаного сочинения и вынесение соответствующих умозаключений по поводу соображений, приведеных в нем.

ВСД: Указанного, приведенных. Професіонала одразу можна пізнати по безнадійній боротьбі з дієприкметниками.

С самого начала Н. Жаркых огорашивает читателей заявлением, мол никакой битвы на Синих водах не было и никакой Ольгерд на Подолье не ходил. Концептуально его статья является развитием идей Е. Русиной, критично настроеной к исследованиям Ф. Шабульдо.

ВСД: Настроенной, дієприкметник це зветься.

При этом он использовал не статью сборника литовской конференции, посвященной Синеводскому сражению, а рецензию Е. Русиной в «Украинском гуманитарном обозрении».

Микола Жарких

Про існування литовського збірника 2013 р. я дізнався від Р., і за це йому вдячний. Дістану – прочитаю – подумаю – можливо, зроблю доповнення до своєї статті.

Сидір Павлів

Дістанеш? А цікаво, як це ти «дістанеш»?

Микола Жарких

Так, як усі люди дістають. Увімкну комп’ютер, приєднаюсь до Мережі, запущу переглядач (browser), зайду в пошукову систему Google, наберу назву – і отримаю посилання на сайт, з якого можна завантажити повний текст збірника. І завантажу.

Сидір Павлів

Ну-ну, старайся.

Однако исследовательница не отрицает самого факта битвы, указывая, что ее значение было куда скромнее, чем это описано у Ф. Шабульдо. Н. Жаркых же вдохновился тем, что в книге белорусского ученого В. Носевича нет никаких упоминаний о битве на Синих водах при описании деяний Ольгерда. Значит он не один!

М. Ж.: Так, можливо, що я не один. В науці мають значення тільки позитивні твердження, а з того, що десь чогось немає, ми не можемо робити ніяких рішучих висновків. Ні я, ані Р. не знають дослідницької статті Носевича спеціально про Синю Воду, а на пропуск цієї звістки у популярному нарисі можуть бути різні причини.

Паралельно з даними рецензіями я читав нарис Н. Яковенко [Яковенко Н.М. Нарис історії України з найдавніших часів до кін.18 ст. – К. : Генеза, 1997 р.] – і спіймав себе на думці: а де ж битва на Калці (1223)? Передивився ще раз – нема! Чи випливає з цього, що Яковенко заперечує реальність цієї битви або не знає про неї? – Ні, не випливає. Скоріше за все, просто було обмеження на загальний обсяг, і треба було чимось жертвувати.

При этом Н. Жаркых идет куда далее чем Е. Русина. Синюю Воду и Белобережье, упомянутые в летописях, Н. Жаркых локализует в Тверской земле. Он отождествляет Синюю Воду с волостью Синяя, а Белобережье локализирует в том же Тверском княжестве на реке Дёржа.

ВСД: Немає такого слова – локализирует. Хіба що локализует.

ВМЧ: Не з волостю, а з річкою Синя. Чи Р. розуміє різницю між волостю та річкою?

Автор проводит анализ сведений Рогожского летописца и утверждает, что там вообще не шло речи об украинских землях. Он текстологически сопоставляет сведения Рогожского летописца с Симеоновской, Никоновской и Троицкой летописями.

Он утверждает, что события, которые описаны в Рогожском летописце, нужно описывать в связи с походами литовцами на Тверское княжество.

ВСД: Походами литовцев.

Н. Жаркых считает, что никаких татар и никаких битв литовцев с татарами в Рогожском летописце нет и не было.

М. Ж.: Не «я вважаю», а просто їх у літописі нема. Якби були – я вважав би, що вони були. Якби Р. перечитав ще раз Рогозький літописець, він і сам би в цьому переконався.

Он предполагает, что в Никоновскую летопись сведения о Синей Воде и Белобережье попали из Рогожского летописца.

ВМЧ: вивчайте Клосса і Насонова.

Автор с особенной яростью критикует «Повесть о Подолье», которая содержится в ряде литовских летописей, и высказывает ряд соображений, что именно автор этой повести и создал первопричину для основания Синеводского мифа. Он указывал, что автор сочинения: 1) не мотивирует действий Ольгерда (ну а какие могут мотивы для похода, как не взятие добычи и занятие территорийЯ.П.),

М. Ж.: Якби я був Ольгерд, я би мав трьох жон… Якби Р. був на місці Ольгерда, можна не сумніватись, що він мав би саме такі мотиви. Так біда в тому, що на тому місці був Ольгерд, про якого літописець зауважив, що ніхто не знав, куди й навіщо він піде; мені ж потрібні не припущення, а фактична інформація, якої автор «Повісті про Подільську землю» (ППЗ) не мав, так само як не маємо й ми.

2) не представляет географии похода Ольгерда (тут нужно отметить, что автор, вероятно, не счел за нужное описывать очевидноеЯ.П.),

М. Ж.: Тобто і Р. згоден, що немає географії. Міркування про мотиви – чому написано так – для фактичної історії не важливі.

3) не знает состава его войск (вообще подробная роспись состава войска редкость и встречается при описании действительно больших битв, как битва на Ворскле или как битва при Грюнвальде – Я.П.),

М. Ж.: Справді?

1, Явнута, Кейстута, Любарта, Юрія Наримонтовича та Юрія Коріятовича з королем польським Казимиром та мазовецькими князями, червень – вересень 1352 р. – маємо коаліцію 5 (п’яти) литовських князів.

2, Великий литовський князь Ольгерд та князь Кейстут, а також смоленський князь Святослав про ненапад з великим князем Дмитрієм Івановичем та князем Володимиром Андрійовичем, 31 липня — 26 жовтня 1371 р. – коаліція 3 князів з одного боку проти коаліції двох з другого.

3, похід московського князя на Твер, 1375 р. – перелічено з півтора десятки учасників антитверської коаліції (ні, таки подивився – десь 20 – 21 князь).

4, похід на Мстиславль в 1386 р. – з одного боку перелічено 4 литовських князя, з другого – 3 смоленських + Андрій Ольгердович.

5, і так далі. Тобто не рідкість, коли автор джерела справді знав предмет. А автор ППЗ якраз не знав.

4) ничего не знает о существовании Золотой Орды (нужно напомнить автору, что термин Золотая Орда появился только в XVI в. в «Казанской истории», а до того государство именовалось в летописях просто Татары, по аналогии с Ляхы (Польша), Угры (Венгрия) – Я.П.),

М. Ж.: Можна погодитись з Р., що у 15 ст. ця конкретна форма назви не вживалась, але ж біда в тому, що у ППЗ немає ніякої Одни – ні простої, ні Золотої, ні Великої, ні маленької – ніякої. Можна було б написати «немає того державного утворення, котре в сучасній науці зветься Золотою Ордою»; але закон Мерфі твердить: «Навіть якщо ваші вказівки вичерпно ясні й повністю виключають можливість непорозумінь – все одно хто-небудь їх не зрозуміє».

5) именует татарских правителей братьями, отчичами и дедичами Подольской земли (братьями они определенно не былиЯ.П.),

М. Ж.: А тепер хто відкидає неприйнятні для нього дані джерела? Секрет правильної інтерпретації полягає у поясненні всіх деталей, котрі стосуються справи. А тут маємо тільки одне джерело, і без того куце – ну, давайте ще й «братів» з нього викинемо! Вони нам тільки заважають.

Те, що в історичній дійсності 2 пол. 14 ст. ми не бачимо «трьох братів», а у ППЗ бачимо, говорить нам, що друга дійсність, описана в ППЗ – є дійсністю літературною. Quod erat demonstrandum.

6) не знает ничего о политических последствиях битвы (вообще расписывать последствия и причины битв характерно для историков Нового времени, ищущих причино-следственные связи – Я.П.),

М. Ж.: Справді? В описах Тверської війни 1375 р., Мстиславської війни 1386 р. та інших близьких у часі подій ці політичні наслідки описані – повторюся, там, де автор компетентний у предметі, про який пише. А автор ППЗ якраз некомпетентний.

7) автор не указывал на связь прихода Кориятовичей с самой битвой (для автора «Повести о Подольской земле» это было очевидным. Литовцы победили татар, Кориятовичи договорились с местным населением и стали сооружать крепости и поселения).

М. Ж.: Я не автор ППЗ і не можу судити, що для автора було очевидно, а що – ні. Я тільки дивлюсь текст і бачу – немає зв’язку. Це я, до речі, у статті С. Кучинського (1935 р.) вичитав і так і зазначив:

«Цінним і правильним є спостереження С. К., що оповідання про «битву на Синій Воді» не поєднане з подальшим оповіданням про долю Поділля (с. 151, 159).»

«Повесть о Подольской земли» Н. Жаркых считал литературной фантазией,

ВМЧ: Неправда, як уже відзначено вище.

к тому же политически ангажированой.

ВМЧ: Про політичну ангажованість ППЗ писав кожен, хто торкався цього твору.

Н. Жаркых утверждает, что в Литве не было грамотных людей, не существовало никакого государственного архива, а первым и единственным столкновением Ольгерда с татарами было столкновение с Темиром в 1374 г.

ВМЧ: Неправда. У Рогозькому літописці за 1374 р. є тільки Темір і татари, а немає ніякого Ольгерда. Тобто і сам Темір не знав, з якими литовцями він бився, і ми цього тим паче не знаємо.

Касательно литовских летописей он отмечал, что в летописях времени Витовта нет никаких следов битвы на Синей Воде.

М. Ж.: Дійсно так. ППЗ написана уже після смерті Вітовта, орієнтовно – 1431 р. [до речі, й С. Полехов так її датує – Полехов С. В. Летописная «Повесть о Подолье». – Древняя Русь. Вопросы медиевистики, 2014 г., № 1 (55), с. 33 – 42; № 2 (56), с. 49 – 62], а в раніших творах (як-от «Повість про Вітовта») Синьої Води справді нема.

Главным создателем Синеводского мифа Н. Жаркых считает Мацея Стрыйковского, обратив внимание на хронологическую сбивчивость его повествования, и считает его хронику не историческим сочинением, а скорее сочинением фантазийного и художественного жанров.

М. Ж.: Справді так вважаю, за дуже невеликими винятками, де Стрийковський писав як самовидець. Докладніше – у розділі «Хроніка Стрийковського (1582 р.)» з монографії про літописи ВКЛ.

Битва на Синей Воде была описана Мацеем Стрыйковским под 1331 и 1396 гг. как деяния Ольгерда и полководца Ольгерда на службе у Витовта. Сведения о Торговице автор считает заимствоваными от польского посла в Крымское ханство Тарановского. Трех татарских царьков Мацей Стрыйковский называет Крымским (тут вероятно имеется в виду Солхат – Я.П.), Кыркэльским (Кырк-Эр некоторое время был центром Крымского ханстваЯ.П.),

ВСД: заимствованными.

М. Ж.: в 14 ст. Кримського ханства ще не існувало (ВМЧ). А в часи Стрийковського, в 1582 р. – існувало. Тобто джерелом «додаткових звісток» Стрийковського була політична дійсність кінця 16 ст., і тільки. Застосування її до подій минулого – це і є фантазія.

Манкопским. При этом автор указывает, что никаких татар в Мангупе не было, а в нем жили греки (на самом деле в Мангупе были не греки, а эллинизированые готы княжества Феодоро – Я.П.).

М. Ж.: Нечисленні пам’ятки епіграфіки Мангупа – грецькі. За готів не буду сперечатись, для нашої теми істотно те, що татар в Мангупі не було, з цим і Р. згоден.

Сведения Густынской летописи о событиях на Подолье являются, по мнению Н. Жаркых, заимствованными из Никоновской летописи и хроники Мацея Стрыйковского. Последней попыткой татар расширить зону влияния на севере Н. Жаркых датирует 1339 г.

ВСД: Якщо «датує» – то треба «последнюю попытку». Грамотність, повірте, нікому ще не заважала, а науковцям таки необхідна!

Заявляется, что никаких битв литовцев с татарами не было до 1399 г. Автор как бы забывает, что он писал ранее о столкновении Ольгерда с Темиром.

ВМЧ: Як вище – невідомо, з ким бився Темір.

Кроме того, нужно отметить, что актовыми документами засвидетельствовано вторжение татар в Подольское и Киевское княжества в 1380 г. Спешим разочаровать автора и касательно политики в отношении северных территорий Руси. В 1389 или 1391 г., например, Токтамыш отомстил ушкуйникам, взяв Вятку. Ну а эпизод с Москвой в 1382 г. и так широко известен.

