Битва під Сокалем (1519 р.)
Микола Жарких
Влітку 1519 року кримські татари напали на землі сучасної України і 2 серпня побили польсько-литовське військо під містом Сокалем (нині в Шептицькому районі Львівської області). Подивимось, що знали й думали сучасники про цю подію.
У цій статі я спочатку наводжу в повних текстах або витягах звістки джерел про битву, з яких уважний читач може скласти свою власну картину події. Або можна перейти одразу до розділу «Перебіг подій» чи до «Висновків».
1519 р., 8 серпня. Універсал про мобілізацію
Першу звістку про битву містить наступний універсал короля Сигізмунда (тут і далі переклади з латинської мови виконав на моє прохання штучний інтелект Google Gemini, якому я висловлюю щиру вдячність. Окрема вдячність належить йому за цінні пояснення щодо змісту перекладеного, якими я подекуди скористався.)
Restes contra Tartaros scripte, sed non publicate fuerunt
Sigismundus primus, rex Polonie, universis et singulis palatinis, castellanis, capitaneis, dignitariis, officialibus, burgrabiis et nobilitatum communitatibus, advocatis et scultetis ceterisque subditis nostris, terras regni nostri ubique incolentibus et presertim terram cracoviensem et districtum proschovicensem, de jure et consuetudine ad expeditionem bellicam obligatis, sincere nobis dilectis gratiam regiam.
Mgci., generosi, nobiles, famati et providi, sincere nobis ac fideles dilecti.
Nemini jam incognitum esse arbitramur, qualiter his diebus vis ingens Tartarorum terras regni nostri Russie et lublinenses invaserit et illas damno inestimabili et cedibus affecerit, cum qua congressi milites nostri, quos illic pro presidiis tenuimus, una cum Illri. duce Constantino et aliis illis proceribus, majori quidem virtute et animo, quam ratio sue paucitatis contra hostium multitudinem suadere videbatur, et domino deo nobis adverso existente, fracti sunt ac profligati.
Non dubitantes vero nos, quod immanissimus hostis ea vi existens, et rebus pro libidine sua sic actis acrius contendet rabiem suam explere, neque in tam subito et inopinato casu aliud remedium afferri posse videntes, quam universos pro vindicanda Reipublice salute et tanto periculo arcendo ad arma concitare, motionem bellicam decrevimus, cui etiam nos ipsi non solum deesse noluimus, sed etiam hinc propere, Deo bene juvante, egredimur, personam nostram regiam tam atroci et insperate necessitati cum subditis nostris exhibituri.
Quare has presentes literas in vim primarum, secundarum et ultimarum restium emittimus, quibus vobis et omnibus singulis districtius precipientes mandamus et volumus, ut mox visis illis, non expectatis aliis nostris, sub amissione bonorum vestrorum arma capiatis et quilibet vestrum capiat ad diemque S. Bartholomei proximum circa villam Valwa in terra premisliensi sitam armati compareatis et ad nos omnino conveniatis, ut Tartarorum ipsorum impetum cum Dei auxilio ita retundere una nobiscum possitis, ut inde amplius res ipsa publica nullum sentiat detrimentum, et vos laudem et gloriam in re bellica pluribus victoriis jam adquisitam, quoad fieri poterit, augere et ampliare valeatis.
Et ne quispiam vestrum de hac expeditione bellica et mandato nostro aliquara ignorantiam suam pretendat, volumus, ut unus ad aliura sibi viciniorem presentes literas restium, cura illas perlegerit, transmittat, ultimus vero easdem loci capitaneo representet, similiter sub bonorum suorum amissione aliter facere non ausuri.
Dat. Cracovie fer. II. prox. ante festum S. Laurentii [Acta Tomiciana (AT) 5, № 70, p. 73].
Накази проти татар написані, але не розіслані
Сигізмунд Перший, король Польщі, усім разом і кожному зокрема воєводам, каштелянам, старостам, чиновникам, посадовцям, бургграфам і шляхетським громадам, війтам та солтисам та іншим нашим підданим, що повсюдно населяють землі нашого Королівства, а особливо Краківську землю та Прошовіцький повіт, які за правом і звичаєм зобов’язані до військового походу, щиро нами любленим – королівська ласка.
Вельможні, шляхетні, славетні та обачні, щиро нами люблені та вірні!
Гадаємо, вже нікому не безвісно, яким чином цими днями величезна сила татар увірвалася в землі нашого Королівства – Руську та Люблінську, і заподіяла їм незліченну шкоду та вбивства. Наше військо, яке ми тримали там для захисту, разом із ясновельможним князем Костянтином та іншими тамтешніми знатними мужами, зійшлося з ними у битві; виявивши куди більшу мужність та відвагу, ніж дозволяв розсуд за такої їхньої нечисленності проти безлічі ворогів, вони – оскільки Господь Бог був проти нас – були зламані та вщент розгромлені.
Ми ж не сумніваємося, що цей найлютіший ворог, володіючи такою силою і діючи в усьому за своїм свавіллям, буде ще запекліше намагатися втамувати свою лють. Не бачачи за такого раптового й несподіваного випадку іншого порятунку, окрім як підняти до зброї всіх задля помсти, захисту спасіння держави (Reipublice) та відвернення такої великої небезпеки, ми оголосили військовий збір. Від цього ми й самі не лише не хочемо усуватися, але й поспіхом, за доброї Божої допомоги, вирушаємо звідси, щоб виставити нашу королівську особу назустріч такій жорстокій та неочікуваній біді разом із нашими підданими.
Тому ми видаємо ці теперішні листи, що мають силу перших, других і останніх наказів (restium), якими вам усім і кожному зокрема найсуворіше наказуємо, велимо і хочемо: щойно побачивши їх, не чекаючи на інші наші [листи], під загрозою втрати вашого майна, беріться за зброю, і нехай кожен із вас візьме її, та на найближчий день Святого Варфоломія з’явіться озброєними біля села Вальва (Valwa), розташованого в Перемишльській землі, і неодмінно зберіться довкола нас. Аби ви разом із нами могли з Божою допомогою так приборкати натиск цих татар, щоб відтепер сама республіка більше не зазнавала жодної шкоди, а ви змогли, наскільки це можливо, примножити та розширити вашу славу і честь у військовій справі, вже здобуту багатьма колишніми перемогами.
І щоб ніхто з вас не міг виправдовувати своє невідання щодо цього військового походу та нашого наказу, ми хочемо, аби кожен, прочитавши ці листи з наказами, передавав їх далі своєму найближчому сусідові, а останній – представив їх місцевому старості. Хто насмілиться вчинити інакше – підпаде під таку ж кару втрати своїх маєтків.
Дано в Кракові, у найближчий понеділок перед святом святого Лаврентія.
Google Gemini подав такі міркування:
День святого Лаврентія у католицькій церкві святкують 10 серпня. «Найближчий понеділок перед» цим святом у 1519 році припав на 8 серпня.
У тексті неодноразово вжито юридичний термін «literas restium» (у польській практиці – wici). Це акти-накази про терміновий збір шляхетського ополчення («посполитого рушення»). Зазвичай за процедурою шляхті надсилали перші, другі та треті (останні) листи з інтервалами. Проте тут Сигізмунд віддав одразу остаточний наказ.
Збір призначено на день святого Варфоломія, тобто 24 серпня 1519 року. Місце збору – Валява.
Додати до цього я можу небагато: Прошовіце – місто у 28 км на північний схід від центру Кракова, тобто перша ідея була – змобілізувати військо з найближчих околиць столиці. Валява – село на лівому, західному березі Сану в 14 км на північний схід від Перемишля і у 210 км на захід від Кракова (а це 7 днів шляху!).
1519 р., 8 серпня. Листи до каштелянів
Sigismundus, Rex Polonie, Castellanis Terrarum
Mgce. sincere nobis dilecte.
Accidit nobis adverso dno. deo non. mediocris casus et calamitas; Tartari enim magno numero et vi terras Russie et lublinensem irrumpentes cum damnum ingens fecerunt, tum etiam stipendiarios nostros cum Illri. duce Constantino ac proceribus aliisque compluribus nobilibus primo congressu circa Sokal obruerunt et profligaverunt, ita ut ipso duce Constantino egre elapso de eo solo qui vivit compertura habemus.
Non dubitantes vero nos, immanissimos hostes tanto numero existentes et rebus ex sententia sua gestis non contentos fore, sed acrius rabiem suam exercituros, et non videntes, quod aliud tam subito discrimini remedium afferri possit, misimus literas restium, et universos ad arma concitavimus.
Nosque ipsi persona nostra regia quam celerius hinc egredimur, ut nulla in parte tante necessitati deesse videremur.
Quare mandamus tue Sinceritati, ut quantocius cum terra et districtu ad se pertinente ad arma consurgat ac pro die Sct. Bartholomei proximo ad locum circa villam Valwa veniat, aliisque ad occurrendum tanto periculo persuadeat, pro virtute et officio suo ac gratia nostra factura.
Dat. Cracovie fer. II. prox. ante festum S. Laurentii.
Eodem exemplo scripte sunt litere regie ad capitaneos terrarum cum clausula sequenti.
Quare mandamus tue Fidelitati: ut literas nostras restium, quas ad eam mittimus, statim et omni mora posthabita per terras et districtus sui capitaneatus transmitti et circumferri, ut moris est, faciat bellumque in foris civitatum et oppidorum ac circa ecclesias diebus solennibus proclamari et ad notitiam universorum et singulorum ad expeditionem bellicam de jure vel consuetudine obligatorum deduci faciat, ut non expectatis aliis literis nostris ad arma consurgant et pro die S. Bartholomei proximo circa villam Valwa sub bonorum suorum amissione compareant et cum suo castellano ordinati damna non inferendo proficiscantur.
Tua vero Fidelitas nihil, quod ejus officii est, negligat pro gratia nostra.
Eodem exemplo litere regie scripte ad civitates regias cum hac clausula.
Quare mandamus vobis, omnino habere volentes, ut ad diem et locum supra scriptum currus ad expeditionem bellicam dari solitos et debitos cum omnibus necessariis ac preparamentis et peditibus armatis expediatis et sub bonorum vestrorum omnium privatione nobis mittatis, et aliter facere non audeatis [AT 5, № 71, p. 73 – 74].
Король Сигізмунд – каштелянам земель
Вельможний, щиро нами люблений!
