Опис Європейської Сарматії (1578 р.)
Микола Жарких
Італійський офіцер у польській службі Алессандро Гваньїні (1538? – 1614) в 1578 році опублікував свій «Опис Європейської Сарматії» [ […] Alexandri Gwagnini. – [Kraków:] 1578. – різна пагінація]. Цей твір користувався значною популярністю і в 1611 році був перевиданий у Кракові в перекладі Мартина Пашковського на польську мову, зі значними доповненнями.
Юрія Мицик саме це видання 1611 р. переклав української мовою і надрукував у 2007 р. [Гваньїні О. Хроніка Європейської Сарматії. – К.: 2007 р. – 1006 с.] Оскільки по-українськи мені читати легше, ніж по-латині, я переглянув український переклад у пошуках потрібних мені епізодів, а потім звірив власні назви з латинським виданням 1578 р.
Порівняння цих видань виглядає так:
| № | Видання 1578 р. | Видання 1611 (2007) р. |
| 1 | Польща (її історія доведена до Генріха Валуа, до 1574 р.; далі йде опис окремих земель; всього 79 арк.) | Польща (260 сторінок у виданні 2007 р.) |
| 2 | Прусія та Померанія (13 арк.) | Литва (100 с.) Тут дано докладний опис діянь Казимира 4-го та Сигізмунда 1-го, і далі дуже стисло – до 1608 р. |
| 3 | Лівонія (9 арк.) | Русь (40 с.) |
| 4 | Московія (47 арк.) | Прусія (58 с.) |
| 5 | Велике князівство Литовське (історія доведена до Олександра, до 1506 р.; діяння Казимира 4-го, Сигізмунда 1-го та Сигізмунда-Августа тут не висвітлені, мабуть, тому, що про них написано в розділі «Польща»; далі йде опис земель, включаючи Русь, 33 арк.) | Лівонія (Інфлянти) (33 с.) |
| 6 | Татарія (10 арк.) | Швеція, Данія, Швейцарія, Німеччина, Австрія, Чехія (46 с.) |
| 7 | Московія (114 с.) | |
| 8 | Татарія (46 с.) | |
| 9 | Греція, землі південних слов’ян, Валахія, Паннонія (37 с.) | |
| 10 | Угорщина, діяння імператора Рудольфа (1572 – 1596), Азія (63 с.) |
Таким чином, видання 1578 і 1611 років – це дві різні книги, хоча й випущені під схожою назвою і під іменем одного автора. Видання 1611 року не тільки перевищує більш ніж у два рази обсяг видання 1578 р., але має інший план та іншу структуру.
Нас, звичайно, цікавлять запозичення з «литовських» літописів. Вони виглядають наступним чином:
| № | Епізод видання 1578 р., книга 5 | Епізод видання 1611 (2007) р., книга 2 |
| 1 | – | Вірш на герб Радзівілів: Вільно з його поради заснували (с. 296) |
| 2 | арк. 2 | Меховський, Длугош і руські хроніки пишуть про Палемона, який утік від Нерона чи Аттіли (с. 302) |
| 3 | арк. 2 звор. | За Мендольфуса / Мендога, Вітеня і Гедиміна Литва вибилась із руського ярма (с. 303) |
| 4 | арк. 2 звор. – 3 звор. | Сини Палемона – Боркус, Кунос, Спера. Сини Куноса – Кернус та Гібут. Гібут напав на Браслав і Полоцьк. Син Кернуса – Живінбуд, син Гібута – Монтвіл. Син Монтвіла – Вікінт. Син Живінбуда – Ердівіл, зайняв Новгородок, Городно, Берестя, Мельник, Дорогичин (с. 304) |
| 5 | арк. 3 звор. | Шляхетні роди Ейкс і т. д. Ердівіл побив татарського царя Курдаса над Окунівкою біля Мозиря. Його сини – Мінгайло та Альгімунд. Мінгайло захопив Полоцьк, мав синів Гінвіла та Скирмонта. (с. 305) |
| 6 | арк. 4 | Полоцька династія (с. 305 – 306) |
| 7 | арк. 4 – 4 звор. Тут Мстислав – луцький князь | Скирмонт побив слуцького (!) князя Мстислава, царя Балаклая біля Койданова. Його сини – Тройнат, Любарт, Пісімонт. |
| – | Любарт та Пісімонт загинули у битві з татарами. Син Тройната – Альгимонт. | |
| арк. 4 звор. | Влада перейшла до Куковойта, який мав дочку Пояту і зятя Гедруса. Гедрус мав сина Рингольта. (с. 306) | |
| 8 | арк. 4 звор. – 6. Дати 1200 р. тут нема, є тільки 1240 р. | Рингольт у 1200 р. побив руських князів біля Могильної. Мав сина Міндовга, який запанував у 1240 р., в 1252 р. охрестився, його війни [тут використано польські хроніки]. Войшелк (с. 307 – 308) |