М. Ж.: тут Р. дійсно відзначив неточність у моєму тексті. Якщо дивитись із Сарая – то Смоленськ лежить на північний захід, а Москва і Вятка – на північ. Тобто точніше було би сказати «в західному та північно-західному напрямках».

Автор не любит неудобных фактов, как, например, упоминания о украинских землях (например, о киевском князе в 1331 г.) в Никоновской летописи, поэтому и обходит их вниманием.

М. Ж.: Я розглядав географічну термінологію Рогозького літописця. Той факт, що в інших літописах – інакше, нашої теми не стосується. Заперечення Р. – із розряду «бузина не може рости на городі, тому що дядько живе в Києві».

Если что-то в источниках написано врозь с концепцией Н. Жаркых, то тем хуже для источников! Основные фактические ошибки Н. Жаркых мы опишем несколько ниже [30, с. 127–136; 15; 38, с. 167–169; 20, с. 150–156; 35, с. 480–481, 593–594].

Отдельно автор говорил об ученых, писавших или хотя бы коротко упомянувших о битве на Синих Водах. Автор с самого начала их причисляет к жертвам Синей Воды. В неповторимой хамской манере он перефразирует нашего классика Т. Шевченко – «…Неначе люди подуріли – На Синю Воду всі ідуть…». В жертвы были записаны уважаемые коллеги – С. Кучынский, Ф. Шабульдо, А. Галенко, Я. Дашкевич, Б. Черкас, И. Козырь, А. Черный, Т. Гедзь. При этом в группу жертв Синей Воды у него почему-то попал Н. Дорош, который является эталлоным

ВСД: Эталонным. З одним л, а двома н. Грамотність нікому ще не зашкодила…

образцом фольк-хистори в Украине.

ВСД: Немає такого слова.

Это и понятно, для автора нет разницы,

ВМЧ: Неправда. Є різниця (див. далі).

доброкачественное исследование или нет – главное, чтобы все увязывалось с его концпецией.

ВСД: Контрацепцией? ні, мабуть, концепцией.

Павло Сидорів

(крізь сон)

«»

Мы же вместе с уважаемыми коллегами А. Моцей, О. Рафальским, Л. Баженовым, В. Бережинским и В. Борисенко были записаны в одну категорию. Энтузиасты вместе с историками-любителями В. Степанюком, И. Печенюком, С. Соколюком, В. Марыничем, Н. Линником, С. Гальчаком, Н. Пашковцом, С. Литвином.

М. Ж.: Крапка між виділеними словами зайва. Чи, може, в російській мові пунктуація скасована – не в курсі новин.

Що ж стосується виділених п’яти прізвищ, то в списку літератури (а це 64 позиції) жодної статті жодного з цих авторів немає. А це, шановні глядачі, означає, що можна розглядати тему Синьої Води і ніяк не торкатись їх статей. На словах Р. їх хвалить, а на ділі – ігнорує.

«Хто не хвалить Клопштока? Та чи кожен його читає? Ми хочемо, щоби нас менше хвалили, а більше читали» – казав у свій час Г. Е. Лессінг. От Р. і робить це по відношенню до моєї статті (читає, чи, точніше сказати, робить вигляд, що читає), але пропускає статті вказаних авторів (тільки хвалить). А це значить, що вони й рецензентові здаються пустопорожніми, тільки я називаю речі прямо своїми іменами, а Р. натякає на це обхідним шляхом. І це тільки перший із численних випадків, коли Р. спочатку відкидає мою думку, а потім погоджується з нею, переповідаючи її власними словами.

Так що не спіть, шановні глядачі, ще буде дещо смішного.

В категорию энтузиасты у него попал и образец фольк-хистори в Украине В. Билинский, чьи книги «Страна Моксель» и «Москва Ордынская» являются эталоном научного фричества.

ВСД: Немає таких слів.

И что главное, Н. Жаркых не делает разницы между профессионалами-историками, историками-любителями и фриками!

ВСД: Немає такого слова. Це у Степана Руданського Хтрики – але вона не прижилася.

ВМЧ: Якраз «делает разницу» (якщо вже писати не по-російськи, а по-одеськи). М. Ж. дуже позитивно оцінив статтю В. Л. Мица. І хто заважав іншим авторам написати так само критичні й розумні статті? Тоді й їх було б за що похвалити.

Автор не скупится выделять (особым цветом, что как бы не принято в научных работах) ошибочные, по его мнению, положения историков (в его тексте выделено желтым) и лишь в одиночных случаях считает, что историки-профессионалы правы (в его тексте выделено зеленым). Иного чем хамского отношения к историкам-профессионалам и людям с учеными степенями у нашего историка-любителя не наблюдается.

ВМЧ

Все – неправда. «Хамство» у М. Ж. рецензент виводить із назви розділу «Ентузіасти». Це слово Р. з невідомої науці причини вважає образливим. Давайте разом вивчати матеріальну частину. Відкриваємо «Словник української мови» в 11-ти томах і читаємо:

«, а, чол. Людина, пройнята ентузіазмом, яка діє з ентузіазмом. Людина, яка віддає всі сили якій-небудь справі; палкий прихильник чого-небудь.»

Ось що значить слово «ентузіаст». Нічого образливого в ньому немає, навпаки – це позитивна характеристика (в словнику приклади такі є, прочитаєте самі).

Нарешті в Києві є вулиця Ентузіастів, і люди, які на ній живуть, не вважають себе ображеними. Де бачено, щоб у назвах вулиць стояли образливі чи принизливі слова?

При этом он достаточно избирателен. Если критиковать, так только украинских ученых и пару историков-любителей из Белорусии.

ВСД

Белоруссии, якщо вже писати по-російськи.

Микола Жарких

Для тих, хто справді прочитав уп’яте і нічого не зрозумів – спробую пояснити принципи огляду історіографії іншими словами. Я розглядав ті статті, котрі:

1, написані в останні 30 років, тобто погляди авторів актуальні, не спростовані у пізніших статтях. Виняток зроблено для С. Кучинського.

2, тільки такі, що повністю присвячені Синій Воді. Тому й нема монографій, де тема Синьої Води заторкнута частково. Виняток – для монографій Шабульдо та Черкаса.

3, професіонал – це той, хто не робить помилок (в ідеалі). Добра, професіональна стаття – це така, в якій правильні твердження переважають, а спірні або й помилкові лише нечисленні. Якби я зустрів статтю про Синю Воду, де все міг би виділити зеленим – моя стаття була би просто зайвою, і я міг би зайнятись чимось іншим. Так нема такої статті.

4, справді не роблю різниці між носіями вчених ступенів та іншими. Для мене основне – істинність положень статті. І тільки це. Учений – semper tiro, завжди учень, як казав Іван Франко. І автор ста цінних статей, виступаючи зі сто першою, заново складає іспит на звання вченого. Склав – добре, опублікував халтуру – варто його вилаяти як псевдовченого. Попередні заслуги не дають права халтурити в подальшому.

5, серед прочитаних статей яскраво виділяється велика група, автори яких тільки пережовують жуйку, повторюючи одні й ті самі положення (помилкові, на мою думку). Цими авторами керувало не стремління сказати щось нове, а стремління відмітитись у темі Синьої Води. Це – справді якийсь сон розуму, який неможливо пояснити раціонально, і їх варто було би ще й не такими словами вилаяти. Але я їх не лаяв, а відніс до групи ентузіастів. Це – повторю – позитивна характеристика і заохочення до подальших зусиль. Якби до ентузіазму додати ще хоча б дрібку таланту – могли б вийти неабиякі результати.

Нарешті, жертви. У 18 ст. в Європі була сильна мода – винаходити вічний двигун. Винахідники вважали, що це можливо, і всі попередні спроби не вдалися лише тому, що не були досить кмітливими. Якби вони підійшли до справи з іншого боку, вони могли б відкрити закон збереження енергії і тим зробити колосальний внесок в науку. Але не зробили. і незалежно від цих винахідників. Зусилля цих ентузіастів були марними і тому їх слід називати жертвами ідеї вічного двигуна.

Рассматривать, например, позиции профессиональных историков Я. Пеленски, Н. Руссева, Б. Шпулера, Р. Почекаева, И. Зайцева он не собирается.

М. Ж.: Відзначених авторів немає у списку літератури, тому я не можу поставити їх у свій план читання. А Р. міг би мені тут допомогти…

Вероятно, это связано с тем, что эти работы ему вообще не интересны, как и материалы конференции, проведенной в Литве.

Сидір Павлів

(до М. Ж.)

Ну як, знайшов цей литовський збірник?

Микола Жарких

Ні. Ніде його нема. Я ще й у своїх друзів запитував, котрі постійно постачають мені різні рідкісні видання – ні в кого нема. Єдиною ознакою існування цього збірника є згадки про нього в інших статтях. Ну, коли хто хоче «опублікуватись» так, щоб було чим помахати перед атестаційною комісією, а щоб ніхто такої «публікації» не міг прочитати – він має для цього повну змогу.

Сидір Павлів

Думаю, що рух науки не може залежати від таких «секретних» публікацій. Це – просто псевдонаука.

Иначе сложно было бы списать все на «фальшивый юбилей»

М. Ж.: О, Р. уже мене підтримує! Ювілей 2012 року він називає не «роздутим» чи там «перебільшеним», а таки прямо «фальшивим» (с. 447, NB!). А коли, спитаю я шановну публіку, ювілей може вважатись фальшивим?.. Правильно, діти – тоді, коли самої підставової події не було. Отак – дуже обережними натяками – Р. зі мною погоджується.

Слышат люди, видят люди,

Как дурак дела их судит,

И подумывают так:

«Что за умница – дурак!»

и на желание создать патриотический этноцентристский миф в Украине. Есть и другое объяснение: автор просто нахватался вершков по теме и далеко не полностью изучил историографию проблемы. То, что он выставил на своем сайте как монографию, на звание монографии никак не тянет,

ВМЧ: в статті М. Ж. слово «монографія» вжито тільки один раз – щодо книги Б. Черкаса. Сам М. Ж. свою роботу монографією не називав.

да и язык изложения материала далек от академических стандартов.

М. Ж.: О, люди, котрі не здатні правильно написати слово «концепция», уже оцінюють мою мову!

Нет данных о том, что где-то в какой-то научной институции текст вообще обсуждался.

М. Ж.: Не обговорювався.

Скорее всего, материалы исследования обговаривались на интернет-форумах с соответствующей культурой обсуждения [15; 55, p. 303–320].

М. Ж.: [55] – це робота Я. Пеленського, ніякий не форум, як я сподівався.

Щодо форумів можу тільки порадити усім не ходити на такі форуми, де дурниці пишуть, а ходити на такі, де пишуться розумні речі. Я часто задаю при пошуку різні запитання, і кожен раз, коли відповідь лежить на такому форумі як stackoverflow.com – я знаю, що отримаю вичерпну відповідь на своє запитання. І ніколи цей форум мене не підводив. Інша річ, що там обговорюються предмети, котрі недоступні розумінню пересічного доктора наук.

Якщо на історичних форумах пишуться тільки дурниці, то я не можу нікому заборонити демонструвати свою дурість. До того ж я не знаю жодного форуму, де би обговорювалась моя стаття. І тут Р. міг би поділитись своїм знанням…

В своем исследовании он не отвечает на вопрос, почему Бловассер (Синяя Вода) фигурирует в немецких источниках. Он считает достаточным тот факт, что на полях немецкого издания сведений Торунского анналиста, Дитмара Любекского, Йоганна Посильге указан 1380 г. Н. Жарких считает, что Йоганн Посильге ничего не знал о Восточной Европе.

ВСД: Рідкісний випадок, коли Р. назвав прізвище рецензованого автора правильно. Всього таких випадків маємо 5 (п’ять) на 60 (шістдесят) випадків псування. Надалі не буду ці правильні написання відмічати.

ВМЧ: перечитайте уп’яте складений М. Ж. перелік географічних назв у Посільге до 1380 року. А чому цей перелік не уклав ніхто з докторів наук, так що прийшлося любителю його укладати?

Стоит напомнить автору, что в хронике Йоганна Посильге, например, указана битва за Киевом (битва при Ворскле) и отмечались действия по направлению к Крыму, который в немецких источников имел название Каффа. Также Н. Жаркых указывал, что сам источник не читал, но уверен, что Торунский анналист заимствовал сведения из хроники Йоганна Посильге (сам Йоганн писал текст хроники до своей смерти в 1405 г.).