За несприятливого [для нас] Господа Бога, трапився з нами немалий випадок і нещастя. Адже татари у великій кількості та силі, увірвавшись у землі Руську та Люблінську, не лише вчинили величезну шкоду, але й наших найманих воїнів разом із ясновельможним князем Костянтином, знатними мужами та багатьма іншими шляхтичами в першому ж зіткненні біля Сокаля розчавили і вщент розгромили; так що про самого князя Костянтина, який ледве втік, ми маємо відомості лише про те, що він живий.
Ми ж не сумніваємося, що ці найлютіші вороги, перебуваючи в такій кількості й не задовольнившись справами, що пішли за їхнім бажанням, будуть ще лютіше виливати свою скаженість. І не бачачи, щоб проти такої раптової загрози можна було вжити іншого порятунку, ми розіслали листи з наказами про збір і підняли до зброї геть усіх.
Та й ми самі нашою королівською особою якнайшвидше вирушаємо звідси, аби в жодній мірі не здавалося, що ми усуваємося від такої великої біди.
Тому наказуємо твоїй милості, щоб ти якнайшвидше із землею та повітом, що до тебе належать, піднявся до зброї і на найближчий день Святого Варфоломія прибув до місця біля села Вальва, та переконав інших виступити назустріч такій великій небезпеці, діючи згідно зі своєю мужністю, обов’язком та заради нашої ласки.
Дано в Кракові, у найближчий понеділок перед святом Святого Лаврентія [8 серпня 1519 року].
За тим самим зразком написані королівські листи до старост земель із наступною прикінцевою статтею:
Тому наказуємо твоїй милості: щоб ти наші листи з наказами про збір, які ми до тебе надсилаємо, негайно. відкинувши будь-яке зволікання, наказав пересилати і розносити, як це заведено, по землях і повітах твого староства. А також [наказуємо], щоб ти велів оголошувати [стан] війни на ринках міст і містечок та біля церков у святкові дні, і доніс це до відома всіх разом і кожного зокрема, хто за правом чи звичаєм зобов’язаний до військового походу. Щоб вони, не чекаючи на інші наші листи, піднялися до зброї і на найближчий день святого Варфоломія з’явилися під загрозою втрати свого майна біля села Вальва і, вишикувані разом зі своїм каштеляном, вирушали в похід, не завдаючи [місцевим жителям] шкоди.
Твоя ж милість нехай не знехтує нічим, що належить до її обов’язку, заради нашої ласки.
За тим самим зразком королівські листи написані до королівських міст із такою прикінцевою статтею:
Тому наказуємо вам, неодмінно бажаючи, щоб на вищевказаний день і місце ви спорядили і під загрозою позбавлення всього вашого майна надіслали нам вози, які зазвичай і за обов’язком виставляються для військового походу, з усім необхідним, припасами та озброєними піхотинцями; інакше вчинити ви не посмієте.
1519 р., [середина (?) серпня] Король Сигізмунд –
до вельмож Руського воєводства
Sigismundus, Rex Polonie, Optimatibus Russie
Mgce. sincere nobis dilecte.
Nemini jam incognitum esse arbitramur, qualiter his diebus vis ingens Tartarorum terras regni nostri Russie et lublinensem invaserit et illas damno inestimabili et cedibus affecerit, cum qua congressi milites nostri, quos illic pro presidio collocaveramus una cum Illri. duce Constantino aliisque nobilibus, majori quidem virtute et animo, quam ratio sue paucitatis contra hostium multitudinem suadere videbatur, et domino deo nobis adverso existente, fracti sunt et profligati, ita ut ex illa manu, que non mediocris fuit comparata, pauci admodum et id egre quidem evaserint.
Non dubitamus vero nos, immanissimos hostes tanto numero existentes et rebus ex sententia sua sic actis non contentos fore, sed abducta preda rursus et celerius opinione redituros, rabiemque suam acrius exercituros.
Quod primum fieri posse in tam subito et inopinato casu videbatur: milites mercenarios, quantum potuimus, numerum suscipi curavimus.
Verum timentes, ne si hostes eadem vi et impetu redirent et presidia hec resistere illi non possent et respublica majus caperet detrimentum, volentesque opportuno remedio tam magno et presenti malo succurrere et consulere, conventum pro die Sct.Bartholomei in civitate nostra sandomiriensi his terris indiximus, ad quem et proficiscemur ipsi, et quandocunque aliud factu in tanta tamque subito periculo res postulabit, id exequemur, etiam personam nostrara regiam ad omnem necessitatem exhibituri.
Quare significare hec Sinceritati tue voluimus, ut non ignoret consilia et deliberationes nostras, hortamurque illam: ut et ipsa parata sit et homines commonefaciat, quo sint parati, ut ad omnem necessitudinem, si qua ingrueret, accurrere tempestive possint [AT 5, № 73, p. 75].
Вельможний, щиро нами люблений!
Гадаємо, вже нікому не безвісно, яким чином цими днями величезна сила татар увірвалася в землі нашого Королівства – Руську та Люблінську, і заподіяла їм незлічену шкоду та вбивства. Наше військо, яке ми розмістили там для захисту, разом із ясновельможним князем Костянтином та іншими шляхтичами, зійшлося з ними у битві; виявивши куди більшу мужність та відвагу, ніж дозволяв розсуд за такої їхньої нечисленності проти безлічі ворогів, вони – оскільки Господь Бог був проти нас – були зламані та вщент розгромлені, так що з цього загону, який був порівняно чималим, з великими труднощами врятувалися дуже небагато.
Ми ж не сумніваємося, що ці найлютіші вороги, перебуваючи в такій кількості й діючи в усьому за своїм свавіллям, не задовольняться цим, але, відвівши здобич, знову і швидше, ніж гадають, повернуться, аби ще лютіше вилити свою скаженість.
Тож перше, що, як бачилося, можна було зробити у такому раптовому та несподіваному випадку: ми розпорядилися набрати якомога більшу кількість найманих воїнів.
Проте, побоюючись, що якщо вороги повернуться з тією ж силою та натиском, і ці залоги не зможуть їм протистояти, а республіка зазнає ще більшої шкоди; і бажаючи дієвим засобом зарадити й допомогти проти такого великого і явного лиха, ми оголосили для цих земель з’їзд (conventum) на найближчий день святого Варфоломія у нашому місті Сандомирі. Туди ми й самі вирушимо, і щоразу, коли справа вимагатиме іншого вчинку за такої великої та раптової небезпеки, ми виконаємо його, готові навіть виставити нашу королівську особу назустріч будь-якій біді.
Тому ми хотіли сповістити про це твою милість, щоб ти знав наші наміри та рішення, і закликаємо тебе: будь і сам готовим, і людей спонукай, щоб вони були готові вчасно прийти на допомогу за будь-якої скрути, якщо така насунеться.
Сандомир знаходиться на Віслі у 150 км на північний схід від Кракова.
1519 р., [середина (?) серпня] Петро Томіцький –
Яну Любранському
Із цього листа я вибрав першу частину, яка стосується моєї вузької теми:
Petrus Tomiczki, Eps. Vicecancellarius, Joanni de Lubbrancz, Epo. Posnaniensi.
Non possum pre dolore satis explicare casum, qui nobis nunc magna indignatione divina accidit. Tartari enim numero ad quadraginta milia regnum ingressi et longe lateque omnia depopulantes, non solum damnum inestimabile fecerunt, sed milites et ducem Constantinum aliosque Russie proceres tanta strage affecerunt, ut ex septem circiter milibus pauci admodum evaserint et, nisi arx propinqua fuisset, ad unum omnes interiissent. Divina, inquam, indignatione; nolentibus enim capitaneis et duce Constantino, ceteri omnes pertinaciter in eo loco congredi voluerunt, ubi fervore nimio ruentes in angustias et foveas exusiti oppidi devenerunt, in quibus constricti et precipitati non referientes cedebantur, hostes vero cum triumpho, vexillis et tubis nostris et preda, quam pre magnitudine vix ducere possunt, discesserunt. Mtas. regia utcunque vehementer conturbata, mox tamen et militem mercenarium conduxit, et conventum Sandomirie indixit, in quo vult consilium cum his terris capere, qualiter tante vi, ubi iterum, ut timemus, rediret, esset resistendum, prout id ex literis ejus Mtis. vra. rma. Dtio. latius cognoscet intelligetque novo (jam post damnum) opus fore consilio de nostra defensione, quando rebus integris id more nostro fieri non potuit […] [AT 5, № 73, p. 76].
Петро Томіцький, біскуп [Перемиський], віце-канцлер –
до познанського біскупа Яна Любранського
Не можу від болю належно описати випадок, який тепер трапився з нами через великий Божий гнів.
Адже татари, увірвавшись до королівства у кількості до сорока тисяч і спустошуючи все вздовж і вшир, не лише заподіяли незліченну шкоду, але й завдали такої поразки воїнам, князю Костянтину та іншим руським знатним мужам, що із приблизно семи тисяч [наших] заледве дуже небагато врятувалися; і якби поруч не було замку, всі до одного загинули б. Через Божий гнів, кажу; бо попри незгоду старост і князя Костянтина, всі інші вперто захотіли зійтися в бою саме в тому місці, де, кидаючись у надмірному запалі, вони потрапили у вузькі місця та ями спаленого міста. Затиснуті й скинуті туди, вони гинули, навіть не відбиваючись; вороги ж відійшли з тріумфом, із нашими хоругвами та сурмами, і зі здобиччю, яку через її величезний розмір заледве можуть унести.
Королівська величність, хоч і був сильно пригнічений, проте негайно і наймане військо набрав, і скликав з’їзд у Сандомирі, на якому прагне ухвалити рішення з [урядниками] цих земель, як чинити опір такій силі, якщо вона знову, як ми боїмося, повернеться. Про все це ваше преосвященство ширше дізнається і зрозуміє з листів його величності; а також те, що тепер (уже після катастрофи) знадобиться нова рада щодо нашої оборони, оскільки в цілості справи [до поразки], за нашим звичаєм, цього зробити не спромоглися […]
1519 р., серпень. Повідомлення Б. Я. Голохвастова
Десь у червні 1519 року московський посланець Борис Якович Голохвастов був відправлений до Царгороду до турецького султана Селіма. По дорозі він зупинився у Кафі і звідти надіслав у Москву інформацію про політичні події (дати в тексті – 6, 26 серпня). Для моєї теми важливим є наступний фрагмент:
А Богатырю, государь, царевичу, сказывают, бой был с Острожским, а было, государь, сказывают, литвы и ляхов 20 тысяч, и Острожской, государь, сказывают, с малыми людьми ушол. Сказывают, государь, литву побили, а иных многих ведут, а Богатырь, государь, царевич, сказывают, стоит на Днепре того деля, пропускает людей с полоном, а бережет от азстороканцов [Сборник Русского исторического общества (СИРИО) 95, № 37-2, с. 670 – 671].
