Олександр Майоров (2001 – 2021 рр.)

Микола Жарких

Олександр Вячеславович Майоров народився в 1969 році у Запоріжжі, живе і працює в Санкт-Петербурзі. Його наукові праці присвячені виключно Русі 13 ст., і то переважно південній Русі та походу Батия. Вони становлять для моєї теми значний інтерес.

Майоров А. В. . – Спб. : Университетская книга, 2001 г. – 623 с.

Книга в цілому присвячена історії Галицького князівства від середини 11 до середини 13 ст. і тому лежить за межами моєї вузької теми. Але автор розглядає і діяльність князів Ольговичів у тих епізодах, коли вони втручались у справи Галицького князівства. Оці підрозділи роботи я й розгляну.

Перший такий підрозділ має назву «Бояри й «галичани» у взаємовідносинах із князями Ігоровичами» [с. 370 – 407]. Назва повністю відповідає змісту – О. М. зосередився не на розгляді політичних подій, а на тих даних про взаємодію названих суспільних сил, які можна витягнути із джерел, тобто на внутрішній історії. Оскільки джерела говорять про це мало, О. М. залучає… Татищева [с. 376 – 379, 386 – 388, 392 – 398] – без його пізніх вигадок історія виглядає дуже бідно. Зокрема, О. М. розлого цитує татищевські описи терору Ігоровичів та їх страти.

Детально аналізуючи ситуацію із захопленням міста Володимира (Т-30) [с. 377 – 381], О. М. весь час вживає слово віче, котрого джерела про цю подію не знають зовсім. Але те, чого не побачив сучасник подій, який сам жив у Володимирі, – те стало очевидним з віддалі у 8 століть і 1 100 кілометрів.

Взагалі віче – це якась idée fixe усієї книги. О. М. бачить його на кожному місці і в кожній події. І оце друге пришестя старорежимної «удільно-вічової теорії» тепер зветься «школою Фроянова» і «новим підходом» [с. 82 – 85]. Якщо «старий підхід» полягав у «феодалізмі» та «класовій боротьбі» – тоді це справді «новий підхід», котрий, як то часто буває, виявляється просто добряче призабутим «дуже старим підходом». І щоб два рази не вставати: «міжусобні війни» попередньої історіографії в цій книзі іменуються «міжобщинними війнами». Прогрес?

Щодо страти Ігоровичів (Т-62) О. М. пише: «До вбивства Ігоровичів були безпосередньо причетні «онуки Ростиславлі», які княжили тоді в Галичі» [с. 395]. Що за онуки, як і коли вони княжили в Галичі – не відомо, тому і слова про «безпосередню причетність» – помилка О. М.

Хоча багато зауважень О. М., розкиданих між цитатами із Татищева, можуть бути слушними (повторю – я в них не вникав), в резюме розділу читач так і не знайде відповіді на корінне запитання: чому ті самі галичани, котрі запросили Ігоровичів на правління – ті самі їх і стратили.

Наступний підрозділ, який мене цікавить, має назву «Втручання у галицькі справи чернігівських князів: Данило Романович і Михайло Всеволодович» [с. 560 – 583].

Тут знову бачимо «подробиці» Татищева щодо війни 1235 року [с. 563 – 564], використано також і Густинський літопис [с. 563].

Підсумки війни О. М. подав так:

Кампанія завершилась важкою поразкою галицького і київського князів, причому найбільших втрат зазнали галицькі полки. Михайло Всеволодович як воєначальник повністю переграв Данила, і цей несторонничий факт сором’язливо замовчує придворний літописець Романовичів [с. 566].

З цим можна було би погодитись, хоча категоричність тону безумовно навіяна читанням Татищева.

Той самий запис Татищева знову знадобився автору на с. 567 – на цей раз для пояснення сум’яття в галицькому війську після поразки під Торчеськом, і далі на с. 573 цей запис знову служить поясненням – як Михайло став галицьким князем. Всі ці пояснення належать Татищеву, і ми мусимо розцінювати їх як спробу реконструкції ходу подій, а не як джерельне свідчення.

Простою мовою, джерела мовчать про контакти Михайла із галичанами перед його вокняжінням, і Татищев подав своє розуміння – так само як автори історичних романів домислюють у своїх творах те, про що мовчать джерела.