М. Ж.: Не читав в оригіналі, а читав у перекладі, і дав посилання – де узяв це переклад. Оригінал справді важкий, і якщо є переклад – чому б ним не скористатись. Так що Р. тут просто бреше.

Нужно отметить, что продолжатель Йоганна Посильге довел изложение материалов до 1419 г. и издал хронику, то есть раньше этого времени источник не мог быть закончен. Нужно отметить, что Торунский анналист довел изложение событий только до 1410 г. Перевод сведений немецких хроник, (которые мне любезно предоставил С. Полехов, переведя тексты с средневерхнемецкого) дает основания для утверждения, что текстологически сочинение Йоганна Посильге куда ближе к хронике Дитмара Любекского, чем к Торунскому анналисту.

М. Ж.: Полехову видніше. Коли він опублікує свої текстологічні спостереження – я ними скористаюсь (якщо буде нагода).

Более того, описание битвы при Ворскле у Торунского анналиста и этих двух авторов кардинально отличается.

М. Ж. Так що з того? З того, що дядько живе в Києві, ще не випливає, що на городі не може рости бузина. В одній частині співвідношення текстів – одне, а в другій – інакше. Типова ситуація, нічого особливого. І якби наші кандидати і доктори наук розібрались у текстології цих німецьких хронік, я скористався би їх міркуваннями, замість того щоб будувати свої.

Язык хроник Йоганна Посильге и Дитмара Любекского Н. Жаркых назвал немецким и указал, что первоначально мол язык хроники был латинским. Откуда такие предположения, не понятно.

ВМЧ: З енциклопедій, мої любі.

«После смерти автора хроника была переведена с латинского на немецкий и продолжена до 1420 года» – .

«Kronika napisana została po łacinie, następnie przetłumaczona na niemiecki i kontynuowana do roku 1420» – .

«The chronicle was translated from Latin to German continued to 1420» – .

«Dieses ursprünglich auf Latein geschriebene, aber nur noch auf Deutsch erhaltene» – .

Якщо всі вони помиляються (буває й таке), то Р. мав би виправити їх і потім М. Ж. – в порядку вивчення матеріальної частини – скористався би новими, виправленими даними.

Але помиляється Р. В тій же німецькій Вікіпедії наведено записку про авторство рукопису: «Die Handschrift Ms. Boruss. 2° 241 der Staatsbibliothek Preußischer Kulturbesitz Berlin leitet den Text mit der Bemerkung ein, dass her Johannes, officialis von Resinburg die Chroniken habe beschrebin zcu Latino, unde wurdin gewandelt dornoch yn das Dutsche unde vortan beschrebin noch syme tode

«Beschrebin zcu Latino», дорогі товариші кандидати й доктори наук. Що це може означати, як не «написаний по-латині», га?

Мы видим только некоторые фрагменты на латыни у Иоганна Посильге. В связи с этим можно определенно говорить, что Н. Жаркых не знает содержания источников в оригинале и знаком с ним только в пересказе Н. Карамзина или где-то на исторических форумах.

М. Ж.: Неправда. Це якраз Р. не дав собі труда прочитати записку про хроніку, доступну просто через Вікіпедію. У Карамзіна, я думаю, виписок з Посільге не було, бо німецька хроніка вперше була надрукована в 1823 р., уже після завершення праці Карамзіна. Хіба би він доповнення робив, нехай Р. мені дасть точне посилання на текст Карамзіна, якщо там справді це є.

Следует отметить, что язык их сочинений не немецкий литературный язык (хох дойч), а средневерхненемецкий.

М. Ж.: Тут шановний Р. помиляється. Забігаючи наперед, скажу, що я розбирав записи Й. Посільге про походи на південь (1397 – 1399 років) за оригіналом, а не за перекладом, якого просто нема. Мова важка, тому я склав таблицю всіх слів з потрібних фрагментів: у першому стовпчику стояло слово з Посільге, у другому – відповідник зі словника середньої верхньонімецької мови Г. Коблера, у третій – відповідник зі словника середньої нижньонімецької мови того ж Коблера, в четвертій – можливий переклад.

Що ж вийшло? Всі слова можна поділити на наступні чотири групи. Перша – слово наявне в обох словниках, хоча інколи з різним значенням. Друга – слова, наявні у верхньонімецькому словнику, а яких немає у словнику нижньонімецькому. Третя – слова, котрі є тільки у нижньонімецькому словнику, а яких немає у верхньонімецькому. Четверта – слова, котрих немає ані у верхньонімецькому, ані у нижньонімецькому словниках.

Висновок: мову літопису Посільге не можна назвати ані чистою верхньонімецькою, ані чисто нижньонімецькою. Маємо суміш цих мов, і для розуміння тексту необхідно знати обидві мови, та й їх не досить (багато індивідуальних слів, 4 група).

Павло Сидорів

Але я не знаю ніякого президента Німеччини, котрий за прикладом нашого написав би книгу «Верхня Німеччина – то не Нижня Німеччина».

Сидір Павлів

І я не знаю. Тим не менше різниця між цими мовами (мовами, мої друзі, не діалектами) – не менша, коли не більша, за різницю між українською і російською.

ВМЧ

Отак небезпечно буває відправляти М. Ж. вивчати матеріальну частину. Він показав краще її знання, ніж Р.

При этом не стоит ожидать от немецких источников касательно Восточной Европы исключительной точности. Они могли что-то конкретное сообщить о делах в близких к ним землям.

М. Ж.: Тут я бачу, що й Р. зі мною згоден.

Что касается Синеводской проблемы, то при описании событий дата взята от Куликовской битвы, а место – от Синеводской битвы. Однако Н. Жаркых, конечно же, не был бы собой, если бы не выдвинул теорию, что мол Куликовское поле в силу перевода на немецкий язык могло превратиться в Бловассер. Механизма перехода Куликова поля в Синие Воды он не раскрыл.

М. Ж.: Тут пан Р. бреше. Такого твердження, що Бловассер = Куликове поле, у мене немає. Я ж історик водевільний, але не божевільний!

Нехай Р. спробує знайти точну цитату з мого тексту, тоді сам переконається, що збрехав.

Якщо ж Р. наполегливо викликає вовка з лісу і вимагає розкрити «механізм переходу», то мої міркування такі.

Посільге зробив свій запис зі слів інформатора низького соціального рангу (рядового вояка), котрий сам не знав точно, куди ходив литовський загін (це – справа командира) і не знав, з ким саме вони зіткнулись. Границя його компетенції – це узята здобич, на ній він знався. Вимагати від нього вищих матерій не можна. Спроби ж пояснити – де це було – наштовхнулись на нездоланний мовний бар’єр.

Уявіть собі, що ви розповідаєте німцю казку «». Німець запитує:

– Was ist das «Koza»?

– Ну, це така тваринка на чотирьох ногах…

– O, russisch Schwein!

– Ні, не свиня, з рогами…

– Kuh?

– Ні, не корова, маленька…

– O, russisch Esel!

– Та не віслюк, з рогами ж!

– Ja, Widder oder Ziege. Und was ist das «Dereza»?

І справді, що таке «дереза»? Взагалі-то – це такі собі кущі, але в якому стосунку вони до кози? (Не маю зеленого поняття, чому коза має бути дерезою.)

От німець і запише: «Dereza Widder».

Щось такого трапилось із Посільге. З оповідання свого інформатора він уловив Wasser, а на спроби уточнити – що за Wasser – вийшло тільки bloen. Треба підкреслити – це словосполучення не є власною назвою (їх Посільге завжди писав буквально). Це – переклад спроби пояснення. Переклад – з якої мови?

Довкола Марієнбурга, де працював Посільге, тягнувся пояс, заселений носіями мов балтійської групи (пруської, рідної для Посільге, литовської, латвійської та інших). Далі розташовується пояс носіїв слов’янських мов (польської та руської). Можна думати і про носіїв мов фінської групи (естонської та ін.). Той факт, що Bloen Wassir дуже гарно перекладається назад на слов’янські мови (українську, російську та ін.) – нічого не значить, значить тільки те, що ці мови ми краще знаємо. А литовець чи естонець так само впевнено можуть сказати, що це переклад з їх рідних мов, які вони краще знають, а ми не знаємо. Тільки і всього.

Тепер резюме «механізму» в одному реченні: Посільге не отримав від свого інформатора назви місцевості і записав пояснення цієї назви, наскільки міг зрозуміти.

Рівно те саме походження має міф про «людей з песячими головами». Той, хто розповідав, намагався пояснити, що на півночі люди носять шапки з хутра смухатих звірів, а той, хто слухав і записував (житель півдня, де шапок не носять) – не міг зрозуміти. В намаганні пояснити, що то є «смухатий звір» – вони зійшлися на «собаці», і вийшов запис: «люди із собаками на голові», котрий було спрощено до «людей з головами, як у собак». Непорозуміння при перекладі, нічого більше.

Датировку события на полях он считал главным показателем того, что разговор шел о битве на Куликовом поле. При этом автор как-то упускает тот факт, что в немецких хрониках указано, что русины победили татар, а на русинов после битвы напали литовцы. То есть это несколько отличается от привычного изложения хода битвы на Куликовом поле в русских источниках. Невооруженым глазом видно, что в описании немцев одно повествование наложилось на второе.

ВСД: Невооруженным. Паки дієприкметник.

В описании Иоганна Посильге, Дитмара Любекского, Альберта Кранца значительно преувеличены силы, которые могли принять участие в битве. Более правдоподобны сведения Торунского анналиста. Описание событий в Восточной Европе, если они были территориально отдалены от Тевтонского Ордена, и не всегда четки. Большая достоверность немецких сведений касательно событий битвы при Ворскле связана с тем, что в битве принимали участие и немцы в незначительном количестве. Слова Н. Жарких о том, что мол Йоганн Посильге ничего знал о Восточной Европе, мягко говоря не стыкуются с историческими реалиями, известными нам по немецким источникам.

ВМЧ: перечитайте ще раз перелік географічних назв у Посільге, складений М. Ж. Це уже втретє повторюю.

Ну а под 1416 г. продолжатель Иоганна Посильге отмечал, что татары осаждали Киев, что совпадает со сведениями Яна Длугоша и ряда других польских хронистов. Сведения о действиях татар под Киевом есть и в белорусско-литовских летописях. Что касается действий на Нижнем Поднепровье, то они также описаны туманно, что однако не дает оснований усомниться в том, что факт присутствия литовцев в регионе был. В частности, в письме Иоханна Римана указано на сооружение двух крепостей на Bochowe Reeke, то есть на Южном Буге [Личная консультация С. Полехова] [37; 59, s. 114–115, 216, 222, 366; 15; 12, с. 133–135; 2, с. 73, 106, 140, 161, 187, 208; 6].

М. Ж.: Взагалі я вважаю все оце Іоано-Посільго-знавство зайвим для теми Синьої Води. Думаю, було би більше користі для науки, якби Р. обговорював його з тими, хто пише про Куликовську битву.

Кроме того, автор не объясняет, если Белобережье и Синяя Вода (волость Синяя) находятся в Тверской земле, то почему на средневековых и ранненововременных картах Синяя Вода размещена именно на юге – в украинских землях?

Микола Жарких

Елементарно, Ватсон! Бузина росте на городі тому і саме тому, що в Києві живе дядько. Я ж наводив біля 30 географічних назв на тему Синьої Води – якісь із них є на давніх картах, якихось нема. І що з того? Треба довести, що саме доплив Бога (чи будь-який інший об’єкт, позначений на карті, як у Т. Гедзь) – це та сама Синя Вода, про котру йдеться в розглянутих текстах. А Р. приймає те, що треба довести, за уже доведене. Елементарна логічна помилка, Ватсоне, нічого більше.

Павло Сидорів

(відкриває одне око.)

Що, можна вже сміятись?

Сидір Павлів

Можна.