Дуже коротка згадка про поразку Острозького від татар уміщена в інструкції для московського посланця дяка Некраса Харламова, відправленого до пруського магістра Альберта [СИРИО 53, № 17-4, с. 177]. Вона не датована, орієнтовно – жовтень 1519 р. Ця інформація мала би заохотити магістра до війни проти Сигізмунда.
Приблизно в таких самих виразах згадана ця битва в інструкції-інформації для московського посланця Бориса Каменського, який виїхав з Москви 12 січня 1520 р. і мав завданням прозондувати у Вільні можливість укладання миру між Москвою і Велким князівством Литовським [СИРИО 35, № 86-1, с. 547 – 548].
Не додаючи нових фактів про саму битву, ці згадки показують, як Москва намагались видобути політичну вигоду з успіху свого кримського «союзника».
Московські літописи
Найраніший запис про битву під Сокалем подає Іоасафівський літопис (1520 р.), не зазначаючи місця події:
И князь велики [Василь московський] к царю приказал, чтобы Магмет-Гирей царь по своей правде послал на вопьчево их своего недруга на Литовського в Ляцкую землю сына своего болшего калгу Богатыря-царевича и иных царевичев, «а я от собя пошлю своих воевод».
И по великого князя Василья Ивановича всея Руси приказу, брат его Магмет-Гирей царь Крымский послал на Литовского в Лятцкую землю сына своего болшего калгу Богатыря-царевича и иных царевичев, братью свою и детей своих, и многих своих людей со многою ратью. И калга Богатырь-царевич ходил в Лятцкую землю и воевал мало не до самого Кракова.
А Костянтин Острожский, събрася с Лятцкими людьми и с подоляны и с волынцы, и поиде противу царевичев, и Богатырь-царевич многих воевод и лятцких панов и людей многих побил, а сам Острожской едва утек. А убили на том бою царевичи князя Василья Четвертеньского, да князя Александра Борямского, князя Василья да князя Александра да князя Льва Коретцких, гетмана краковского Ферлеева сына, пана Станислава, старосту каменского да брата его Яна Скарутских и иных много людей лятских побили, а иных, поимав, с собою повели; и попленив Лятцкую землю, дружа великому князю Василию Ивановичю всея Руси, взвратишяся в Крым со многим пленом [Иоасафовская летопись. – М.: 1957 г., с. 178 – 179].
Видно, що окрім інформації від Голохвастова літописець мав ще інше докладне джерело.
Дуже подібно, але сильно скорочено ця подія записана в інформації Посольського приказу з кінця 1519 р. про обставини, в яких Борис Каменський мав прозондувати можливість укладення миру з Литвою [СИРИО 35, № 86-1, с. 547 – 548].
Іоасафівський літопис у свою чергу вважається важливим джерелом Никонівського літопису – і справді, в останньому бачимо таке саме оповідання [Полное собрание русских летописей (ПСРЛ), 1904 г., т. 13, ч. 1, с. 33]. Далі це оповідання уміщене у Львовському літописі (1560 р.) [ПСРЛ, 1910, т. 20, ч. 1, с. 399 – 400].
Самодіяльність проявили автори Степенної книги (1560 р.). Сильно скоротивши фактичні дані Іоасафівського / Никонівського літопису, вони зазначили, що Мехмед-Гірей – «злорадый»:
«И тако безбожные, являюще великому князю Василию Ивановичу всея Руси зломысленную свою дружбу и враждотворное единачество, плениша Ляцкую землю» [ПСРЛ, 1913 г., т. 21, ч. 2, с. 598].
А знайте, небожата, як накази Москви виконувати: як не старайтесь, все одно будете «зломысленными и враждотворными».
Польські хроніки
Із польськими хроніками, які мали б висвітлювати події 1519 року, ситуація несприятлива. Хроніка Матвія Меховського, надрукована в 1519 і 1521 роках, була доведена тільки до 1506 року, до смерті короля Олександра. Тоді вважалося, що діяння правлячого монарха не є предметом історії, і це загалом витримувалось. Хроніка Юста Деція, надрукована в 1521 р., порушувала цю традицію, але й вона закінчувалась на подіях 1516 р.
Наступною за часом написання була хроніка Бернарда Ваповського, над якою він працював у кінці життя, в 1530-і рр. (він помер у 1535 р.). В цій хроніці серед подій 1519 року маємо наступне оповідання:
In id Tartarus cum Basilio, magnis ab eo acceptis muneribus, foedus percussit, moxque ex omnibus copiis quadraginta millium equitum exercitum delegit, eumque transmisso Boristene ad regnum Poloniae vastandum misit. Qui per Volhiniam mense Julio Roxiam ingressi, Bugum amnem transmiserunt, inde late quaquam versus effusi caedibus et incendiis omnia miscentes, Lublinensem, Belsensem et Leopoliensem Satrapias atrocissime pervastarunt: ad Vislam usque amnem terror et excursio barbarorum penetravit, cum pavore fuga et trepidatione agrestium, qui rebus omnibus ademptis, in manus hostium et asperrimam servitutem inciderunt; pellebantur innumeri mortales ut pecora, multis in simul colligatis, quo singulis impeditior fuga esset.
Erant in Podolia equitum mercenariorum tria millia Polonorum, quos Constantinus Ostroviensis dux per nuncios et literas sollicitavit, ad Bugum amnem propius accederent, eo consilio, ut suorum Volhinensium iunctis copiis redeuntem cum praeda hostem loco aliquo opportuno aggrederentur. Placuit Constantini ducis magni ea tempestate bellatoris consilium. Adproperavit Polonicus exercitus, solem occidentem versus, etsi viribus et numero longe impar Scythico. Accurrerant nuncii regii cum mandato regio, ut iunctis cum Constantino duce copiis, ad aleam universi certaminis se accingerent, Tartarosque praeda impeditos strenue invaderent.
Nec multo postea Polonorum agmina cum Volhinensium mille circiter equitibus et Constantino Ostroviensi apud Bugum amnem et Sokalum arcem convenere, redeuntem hic hostem aggressuri. Cum ecce Tartari orientem versus procedentes, omnibus copiis, captivis cum cetera armentorum praeda adunatis, adventare coeperunt, tanta multitudine, ut immensam camporum planiciem locustarum instar replerent. Jamque adversi exercitus tam prope erant, ut amnis Bugus duntaxat et busta oppidi Sokalensis, quod Tartari in primo ingressu exusserant, utramque aciem dirimerent. Constantinus dux hostium agminibus conspectis, in tali camporum planicie in quali Tartari ex equis instabili pugna praepollere consueverunt, de victoria subdubitare coepit: Polonos propterea ductores hortatus est, ut ad quempiam alium locum paludibus coangustatum et impeditiorem, qui eorum iuvaret paucitatem Tartari suas tam late copias extendere non possent, castra retro transferrent: aut si id non placeret, videaturque in vestigio aut vincendum fortiter, aut moriendum audacter fore, ipsi a transitu Bugi amnis hostiumque invasione abstinerent, sed Tartaris potius in ea fluminis parte, in qua consisterent expectata, dimidiam Scythicarum copiarum partem flumen transire libere paterentur, fore, ut primis Tartarorum agminibus praelio victis, altera pars pavore consternata, facili negotio opprimeretur.
Talia Constantinus dux, vir rei bellicae experientissimus, salubriter concionabatur. Nonnulli ea ex Polonis ductoribus laudare, castraque transferenda aut cum dimidia Tartarorum parte confligendum censebant, plerique nobiles rei militaris parum periti, quibus fervidius erat ingenium, et ob id omnis morae erant impatientes, ea obaudire, contemnere, probra etiam pavoris et trepidationis Constantino duci viro fortissimo obiectare, victoriae gloriam Polonis in eorum terra invidere, in Volhiniam suam bellum eum transferre velle, contumaciter et proterve respondebant.
Constantinus dux ea primo patienter ferre, postremo compositis manibus orare, pugnam in sequentem diem differant, cum hic dies (erat autem martis) exitialis sibi semper omnibus praeliis et funestus antea extitisset, paululum morae orare, in hoc saltem sibi obtemperarent: regii exercitus paucitatem, qui se ad quina hominum millia vix extenderet, rursus hostilis exercitus magnitudinem, qui equitum esset millium quadraginta, ostentabat, auxiliares etiam copias luce crastina affuturas. Expectabantur siquidem sexcenti equites Moldavi, viri fortes et bello exercitati. Insuper Joannes Tworowski cum quingentis ex Podolia equitibus, bellis Tartaricis assuetis, pluresque alii regni proceres, qui ad conflictum accelerabant: auxiliares etiam Lituanorum copias, quae in horas venturae sperabantur, praestolari censebat Constantinus.
Sed cum temerariam iuventutem salutaria sua monita nihil permoverent, probraque etiam et convitia in eum iacerent, pavoremque exprobrarent, tunc ille ira succensus, bellatorem equum, cognomento leporem, pernicitate insignem, sibi dari postulavit: quo conscenso, inter suos milites aliquandiu cunctabundus stetit, cum prima Polonorum agmina, pugnae signo non expectato, Bugum amnem transire coeperunt: Tartaris structa acie stantibus, et ad congressum intentis arcubus ardentibus. Erat in sinistra fluminis ripa, in qua Tauricae stabant acies, oppidum a Tartaris incendio absumptum: singulae ferme domus cellaria et subterraneos specus babebant: oppidi exusti area a longe prospectantibus plana ac solida videbatur, cum alii semitecti, alii vastis hiatibus paterent.
Tartari ultra busta oppidi, et post suburbii sepimenta incendio illaesa, securi stabant, Polonosque tumultuarie, et sine ordine transeuntes, expectabant. Qui in aream exusti oppidi delati, ignari et imprudentes in coesos specus latentes et foveas cum equis praecipites ruebant. Alii qui transiverant, inter sepimenta delati, a Tartaris, sagittis conficiebantur qui spicula quas crebrae grandinis instar in Polonos emittebant, equos virosque aeque consauciabant. et perimebant: Poloni vero sepimentis praepedientibus nec manus cum eis conserere, nec lanceis eos contingere possent. Tartari vero in eos sagittas eminus mittebant et complures letalibus vulneribus consauciabant.