Виступ Ростислава проти «Литви» (Т-144) не збудив ніякої підозри у О. М., хоча похід з такою метою був неможливий з чисто технічних причин: аби дістатись до Литви, Ростислав мав би пройти ворожу йому Волинь. Не дивує О. М. і те, що з оцього «походу на Литву» Ростислав утік до Угорщини [с. 582]. А для цього йому треба було пробитись крізь ворожу Волинь і охоплену війною Галичину.

Висновок із цього підрозділу О. М. зробив такий: Данило не користувався великою підтримкою в Галичі і його правління там було нестійким [с. 583]. Про Ольговичів О. М. на цьому місці не згадує.

Наступний цікавий мені підрозділ має назву «Зовнішньополітичні фактори у суперництві Романовичів і Михайла» [с. 584 – 607].

Чому угорський король в 1237 році допоміг Михайлу (галицькому), а не Данилу (волинському)? О. М. шукає відповідь у Татищева… і знаходить [с. 594]. Знову повторю: я сам думаю, що угорський король був зацікавлений у роздмухуванні анархії в Галичині, і те, що Татищев думав так само – це збіжність думок двох дослідників, а не додаткове джерельне свідчення.

Далі О. М. використав лист німецького імператора Фрідріха 2-го до чеського короля Вацлава 1-го з липня 1235 року. В листі імператор скаржився на австрійського герцога Фрідріха 2-го Бабенберга, який захопив подарунки, відправлені імператору князем Русі. Дослідники думають – чи цей князь був Данило, чи Михайло [с. 594 – 595]. О. М. схиляється до останньої думки і навіть упевнено пише: «Михайло намагався зав’язати зносини з німецьким імператором» [с. 599].

Я не можу заглиблюватись у справи центральної Європи, але дата листа – липень 1235 р. – на мій погляд, виключає можливість Михайла. Інакше вийде, що влітку 1235 р. Михайло, тільки-но ставши князем у Галичі, блискавично відправив послів із дарами – не до сусідньої Угорщини, але до далекого від нього імператора (куди? заглиблюватись в ітінерарій Фрідріха я не маю змоги), і ці посли устигли добігти до Відня, і там місцевий князь устиг їх пограбувати, і звістка про це дійшла до імператора, і оцей останній устиг вписати таку новину в лист до Вацлава. Але літо 1235 року тривало тільки три місяці! І до того ж не конче Михайло мав прибути до Галича 1 червня, це міг бути і серпень, та й «літо 1235 р.» – тільки орієнтовна дата.

Мій висновок: хоча пригода записана в липні 1235 року, статись вона мусила раніше, можливо, навіть кількома роками раніше. А пригадав імператор заподіяну йому кривду тоді, коли почав збирати інші звинувачення на адресу віденського князя (мабуть, тоді, коли їх відносини погіршились).

Витягнути з цього листа щось для політики Михайла в Галичі я не бачу можливості.

Далі О. М. розглядає поїздку Данила і Василька влітку 1237 р. до угорського короля «на честь». О. М. чесно визнає, що нам нічого не відомо про переговори Романовичів із королем (невідомо про сам факт переговорів, мою любі!). Менше з тим, він упевнено пише про укладені умови, однією з яких був мир Данила з Михайлом, за яким Данило отримав Перемишль. Другою умовою було невтручання короля у галицькі справи; третьою – відмова короля віддати дочку за Ростислава Михайловича [с. 597]. Це чисто теоретична елюкубрація, котра до того ж суперечить літопису (Т-134), згідно з яким Перемишль був уступлений Данилу як наслідок його походу проти Михайла.

Далі О. М. розглядає висловлену в літературі гіпотезу, що вокняжіння Ярослава Всеволодовича в Києву було наслідком домовленості князів Данила Волинського і Юрія Владимирського (як ми бачили вище, такої думки тримався, зокрема, М. Дімнік). Не відкидаючи цей союз повністю, О. М. вважає його спрямованим не проти Ольговичів, а проти київського князя Володимира Рюриковича, а Михайло, на думку О. М., отримав Київ із рук Ярослава безконфліктно [с. 601 – 602]. Далі [с. 604] О. М. взагалі заперечує оту домовленість – на мій погляд, слушно.