Утверждение о том, что мол в Рогожском летописце не упоминаются украинские земли, автор может оставить при себе, поскольку в Северо-Восточной Руси и в Русском государстве все-таки были сведения о Юго-Западной и Юго-Восточной Руси. Сообщал о киевском князе автор Никоновской летописи. В далеком Пскове, например, знали о войнах киевского князя Семена Олельковича против татар в XV в. Сообщались сведения о Чернигово-Северской земле, например, о Брянском княжестве, которое входило в состав Чернигово-Северской земли продолжительное время. В Новгородской Первой летописи например зафиксировано занятие поляками части Галицко-Волынской Руси (летописец писал, что король Казимир в 1349 г. занял лестью всю страну Волынскую) [39, c. 68; 8, c. 172–173, 180–181; 15; 40; 46, c. 57–73; 29, c. 129, 151; 28, c. 173].

М. Ж.: Те, що в інших літописах є звістки про землі сучасної України – нічого нам не допомагає і не заважає. Не мають вони стосунку до теми. Я писав тільки про Рогозький літописець і тільки про час 1355 – 1374 р.

Что касается Мацея Стрыйковского, то автор, отбрасывая его полностью, как бы не учитывает существование такой дисциплины, как источниковедение. Легендарность и сбивчивая хронология не мешает историкам-русистам использовать сведения «Повести Временных лет» по истории Руси.

М. Ж.: Заважає. О. П. Толочко (Очерки начальной Руси, 2016 г.) відкинув ранні повідомлення ПВЛ і зробив відкриття – дав, нарешті, раціональну картину початків Русі на підставі джерел, сучасних самим подіям. Це могли би зробити ще Шльоцер або Карамзін, але не зробили… Знову бачимо жертв ентузіазму щодо ПВЛ.

Собственно изложение «Повести о Подольской земле» в белорусско-литовских летописях имеет характер легенды, и сложно от него ждать дословной точности, как это делает Н. Жаркых. «Повесть о Подольской земле» имеет выражено

ВСД: Выраженно по-російськи, виражено по-українськи. Українізм або орфографічна помилка.

эпический характер. Вряд ли Ольгерд ходил войной на Подолье и вряд ли существовал воевода Ольгерд на службе у Витовта, иначе этот славный муж был бы отмечен в событиях 90-х гг. XIV – 10-х гг. XV в. Но он попросту не упоминается.

М. Ж.: Ну так оце я й писав, в чому наша розбіжність з Р.? Оце вже вдруге відзначаю – Р. спочатку заперечує те, що я написав, а потім переповідає його своїми словами як тверду істину, неначе я цього не говорив. Така собі академічна наука, не водевільна. «Смійся, паяц», коли маєш час і натхнення.

Сведения Мацея Стрыйковского раскритикованы за хронологичную неточность и фантазию.

ВСД: Хронологічну в українсьій, хронологическую – в російській. Українізм.

Нужно сказать, что этот польский автор при подготовке своей хроники пользовался польскими хрониками Яна Длугоша и Марцина Кромера, а также белорусско-литовскими летописями (отсюда и хронологическая сбивчивость, поскольку в польских источниках события датированы по-одному, а в белорусско-литовских по-другому (кроме того, между самими белорусско-литовскими летописцами есть расхождения)).

Описание Синеводской битвы, вероятно, было навеяно у него опытом столкновения литовцев и поляков с крымцами и ордынскими татарами в XV в. Собственно реконструкцией занимался и Ян Длугош, описывая битву под Легницей. Тот ведь описывал события спустя почти два с половиной века. Мацей Стрыйковский писал о событиях спустя 220 лет. Вероятно Н. Жаркых не дают спокойствия лавры польского историка А. Семковича, который отбрасывал сведения Яна Длугоша и относился к нему гиперкритически.

М. Ж.: Про існування книги Семковича я, природно, знаю ( є в моїй «Бібліографії старої України»). Читати – не читав, ніяк не думав, що вона мені придасться. Тому не можу сказати, чи є там гіперкритицизм, чи нема. Читав польський переклад Длугоша, там у примітках постійні посилання на цю книгу. Бачу, що Семкович написав дуже корисну книгу, і всякому вченому бажаю мати стільки ж посилань на свої твори, як на цю книгу.

Н. Жаркых, наверное, не дают спокойно спать и идеи Й. Муларчика о том, что битвы под Легницей не было, а была небольшая стычка.

М. Ж.: Мулярчика, між нами, дилетантами, кажучи. Там l без рисочки, м’яке. Ну, в компанії з Муларчиком і Жаркых уже не виглядає так дико.

Які в Мулярчика були ідеї – не знаю, не читав. Ніколи не планував заходити у своїх статтях аж під Легницю.

Единственное в чем можно согласиться с Н. Жаркых, так это в том, что Ольгерд действительно не воевал на Подолье. Ольгерд должен был куда активнее действовать против Москвы и Тевтонского Ордена в то время [54; 15; 24; 40; 57; 13; 35, с. 480–481, 593–594].

Сидір Павлів

(штовхає П. С.)

Прокидайся, сміятись треба!

Павло Сидорів

Га? Що? Над чим сміятись?

Сидір Павлів

Оце вже утретє Р. спочатку заперечує тези М. Ж., а потім подає їх як безсумнівні істини. Хіба це не смішно? Я перші два рази тебе не турбував, а на третій уже не витримав.

Павло Сидорів

Може, і справді смішно. Якщо не водевільно, то принаймні академічно.

Сидір Павлів

А шановну публіку прошу запам’ятати – щойно розібране речення Р. знаходиться у друкованому тексту на с. 448. Запам’ятайте, це нам ще знадобиться.

Белорусско-литовским летописцам Н. Жаркых приписывал стремление изобразить свою историю лучше, чем она была в реальности. В этом белорусско-литовские летописцы, однако, были не хуже и не лучше, чем их современники. Также критикуются и сведения Густынской летописи. Правда, мы не совсем понимаем, почему автор продолжает делать то, что до него давно уже сделано. Н. Жаркых почему-то считает, что настольной книгой у автора Густынской летописи была хроника Мацея Стрыковского. Е. Русина давно разобрала вопрос о том, что часть сведений Густынской летописи заимствованы из Александра Гванини, а сведения того текстуально похожи на сведения Мацея Стрыйковского.

ВСД

Стрыйковского, Гваньини. Вітаємо їх в нашому клубі зіпсованих прізвищ!

ВМЧ

Перечитайте розділ «Густинський літопис» із роботи М. Ж. «Дві традиції літописання Великого князівства Литовського». Там ви побачите і порівняльну таблицю з Гваньїні-Пашковським та Стрийковським. Ця робота датована 2016 роком, а стаття про Синю Воду – 2017-м. Природно, що М. Ж. скористався у своїй пізнішій статті результатами своєї попередньої роботи.

Микола Жарких

Справді не знав роботи Русиної. Повторю, як вище: хто хоче публікувати так, щоб залишатись невідомим – має для цього повну змогу. І перевірити – «чи справді так було, чи, може, хтось збрехав» – я не можу, бо Р. не дав посилання на цю статтю (а чи знає він оці посилання?).

А у нас, фізиків, є такий анекдот про славного – він укладав парі зі своїми аспірантами, що обчислить який-небудь інтеграл швидше, ніж аспірант знайде його у довіднику. І вигравав парі! Для генія це було розминка перед справжньою роботою…

Так і в нашому випадку: мені простіше було «обчислити» джерела Густинського літопису самому, ніж шукати цей результат в літературі. Але мої спостереження збігаються зі тими, що зробила Русина, тобто правильні. І я сподівався, що за це мене похвалять…

Сидір Павлів

«Айболит, в лесу – свои законы…»

Микола Жарких

Зрештою, автор Густинського літопису використав ще більше джерел, ніж тут названо. Так що нам з того? Чи це означає, що він в кожному епізоді використав усі ці книги? Ні, не означає. В епізоді про Синю Воду я бачу тільки Никонівський літопис та Стрийковського, і не бачу жодного слова, котре б було запозичене з інших джерел. Якщо Р. побачив там щось із Гваньїні-Пашковського, то хай би вказав конкретно. Тоді було б над чим подумати, а не просто смішити публіку.

Тут автор не нашел ничего лучшего, как бороться с ветряными мельницами.

Павло Сидорів

(з пафосом)

Агамемнон – Дон Кіхот – Микола Жарких! Нарешті Україна виставила свого водевільного героя, котрого не сором порівняти з кращими світовими зразками!

Кроме того, от себя отметим, что события середины XIV в. уже не входят в легендарную часть белорусско-литовских летописей, как мифическая Ирпенская битва. Название речки Ирпень никак не проскользнуло в источниках иных стран, кроме Мацея Стрыйковского. Немецкие авторы не упоминали о мифической битве на реке Ирпень, а вот о Синеводской и Куликовской битвах у них были неясные сведения. Что касается самой битвы, то, по нашему мнению, она не имела таких масштабов, какие ей приписывал Ф. Шабульдо, однако не стоит совершенно умолять ее значение.

М. Ж.: Не розумію, хто й кого повинен умолять (тобто молити, пильно просити). Хіба умалять (применшувати, робити маленьким)? Паки кажу – грамотність не тільки не заважає вченості, а становить її основу.

Нужно отметить, что Н. Жаркых видит только то, что хочет видеть и, склоняясь к версии Е. Русиной, привел только ее соображения, а ответ Ф. Шабульдо не стал указывать, исказив его позицию.

ВМЧ: Неправда. Нехай Р. перечитає ще раз розділ статті М. Ж., присвячений працям Ф. Шабульдо, особливо той абзац, де М. Ж. пише:

«Ф. М. Шабульдо дав відповідь на цю рецензію [Шабульдо Ф. Чого не схотіла або не змогла помітити моя рецензентка. – Український гуманітарний огляд, 1999 р., т. 2, с. 198 – 220], котра стала першою «відповіддю рецензенту» на сторінках «Українського гуманітарного огляду».»

Автор исходит из того, что битвы не было, потому что быть ее не могло.

ВМЧ: Неправда. Він виходить із текстів, котрі традиційно вважаються джерелами до битви.

Таким образом можно далеко зайти, утверждая, что мол битвы на Неве не было, не было мол и Куликовской битвы. Нужно понимать, что есть реальное событие, а есть глорификация и мифы вокруг него. Была бы ли битва при Синих водах? Вероятно, была.

Сидір Павлів

(штовхає П. С.)

Диви, диви! Наш Р. уже почав схилятись до позиції М. Ж.!

Павло Сидорів

(прокидається і цитує.)

«А вольнодумства грех

К вам в душу проникает.

Ужель хотите собственной

Своей рукой…»

Сидір Павлів

І справді трохи смішно, що Р. узявся обороняти «битву на Синіх Водах», а тепер сам допускає в цьому питанні вільнодумство.

Микола Жарких

А мені цікаво, чи знає хтось із публіки джерело цитати, яку Павло декламував? Скажу одразу – станом на грудень 2017 року, тобто до публікації нашого водевілю, Google цієї цитати не знав. Отже, хто знає – пишіть мені через мій персональний сайт або .

Участвовал ли в ней Ольгерд? Скорее всего, нет, поскольку тогда над Литвой нависла угроза со стороны Тевтонского Ордена.

М. Ж.: Продовження м’якої капітуляції Р. Ми ж сподівались, що Р. з усією рішучістю скаже «Ольгерд – татар – розбив», а що вийшло?

Скорее всего, на Подолье прийшли Кориятовичи.

ВСД: Якщо писати по-російськи, то пришли, без й. Це навіть не українізм, а прямо-таки українське слово.

ВМЧ: Ну прийшли – ну й бог з ними. Не займався М. Ж. темою Поділля.

Вопрос со временем их появления мы проясним несколько ниже. Занятие Торговицы литовцами открыло им путь на юг, в частности, в Молдову, куда Юрий Кориятович был в 1377 г. отравлен молдаванами.

М. Ж.: Якої Торговиці? Якими литовцями? Відкрило шлях звідки й куди? Це вже навіть не водевільна історія, а… академічна, чи що.

ВСД: «Куда был отравлен» – це справді щось новеньке в російській мові. Не пригадую нічого подібного ні у Пушкіна, ані у Льва Толстого…

Нужно сказать, что Кориятовичи поддерживали связи с Польшей, Венгрией и Молдовой. В 1380 г. Кориятовичи первыми и приняли на себе удар войск Токтамыша, которые преследовали силы сына Мамая. Отрицая реальность некоторых битв, можно далеко зайти. Тут уж и недалеко до лавров А. Фоменко с Г. Носовским, которые, как и Н. Жаркых, являются прежде всего представителями естественных наук

М. Ж. Обидва вони – математики. А математика до природничих наук вона не відноситься, між нами, дилетантами, кажучи.