| 9 | арк. 6 звор. | Влада перейшла до Утенуса і його сина Свінторога. Цей мав сина Гермонта, Гермонт – синів Алігіна та Трабуса. Алігін – бездітний, Трабус мав 5 синів [Романа нема!] (с. 309) |
| 10 | арк. 6 звор. – 7 звор. | Наримунт забрав жінку в Довмонта. Довмонт наслав убивць на Тройдена – в лазні; Римонт, син Тройдена, помстився і прийняв чернецтво. Обрали князем Вітеня (с. 310) |
| 11 | арк. 8 – 9 | Вітень почав правити у 1279 р., далі його війни (с. 311). Гедимін – його конюший – забив Вітеня і став правити. [Все – за польськими хроніками.] Руський літопис пише, що Гедимін – син Вітеня, але історик з цим не погоджуються (с. 312). |
| 12 | арк. 9 – 11; тут зазначена битва на річці Окмені (як в БПЛ) | Від 1300 р. правив Гедимін. Битва з хрестоносцями під Ошмянами, Гедимін забрав Рагнету і Тільзіт (с. 313). В 1304 р. побив руських князів, забрав Київ, заснував Троки. В 1305 р. заснував Вільно (с. 314). Війни Гедиміна. Ольгерд під 1308, 1311, 1315 рр. (с. 315) |
| 13 | арк. 11 – 11 звор. | 1325 р. – шлюб Анни. Гедиміна застрелено під Фрідборгом. Його сини, Монівід мав Кернів і Слонім. Змова на Євнута (с. 317) |
| 14 | арк. 12 – 12 звор. | У 1327 р. панувати почав Ольгерд, побив 3 татарських цариків. Війна Ольгерда с Москвою – коротко (с. 318) |
| 15 | арк. 12 звор. | Сини Ольгерда і Кейстута; вони приятелювали, і угода про синів (с. 319) |
| 16 | арк. 13 | У 1381 р. Ягайло став панувати. Войдило (с. 319) |
| 17 | арк. 13 звор. | Андрій Горбатий – син Кейстута у Полоцьку. Стисло – загибель Кейстута. Вітовт тікає до Мазовії і Прусії. Отримує Волинь та Поділля (с. 320) |
| 18 | арк. 14 | Мстиславська війна (с. 321) |
| 19 | арк. 16 | Вітовт захоплює Вільно (хитрість з возами) (с. 324) |
| 20 | арк. 17 – 17 звор. Тут названо князя Симона | Сліди Діянь Вітовта, отруєння Скиргайла. Семен Козак [тобто Лінгвен] (с. 326) |
| 21 | арк. 17 звор. Ольгерд названий князем, подільський князь – Федором Коріатовичем | Вітовт, завдяки своєму гетьману Ольгерду, побив 3 татарські орди, захопив подільського князя Кіндрата Коріатовича (с. 327) |
| 22 | арк. 17 звор. Тут не названа Волга | У 1396 р. Вітовт побив татар за Волгою і забрав їх частину, оселив над рікою Вакою (с. 327). |
| 23 | арк. 18 | В 1397 р. всупереч волі короля пішов проти татар Тамерлана, з Києва вирушив, перейшов Сулу та Псел, зустрів Едигея. Загинули брати короля – Андрій, Дмитро та Корибут, 9 литовських князів, Спитко (інші поляки названі), Спитко міг утекти, але героїчно загинув (с. 327 – 328) |
| 24 | арк. 19 | 1429 р. Луцький з’їзд – в основному за Длугошем, але з доповненнями (с. 329 – 330) |
| 25 | Боротьба Свитригайла з Сигізмундом взагалі не висвітлена | З «Повісті про Свитригайла» нема ніяких характерних деталей (с. 334 – 336). |
| 26 | арк. 21. Коротко, названо тільки князя Чорторийського | [1440 р.] Загибель Сигізмунда – Довгірд, Скобейко з вилами (с. 336) |
| 27 | – | Зустріч Михайлушки з Казимиром (с. 337) |
Ми бачимо, що Гваньїні скористався тільки з Лит1Л: похід на Браслав і Полоцьк (тут – епізод 4) згаданий тільки в Лит1Л і ніде більше (БПЛ, епізод 13); Міндовг представлений сином Рингольта (епізод 8 = БПЛ, епізод 44). В епізоді 11 Гваньїні прямо заперечує версію «руського літопису» (БПЛ, епізод 73). В епізоді 14 коротко згадана війна Ольгерда з Дмитром Московським (окрім Лит1Л, ця історія є тільки в Лит6Л). В епізоді 17 згадано, що в Полоцьку княжив Андрій Кейстутович Горбатий (це є тільки в Лит1Л).
Зі складу Лит1Л використано «Баснословний початок Литви», «Повість про Вітовта» і «Діяння Вітовта». Для пізнішого часу, починаючи з епізода 22, Гваньїні використав тільки польські хроніки.
Таким чином, єдиний «руський літопис», використаний у Гваньїні – це Лит1Л. Але чи використав він його напряму? Можна сумніватись, чи володів Гваньїні руською мовою, і ще більше сумніватись – чи справді він міг скористатись рукописом Лит1Л.