Але слідом О. М. пише неймовірну річ:

В 1231 р. на з’їзді князів у Києві відносини чернігівського і владимиро-суздальського князів оформились у воєнний союз, спираючись на який Михайло Чернігівський почав свою боротьбу за Галич [с. 605].

Повторю ще раз: ми не знаємо предмету обговорення з’їзду і досягнутих результатів – не знаємо навіть, чи були якісь переговори взагалі. Може – були, але може – й не були.

На вокняжінні Михайла в Києві О. М. і поставив крапку. Подальшої боротьби Ольговичів з Романовичами він не торкався.

На цьому місці варто додати, що О. М. не скористався спеціальною статтею М. Дімніка 1979 р., присвяченій боротьбі за Київ. Дімнік проте не став платити тією самою монетою і навпаки, скористався саме цією книгою Майорова у своїх пізніх статтях.

Повна довіра О. Майорова до записів Татищева примушує віднести його книгу в донауковий етап історіографії: все, що було написано хоча б на п’ять хвилин раніше даного автора, оголошується «джерелом».

Майоров О. В. від монголо-татар у 1239 р. – «Істину встановлює суд історії». Збірник на пошану Федора Павловича Шевченка, К., 2004 р., т. 2, с. 128 – 144.

Важливе запитання, над яким зупинився О. М. – це текстова паралель в описі облоги Чернігова татарами в 1239 р. (Соф-28) та описом битви за Чернігів у 1235 р. (Іпат-36 – 37) [с. 129].

Проблема давно відома. Як же О. М. її розв’язує?

На його думку, звід 1448 р., в якому було перше із названих оповідань, був скорочений і змінений (в даному епізоді) у зводі 1464..1472 років і в такому вигляді потрапив у звід 1479 р. [с. 129 – 130]. Все це – чисто гіпотетична побудова, бо жодного з цих зводів ми не маємо.

Однак висновок із цього спостереження зроблено правильний:

Перш за все має бути відкинута як така, що виникла внаслідок очевидного непорозуміння, версія про застосування каменеметальних гармат з боку захисників руського міста [с. 131].

Розглядаючи звістки про застосування облогової техніки, О. М. не може утриматись, щоб не приточити «джерельні звістки» любого йому Татищева [с. 132]. Питання, з якого такого літописного зводу походять «звістки Татищева», він не розглядає. Критичне ставлення до текстів закінчується у О. М. на 15 ст., на пізніші часи керосину не вистачило.

Перелік міст із Іпат-36 О. М. відносить до опису татарського походу – думаю, помилково [с. 133 – 134]. Щось подібне, але в менш категоричні формі, висловив був М. Дімнік.

Щодо розташування загадкового Хоробора з цього переліку – О. М. без додаткових аргументів приєднався до (помилкової?) думки А. Насонова, що це – городище біля Мени [с. 134]. Якщо так, то послідовність наступу повинна була би бути Сосниця ⇒ Хоробор (Мена) ⇒ Сновськ, тоді як в літописі стоїть інша послідовність. Отже, одне з двох: або літописний перелік взагалі не відбиває послідовності дій, або Хоробор – це не Мена.

Далі О. М. переходить до аналізу звістки ІпатЛ, відзначаючи наявні в ній суперечності і спроби дослідників їх витлумачити. Висновок О. М. звучить категорично:

Ми маємо констатувати цілком очевидний факт, що текст, який читається у Іпатіївському літописі під 6742 р., насправді належить до подій татарської навали і має бути приміщений (як це зроблено у Софійському Першому і Новгородському Четвертому літописах) під 6747 р. у зв’язку із повідомленнями про похід військ Батия [с. 136].

Але обгрунтування чужорідності цього тексту в ІпатЛ дано у О. М. не дуже переконливо. Слово тараны не зустрічається ніде в хроніці Романовичів [с. 136]. Так, але чи тільки воно одне є унікальним в контексті цієї хроніки? Мабуть, варто було розглянути весь словарний запас хроніки, щоб системно подивитись на унікальні слова. Далі, кожне слово в кожному тексті колись-то зустрічається уперше, а якщо якогось слова взагалі нема – це ще не значить, що автор його не знав, значить тільки, що не було нагоди показати це знання. Я, наприклад, знаю такі слова як толуол чи гідрохінон, і якщо до цього місця не вживав їх, то виключно через те, що не мав нагоди.