и любительски занимаются историей. Сближает его с ними и желание поиграть с лингвистикой, выдавая за Коршев Корчеву в Тверском княжестве.

Сидір Павлів

Справді незрозуміло, що тут не сподобалось Р. Бачимо, що назви дуже подібні (різниця в одній літері), до того ж територіальна близькість до подій 1363 р. у Тверському князівстві. Якщо Р. має кращий варіант пояснення цієї назви – нехай би ним поділився. Навіщо тримати його в секреті?

Тут уж и недалеко и до лингвофричества и фольк-хистори вышеописанных двух господ [42, с. 5–50; 15; 30, c. 127–136; 38, с. 167–169; 41, с. 51–68; 43, с. 69–84; 40; 45].

ВСД: Немає таких слів. Невідомо, що вони значать.

Микола Жарких

А чи не можна якось викрутити з цього порівняння мене з Фоменком, щоб і мені виплачували жалування академіка?

Сидір Павлів

Не можна. У питаннях виплати жалування рецензії не враховуються. І знай, що Носовського відлучили від церкви. Правда, поки що на багатті не спалили.

Что касается судьбы Подолья, то собственно существует две исторических традиции – польская и белорусско-литовская, которые указывали что в первом случае первыми на Подолье были поляки, а во втором – литовцы. В украинской историографии всегда хватало сторонников первого подхода. В частности, ими сейчас являются В. Михайловский и Е. Русына.

ВСД: Як бачимо, наш «Клуб зіпсованих прізвищ» поповнився четвертим членом.

Их выбор основывается на том, что в польских хрониках гораздо меньше хронологических неточностей и легендарного,

ВСД: Знову повторю – такої стилістики навіть у Льва Толстого не побачимо. «Шли два студента и дождь…»

чем в белорусско-литовских летописях. При этом нужно учитывать, что польской исторической традиции, как и любой другой, не чужда тенденциозность и желание приукрасить собственную историю. В частности, почти все польские хронисты (исключая разве что Яна из Тарговицы) скромно молчат о взятии Киева крымцами в 1482 г. Польские хронисты игнорируют и присутствие венгерских войск на Подолье, которое засвидетельствовано, например, венгерской Дубницкой хроникой и флорентийцем Маттео Виллани. Кроме того, есть сведения, что в 1374 г. заканчивалась 20-летняя привилегия, данная Каменцу-Подольскому Кориятовичами, освобождавшая население от уплаты налогов. То есть временем занятия Малого Подолья Кориятовичами можно считать 1354 г.

Литовцы плотнейшим образом были заняты в делах Юго-Западной Руси по крайней мере с 1340 г., чему есть свидетельства из многих европейских латиноязычных хроник. При этом литовцы часто выступали на стороне татар. Да и сохранилась грамота, в которой указано, что если татары пойдут с войной на поляков, то литовцы должны пойти вместе с ними. Н. Жаркых недоумевал, о какой венгерской экспансии на Подолье упоминал Я. Дашкевич. Профессионала от непрофессионала отличает скрупулезная работа с источниками и историографией. В работе Н. Жаркых незаметно, чтобы он был знаком со статьей Я. Дашкевича о венгерской экспансии на золотоордынское Подолье.

М. Ж.: Якраз був знайомий і зреферував цю статтю в «Бібліографії старої України». Бібліографічний опис і реферат , незрозуміло, чому Р. цим не скористався.

По суті стаття Дашкевича не здалась мені переконливою, і своє враження я записав. Не знаю, чи буду розбирати це питання докладно.

Мы уже не надеемся, что автор знаком хотя бы с работой И. Вашари о татарской политике венгерского короля Лайоша I Великого.

М. Ж.: Не читав.

Автор имеет весьма поверхностное представление и о Великом Княжестве Литовском, говоря, что мол при дворе Ольгерда не было грамотных людей, и как доказательство этому приводит тот факт, что у Ольгерда в отличии от Витовта не сохранилось архива, и приводит факт существования всего двух грамот в оригинале. Хотелось бы напомнить ему о том, что константинопольскому патриарху было написано письмо от имени Ольгерда, где он жаловался на то, что москвичи отвоевали ряд завоеванных им раньше территорий.

М. Ж.: Називаючи мої твердження фактами, Р. погоджується з ними, так? Нехай мимоходом, але знайшлося щось добре у мене.

Дуже добре, що Р. звернув увагу на третій лист Ольгерда, про який я ледве чи й пам’ятав. І що ж з того? Лист надрукований з тексту, збереженого в архіві Константинопольського патріархату. Константинопольського, мої любі! А де ж примірник цієї грамоти, який мав би залишитись у Литві (відпуск, як кажуть архівісти)? А нема такого примірника. Ось вам третій приклад відсутності державного архіву в Литві в часи Ольгерда. Знову доводиться згадувати волхва Валаама.

Три листи на 37 років правління Ольгерда – це багато чи мало? Чому ми маємо Codex epistolaris Vitoldi, а не маємо Codex epistolaris Olgerdi? Тому й не маємо, що скласти кодекс із трьох документів – це буде просто водевіль.

Во время правления Ольгерда встал вопрос о Литовской православной митрополии. Ряд писем дошел до нас и с более ранних времен – со времен Миндовга и Гедимина.

ВСД: С более ранних времен – так говорять тільки в Одесі (українізм це зветься). По-російські слід було би написати от более ранних.

То, что до нас не дошло столько источников как со времен Витовта, нужно объяснять не вопросом грамотности, а вопросом сохранности источников. Нужно сказать, что исторических памятников времен Золотой Орды не существует, а есть крымские, татарские, шибанидские хроники, которые не описывали эти события. При этом в итальянских архивах был найден ряд золотоордынских ярлыков. В Золотой Орде их должно было храниться в разы больше. Арабские путешественники говорили о дворе золотоордынских ханов как о средоточии ученых. Другое дело, что битвы с европейцами типа литовцев и поляков мало интересовали тюрок. Да и в арабских, и персидских источниках касательно битвы на Ворскле сохранилось не весьма четкое описание лишь у тимуридского персидского хрониста Муинн ад-Дина Натанзи. Не стоит забывать и о конфликтах 1380–1384 гг. и 1387–1392 гг., которые потрясли Великое Княжество Литовское. Кроме того, стоит отметить, что реальный литовский государственный архив сложился только в XV в., и он нам известен как «Литовская Метрика».

М. Ж.: В четвертий раз відзначаю, що Р. спочатку заперечує мою тезу, а потім приєднується до неї, у сподіванні, що глядачі не будуть над цієї хитрістю сміятись. Раз архів склався у 15 ст., то в 14 ст. його не було. Які ж у нас розбіжності з Р.?

Ряд документов же времен Ольгерда содержатся в разных сборниках [10, c. 32–65; 4, с. 22–30; 15; 40; 45, с. 157–182; 23].

Сидір Павлів

(наказово, до П. С.)

«Смійся, паяц!»

Павло Сидорів

(прокидається)

Га? Над чим? Над переліком посилань?

Сидір Павлів

Так!

Павло Сидорів

А що там смішного, поясни мені, темному.

Сидір Павлів

Р. пообіцяв вказати ряд збірників (треба думати, збірників документів), де містяться документи – правда, не самого Ольгерда, а написані в часи Ольгерда. Але в зазначеному переліку із 6 (шести, NB!) позицій немає жодного збірника документів, натомість [15] – це рецензована стаття М. Ж.

Павло Сидорів

Тобто М. Ж., не опублікувавши жодного документа, уже потрапив у класики археографії і видавці дипломатарію Ольгерда? Таки так, щось водевільне в цьому є, можна сміятись.

Отдельно стоит поговорить об отношении автора к историографии проблемы. Нам не совсем понятны его слова о том, что ему приходится на пальцах объяснять простые вещи докторам наук, и его комментарии и аппеляции,

ВСД: Апелляции. З одним п та з двома л. Знову дві орфографічні помилки в одному слові. Як бачимо, не одним тільки докторам наук це треба пояснювати, але також і кандидатам.

направленные к какой-то третьей стороне (не ученым, а, мы так поняли, к персонам, не обремененным критическим отношением к его сочинению), если только автор не имеет своей целью вести не дискуссию, а газетную перепалку, и преследует цели рекламы своего продукта, напрочь забывая о научной этике.

М. Ж.: Люди, котрі не здатні правильно написати моє прізвище, будуть учити мене «науковій етиці»? Чи розуміє Р., який безкінечний запас козирів він сам вклав у мої руки? Тепер кожну згадку про Р. я можу починати словами: «це той самий Р., котрий не здатен правильно написати моє прізвище» – і кожен визнає мою правоту.

Синеводская проблема далека от простых решений, и каждый ее аспект нуждается в достаточно пристальном исследовании. Автору не мешало бы куда более сдержано комментировать работы С. Кучынского, Ф. Шабульдо, Я. Дашкевича, поскольку они уже мертвы и не могут ему ответить.

Мы можем не соглашатся с Ф. Шабульдо и принимать далеко не все его идеи,

ВСД: Соглашаться.

но он явно не заслужил того, как к нему относится Н. Жаркых. Ф. Шабульдо способствовал развитию литуанистики в современной Украине и внес в нее весомый вклад. Самой Синеводской проблемой он занимался долгое время. И пускай не все его идеи принимаются коллегами, однако он заслуживает уважения.

М. Ж.: Я не оцінював доробок Шабульдо, як і інших вчених, в цілому. Я оцінював тільки роботи про Синю Воду. А це, як кажуть в Одесі, «две большие разницы».

То же самое нужно отнести и к Я. Дашкевичу, который перевел текст Маттео Виллани и детально разобрал историю золотоордынского Подолья и взаимодействия Золотой Орды с Великим Княжеством Литовским, Польшей и Венгрией. Также Я. Дашкевич боролся с историческими мифами, которые сложились вокруг походов Витовта против татар. С. Кучынский для своего времени написал хорошую статью, хотя она диаметрально расходится со мнением Ф. Шабульдо. Автор может остро критиковать своих современников, собственно ему это никто не запрещает.

М. Ж.: Хіба що відлучать від церкви, до якої я, як атеїст, не належу… Як можуть діаметрально протилежні статті бути однаково добрими – я зовсім не розумію. Однаково помилковими – можуть бути. Істина – одна, а помилкових поглядів може бути багато.

Не понятно нам и то недоумение и ярость, с которой он встретил термин «степные государства» у Я. Дашкевича. Стоит отметить, что, например, С. Кляшторный и Д. Савинов использовали термин «степные империи», и ничего, научная общественность это приняла.

М. Ж.: Я – історик водевільний, але не божевільний. Заперечувати правомірність іменування держав хуннів, давніх тюрків чи монголів «степовими імперіями» я не збираюсь. Але коли Бердянська «імперія» починає війну проти «імперії» Мелітопольської – це вже не імперія, а водевіль. Ефемерні владні структури, котрі виникали і зникали за життя одного покоління на невеликій території, «імперіями» називати не випадає, бо так ми дійдемо до «імперій» Стеньки Разіна чи Кондратія Булавіна, чи Єжи Любомирського (якщо вже ми в Європі).

Не совсем понятна придирка к Б. Черкасу в отношении того, почему книга о Синеводской битве до сих пор не доступна в Интернете. Н. Жаркых почему-то забывает о такой мелочи, как о правах правообладателя (прежде всего издательства).

ВМЧ: М. Ж. тільки висловив жаль, що не може дістати цю книгу 2012 року.

А то, что его друзья не читали книги Б. Черкаса, это лишь их проблемы.

М. Ж.: Справді? Я розпитував своїх приятелів, котрі – повторюся – постійно дають мені потрібну літературу, чи не має хто цієї книги. Ні в кого її нема, і тому вони її не читали, ну і я разом з ними. Тобто це проблема не моя і не моїх друзів, а проблема наукової інформації. Хто хоче публікуватись так, щоб його твір залишився недоступним читачам – той, повторюся, має для цього повну змогу.

Это глубоко симптоматично, считать кого-то глупее себя. Автор сомневается в том, что Орнач (Орнас) – это Хорезм-Ургенч.

ВМЧ: 1, у М. Ж. немає ніякого Орнаса, є Орнач. 2, у М. Ж. сказано: «Орнач (Ургенч, можливо, область, а не місто)». І тільки й мови про нього.