Текст Гваньїні надзвичайно подібний до «Гінця цноти», в якому ми бачили усі зазначені вище характерні риси Лит1Л. Більше того – в епізоді 19 хитрість із возами виглядає на запозичення саме з «Гінця», бо в Лит1Л її ще не було. Окрім того, Гваньїні помилково зазначив, що Длугош і Меховський писали про Палемона. Насправді вони ніякого Палемона не знали, але ця помилка повторена в хроніці Стрийковського [Stryjkowski M. Kronika polska, litewska, żmódzka i wszystkiej Rusi. – Warszawa : 1846, t. 1, s. 81] (в «Гінці» як творі поетичному ніяких бібліографічних посилань, ясна річ, нема).
Тому ми маємо підстави припустити, що існував спільний протограф «Гінця» та розглядуваної частини твору Гваньїні. Я уявляю собі справу так, що Стрийковський отримав від Ротундуса рукопис Лит1Л, переклав його польською мовою і почав приєднувати до нього звістки інших хронік (польських і, можливо, пруських). Ця заготовка була використана для написання «Гінця» Стрийковського і потім – «Опису» Гваньїні.
Це й дало підставу Стрийковському обурюватись на Гваньїні і звинувачувати його у плагіаті (адже по відношенню до Меховського, Кромера чи Герберштейна обидва наші автори були однаковими «плагіаторами», і ніякої монополії Стрийковського на цитування цих друкованих книг ніхто визнати не міг).
Але в цих звинуваченнях Стрийковський сам допустився неточностей. Так, про Пояту він написав:
Один літописець помилково назвав її дочкою Куковойта, тоді як насправді вона була його матір’ю. І цю помилку я [Стрийковський] допустив у «Гінці» та «Описі Сарматії», а тепер виправляю (т. 1, с. 245).
Ця особливість справді наявна у Гваньїні (арк. 4 звор.), але в «Гінці» ніяких згадок про Пояту взагалі нема. Стрийковський, описуючи цю помилку, не звірився з текстом «Гінця», а дивився свій ранній рукопис (я так собі уявляю).
В іншому місці Стрийковський зауважив іншу помилку: п’ять синів було приписано Трабусу, а не Роману, як в БПЛ (т. 1, с. 432). Ця особливість справді притаманна як «Гінцю» (т. 2, с. 543), так і «Опису» (арк. 6 звор.).
Отже, невдоволення Стрийковського стосувалось саме неправомірного використання його неопублікованого рукопису в творі Гваньїні, а цей останній на своє виправдання міг би вказати на «Гінця цноти» як на своє джерело. Радикальний спосіб боротьби із плагіатом – це нічого не публікувати із своїх рукописів, а ще краще – нічого взагалі не писати.
Таким може бути остаточний присуд у справі про плагіат, яка тягнеться уже 434 роки (її перебіг висвітлив О. Дячок, не розглядаючи аргументів по суті справи [Дячок О. Проблема авторства «Опису європейської Сарматії» в історіографії. – «Осягнення історії: збірник наукових праць на пошану М.П.Ковальського», Острог, 1999 р., с. 251 – 262]).
У виданні 1611 року зроблено невеликі доповнення, скоріше за все, із хроніки Стрийковського, а не з рукопису Лит1Л.
Окрім цього «литовського» джерела, Гваньїні скористався польськими хроніками, і навіть намагався співставити відомості різних джерел по одному предмету, вибрати найбільш достовірну версію.
Звісна річ, що при цьому не обійшлось без помилок. Ані Длугош, ні Меховський не знали ніякого Палемона – тут Гваньїні помилився. Розбирати його довільну хронологію та інші здогади для нашої мети не потрібно. Характерно, що тут нема слідів «Немоносової» редакції БПЛ, які ми простежили у творах, пов’язуваних з А. Ротундусом – «Розмові» та «Епітомі».
В першій книзі з «литовськими» літописами перетинаються такі епізоди (сторінки за виданням 2007 року):
| № | Епізод видання 1578 р. | Епізод видання 1611 (2007) р. |
| 1 | – | 1325 р. – весілля Казимира й Анни, відпущено польських полонених, литва почала землю орати (с. 121) |
| 2 | – | [1370 р.] Чудо з хрестом, за Длугошем (с. 125) |
| 3 | – | Похід Вітовта проти татар за Волгу (!); і другий похід – теж за Волгу, де Спитка убито (!), обидва – за Длугошем (с. 133) |
| 4 | – | Вітовт узяв Смоленськ у московського князя Василя (!) (с. 134) |
| 5 | – | 1424 р. – весілля Ягайла з Софією (с. 139) |
| 6 | – | 1448 р. – сейм для розгляду претензій литовців на Поділля, історія Поділля за Длугошем (с. 146) |
| 7 | арк. 36 звор. | 1454 р. – битва під Хойницями (с. 148) |
При викладі цих епізодів ніяких слідів «литовського» літопису нема, всі відомості подано виключно з польських хронік.