Quo periculo viso Constantinus dux, dum laborantibus Polonis opem ferre vult, vado in loco paulo inferiori reperto, per illud Volhinensium copias traducit, pugnamque acerrimam ciet, Polonorum etiam copiae per aequa et iniqua multo suorum periculo, in apertum evaserant; et cum hostibus manus conferre coeperunt. Consertum est cum Tartaris praelium acre: cadebant hinc et inde plurimi: sed ex Tartaris, quorum corpora armis minus tecta erant, longe plures. Verum caedes haec prae eorum multitudine parum sensibilis erat: Marte adhuc ancipiti, magnum Polonis ac cessit, incommodum. Pulvis in agro culto equorum ungulis excitatus, tanta densitate, ut prospectu sublato, alter alteram non posset dignoscere: et a Tartarorum agminibus sensim circumdabantur in medioque caedebantur.
Protractum est aliquandiu praelium, Constantino duce discursante, et aeque Polonos ac Volhinenses ad praelium animante, quorum postremo virtus victa est: Constantinus dux, et Martinus Camenecius palatinus Podoliae, nec non Stanislaus Haliczki regni Poloniae Marschalcus, Leopoliensis praefectus, supremi regiarum copiarum duces, ubi Tartaros praevalere, suorumque aciem in apertam fugam inclinatam conspexerunt, et ipsi praelio excessere, et ad meliora patriae tempora sese conservavere.
Cecidere ex Tartaris victoribus eo praelio quaterna millia, ex Polonis ac Volhinensibus mille ducenti: quam cladem paucorum temeritate, qui Constantini ducis consilio ac iussis obstrepebant, accidisse satis constat: hi tamen in primo congressu fortissime pugnantes mortem occubuere: fugientium complures in arcem propinquam Sokalensem tutum babuere receptum.
Sigismundus Rex ad famam adversi praelii apud Sokalum, veritus ne hostes ulterius intra regnum progrederentur, maioraque damna facerent, Minoris Poloniae nobilitatem ad arma concitavit. Ipse Cracovia egressus Sendomiriam contendit, ut hosti occurreret, regnumque urere ac vastare non permitteret. Sed Tartari multis insignibus ac fortibus viris in conflictu amissis, suae sibi cladis conscii, nihil ultra moliti, cum praeda, quam rapuerant et captivis signa retro verterunt et per Volhiniam Boristenem versus in Tauricam, eodem quo venerunt itinere redierunt. Et hunc exitum habuit infoelix Sokalensis conflictus; qui incidit in diem mensis Augusti secundam, anno salutiferi partus decimo nono supra millesimum ac quingentesimum, sub Saturno et Jovis stellarum tetragono [Kroniki Bernarda Wapowskiego z Radochoniec część ostatnia (1480-1535) / J. Szujski. – Kraków: Akad. Umiejętności, 1874, p. 159 – 162].
У цей [час] татарин [кримський хан], отримавши від Василя [московського князя] великі дари, уклав із ним союз і невдовзі відібрав із усіх своїх сил сорокатисячне військо вершників, яке відправив через Борисфен [Дніпро] для спустошення Польського королівства. Вони, пройшовши через Волинь, у липні вдерлися на Русь, переправилися через ріку Буг і, розсипавшись звідти повсюдно, знищуючи все вбивствами та пожежами, найжорстокішим чином спустошили Люблінську, Белзьку та Львівську сатрапії [воєводства]. Аж до самої річки Вісли дійшов терор і наскоки варварів, що супроводжувалися панікою, втечею та трепетом селян, які, позбавлені всього майна, потрапляли до рук ворогів у найлютіше рабство. Незліченну кількість смертних гнали, наче худобу, зв’язавши багатьох разом, щоб кожному було важче втекти.
На Поділлі перебувало три тисячі польських найманих вершників, яких Костянтин, князь Острозький, через гінців та листи закликав підійти ближче до ріки Буг з тим наміром, щоб, об’єднавши сили зі своїми волинянами, напасти у якомусь зручному місці на ворога, що повертатиметься зі здобиччю. Порада Костянтина, великого на той час воїна, сподобалася. Польське військо поспішило на захід сонця, хоча силами та чисельністю значно поступалося скіфському [татарському]. Прибули й королівські гінці з королівським наказом, щоб вони, об’єднавши сили з князем Костянтином, приготувалися до жеребу спільної битви і рішуче напали на татар, обтяжених здобиччю.
Невдовзі після цього польські загони разом із приблизно тисячею волинських вершників та Костянтином Острозьким зійшлися біля ріки Буг та Сокальського замку, збираючись напасти тут на ворога, що повертався. Коли ось татари, просуваючись на схід, почали підходити всіма силами, зібравши разом полонених та решту здобичі з худоби; їх була така безліч, що вони, наче сарана, заповнили неосяжну рівнину полів. І вже супротивні війська були так близько, що лише ріка Буг та згарища містечка Сокаль, яке татари спалили під час першого ж вступу, розділяли обидва бойові порядки.
Князь Костянтин, побачивши ворожі загони на такій рівнині, де татари зазвичай мають перевагу в мінливому кінному бою, почав сумніватися в перемозі. Тому він закликав польських командирів перенести табір назад – до якогось іншого місця, стиснутого болотами та більш непрохідного, яке б допомогло їхній нечисленності і де б татари не могли так широко розгорнути свої сили. Або ж, якщо це не до вподоби і здається, що на цьому ж місці треба або хоробро перемогти, або відважно померти, то нехай вони принаймні утримаються від переправи через Буг і нападу на ворога, а натомість очікують татар на тому боці ріки, де стоять самі, і дозволять половині скіфських сил вільно переправитися через ріку. Тоді, якщо перші татарські загони будуть розбиті в бою, інша частина, охоплена панікою, буде знищена без особливих зусиль.
Такі розсудливі промови виголошував князь Костянтин, чоловік надзвичайно досвідчений у військовій справі. Дехто з польських командирів хвалив це і вважав, що треба або перенести табір, або битися з половиною татарського війська. Проте більшість шляхти, мало досвідченої у військовій справі, яка мала палку вдачу і через це була нетерплячою до будь-якого зволікання, не слухала цього, зневажала і навіть зухвало та презирливо дорікала відважному мужу князю Костянтину, закидаючи йому страх і трепет. Вони кричали, що він заздрить славі перемоги поляків на їхній же землі і хоче перенести війну до своєї Волині.
Князь Костянтин спершу зносив це терпляче, а згодом, склавши руки, благав їх відкласти битву на наступний день, оскільки цей день (а це був вівторок) завжди був для нього згубним та нещасливим у попередніх битвах; він благав про крихту зволікання, щоб вони бодай у цьому послухалися його. Він знову вказував на нечисленність королівського війська, яке ледве сягало п’яти тисяч людей, і натомість на величезний розмір ворожого війська, що налічувало сорок тисяч вершників, а також на те, що завтра на світанку прибудуть допоміжні сили. Адже очікувалися шістсот молдавських вершників, мужів хоробрих і досвідчених у війні. Крім того, Ян Творовський поспішав до битви з п’ятьма сотнями подільських вершників, звиклих до татарських воєн, та багато інших вельмож королівства; також Костянтин вважав за потрібне дочекатися допоміжних литовських загонів, прибуття яких сподівалися з години на годину.
Але оскільки на безглузду молодь його розсудливі застереження геть не діяли, і вони сипали на нього образами та докорами, закидаючи страх, він, спалахнувши гнівом, наказав дати собі бойового коня на прізвисько «Заєць» (Lepus), знаменитого своєю прудкістю. Сівши на нього, він деякий час стояв у ваганні серед своїх воїнів, коли перші польські загони, не чекаючи сигналу до бою, почали переправлятися через ріку Буг – назустріч татарам, які стояли в бойовому порядку і цілилися з натягнутих луків.
На лівому березі ріки, де стояли татарські лави, було містечко, знищене татарами через підпал. Майже кожен будинок мав підвали та підземні печери. Територія спаленого міста здалеку здавалася тим, хто дивився, рівною та твердою, хоча одні [підвали] були напівприкриті, а інші зяяли величезними провалами.
Татари впевнено стояли за згарищами міста та за огорожами передмістя, які не постраждали від вогню, і чекали на поляків, що переправлялися безладно і без жодного строю. Поляки, висаджуючись на територію спаленого міста, не знаючи і не остерігаючись, стрімголов падали разом із кіньми в приховані розриті льохи та ями. Інших, які переправилися і потрапили в проміжки між огорожами, татари нищили стрілами, які вони випускали в поляків, наче густий град, однаково ранячи та вбиваючи і коней, і людей. Поляки через перешкоди у вигляді огорож не могли ні зійтися з ними в рукопашну, ні дістати їх списами. Татари ж здалека засипали їх стрілами і багатьох вражали смертельними ранами.
Побачивши цю небезпеку, князь Костянтин, бажаючи подати допомогу полякам, які опинилися в скруті, знайшов брід трохи нижче за течією, переправив через нього волинські загони і зав’язав запеклий бій. Польські загони також крізь рівні та нерівні місця, з великою небезпекою для своїх, пробилися на відкритий простір і почали битися з ворогами врукопаш. Зав’язалася запекла битва з татарами: падали і з того, і з іншого боку дуже багато, але з татар, чиї тіла були менше захищені обладунками – значно більше. Проте ці втрати через їхню численність були малопомітними.
Поки доля бою була ще непевною, полякам довелося зазнати величезної прикрості. Курява, піднята на обробленому полі копитами коней, була такою густою, що забрала видимість – один не міг упізнати іншого. І татарські загони поступово оточили їх, затиснувши посередині, та почали винищувати.
Якийсь час бій ще тривав; князь Костянтин роз’їжджав усюди, однаково підбадьорюючи до бою як поляків, так і волинян, але зрештою їхня мужність була зламана. Князь Костянтин, Мартин Кам’янецький (подільський воєвода), а також Станіслав Галицький (Haliczki), маршалок Польського королівства та львівський староста, найвищі командири королівських військ, коли побачили, що татари перемагають, а стрій їхніх людей схиляється до відвертої втечі, і самі залишили поле бою, зберігши себе для кращих часів своєї батьківщини.