Больше того, Торговица у него оказывается останками античной Ольвии! (которые уцелели до времен Очакова!). В связи с этим автор как бы забывает о ряде золотоордынских городищ и городов в степи,

ВМЧ: Не забуває. М. Ж. читав книгу В. Л. Єгорова «Историческая география Золотой Орды в 13 – 14 вв.» і зреферував її у своїй «».

М. Ж.: Від саманних жител (а такими були золотоординські) через 20 – 30 років не залишається нічого, окрім маленьких горбочків, порослих кропивою. Я сам це неодноразово бачив, коли їздив околицями свого рідного Кіровограда – закинута саманна хата перетворюється на такий горбик. Грецька Ольвія з її кам’яними (не саманними – відчуйте різницю!) будівлями – стояла у видимих над землею залишках (не в підземних археологічних рештках – відчуйте різницю!) до Нового часу, коли її почали розтягати на будівництво Очакова. Оце розтягання відоме з будь-якої книжки про Ольвію.

а также, например, о литовском Дашеве.

ВМЧ: в статті М. Ж. немає жодної згадки про Дашів. Це «слово з іншої телеграми», як у булгаковського Поплавського. Р. міг сам би в цьому переконатись, якби прочитав рецензовану ним статтю.

Воистину, наступает время удивительных историй! Одно заявление сенсационней другого! И, что самое характерное, автор для подкрепления своих построений ссылается на свои же работы. При этом все работы, выставленые на Academia.edu, взяты с его персонального сайта, то есть не проходили рецензирование.

ВСД: выставленные. Це дієприкметник зветься (причастие), комою відділяється дієприкметниковий зворот (причастный оборот). Недаремно російську мову вважають складною для іноземців.

М. Ж.: Справді не проходили. І яка користь для народного господарства від рецензента, котрий не вміє написати слово «эталонный» без двох орфографічних помилок?

Нам удалось найти только одну его статью

ВМЧ: Погано шукали. Є більше статей М. Жарких, ось вам (доведений до 2002 року).

в печатном виде в журнале «Историческо-географические исследования в Украине»,

ВМЧ: в журналі? На це видання характеризується як «Вид видання: збірник… Категорія видання: Збірники НАН України». називає це видання «збірка наукових праць». пише про нього: «Тип видання: збірник наукових праць». Де ж тут журнал? Чи для академічної науки вже немає різниці між журналом і збірником?

и в ней Ургенч – это не город, а страна Органум, упомянутая у Гийома де Рубрука!

М. Ж.: У Рубрука – Органум, а в Рогозькому літописці – Орнач. Уже трохи набридло повторювати про город і бузину.

Чего не сделаешь для саморекламы! Коршев у Н. Жаркых превращается в Корчеву. Интересно было бы послушать лингвистические обоснования такого перехода.

ВМЧ

А що сказано у класика історичної науки, тобто у Миколи Жарких? Ось що:

«Може, хто скаже, що Коршева – це не те саме що Корчева, але ми знаємо, що корчма – це те саме що коршма. Можливо, місцева вимова цієї назви коливалась між зазначеними варіантами, а письмової традиції цієї назви не було, можливо, що й до 17 ст. Зрештою, Корчева значно більше подібна до Коршеви, ніж Орнач – до Ургенча

Так сказав Микола Жарких. І Р. міг би в цьому питанні допомогти собі сам – якби дав труд прочитати рецензовану статтю.

Поражает также пассаж о том, что мол литовское завоевание Подолья произошло много позже чем 60-е гг. XIV в.

М. Ж.: Про завоювання Поділля я писати не міг, бо такого ніколи не було. Я ж не божевільний, а тільки учусь. Можна говорити про перехід під владу литовських князів (відчуйте різницю!).

Вероятно, автор имеет в виду, что это произошло в 90-х гг. XIV в. (как считала часть русских ученых позапрошлого века).

М. Ж.: Неймовірно, чи то пак «невероятно».

Спешим огорчить автора, поскольку на Подолье найдены полугрошики Константина Кориятовича 80-х гг. XIV в. Также большую роль в это время играл город Соколец [Личная консультация В. Гулевича]. В 1392 г. Федор Кориятович передавал земли какому-то Бедрышку [1, с. 96–108; 18; 39; 15; 5, с. 129–159; 14, с. 58–82; 10, c. 32–65; 11, c. 111–121; 12, c. 133–135; 40; 41; 42; 43; 44; 45; 46; 51].

Кроме того, мы не можем проигнорировать перчатку, брошенную нам. Так, по нашему мнению, автор абсолютно вырвал из контекста слова, сказанные о Романовичах и Узбеке, Дмитрие Детьке и Узбеке.

Павло Сидорів

О! Нарешті починається справжній водевіль!

Сидір Павлів

Хіба?

Павло Сидорів

Хіба ні? Ну подивись сам: Р. вважає себе академічним істориком, тобто членом вищої ліги, так би мовити рицарем. А М. Ж. він вважає дилетантом, тобто членом нижчої ліги, або вілланом чи там хлопом. І де ж це бачено (окрім водевілів), щоб рицар піднімав рукавицю, кинуту хлопом? За таке шокуюче порушення рицарського кодексу можуть відлучити від церкви, чи то пак від вищої ліги.

Сидір Павлів

Ну, це якщо приймати цю підняту рукавицю всерйоз, а не водевільно. Окрім того, пан Р. побив нашого хлопаку (тобто М. Ж.) палицею (в цій рецензії) і тим самим висвятив його на рицаря. Може, й не хотів, а так воно вийшло. Правда, це було уже після рукавиці, неначе висвячення навздогін.

Павло Сидорів

Але ж тепер виходить, що М. Ж. та Р. у нас в одній лізі виступають? М. Ж. чітко названий дилетантом, то виходить, що і Р. у нас – дилетант? Перемудрив наш Р. з цим рицарством.

Он иронично прошелся по тому поводу, что мол сам Узбек пришел воевать в Галичину. Нужно сказать, что уже со времен первых ханов Золотая Орда активно вмешивалась в центральноевропейские дела. Так, Бату посылал Мувала с требованием дать Галич чтобы подвигнуть Данила Романовича Галицкого на визит в свою ставку.

ВСД: Між виділеними словами потрібна кома.

В 1258 г. в Галичину и Волынь прибыл Бурундай в «силе тяжце». Никто не сомневается в том, что его прислал Берке, чтобы принудить покориться Романовичей. В 1259 г. русины вместе с татарами выступили в поход на Литву, а после него напали на Польшу. В 1287 г. сам Телебуга с Ногаем приходил в польские земли, а потом побывали на Галичине. Несколько ранее, в 1285 г. Телебуга и Ногай ходили в поход на Венгрию. Галицко-Волынское государство было важным в стратегическом плане. В 1323 г. был совершен беспрецендетный до того шаг.

ВСД: Беспрецедентный. Дивимось . Знову дві орфографічних помилки в одному слові. Окрім того, слово беспрецедентный, якщо написане правильно – має значення. Може, для когось це виявиться несподіваним, але має. Воно означає: «такий, що не має прецедентів», або «такий, якого раніше не бувало». «Беспрецедентный до того» – тавтологія.

На престол угасшей династии Романовичей взошел мазовецкий Пяст Болеслав, принявший в православии имя Юрия II. Это не могло произойти без санкции на то со стороны Узбека.

М. Ж. Я не хан Узбек і не знаю – могло це бути чи не могло. Якщо є джерело, котре засвідчує цю санкцію – подайте його, і я скажу: «З цього джерела видно, що…» А нема джерела – виходить пустопорожня балаканина: «Могло чи не могло?»

Кроме того, этот хан также внимательно относился к делам Руси. Войска его полководца громили Тверское княжество, которое было куда менее могущественым, чем Галицко-Волынское государство.

ВСД: Могущественным. Бодай би кати постинали оці дієприкметникові звороти!

В 1322 г. Узбек способствовал смене правящей династии во Втором Болгарском царстве, сменив Тертеровичей на Шишмановичей. Поставив во главе Галицко-Волынской Руси лояльного правителя, татары могли через ее территорию совершать нападения на Центральную Европу (на Венгрию и Польшу), как во времена правления в этом государстве Василька Романовича и Льва Даниловича. Ян Траска и Ян Длугош сообщали, что в ответ на вторжение польского короля Дмитрий Детько и Даниил Острожский призвали себе на помощь татар.

М. Ж.: Так татар чи Узбека? Мене власне Узбек цікавить.

При этом польские и венгерские правители сообщили о своем конфликте с татарами, и тогда папа римский Бенедикт XII просил Узбека прекратить войну с ними. В 1323 г. Владислав Локетек в своем письме папе Иоанну XXII, сообщал, что умерли последние князья-русины, которые служили щитом для Польши от татар, и высказывал ряд опасений, связанных с тем, что мол татары могут напасть на Польшу.

М. Ж.: Все це добре, але є в листі Локотка ім’я Узбек чи нема? Є в цьому листі «головні сили Орди» чи нема?

Галичина всегда занимала значительное место в золотоордынской политике. Касательно же действий Тоглу-Тархана (вероятно Тоглубая из племени канглы) и Тайтака против Византийской империи, то они носили весьма ограниченный и локальный характер, помогая своим болгарским союзникам Шишмановичам против ромеев. Сведения Иоанна Кантакузина, что он с малым войском остановил огромное татарское войско, иначе как пропагандой и саморекламой не назовешь.

Сидір Павлів

(штовхає П. С.)

Диви, М. Ж. уже до імператора прирівнюють! «Іоан Кантакузин та Микола Жарких, котрі займались саморекламою…»

Впрочем на Балканах от ромеев в 20-х гг. XIV в. татарам не удалось добится многого, в отличии от походов 30-х гг. XIV в., которые были намного более масштабнее и были отмечены например в европейских источниках типа хроники Джованни Виллани.

ВСД: Добиться. Також более масштабными. Граматика і ще раз граматика, і тільки потім – якась «наука».

Причиной для похода на Галицко-Волынское государство была относительно самостоятельная политика этого княжества. Романовичи заключали союзы с Тевтонским Орденом против татар и породнились с Гедимином, который некоторое время выступал противником Золотой Орды в вопросе со Смоленским княжеством [15; 58, s. 189, 471; 7, c. 135–136; 60, p. 121–122; 61, s. 35, 66–67; 62, s. 310–317; 47, c.310; 17, c. 847, 849–851; 63, р. 126–133; 49, s. 293; 48, s. 107; 50, p. 207– 209; 8, c. 101–104; 52, s. 852, 940; 53, s. 51, 76; 56, p. 19, 23–24; 3, c. 192–193; 21, c. 68–69; 16; 22, c. 841].

Касательно же пассажа автора о том, что мол мы почерпнули сведения из историческо-фантастической литературы, то поспешу его разочаровать, поскольку с белорусско-литовскими летописями, русскими летописями и Густынской летописью мы знакомы по сборнику «Синеводская битва», изданному Институтом истории Украины в 2005 г. и благодаря сайту «Ізборник» (litopys.org.ua). Есть у нас и все тома Полного собрания русских летописей. И приведенные тексты вряд ли свидетельствуют, что на Синюхе ничего не происходило. Скорее, они являются доказательством обратного. В упоминании Н. Малицкого в списке историографии о трех татарских предводителях мы не видим ничего предосудительного, поскольку в историографии встречались гипотезы о Дмитрии и похлеще, приведенной этим исследователем истории Крыма.

ВСД: Кома між виділеними словами зайва. Коми слід розставляти не за натхненням, а за правилами граматики.

Вызывает также недоумение позиция автора о том, что мол в Золотой Орде не существовало наследственной собственности на кочевья. Стоит упомянуть, однако, что такие были у Шибанидов, Тука-Тимуридов и у племени мангытов, и еще много у кого.

Что касается наследственных прав на Подолье, то тут, да, есть основания сомневаться в том, что это было наследственное владение.

М. Ж.: Знову бачу, що у нас з Р. немає розбіжності в цьому конкретному питанні.

В арабских источниках упоминается страна Будул, которую арабы однозначно отличали от территории Золотой Орды в XIII в. и в начале XIV в. Ее Я. Дашкевич вполне обосновано отождествил с Подольем. Правда, после гибели Романовичей эта территория могла войти в состав Золотой Орды. Маттео Виллани и автор Дубницкой хроники по крайней мере в 1352 г. фиксировали ее на территории Прославии (Подолья) татар. Н. Жаркых просто эпически не знаком ни с внешней политикой Золотой Орды, ни с ее социальной историей.

