Забавна стаття про битву на Ворсклі
Микола Жарких
Ірина Петренко, Владислав Боєчко Битва князя Вітовта на річці Ворскла 1399 р. у дослідженнях історикині Віри Жук (1928–2008). – Сіверянський літопис. 2023 р., № 6, с. 15 – 22.
Я зовсім не збирався читати статтю П. + Б. і навіть не знав про її існування. Я розшукував книжку Григор’єв В. М., Закладний В. П. Битва на Ворсклі 1399 року [Полтава: АСМІ, 2019 р. – 100, 3 с.], щоб подивитись, як просувається вперед наука ворскло-битво-знавства, до якої я теж був прилучився [Жарких М. І. Натиск на південь. – К.: 2017 р.].
Але книги Г. + З. у Мережі немає, а посилання буцімто на неї насправді виводять на статтю П. + Б. І от я прочитав її – із задоволенням і не без моралі.
Задоволення починається прямо з першої сторінки, з анотації, з якої я процитую тільки «Висновки»:
Вірою Жук підготовлено понад 10 студій, присвячених битві на Ворсклі 1399 р. Вчена виокремила кілька етапів битви: перший – біля урочища Побиванка, генеральний бій – у районі сіл Мала Рублівка, Дем’янівка, Лихачівка, Деревки, завершальний (остаточний розгром армії князя Вітовта) – біля Більської фортеці і с. Більськ, описала місце і хід генеральної битви та наслідки поразки князя Вітовта. Вчена обґрунтовано довела, що свідчення про цю битву на Полтавщині зберігають місцеві топоніми (назви полтавських сіл Тахтаулове, Лихачівка та ін., урочише Побиванка, річка Мерла, кургани Вітовтова Могила, Розрита Могила, Скоробір, Войнівські Могили та ін.) [с. 15].
Етапи битви! Більська фортеця! А я сиджу в своєму загумінковому Києві і нічого про це не знаю! Я собі думав, що річка Мерло отримала свою назву від прекрасного вина «Мерло», котре (я думав) тече руслом тієї річки, звідки його черпають і розливають по пляшках. А виявляється, це не так: «Сама назва річки Мерла свідчить, що на її берегах померло багато людей» [с. 19].
В. Жук глибоко досліджувала джерела різних типів – усні (проводила краєзнавчі експедиції, записувала свідчення старожилів, збирала етнографічний матеріал), писемні (ретельне опрацювання літописів), аналізувала артефакти археологічних розкопок [с. 16].
Джерела! Старожили! Усні свідчення! Я можу тільки пошкодувати, що В. Н. Ж. не зібрала свідчень старожилів про гелонів та будинів – а могло би вийти гарне доповнення до Геродота (а може й спростування оцього давньогрецького байкарства).
Про перебування Тохтамиша під Полтавою свідчать топоніми. Зокрема, с. Тахтаулово («аул Тохтамиша») та урочище Тахтаулова Рудка біля с. Івонченці та с. Семʼянівка […] В. Жук стверджувала: вже сама назва с. Лихачівка відбила наслідки страшної битви, яка тут відбувалася […] На лівому березі від Ворскли біля с. Лихачівка знаходиться Вітовтова Могила («Вітова Могила»), яка засвідчує, що там поховано воїнів армії Вітовта [с. 18].
(Зауважу в дужках: виходить, що ніякої «Вітовтової» могили нема, є незрозуміла «Вітова».)
Щоби отримати більше задоволення, перечитайте статтю самі. Там що не речення, то глибінь історичної думки!
А в чому ж полягає обіцяна мораль? Стаття учить нас: не орієнтуючись у предметі, не слід братись за писання. Це однаково стосується як самої В. Н. Жук, так і авторів розглядуваної статті. П. + Б. поставили собі метою нагадати про «заслуги» В. Н. Жук у ворскло-битво-знавстві, натомість розворушили давно забуті газетні статті, з яких дуже виразно видно: В. Н. Ж. узялася за тему, яка була їй не по плечу.
Всі її «здобутки» – це суміш (1) загально відомих, частково навіть перестарілих уявлень про Велике князівство Литовське й Золоту Орду та (2) довільних топонімічних та археологічних фантазій, які нікого не переконували уже в часі перших публікацій В. Н. Ж. (в добу перестройки та перших років незалежності України), а нині справляють враження повного інтелектуального зубожіння.
Свобода слова, досягнута в незалежній Україні – це величезний позитив, і тепер кожен розумний чоловік може донести до громади плоди свого розуму. Але разом з тим система, при якій ніхто нікому не забороняє нічого публікувати, несе і загрозу: якщо автор дурний, то дурість його стане очевидною для всіх.
От і наші автори (П. + Б.) мимоволі досягли результату, протилежного до сподіваного: вони показали дурість В. Н. Ж., і я можу зітхнути з полегшенням – від того, що я не читав її статей з ворскло-битво-знавства, моя робота нічого не втратила.
Окрему мораль можна адресувати журналу «Сіверянська думка». Я дуже добре розумію – якщо редакція почне відхиляти ахінею на тій тільки підставі, що там – ахінея, вона взагалі залишиться без матеріалів, і журнал доведеться закривати, бо нічого буде друкувати.
В Києві, 29 серпня 2026 року, на тлі постійних повітряних тривог.