Загинуло в тій битві чотири тисячі з татар-переможців, а з поляків та волинян – тисяча двісті. Достеменно відомо, що ця поразка сталася через нерозсудливість небагатьох осіб, які репетували проти порад та наказів князя Костянтина; проте вони самі, найхоробріше б’ючись у першому ж зіткненні, зустріли смерть. Багато з тих, хто втікав, знайшли безпечний притулок у сусідньому Сокальському замку.
Король Сигізмунд, почувши чутки про невдалу битву під Сокалем, побоюючись, щоб вороги не пройшли далі вглиб королівства і не завдали більшої шкоди, підняв до зброї шляхту Малої Польщі. Сам він, виїхавши з Кракова, поквапився до Сандомира, щоб перестріти ворога і не дозволити йому палити та спустошувати королівство. Але татари, втративши в сутичці багатьох визначних та хоробрих чоловіків і усвідомлюючи власні втрати, більше нічого не затівали. Зі здобиччю, яку вони захопили, та полоненими вони повернули свої знамена назад і через Волинь рушили до Борисфена в бік Таврики [Криму] тим самим шляхом, яким і прийшли.
І такий кінець мала нещаслива Сокальська сутичка, яка припала на другий день місяця серпня, року від спасенного різдва тисяча п’ятсот дев’ятнадцятого, під тетрагоном зірок Сатурна та Юпітера.
великого на той час воїна – виходить, текст писався уже після смерті Острозького (1530 р.).
Станіслав Галицький – мабуть у Ваповського описка і треба думати про Станіслава Ходецького, руського генерального старосту (спрощено званого львівським старостою) від 1501 р. і великого коронного маршалка від 1505 р. В 1488 – 1502 рр. він був галицьким старостою, і це до певної міри пояснює вираз Ваповського.
це був вівторок – у вівторок 14 липня 1500 р. військо під командуванням К. І. Острозького зазнало поразки від москалів на Ведроші.
Google Gemini у перекладі зберіг антикізуючу термінологію Ваповського, оті сатрапії і скіфів. Я не вважав потрібним це міняти. Також Gemini подав наступний коментар:
sub Saturno et Jovis stellarum tetragono – для ренесансного історика, яким був Ваповський, це не просто красива фраза, а наукове пояснення катастрофи. Квадратура (аспект у 90°) між «великим шкідником» Сатурном та «королівським» Юпітером в астрологічній практиці вважалася ознакою великих потрясінь, падіння монархів або нищівних поразок армій.
Я в астрології не розбираюсь, наводжу цей коментар як є.
В 1515 році Ваповський повернувся до Польщі з Риму, де він провів багато років, і далі був королівським секретарем. Я припускаю, що він не тільки читав наведений вище лист віце-канцлера Томіцького до Любранського, а можливо і сам писав його. Тому-то подробиці з того листа потрапили до хроніки.
Хроніка Ваповського не була секретом і хто цікавився історією – знали про неї і користались з рукописів. Але надрукована була оця потрібна нам остання частина твору (за 1480 – 1535 роки) тільки в 1874 році.
Маленьке, але цілком виразне запозичення з Ваповського маємо у трактаті Михалона Литвина (1548 р.):
Адже і при Сокалі вони [татари] здолали нас [литовців] не військовою силою, але хитрістю і складність місцевості прислужилися їм; наше військо полягло, підступно затягнуте на місце тільки що спаленого міста, де всюди зяяли провали льохів, тобто підземель, ям і підземних ходів. [Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. – М.: 1994 г., с. 67 – 68].
Наступним автором загальної хроніки Польщі був Мартин Кромер (1512 – 1589). Він прожив довге життя, бачив п’ятьох польських королів. Над своєю хронікою (De origine et rebus gestis Polonorum libri XXX) він працював у 1540-х роках, ще за життя короля Сигізмунда, і тому цей твір теж закінчується на 1506-у році. Хроніка вперше була надрукована в 1555 році, але Кромер не повертався до цього твору і не доповнював його.
Далі була написана і в 1551 році надрукована «Хроніка всього світу» Мартина Бельського. Її остання частина присвячена історії Польщі й доведена до 1548 р. В статті 1519 року ані Сокаль, ані татари взагалі не згадані [Kronika wszystkiego świata. – 1551, l. 286 – 286 v.; доступне також видання 1564 р., 417 v. – 418].
В 1578 році був надрукований «Опис Європейської Сарматії» Алессандро Гваньїні (1538? – 1614) [Sarmatiae Europeae Descriptio […] Alexandi Gwagnini. – [Kraków:] 1578. – різна пагінація]. В ньому є хронологічний довідник польських королів, доведений до 1574 р. (кінця правління Генріха Валуа). Статті за 1519 рік там просто нема, по одному реченню присвячено 1518 та 1520 рокам.
У хроніці Мацея Стрийковського, надрукованій в 1582 р., битві присвячено один маленький абзац, в якому Фрідріх (Гербурт) перетворився на Фредра [Stryjkowski M. Kronika polska, litewska, żmódzka i wszystkiej Rusi. – Warszawa: 1846, t. 2, s. 392]. Отак у нас пишеться історія – «оплошно и не справясь с делом».
Далі в 1587 році була надрукована хроніка Станіслава Сарницького (1532 – 1597). В ній, точнісінько як у Гваньїні, немає окремого запису за 1519 рік [Annales sive de origine et rebus gestis Polonorum et Lituanorum libri octo. – [Cracovia] 1587, p. 389].
І тільки в 1580-х роках хроніка Ваповського знайшла нарешті свого читача в особі Йоахіма Бельського (1540 – 1599). Він переробив твір свого батька і надрукував його в 1597 році під дезорієнтуючою назвою «Kronika polska, Marcina Bielskiego. Nowo przez Ioach[ima] Bielskiego syna iego wydana» [Kraków: 1597]. Оповідання Ваповського втягнуто до хроніки Йоахима Бельського з незначними змінами [s. 542 – 543; також у більш приступному перевиданні К. Туровського: Kronika Marcina Bielskiego. – Sanok: 1856, t. 2, s. 1007 – 1009]. Зміни полягають хіба що в тому, що число польського війська скорочено до 5 тисяч, а число татарського – збільшено до 80 тисяч. І згадано про загибель Фрідріха Гербурта (словами, близькими до поезії Миколая Семпа, як нижче) та молодого Миколая Фірлея – сина гетьмана Миколая Фірлея.
Професори історії дивляться на видання Туровського, читають «Мартина Бельського» – і далі цитують це видання як твір Мартина, а не Йоахіма. Ну, я не професор історії, тому можу написати правильно.
Хроніка Й. Бельського лягла в основу дуже короткого опису подій правління короля Сигізмунда в «Літописі Рачинського» [докладніше: Жарких М. І. Дві традиції літописання Великого князівства Литовського. – К.: 2016 р., розділ «Літопис короля Сигізмунда»]. Є там і про битву під Сокалем [ПСРЛ 35, с. 169].
В 1611 році Мартин Пашковський надрукував у Кракові свою книгу «Хроніка європейської Сарматії», назвавши її твором О. Гваньїні. Ця книга не є ані польським перекладом «справжнього» Гваньїні зразка 1578 року, ані її переробкою. Це – самостійний твір Пашковського, котрий украв у Гваньїні тільки його ім’я (ну, і слово «Сарматії» в назві) [детальніше: Жарких М. І. Дві традиції літописання Великого князівства Литовського. – К.: 2016 р., розділ «Опис Європейської Сарматії (1578 р.)»]. Твір Пашковського легко доступний в українському перекладі Ю. Мицика, надрукованому в 2007 р.. Там на с. 370 – 371 переписане оповідання Й. Бельського, з його характерними доповненнями про Гербурта і Фірлея.
З усього розглянутого джерельне значення має тільки оповідання Ваповського; пізніші автори або переписували його, або проминали битву 1519 р. мовчанкою.
Літопис монастиря св. хреста (сер. 16 ст.)
Цей монастир знаходиться на Лисій горі у 120 км на північний схід від Кракова.
Складений там літопис (Rocznik świętokrzyski) відомий у 10 списках. Він починається від Адама і доведений до 1447 року. Далі один список має невелике продовження до 1492 р., а інший список містить записи за 1492 – 1556 роки. Нас цікавить власне оцей текст, написаний переважно одним почерком – отже, десь в середині 16 ст. Там зроблено вкраплення з датами 1571 та 1616 рр.
Там маємо наступний запис:
Item eodem anno [1519], pro festo visitacionis beatissime Marie virginis, novitas Cracoviam advenerat, quod quadraginta milia Thartarorum castra metati fuerant in graniciebus Lythwanie, et quod missi erant primiores eorum centum, ad experiendum de militibus Podoliensibus, qui iacebant in tribus exercitibus prope etiam granicies, parati ad protegendum fines suos ab infidelibus. Cumque cognovissent Thartari et conspexissent exercitus nostrorum paratos, reversi sunt versus suos castrametatos. Quibus adversus veniens dux Constantinus cum Lythvanis et suis, eosdem prostravit [Rocznik swiętokrzyski. – Monumenta Poloniae historica, 1878, t. 3, p. 96 – 97].
Також того самого року [1519], близько свята відвідин пресвятої діви Марії, до Кракова дійшла новина, що сорок тисяч татар розташувалися табором на кордонах Литви, і що сто їхніх найзнатніших [воїнів / розвідників] були вислані вперед, аби вивідати [ситуацію] щодо подільських воїнів, які стояли трьома загонами також поблизу кордонів, готові захищати свої рубежі від невірних. І коли татари дізналися та побачили, що наші війська готові [до бою], вони повернулися назад до свого табору. Князь Костянтин, вийшовши їм назустріч із литовцями та своїми [людьми], вщент розбив їх.
Festo visitacionis beatissime Marie virginis – це пам’ять про зустріч Марії та Єлизавети (Лука, 1, 39 – 56). В католицькій традиції вона святкується 2 липня.
Запис розповідає не про битву під Сокалем, а про якусь іншу подію. Якби звістка стосувалась сокальської кампанії 1519 р. – стає незрозумілим, як це в Кракові уже знали про татар, а король не знав? У листі до каштелянів король називає битву під Сокалем «першою» (в даній кампанії), тобто їй нічого не передувало. Слід знати, що цей літопис часто плутає дати, наприклад, весілля Сигізмунда з Боною поставлене під 15 квітня 1517 року [p. 93], а насправді воно відбулося 15 квітня 1518 року.
«Пісня про Фрідріха» Миколая Семпа-Шаржинського (1570-і (?) рр.)