При этом автор себя, отставного физика, считает крупным авторитетом в изучении истории вопроса, и что мол он все-таки не будет все исследовать, потому что что-то нужно оставить и для исследователей всемирной истории. При этом автор в своей работе дает многочисленные ссылки на свои работы.

Мы посоветуем автору, перед тем как выставлять на своей персональной странице сочинения Гийома де Рубрука и Павла Халебского приводить и оригинальный текст, а то как-то некрасиво получается. Перевод на украинский с русского перевода И. Шастиной в академических кругах – это как бы не ком-иль-фо.

ВМЧ

Немає «перекладу Шастіної» – є переклад О. Ю. Малеїна (1911), котрий Шастіна відредагувала. І так у передмові до видання 1957 р. сказано. Окрім того, немає И. Шастиной – є (1898 – 1980), тобто Н. Шастина. Наш клуб зіпсованих прізвищ поповнюється ще одним членом.

Микола Жарких

(патетично, до всіх)

Закликаю у свідки самого пана бога!

(оглядається і бачить, що бог не з’явився. Убік)

Ах, чорт би його узяв! Я й забув, що я – атеїст, тому бог не з’являється. Навіть лептонний. (До публіки.) А чому ніхто не сміється?

Павло Сидорів

(стомлено)

Ну що тут смішного?

Микола Жарких

У моїй роботі «Терехтемирів» (2013) є великий розділ «Літопис», якраз заповнений виписками з джерел і перекладами, де треба.

У моїй роботі «Звичай постриження правителя в ченці» (2015) також є великий розділ «Первинний матеріал», де дано виписки з літописів (переклади там не потрібні).

У моїй роботі «Список князів із Любецького синодика» (2015) є розділ «Текст списку», в якому, за характером роботи, довелось процитувати повний текст пам’ятки.

У моїй роботі «Бахчисарайська Успенська скеля» (2016) є розділ «Літопис», де наведено виписки з джерел і переклади з іноземних мов. 80 % цих джерел вперше прочитані мною, відставним фізиком-теоретиком і дилетантом в історичній науці, бо ніхто з професійних істориків не дав собі клопоту до них зазирнути. Тепер це зветься – професіоналізм і академічна історична наука.

Таким чином, я робив те, що Р. мені радить, задовго до його поради. Ця порада запізніла, хоча й не перестає від цього бути слушною. Вважаю, що сміх у цьому місці є повністю обгрунтованим.

Если исследователь выставляет на своей странице текст, он должен или сам перевести текст, или по крайней мере попросить перевести текст компетентного специалиста.

М. Ж.: Перекладайте. Хто заважає? Чому б не перекласти української мовою хоча б «Сокровенное сказание монголов», яке ми досі читаємо у російському перекладі Козіна? Хіба це не предмет сходознавства? У нас же навіть десь там Інститут сходознавства є, котрий бюджетні грошики отримує, га?

Книга Н. Жаркых о Павле Халебском была надлежащим образом негативно оценена на одном из семинаров в Институте востоковедения им. А.Е. Крымского,

Павло Сидорів

Будут с водкою дебаты – отвечай:

«Нет, ребята-демократы, только чай».

самим же институтом в сотрудничестве с румынскими коллегами был издан оригинальный текст и перевод киевской рукописи путешествия Павла Халебского.

Сидір Павлів

Все це добре, але при чому тут Синя Вода?

Микола Жарких

Довідково. В «Енциклопедії історії України» надрукована моя стаття про Павла Халебського [Енциклопедія історії України: / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: В-во "Наукова думка", 2011. – с. 11 – 12. Також (без карти)]. Коли я запитав редактора – що такого трапилось, що навіть таке високе місце, як Микола Жарких, затопило, і чому б не звернуться до Інституту сходознавства? – редактор тільки зітхнув. Гірко і безнадійно. Так що коли замовлялась наступна стаття – про Рубрука [Енциклопедія історії України: / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: В-во "Наукова думка", 2012, с. 345 – 346; також ] – я вже ні про що не запитував…

Для справедливости нужно отметить, что только одно его критическое замечание в отношении нас является правильным. В нашем сочинении произошло наложение одних сведений на другие, и мы ошибочно приписали победу при Синих водах одним Кориятовичам при том, что выше сказано, что победа была приписана Ольгерду, и Подолье заняли Кориятовичи.

М. Ж.: Ну, хоч на щось моя стаття здалася. Хоч потримати стремено справжньому рицареві…

Мы умеем признавать свои ошибки, в отличии от тех, кто мнит о себе слишком много. Кстати автор, который взялся за такую масштабную задачу описать историографию Синеводской битвы, удивительным образом не знаком со сборником, изданым в Литве,

ВСД: изданным. Оці гаспидські дієприкметникові звороти кого хочеш до нестями доведуть!

и, в частности, с нашей статьей 2013 года. Да и сборник собственно ему и не интересен. То, что не вписывается в привычную картину мира Н. Жаркых, он игнорирует.

М. Ж. Наша пісня, гарна, нова – починаймо її знову. Р. уже все це писав вище, чи він уже встиг забути?

Позицию оппонентов автор искривляет и уже с этой карикатурой борется.

ВМЧ: Р. не навів жодного прикладу, де М. Ж. неправильно викладав погляди інших дослідників.

Вникать в историю Золотой Орды и раскрывать персоналии участников с татарской стороны он и не собирается, поскольку сам для себя все уже решил: что Синеводской битвы не было, а Белобережье и Синяя вода находятся в Тверской земле. Можно было бы и далее критиковать автора, указывая на его ляпы, но мы оставим это коллегам, которых автор записал в жертвы Синеводской битвы. К тому же, рассматривая эти ляпы, мы рискуем выйти за границы позволенного объема [36, c. 119, 162; 15; 2; 11, с. 111–121; 9, с. 138–178; 27, с. 294–306; 19; 31; 10, с. 32–65; 51, s. 135–179].

ВСД: Вживання розмовних слів – ознака академічного стилю. «Кто шляпку свиснул, тот и тётку кокнул».

Таким образом, мы приходим к следующим выводам. Исследование Н. Жаркых нельзя назвать научным. Автор не знает многих фактор из истории Золотой Орды

ВСД: фактов? чи може факторов?

и также не совсем овладел источниками по истории Восточной Европы XIV в. Беглый анализ, проведенный нами, показал, что автор незнаком с рядом важных статей (даже тех же статей Я. Дашкевича,

ВМЧ: Немає у М. Ж. статей Дашкевича (у множині), є стаття Дашкевича (в однині).

которые он критикует). Целью автора являлось не объективное исследование истории, а самореклама. Тон, с которым он обращается к исследователям, по сути является хамским и направлен вовсе не на научную дискуссию, а на реакцию со стороны тех, кто находится вне научного сообщества.

Ольгерд действительно мог не принимать участия в битве на Синих водах, но куда более вероятно участие в битве одних только Кориятовичей.

М. Ж.: Прецінь у «Повісті про Подільську землю» битву дає Ольгерд (без ніяких Коріатовичів). Як видно, не тільки у домі Облонських все змішалось…

Значение Синеводского сражения не стоит глорифицировать, но не стоит о нем также говорить как о мифическом сражении.

Сидір Павлів

Як бачимо, в кінцевому висновку Р. відчуває деяку незручність перебування на тому боці Синьої Води, де «битва була», але й не наважується рішуче перейти на той берег, де «битви не було».

Есть реальные события, а есть мифология, которая складывается о них. Мы же не будем поддавать сомнению факт Куликовской и Невской битв на том основании,

ВСД: Прецінь українізм! По-російськи слід було б сказати «подвергать сомнению».

что о них известно главным образом из русских источников, и вокруг битвы сложилась мифология, навеянная «Задонщиной», «Сказанием о Мамаевом побоище», «Рукописанием Магнуша», «Житием Александра Невского». Это все равно, что игнорировать, например, Ронсенвальскую битву, аргументируя, что мол о ней упоминалось в «Песне о Роланде». Реалии же таковы, что битва на Синих водах была скромным по масштабам событием, одним из событий в череде кампаний литовцев,

М. Ж.: Не було ніякої череди кампаній. Але це – «вже зовсім інша історія», як казали брати Стругацькі.

направленных на наступление на татарскую зону влияния в условиях династического кризиса в Золотой Орде. Невозможно отбрасывать источники просто так. Иное дело, что автор должен критически подходить к их содержанию.

СПИСОК ЛИТЕРАТУРЫ

1. Белецкая О. Подолье и татары во второй половине XIV – первой половине XV в.: эволюция даннических отношений Крыніцазнаўства і спецыяльныя гістарычныя дысцыпліны. Вып. 4. Мінск: БДУ, 2008. С. 96–108.

ВСД: Між цими словами потрібен розділовий знак, наприклад //.

2. Белорусско-литовские летописи // Полное собрание русских летописей. М.: Наука, 1980. Т. 35. 313 с.

3. Болеслав-Юрий II, князь всей Малой Руси. СПб.: Императорская академия наук, 1907. 385 с.

4. Вашари И. Татарские походы венгерского короля Лайоша Великого // Золотоордынская цивилизация. Вып. 3. Казань: Изд-во «Фэн» АН РТ, 2010. С. 22–30.

5. Галенко О. Золота Орда у битві біля Синіх Вод 1362 р. // Синьоводська проблема у новітніх дослідженнях. К.: Інститут історії України НАН України, 2005. С. 129–159.

6. Гедзь Т. ?

7. Горский А.А. Ногай и Русь // Тюркологический сборник, 2001. М.: Восточная литература, 2002. С. 130–155.

8. Грушевський М.С. Історія України-Руси. Т. 3. К.: Наукова думка, 1993. 586 с.

9. Гулевич В. Західні землі Улусу Джучі в кінці XIII–XIV ст. і Тука-Тимуриди // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. Збірка наукових праць. Число 22–23. Київ: НАН України, Ін-т історії України, 2013. C. 138–178.

10. Дашкевич Я. Угорська експансія на Золотоординське Поділля 40-х –50-х рр. XIV ст. // Україна в минулому. Вип. 5. Київ–Львів: Академія наук України, Інститут української археографії, Львівське відділення, 1994. С. 32–65.

11. Дашкевич Я. Степові держави на Поділлі та в Західному Причорномор’ї як проблема історії України XIV ст. // Матеріали та дослідження з археології Прикарпаття та Волині Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2006. Вип. 10. С. 111–121.

ВСД: І тут розділовий знак не завадить. Є така наука – пунктуація (учить, як розставляти розділові знаки).

12. Дашкевич Я.Р. Литовські походи на золотоординський Крим в кінці XIV ст.: між історією та фікцією // VIII сходознавчі читання А. Кримського. Тези міжнародної наукової конференції. м. Київ, 2–3 червня. К.: Інститут сходознавства ім. А.Ю. Кримського НАН України, 2004. С. 133–135.

13. Длугош ян. .

ВСД: Ян – ім’я людини, його за правилами російської граматики належить писати з великої літери.

14. Жарких М. Мандрівка Гійома де Рубрука по Європі та Азії // Історико-географічні дослідження в Україні. Число 12. К.: Інститут історії України, 2012. C. 58–82.

15. Жарких М. Міфічна «битва на Синій Воді». (дата обращения 16.11.2017 г.)

16. Зубрицкий Д. . Латинские выписки из их сочинений, статей, относящихся к истории Галичско-Владимирской Руси, за период от 1337 по 1387 г., с русским переводом и замечаниями. Львов, 1855.

17. Ипатьевская летопись // Полное собрание русских летописей. Т. 2. М.: Восточная литература, 1962. XVI, 938, 87, IV c.

18. Кляшторный С.Г., Савинов Д.Г. Степные империи Евразии. СПб.: Филологический факультет СпбГУ, 2005. 346 с.

19. Костюков В.П. Улус Шибана в XIII–XIV вв. Казань: Институт истории им. Ш. Марджани, 2011. 200 с.

20. Макаров Л.Д. Вятский край в системе болгаро-ордынского влияния // Золотоордынское наследие. Вып. 1. Казань: Фэн АН РТ, 2009. С. 150–156.

21. Параска П.Ф. Внешнеполитические условия образования молдавського феодального государства. Кишинев: Штиинца, 1981. 178 с.

ВСД: В українській мові м’який знак в цьому слові потрібен, а в російській – ні. «Україна – не Росія», це ще Л. Д. Кучма запримітив.