Миколай Семп-Шаржинський (Mikołaj Sęp Szarzyński, 1550 – 1581) – польський поет, автор віршів польською і частково латинською мовами. Збірка його поезії була надрукована в 1601 р., уже після його смерті. Вважається, що він писав вірші в 1568 – 1581 рр., окремі твори не датовані.
Серед його творів є «Пісня про Фрідріха, убитого татарами під Сокалем року божого 1519». Вона присвячена Фрідріху Гербурту (1470 – 1519), який був львівським хорунжим.
Пізнє походження твору відбилося на його змісті: доблесть Гербурта прославляється у загальних виразах, без виразних подробиць. Не сумніваюсь, що нащадки Фрідріха пам’ятали про загибель свого предка (і від них про це дізнався поет); але я не бачу ніяких сучасних подіям згадок про участь Фрідріха в битві.
Перебіг подій
Як бачимо, джерельна база для битви дуже куца. Головним джерелом виступає Ваповський, якого доповнює московський літопис. Подробиці, які подає останній, настільки численні і конкретні, що слід припускати: з татарським військом слідував хтось із московських дипломатів, який простежив, як виконується обіцянка царя Мехмет-Гірея, записав деталі, які можна було дізнатись тільки на місці битви (імена убитих князів) і надіслав письмовий звіт до Москви.
Отже, в березні – травні 1519 року в Москві перебувало кримське посольство на чолі із князем Аппаком. Воно привезло шерть (договір, урочисто схвалений царем) Мехмет-Гірея з обіцянкою повної політичної солідарності з Москвою (бути другу – другом, а недругу – недругом), записану в грудні 1518 р.. Фактично це був ультиматум: або Москва допоможе Мехмет-Гірею проти Астрахані, або шерть втратить чинність [СИРИО 95, № 36, с. 630 – 667]. Також цар нагадував, аби Василь прислав йому данину (30 тис. алтин московськими грошами). Такі виплати не були секретом, про них згадує і Ваповський.
Для моєї вузької теми інтерес становить лист новопризначеного калги Богатир-Гірея до великого князя Василя [СИРИО 95, № 36-3, с. 640 – 642]. Там серед різних тем містяться згадки:
«… а с королем ся яз сам уведаю, как еси [ти, Василь] к нам приказывал… Королевых брата своего [поминків?] со многими кунами и черленых золотых отступился есми тебя для брата своего, также королевы брата своего и шерти поступился есми».
Кримська посольська книга закінчується записом за 12 травня 1519 р.; подальші записи аж до 1523 р. втрачені. Але можна припустити, що данина до Криму таки була надіслана із зустрічною вимогою – напасти на «литовського», з яким у Москви від 1512 року тривала війна. Це мало деякий вплив: Богатир-Гірей справді відкинув свої обіцянки, дані королю Сигізмунду, зібрав багатьох людей (літопис; 40 тис. – Ваповський) і напав на землі короля.
Чи справді уряд короля Сигізмунда покладався на свої договори із кримськими розбійниками, чи просто не мав можливості діяти на тому напрямку – ми не знаємо. В колекції С. Гурського (AT) за перші 7 місяців 1519 р. татари не згадуються ані разу – увага короля була прикута до виборів нового германського імператора (старий Максиміліан помер 12 січня 1519 р., іспанський король Карл 1-й був обраний імператором під іменем Карла 5-го 28 червня 1519 р.).
Розвідка чомусь не спрацювала і не попередила про загрозу татарського нападу. Поляки так і не довідались, хто був командиром татар (про це нам говорять тільки московські джерела). Коли розпочався татарський похід – ми не знаємо, із зауваження Ваповського, що татари пройшли через Волинь, можна вивести, що вони рухались Чорним шляхом (вододілом між Дніпром на півночі й Богом / Дністром на півдні). На рух цим шляхом вказує і перелік атакованих земель: Люблін знаходиться у 145 км на північний захід від Сокаля, Львів – у 75 км на південь. Белз – центр маленького Белзького воєводства, до якого належав і Сокаль, лежить у 24 км на південний захід від Сокаля.
А Вісла? А Краків? Від Любліна до найближчої точки ріки – 43 км на захід (район Казимира-Дольного). Від Львова до Вісли (в Сандомирі) – 186 км, а до Кракова – 300 км. Вважаю війну до Кракова похвальбою (король у Кракові нічого про таку війну не знав); з певним зусилля можна натягнути, що татари пройшли на захід за Люблін і наближались до Вісли, але це не має незалежного підтвердження. Попри волання про незліченну шкоду від нападу наші джерела не вміють назвати ані одного атакованого поселення (єдиний виняток – спалений Сокаль).
Складаючи 2 + 2 (відсутність атакованих місць і першу інформацію короля 8 серпня), можна виснувати, що татари діяли дуже швидко і не мали часу на те, щоби основно розграбувати атаковані території. Це не значить, що розбійники не накоїли лиха – це значить тільки, що лихо не було таке велике, якого можна було побоюватись від значного татарського війська на чолі із самим калгою.
Чому ж татари почали так скоро відступати? Ваповський подав небагато подробиць про дії польських і литовських начальників перед битвою. Але з самого факту битви видно, що такі дії були. Я припускаю, що згадані начальники, з яких поіменно ми знаємо тільки князя Костянтина Івановича Острозького, довідавшись про рух татар, почали збирати війська на власну руку, не очікуючи наказів короля (такі накази, як ми бачили вище, були віддані тільки 8 серпня). На коли було призначено збір і де був збірний пункт – ми не знаємо. Із Ваповського видно, що польське військо знаходилось десь на Поділлі й рухалось звідти на захід, з’єдналось із волинським військом Острозького і підійшло до Бугу в районі Сокаля, опинившись в тилу татарського війська, котре просунулось далі на захід.
Не знаємо і про завжди складне питання взаємодії між литовським військом з Волині і польським військом з Руського воєводства. Визначення командування для об’єднаного війська було каменем спотикання (хоча б і в битві під Вишнівцем в 1512 році). Джерелом докладного оповідання Ваповського про суперечки між Острозьким і польськими командирами, на мою думку, був звіт самого Острозького, надісланий королю після битви, де Острозький представив свої дії в якнайкращому світлі, а дії ворожих йому польських командирів описав якнайчорнішими фарбами. Ваповський з великою обережністю назвав подільського воєводу Мартина Кам’янецького та великого маршалка Станіслава Ходецького – але не в контексті суперечки за план битви, а тільки в числі тих, хто врятувався. У перемоги завжди багато батьків – тільки поразка завжди сирота (це видно і в порівнянні зі списком переможців у битві під Вишнівцем [Жарких М. І. Битва під Вишнівцем (1512 р.). – К.: 2025 р., розділ «Дієві особи»]).
Найістотніше ж полягає в тому, що питання єдиного командування так і не було вирішене.
На цьому місці я хочу трохи відійти від повзучого емпіризму і поміркувати на тему, для якої немає прямих даних джерел. Питання про головне командування виникало щоразу, коли литовське і польське війська з’єднувались для спільних дій. У серпні 1508 р. був зірваний похід такого війська зі Смоленська на схід, у землі Московії – власне через незгоду Острозького і польського командування. Все це діялось у присутності короля, але вона нічого не допомогла [Jodok Ludwik Decjusz Księga o czasach króla Zygmunta. – Warszawa: 1960, s. 36 – 37]. Далі в поході проти татар в 1512 р. з бідою вдалося встановити головним командиром Миколая Кам’янецького, розповідь про суперечку за це командування складає мало не половину оповідання [Decjusz, s. 64 – 68]. І от нарешті в 1519 р. незгода командирів призвела до важкої поразки.
Думаю, тут стикалися давніша концепція війни як змагання окремих рицарів, сума яких визначала результати битви, і новіший погляд, коли перемога розтягалась на всю армію, незалежно від персонального внеску окремих вояків. Як польські командири, так і литовські (в особі Острозького) були люди старого гарту й ні на міліметр не вивищувались понад середній рівень. Для них ідея єдиного командування і однієї на всіх перемоги ще не була провідною, і це позначалось на результатах спільних дій.
Але й судити полководців 1519 року занадто суворо не випадає. Читав колись спогади американського генерала Дуайта Ейзенхауера про війну в Європі 1944 – 1945 рр., де він був головнокомандувачем союзних військ проти Німеччини. Д. Е. приділив багато уваги організації командування і неодноразово підкреслював, що успіх військ під його командуванням був у великій мірі зумовлений тим, що союзники погодились підпорядкувати свої війська єдиному головному командиру. А це означало відмову від суверенітету, нехай часткову і тимчасову, бо власне військо – це найважливіший атрибут суверенної держави.
Що ж дивного, що польські й литовські начальники не дійшли згоди під Сокалем? Обставини вимагали єдиного командування, але це суперечило як уявленням вождів про персональну рицарську честь, так і новонародженим на той час уявленням про суверенітет держави.
Татари, я припускаю, знали або здогадувались про збір ворожого війська у них в тилу і розуміли небезпеку такого розташування. Щоб повернутись до Криму, їм треба було пробитись крізь заслон польсько-литовського війська – і це їм удалося.
Накладаючи топографічні вказівки Ваповського на карту, бачимо: Буг (Західний) тече в районі Сокаля з півдня на північ. Сокаль на той час знаходився на лівому, західному березі Бугу. Нині на західному березі стоїть кляштор бернардинів. Чи існував цей кляштор уже в 1519 р. – я не знаю, конкретні відомості про нього починаються з рубежа 16 – 17 ст. Я навіть думаю – якби татари справді повбивали ченців кляштору в Сокалі, а пробоща місцевого костелу забрали в полон – це знайшло би якесь відлуння в Кракові, надто серед духовних осіб, до яких належав і Ваповський. Але такої згадки в нього немає.
Де конкретно був отой спалений татарами Сокаль, де проходила лінія його укріплень і де знаходився замок – невідомо. Після пожежі місто було перенесене на правий, східний берег Бугу, де стоїть і досі, а на лівому березі знаходиться село із характерною назвою Забужжя.
Мистецтво тактики передбачає, зокрема: діяти треба так, щоб пустити в хід сильні сторони свого війська і при цьому перешкоджати ворогу застосувати свої сильні сторони.
Сильною стороною польсько-литовського війська була важка кіннота, озброєна списами. Її навальна атака була дуже серйозним засобом у битві. Сильною стороною татарського війська була його переважаюча чисельність.
Проти цієї сильної сторони Острозький пропонував два способи: або відступити на схід у якесь тісне місце (дефіле), де татари не змогли би задіяти усі свої сили одразу, були би змушені битись частиною своїх сил і не мали би змоги обійти польсько-литовське військо; або дочекатись, коли татари почнуть переправлятись через Буг і атакувати їх авангард, поразка якого налякала би решту татарського війська.
Третя тактична порада Острозького – відтягати початок битви у сподіванні на прибуття додаткових сил: загонів з Волині, 600 молдаван і 500 вояків Ян Творовського. Якщо оцінити ці додаткові сили на 1500 чоловік на додаток до тих 5 тисяч, які вже зібрались, то це становило би ще 30 % – значна прибавка. 6.5 тисяч – це більше-менше таке військо, яке перемогло під Вишнівцем.
Наскільки серйозні були оці надії Острозького? Знову з досвіду 1512 року бачимо, що тоді сам король наполегливо закликав молдавського воєводу надати допомогу польському війську – і не досягнув геть нічого. Молдавани так і не вирушили і з татарами в 1512 році не воювали. А в 1519 році ми не бачимо звернень Сигізмунда по допомогу; чи був заклик князя Острозького досить вагомим для молдавського уряду? (Воєводою в цей час числився Стефан 4-й, якому було 13 років.)
Так само і найманого війська Яна Творовського в 1512 р. ніде не було видно – і він нічим не проявив себе і в 1519 році. Думаю, він знову «поспішав не кваплячись» і знову дочекався, що татарська гроза обійшла його стороною. Його хата була скраю.
Дивує відсутність згадок про вогнепальну зброю поляків. Я можу повірити, що її не було у провінційному Великому князівстві Литовському, що її було ще менше у такій загумінковій литовській провінції як Волинь. Але коронний маршалок Ходецький – він же не сам один на війну вийшов? Мав при собі загін, і то, думаю, з вояків Краківського воєводства, які мали б бути найкраще забезпечені новою на той час ручною вогнепальною зброєю? (Король в 1514 р. вимагав, аби наймані вояки мали добрі рушниці [AT 3, № 73, p. 66 – 67].) А от не згадано про неї – і крапка.
Бій розпочався без загального плану. Навіщо поляки переправлялись через Буг в межах спаленого Сокаля? Думаю, ідея була – вишикуватись під захистом огорожі передмістя і далі атакувати. Те, що кілька вершників потрапили в льохи й підвали і згубили своїх коней – само по собі не мало істотного значення, але зіпсувало план на самому початку, так що далі довелось імпровізувати.
Татари ж скористались із «поради Острозького» (яку вони, я думаю, й самі знали) і завдали поразки оцьому польському авангарду, поки сили ворога були розділені рікою. Подальші зусилля польсько-литовського війська не переломили ходу битви – татари здобули перемогу, розсіяли своїх ворогів. Частина втікачів врятувалася в Сокальському замку, якого татари навіть не спробували захопити. Острозький, Кам’янецький і Ходецький успішно втекли з поля програної битви. Втеча Острозького наробила враження – про неї згадували і король, і Ваповський, і Голохвастов, і московський літопис.
Втрати польсько-литовського війська були значними. Ваповський записав – 1200 вбитих, і в це можна повірити, бо мабуть рахували тих, кого вдалося зібрати після битви. Не вважаю можливим якось виправляти числа, наведені у джерелах. Вони відбивають якщо не точну лічбу, то принаймні уявлення сучасників подій по цю лічбу. А новітні історики вдаються до виправлень виключно на підставі того, що «мені це подобається, а оте мені не подобається».
Поле битви залишилось за татарами – це видно з того, що ними були знайдені тіла загиблих волинських князів.
Але тлумачення цих імен стикається з певними утрудненнями.
Князь Василь Федорович Четвертинський відносно добре відомий за згадками 1501 – 1540 рр., помер здогадно перед 1545 роком [Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca 14 w. – Warszawa: 1895, s. 37]. Залишається припустити: 1, або під Сокалем загинув якийсь іншій Василь Четвертинський (молодий чоловік, який не встиг залишити по собі інших згадок); або 2, помилилися із розпізнанням трупа.
А ким міг бути «Александр Борямский»? Чи це був хтось із князів Боратинських [Wolff J., s. 8 – 9] – в 1494 р. був згаданий князь Олександр Борятинський, який служив Москві (не думаю, щоби він сюди надавався). Чи з князів Боровських [Wolff J., s. 10 – 11], відомостей про яких з початку 16 ст. дуже мало? Чи хтось із князів Пронських [Wolff J., s. 398 – 400]? Чи може це прізвище походить від містечка Боремель (нині в Дубенському районі Рівненської області) – там був свій княжий рід, званий князями Буремськими [Wolff J., s. 13 – 16], і серед них навіть відомий в 1510 – 1527 рр. князь Олександр Буремський?
Князів Василя, Олександра і Льва Корецьких Вольф вважав синами Івана Васильовича Корецького [Wolff J., s. 173]; князь Василь Іванович Корецький справді зазначений як свідок в документі 1514 р. [Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. – Lw.: 1890, t. 3, № 142, s. 113], і можна не мати сумніву, що під Сокалем загинув саме він. В цілому волинські князі, які бились під Сокалем, були мало відомі за межами Волині й тому, мабуть, лишили по собі так мало документальних згадок.
Не названий у московському літописі на ім’я син гетьмана Фірлея названий Миколаєм у Йоахіма Бельського. А. Бонецький не знайшов про нього додаткових відомостей, зазначив тільки, що обидва Фірлеї (батько й син) мали надгробки у кляшторі домініканців у Любліні [Boniecki A. Herbarz polski. – 1902, Cz. 1 t. 5, s. 288].
Ким були Станіслав і Ян Скаруцькі – я зараз дошукуватись не хочу.
Треба відзначити, що татарам не вдалося полонити у битві нікого із значніших ворогів. В парі з порятунком польських і литовського начальників це говорить: татари не ставили собі за мету повне знищення ворожого війська, вони розсіяли його як організовану силу і тим забезпечили собі відхід з полоном і здобиччю. Про цей полон Голохвастов у Кафі чув уже наприкінці серпня (від Сокаля Чорним шляхом до переправи через нижню течію Дніпра, де стояв Богатир-Гірей, приблизно 850 км, а звідти ще 250 км до Кафи).
Новина про появу татар під Сокалем у 310 км на схід від Кракова і про поразку королівського війська дійшла до короля Сигізмунда, який перебував у Кракові, через 7 днів – 8 серпня. Не думаю, щоб король був обрадуваний. Він знав, що на шляху татар немає ніякого війська, і уже сподівався ближчими днями побачити татар просто з башти Вавельського замку.
Тому він негайно оголосив мобілізацію шляхти з найближчої околиці столиці (я недаремно подивився на карті, де знаходиться Прошовіце) і визначив збірним пунктом Валяву на Сані. Думаю, ріка Сан мала стати рубежем оборони від татар. Томіцький і далі Ваповський згадали про мобілізацію найманого війська. Я думаю, тут йшлося про збір по тривозі тих найманців (солдатів), які уже служили в той момент, і їх не могло бути багато.
Закликання на службу нових найманців потребувало часу, якого майже не було, і грошей, яких у державній скарбниці традиційно було ще менше (ну, наскільки це взагалі можливо). На прикладі мобілізації 1514 року можна побачити, що це потребувало до 1.5 місяця часу і королівських наказів до скарбника королівства [AT 3, № 73, p. 66 – 67; № 131, p. 99 – 100 і мій коментар: Жарких М. І. Смоленська війна (1512 – 1514 рр.). – К.: 2026 р., розділ «… А за зброю держись»].
Ніяких таких заходів ми не бачимо в 1519 році – бачимо тільки оголошення про з’їзд у Сандомирі на 24 серпня 1519 р. Тому я думаю, що посполите рушення в 1519 році все ж було скликано, і С. Гурський помилився, позначивши, що листи оголошення мобілізації не були розіслані. Коли ситуація трохи з’ясувалася і дізналися, що татари не мають наміру наступати далі на захід, а навпаки, рухаються на схід – задача зібраного війська змінилась. Воно мало служити захистом від можливого повторного нападу татар (листи короля й Томіцького з середини серпня). Тепер ми знаємо, що такого повторного нападу тоді не сталось, але хто ж міг знати це наперед?
Король, як і обіцяв, приїхав до Сандомира [лист від 20 серпня – AT 5, № 72, p. 74 – 75]. Нарада вельмож королівства у Сандомирі не заміняла, а доповнювала збір війська. Без війська десяток сенаторів нічого проти татар не вдіяв би, але їх поради й ухвали були необхідним елементом функціонування державної машини.
Зрештою, через 8 місяців, у квітні 1520 року, було ухвалено «Ординацію проти татар» [AT 5, № 282, p. 270 – 271]. Можливо, ідея такої ухвали, явно прийнятої під враженням сокальської поразки, почала обговорюватись уже в Сандомирі по свіжих слідах події. Я на цьому місці не хочу заглиблюватись у цю справу.
Московський уряд знав, що робив, коли намагався спрямувати воєнну активність кримських татар проти держави короля Сигізмунда. У такий спосіб він убивав одним пострілом двох зайців, досягав двох цілей: по-перше, знижувалась або й зникала загроза від кримців для земель Московської держави. Їй загрожували ще інші татари, але принаймні кримців меншало.
По-друге, продовжувалась війна за Смоленськ, яку Москва розпочала в 1512 році й яку вдалося притишити перемир’ям тільки в 1522 році. На 1519 рік в Москві планували новий наступальний похід проти Литви, і влітку московське військо дійшло майже до Вільни, посилало розвідувальні загони на захід від Вільна, але не здобуло жодного фортеці і могло похвалитись тільки великим полоном, Літопис старанно перераховує полководців ворожого (литовського) війська, серед яких яскравів своєю відсутністю гетьман князь К. І. Острозький [Иоасафовская летопись, с. 179 – 180].
Ця кампанія почалася й закінчилася без його участі та без участі волинського війська – вони були зайняти на татарському театрі воєнних дій і не могли приєднатися до головних сил Великого князівства Литовського на півночі. Їх відсутність була прикрою для литовців, тому що під час війни багато війська не буває, а князь Острозький – який би він не був – не тільки формально числився головнокомандувачем (гетьманом), але і в дійсності був найбільш досвідченим полководцем. В умовах, коли воєнних академій не існувало і навчитися водити великі армії можна було тільки на практиці, в походах, досвід командувача важив дуже багато.