22. Письма папы Бенедикта XII к хану Узбеку, его жене Тайдолю и сыну Джанибеку в 1340 г. // История Татар. Т. 3: Улус Джучи (Золотая Орда). XIII – середина XV в. Казань: Институт истории им. Ш. Марджани АН РТ, 2009. С. 841–843.

23. (1371 г.).

М. Ж.: Мушу зауважити, що цей лист опублікувала не Яна Берестова – господиня цікавого сайту janaberestova.narod.ru, а Ф. Міклошич та Й. Мюллер: Acta patriarchatus Constantinopolitani / Ed.F.Miklosich et J.Muller. – Vindobonae – 1860. Також російський переклад: Памятники древнерусского канонического права. – «Русская историческая библиотека», Спб., 1880 г., т. 6, приложение, № 24, стб. 136 – 140. Не роблю з цього ніяких висновків і навіть не згадую прислів’я про сучок у чужому оці й колоду у власному, але просто відзначаю факт – у тексті Р. немає посилання на базову публікацію, з якої робились передруки.

24. / Прозаический перевод на современный русский язык Д.С. Лихачёва.

М. Ж.: І тут немає посилання на першопублікацію, а тільки на веб-передрук. Я – обома руками за веб-передруки і за їх використання, але ж і посилання на оригінальний текст не зашкодило би.

25. Порсин А.А. Политика Золотой Орды в Восточной и Южной Европе в 50-х – 70-х годах XIII века // Золотоордынская цивилизация. Казань: Изд-во «Фэн» АН РТ, 2010. Вып. 3. С. 155–166.

26. Пилипчук Я.В. Сепаратизм в Золотой Орде: европейский вектор // Vidurio rytų Europa mūšio prie Mėlynųjų Vandenų metu // Colloquia Russica. Series 2. Vol. II. Kaunas–Krakow, 2013. C. 151–167.

ВСД: Kraków.

27. Пилипчук Я.В. Эмир Дмитрий. Улус Джучи и Центрально-Восточная Европа в XIV веке // Золотоордынская цивилизация. Вып. 7. Казань: Институт истории им. Ш. Марджани, 2014. С. 294–306.

28. Псковские летописи. Вып. 2. М.: Издательство Академии Наук, 1955. 370 c.

29. Русина О.В. Україна під татарами і литвою. К.: ВД Альтернативи, 1998. 320 с.

30. Русина О. Синьоводська битва в сучасній науковій інтепретації // Vidurio rytų Europa mūšio prie Mėlynųjų Vandenų metu // Colloquia Russica. Series 2. Vol. II. Kaunas–Krakow, 2013. С. 127–136.

ВСД: Інтерпретації, Kraków.

31. Селезнев Ю.В. Элита Золотой Орды. Казань: Фэн, 2010. 232 с.

32. Синьоводська проблема: можливий спосіб її розвязання. К.: Інститут історії України НАН України, 1998.

ВСД: Розв’язання. За правилами української мови це слово пишеться з апострофом.

33. Синьоводська проблема у новітніх дослідженнях. К.: Інститут історії України НАН України, 2005.

34. Синьоводська битва 1362 року в контексті Середньовічної історії Східної Європи. Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2014.

ВСД: Слід знати, що для вживання великої літери у граматиці теж є правила! Виділене слово не є власною назвою, тому належить писати з маленької.

35. Стрийковський Мацей. Літопис польський, литовський, жмудський і всієї Руси. Львів: Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові, 2011. XII, 1084 c.

36. Тизенгаузен В.Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Т. І: Извлечения из сочинений арабских. СПб.: Издано на иждивении С.Г. Строганова, 1884. XVI, 563, [1] c.

37. / Перевод с лат. и комм. И. Дьяконов. Электронная версия 2011 года.

ВСД: Якщо перевод – то Дьяконова, якщо перевёл – то Дьяконов.

38. Черкас Б.В. Поход Токтамыша на Великое Княжество Литовское // Военное дело Золотой Орды: проблемы и перспективы изучения. Материалы Круглого стола, проведенного в рамках Международного Золотоордынского Форума. Казань, 29–30 марта 2011 г. Казань: ООО «Фолиант», Институт истории им. Ш. Марджани АН РТ, 2011. С. 167–169.

39. Черкас Б. Синьоводська битва 1362 року. Історичний нарис. К., 2012. 127 с.

40. Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого Княжества Литовского. К.: Наукова думка, 1987. 183 с.

41. Шабульдо Ф.М. Концепція Синьоводської битви В. Б. Антоновича та вітчизняна історіографія // Синьоводська проблема: можливий спосіб її розвязання. К.: Інститут історії України НАН України, 1998. C. 51–68.

ВСД: Розв’язання. За правилами української мови це слово пишеться з апострофом.

42. Шабульдо Ф.М. Литовська Задніпрянщина: незнаний аспект Синьоводської проблеми // Синьоводська проблема: можливий спосіб її розвязання. К.: Інститут історії України НАН України, 1998. C. 5–50.

ВСД: Розв’язання. За правилами української мови це слово пишеться з апострофом.

43. Шабульдо Ф.М. Мацей Стрийковський як історик Синьоводської битви // Синьоводська проблема: можливий спосіб її розвязання. К.: Інститут історії України НАН України, 1998. C. 69–84.

ВСД: Розв’язання. За правилами української мови це слово пишеться з апострофом.

44. Шабульдо Ф. Синьоводська битва у сучасній науковій інтепретації // Синьоводська проблема у новітніх дослідженнях. К.: Інститут історії України НАН України, 2005. C. 9–27.

ВСД: Інтерпретації.

45. Шабульдо Ф.М. Кондоминантный статус украинских земель в XIV в.: От первых территориальных приобретений Польши и Литвы во владениях Золотой Орды до ярлыка Мамая // Balcanica Poznaniensia. Acta et studia. Ludy koczownicze Eurazji .XIV.UAM / Pod redakcją Ilony Czamanskiej i Witolda Szulca. Poznań: Wydawnictwo Poznańskie, 2007. S. 157–182.

ВСД: Не можу догадатись, що воно таке. Може, 14 ст.?

46. Шабульдо Ф.М. Семеновы люди: их территории и роль в политических отношениях между Крымом и Литвой на исходе XV века // Ruthenica. К.: Інститут історії України, 2010. № 9. С. 57–73.

47. Щавелева Н.И. К истории второго нашествия монголо-татар на Польшу // Восточная Европа в древности и средневековье. М.: Наука, 1978. С. 307–314.

48. Chronicon Dubnicense : Cum codicibus Sambuci Acephalo et Vaticano, cronicisque Vindobonensi picto et Budensi accurate collatum // Historiae Hungaricae fontes domestici. Pars prima. Scriptores; 3. Quinque-Ecclesiis: [s. n.], 1884. P. 1–207.

49. Hammer-Purgstall J. Geschichte der Goldenen Horde in Kiptschak, das ist: der Mongolen in Russland. Pesth: C.A. Hartleben’s Verlag, 1840. L, 683 s.

ВСД: (сторінка) – це іменник, а іменники у німецькій мові пишуться з великої літери. В німецькій мові – уявіть собі! – теж є своя граматика.

50. Jackson P. The Mongols and the West. Harlow: Pearson Education, 2005. 414 p.

51. Kuczynski S. M. Sine Wody (Rzecz o wyprawie Olgierdowej 1362 r.) // Kuczynski S. M. Studia z dziejow Europy Wschodniey X–XVII w. Warszawa: Państwowe Wydawn. Naukowe, 1965. S. 135–179, 221–226.

ВСД: Kuczyński, dziejów, Wschodniej.

ВМЧ: І книга Кучинського була надрукована в 1956 році, не в 1965, як думають собі професіонали.

52. Monumenta Poloniae Historica. Pomniki dziejowe Polski wydal August Bielowski. . Lwow: Nakładem Wlasnym, 1872.

ВСД: Wydał, Lwów, Własnym.

53. Monumenta Poloniae Historica. Pomniki dziejowe Polski wydal August Bielowski. . Lwow: Nakładem Akademii umiejetności, 1878.

ВСД: Wydał, Lwów, Umiejętności. Мінус десять ворожих літаків і ще десять зірок на нашому фюзеляжі!

54. Mularczyk J. Mularczyk, Mongołowie pod Legnicą w 1241 r. // Kwartalnik Historyczny. № 1–2. Warszawa: Wydawnictwo naukowe Semper, Polska Akademia Nauk, 1989. S. 3–26.

ВСД: А він точно Mularczyk J. Mularczyk? Може, просто Mularczyk J.?

55. Pelenski J. The contest between Lithuania-Rus and the Golden Horde in the fourteenth century for supremacy over Eastern Europe // Archiwum Eurasiae Medii Aevi. Vol. II. Wiesbaden: O. Harrasowitz Verlag, 1982. P. 303–320.

ВСД: Archivum. Ми, дилетанти, знаємо, що у латинській мові немає літери w, але професіонали з Академії наук цього не знають. Також Harrassowitz – так .

56. Rowell S.C. Lithuania ascending. A Pagan Empire within East-Central Europe, 1295–1345. Cambridge: Cambrige University press, 1994. 416 p.

ВСД: Cambridge.

57. Semkowicz A. Krytyczny rozbiór «Dziejów Polski» Jana Długosza (do roku 1384). Kraków, 1887.

58. Veteres ac Genuni / Cura et Studio Joannis Georgii Schwandtneri. Pars Prima. Vindibonae: Typis Joannis Thomae nob. de Trattnern, Caes. Reg. Aulae Typographi et Bibliopolae, MDCCLXVI (1766).

ВСД: Genuini, якщо вже писати по-латині. Також Vindobonae.

59. Scriptores rerum Prussicarum: die Geschichtsquellen der Preussischen. Vorzeit bis zum Untergange der Ordensherrschaft. . Leipzig: Verlag von S. Hirzel, 1866.

ВСД: Крапка між виділеними словами зайва.

60. Spinei V. Moldavia in the 11th–14th Centuries. Bucureşti: Editura Academiei Republicii Socialiste România, 1986. 277 p.

61. Spuler B. Die Goldene Horde: die Mongolen in Rußland 1223–1502. Leipzig: O. Harrasowitz Verlag, 1943. 554 s.

ВСД: Harrassowitz.

62. Ulanowski B. Drugi napad Tatarów na Polskę // Rozprawy i Spriwozdairia z posiedzen Wydzialu Historyczno-Filozofniego Akademii Umiestnosci. T. XVIII. Krakow: Nakladem Akademii, 1885. S. 275–325.

ВСД: Rozprawy i Sprawozdania z Posiedzeń Wydziału Historyczno-Filozoficznego Akademii Umiejętności, Kraków; Nakładem. 7 (сім!) орфографічний помилок в одному реченні. Цікаво, що вище – [57] Краків написано правильно. Керосин закінчився буквально на останніх рядках.

63. Vasary I. Cumans and Tatars. Oriental Military in the Pre-Ottoman Balkans, 1185–1365. Cambridge: Canbrige University Press, 2005. XVI, 230 p.

ВСД: Cambridge. Знову маємо дві помилки в одному слові.

64. Vidurio rytų Europa mūšio prie Mėlynųjų Vandenų metu // Colloquia Russica. Series 2. Vol. II. Kaunas–Krakow, 2013.

ВСД: Kraków.

Сведения об авторе: Ярослав Валентинович Пилипчук – кандидат исторических наук, младший научный сотрудник Отдела Евразийской степи Института востоковедения им. А.Ю. Крымского НАН Украины (Киев, Украина)

Сидір Павлів

В сухому залишку: на с. 447 Р. називає ювілей «битви на Синіх водах» фальшивим, а на с. 448 погоджується з тим, що Ольгерд на Поділля не ходив. А оскільки інших походів Ольгерда на південь ми взагалі не знаємо, то виходить, що не було й походу на Синю Воду, а отже і битви, а отже і ювілей не потрібен. Тобто в основному питанні Р. згоден з М. Ж., тільки для висловлення цієї згоді обрав дещо невідповідну форму.

Павло Сидорів

А що, товариство, правда ж, у цьому водевілі не ми із Сидором – найсмішніші?

Сидір Павлів

Тільки я б назвав цей твір не «Псевдонаукова псевдонаука», а «Псевдодраматична» чи «Псевдоводевільна».

Микола Жарких

(з гіркою патетикою.)

І люди, котрі не знають, що значить слово «ентузіаст», забороняють мені длубатися в носі?!

Завіса спадає.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 217

Модифіковано : 22.01.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.