Також і Польське королівство, атаковане татарами, не мало великої охоти та й спроможності подати пряму воєнну допомогу литовській армії проти москалів. Якщо в кампанії 1514 р. поляки обіцяли надати таку допомогу [AT 3, № 49, p. 50 – 51], то в 1519 році нічого подібного ми не бачимо. Я зараз не можу вдаватись – чому сталось так, але можу відзначити, що татарська загроза відволікала на себе польські сили.
Отже, московитам удалося розпорошити сили свого противника між двома стратегічними театрами, і це сприяло досягненню їх цілей.
Висновки
1. Політика Кримського ханства на початку 1519 року в черговий раз повернула від «дружби» із королем Сигізмундом до «дружби» із московським князем Василем 3-м, який продовжував розпочату в 1512 році війну проти Великого князівства Литовського. На знак цієї нової «дружби» і під впливом значної суми московських грошей цар Мехмед-Гірей наказав своєму сину і спадкоємцю (калзі) Богатир-Гірею напасти на володіння Сигізмунда.
2. Богатир-Гірей зібрав значні сили і повів їх Чорним шляхом по границі литовських і польських володінь. Татари зайшли досить далеко на захід і грабували в Люблінському, Белзькому та Руському воєводствах.
3. Напад був несподіваним; польське військо (до 4 тис.) і литовське (власне, волинське) військо (до 1 тис.) з’єднались, коли татари уже почали повертатись назад. З’єднане військо рухалось на захід і зустрілось із татарами на ріці Буг в районі Сокаля, який на той час розміщувався на лівому (західному) березі Бугу і був спалений татарами.
4. Польське і литовське війська з’єднались в один табір, але не мали єдиного командування, вступали в бій у невигідній тактичній ситуації кожне на свою руку, були розгромлені татарами, понесли значні втрати вбитими (але не полоненими) і розпорошені. Останнє видно з того, що воєначальники, включаючи литовського гетьмана князя К. І. Острозького, подільського воєводу Миколая Кам’янецького і коронного маршалка Станіслава Ходецького, врятувались втечею. Це сталось 2 серпня 1519 р.
5. Татари пробились крізь польсько-литовський заслон і успішно вивели значний полон і здобич – в Криму про це знали уже наприкінці серпня 1519 року.
6. Посполите рушення, оголошене королем Сигізмундом у Кракові 8 серпня, ясна річ, не могло наздогнати татар, котрі йшли в цей час на схід (мабуть знову Чорним шляхом). Заслін, виставлений на ріці Сан, мав завданням запобігти повторному нападу татар, якого в тому році не сталось.
7. Велика прикра поразка королівського війська стала предметом обговорення на з’їзді радників Польського королівства в Сандомирі 24 серпня 1519 р., і в подальшому зумовила реорганізцію оборони від татар в 1520 році.
8. Спалене місто Сокаль було перенесене на правий (східний) берег Бугу, де воно знаходиться й дотепер.
9. Диверсія татар проти земель Польського королівства була неприємною для короля: вона сковувала сили Польського королівства, заважала надати допомогу Великому князівству Литовському, яке влітку 1519 р. зазнало чергового нападу москалів. Напад татар відволікав сили Волинської землі і гетьмана князя К. І. Острозького від участі в кампанії на східному фронті Великого князівства Литовського.
Історіографія
Фелікс Левандовський, який публікував свої замітки під псевдонімом Szczęsny z Żółkwi, 24 квітня 1865 року написав замітку «Pomnik bitwy z tatarami pod Sokalem r.1519» [Przyjaciel domowy, 1865, № 46, s. 183 – 184]. В ній пересказане оповідання Ваповського, але додано цікавий момент:
На пам’ять про ту сумну подію поставлено на тому місці муровану фігуру з написом і малюнком, якого нині вже не видно, а фігура хилиться до упадку.
Якщо вже в 1865 році все було так погано – чи могло щось зберегтися пізніше!
Трохи більше деталей подав Ф. Л. в іншій замітці [Szczęsny z Żółkwi Bitwa pod Sokalem. – Dzwonek, 1865, t. 12, s. 247 – 249]: цю фігуру Ф. Л. бачив у 1864 році, стояла вона на південь від Сокаля «za Poturzycami», була вона пошарпана і втратила «не одну цеголку». Проте Ф. Л. побачив виразно написану дату 1519, а от напису не було. Ну, і далі отець бернардин з місцевого кляштору переповів йому історію битви, твердячи, що та фігура старша за сам кляштор.
Поториця – село на правому березі Бугу, воно примикає з півдня до сучасного міста Сокаль. Думаю, якщо фігура справді була складена із цегли, вона належала скоріше до 18 ст. і була збудована з якоїсь іншої нагоди, а до битви 1519 року її приточили уже пізніше. Втім, Ф. Л. і не стверджував, що фігура стоїть на самому місці битви.
Нотую ці замітки, бо зараз, здається, ніякої візуальної пам’яті про цю подію немає.
Я знаю, що є спеціальна стаття С. Гербста [Herbst S. Bitwa pod Sokalem 2.08.1519 r. – В книзі: Herbst S. Potrzeba historii czyli o polskim stylu życia: Wybór pism, Warszawa, 1978, t. 2]. Її немає у вільному доступі – обійдеться циганське весілля без марципанів.
У книзі Б. В. Черкаса битві присвячено неповних три сторінки [Черкас Б. Україна в політичних відносинах Великого князівства Литовського з Кримським ханатом (1515 – 1540). – К.: 2006 р., с. 125 – 127], але яких сторінки! На них переповідається оповідання Ваповського (ні, посилання на хроніку Ваповського там немає!), натомість читаємо, що татарське військо
«перейшло Південний Буг і почало плюндрувати землі Галичини […] Об’єднані війська розташували свій табір над Південним Бугом, неподалік від міста Сокаль […] Другого серпня 1519 року хоругви коронного війська, перейшовши Південний Буг…»
Тричі підкреслений мною Південний Буг – це не випадкова описка, це – концепція!
В книзі В. І. Ульяновського про князя Острозького битві приділено неповних дві сторінки [Ульяновський В. «Славний для всіх часів чоловік»: князь Костянтин Іванович Острозький. – Острог: 2009 р., с. 60 – 61], але сила тут не в кількості написаного, а в його якості.
Починає В. У. із запису Острозького літописця (це твір 2 чв. 17 ст.), який доповнив «Хроніку М. Бельського» (так, мої любі, Мартина Бельського!). Далі використано літопис Рачинського, знову «М. Бельського» і нарешті – «О. Гваньїні» (тобто М. Пашковського в перекладі Мицика). «Поляки 2 серпня різко почали переправу через Південний Буг, не знаючи місцевості» (концепція Бориса Черкаса!). От тільки хто не знав місцевості?
Уже не згадую інші безпідставні фантазії, на кшталт спалення Турова під час цього походу. Істотно, що знову немає навіть імені Ваповського.
Спеціально битві присвячена стаття І. М. Тиміва [Тимів І. М. Битва князя Костянтина Острозького з татарами під Сокалем 1519 р. – Гуманітарний журнал, 2013 р., № 4, с. 129 – 140].
Це, можна сказати, наступний етап розвитку української історіографії: битва перенесена на лівий берег Західного Бугу, і в списку літератури значиться видання Ваповського 1874 року. Все це – безумовно позитивні риси.
Але далі бачимо посилання на «О. Гваньїні», «М. Бельського» (ні, цитат з Ваповського в статті немає!), згадку про «кварцяне військо» (на початку 16 ст.!). Джерелознавчого аналізу немає ніякого, уявлення про те, що пізніші тексти можуть (і повинні!) залежати від давніших – немає. Поняття про те, що джерелом відомостей про подію можуть бути тільки записи сучасників – немає.
А що ж є?
Напад на українські і польські землі татарська сторона виправдовувала збитками, завданими Криму від походів українських козаків, що доходили аж під Очаків [с. 132].
Тут я хотів би джерело побачити і особисто переконатись, що в листах кримського хана вжито назви «українські землі» та «українські козаки». Але джерела І. Т. не зазначив, це його власна фантазія.
Далі маємо такий історично-географічний шедевр:
Зайшовши в землі Руського воєводства Чорним шляхом, ординці, ймовірно, перейшли на Кучманський тракт, де знаходилися Гримайлів – Теребовлю [Теребовля?] – Зборів – Золочів, які були зруйновані нападниками [Hetrbst St. Potszeba historii, czyli o polskim stylu їycia. Wybor pism. – Warszawa. – 1978. – S. 296; Pawіowska D. Pocz№tki Zіoczowa ХV – ХVІ // Biblioteka Zіoczowska. Szkicy Historyczne. – Krakуw, 1996. – S. 48]. [Тимів, с. 132].
Я повиділяв слова з орфографічними помилками, котрі ясно показують, що І. Т. навіть близько не бачив видань, які він «використав». Але це пусте. Мені цікавіше, як він собі уявляє отой поворіт на Кучманський шлях, котрий закінчувався на верхів’ї отого фатального для українських істориків Бога (Південного Бугу), не доходячи до Руського воєводства?
Далі бачимо в статті ще такий маленький шедевр:
Однак повернімося до обставин самої битви, яка, за описом О. Гваньїні, відбувалася чомусь не на лівому, а на правому березі Бугу. «Польські загони стали переправлятися через Буг на татар, які вже були готовими до бою. Перебравшись на правий берег Бугу, вони (поляки) були засипані татарськими стрілами» [Гваньїні О. Хроніка європейської Сарматії. – С. 371; Hetrbst St. Potszeba historii… – S. 296]. [Тимів, с. 135].
Я передивився усю 371-у сторінку оцього «Гваньїні» (тобто Пашковського – Мицика) і не знайшов там слів, узятих в лапки, так само як і вказівки, буцімто Пашковський чи там Мицик вказували місце битви на правому березі Бугу. Лихий попутав, не інакше!
Отже, стаття І. Тиміва нескінчено краща за розглянуті вище фрагменти Черкаса та Ульяновського, але все ще нескінечено гірша за той рівень, який можна було би назвати нульовим. Коли оперуємо нескінчено малими величинами, такі речі трапляються на кожному кроці.
У Києві, 27 червня – 6 липня 2026 р. (1585 – 1594-й дні нашої праведної війни проти московської Гнило-Солом’яної Орди).
280.20 Кб