Далі О. М. подає свою реконструкцію гаданого первісного тексту облоги 1239 р. із трьох фрагментів ІпатЛ [с. 137]. Оскільки зразком для реконструкції обрано Соф-28, то результат вийшов справді подібний до Соф-28.

Далі О. М. пропонує приточити перелік міст із Іпат-36 як увертюру до оцього гіпотетичного опису облоги 1239 р. [с. 138]. Цей перелік в контексті Іпат-36 «виглядає як зайва та недоречна подробиця». Але те, що видається недоречним сучасному коментатору, все ж таки могло виглядати доречним для давнього автора, в думку якого ми не зуміли повністю проникнути.

Посилання на перелік скарбів, наведений у книзі Г. Ф. Корзухіної [с. 138] – це взагалі непорозуміння. Ці скарби не датовані, чи справді вони належать до часту нашестя 1239 року – напевно сказати не можна. Це тільки одна з можливостей, але не більше. Корзухіна «реконструювала» шлях татар, з’єднуючи місця знахідки скарбів – це факт з її біографії, до якого варто було би поставитись більш критично (тобто відкинути).

В остаточний текст реконструкції [с. 138 – 139] О. М. включив не тільки зазначений перелік міст, але й кінцеву фразу Соф-28 про мир. О. М. не погоджується зі слушною думкою попередніх дослідників, що ця фраза стосувалась подій 1235 р., і пропонує свою неслушну:

Насправді «незрозумілою і неправдоподібною» звістка про примирення виглядає саме у контексті розповіді «про війну Данила та Володимира із Мстиславом Чернігівським», хоча б з того, що у відповідності з даними, які ми маємо, війни з таким співвідношенням сил взагалі не було [с. 139].

Тут одна помилка (відкидання участі Мстислава Глібовича у війні 1235 р.) тягне за собою іншу: не було війни з його участю, то не могло бути й миру з його ж участю.

За свідченням Новгородського Першого літопису, Мстислав Глібович взагалі не брав участі у поході 1235 р. [с. 139].

Літопис витлумачено помилково. Літописець не говорив «не брав участі» (ну, як в іншому місці в 1223 р. виразно сказано «а Юрія не було на тій нараді»), він тільки мовчав про його участь. Але із мовчанки, із відсутності згадки не можна вивести нічого позитивного (є таке правило в науці, позитивізм зветься: значення мають тільки позитивні дані). Літописець теж міг чогось не знати або вирішити, що роль Мстислава незначна і не варто його згадувати. Такі можливості не можна відкидати.

Далі, запис про мир не містить вказівки – з ким власне союзники (Мстислав + Володимир + Данило) уклали мир. О. М. помилково зрозумів це місце так, що зазначені князі миряться між собою [с. 129] і дивується, навіщо було укладати мир із Мстиславом, котрий і так був на боці Володимира + Данила [с. 139].

Але все стане на свої місця, якщо просто припустити пропуск імені контрагента миру – Михайла Всеволодовича, з яким оті три князі уклали мир. Таку можливість О. М. не розглядав.

Авжеж, не обійшлося без посилання на Зотова [с. 140] і без використання дати 18 жовтня 1239 р. як дати падіння Чернігова.

Хоча в даній статті посилання на Татищева та Зотова не мають вирішального значення, вони підтверджують зроблений вище висновок, що праці автора являють зразки донаукової історіографії.

Окремі спостереження в статті можуть бути прийняті, але реконструкція «первісного оповідання» в цілому неприйнятна. Мені здається, що мій варіант, котрий передбачає вставку в текст ІпатЛ тільки однієї фрази, є обережнішим. Я намагаюсь робити операції скальпелем, а не сокирою.

Майоров А. В. от монголо-татар в 1239 г. (Из комментария к Галицко-Волынской летописи). – Труды отдела древнерусской литературы, 2009 г., т. 60, с. 311 – 326.

Ця стаття є російським перекладом розглянутої вище статті 2004 р., і цього навіть не зазначено в тексті. Росіяни мабуть соромляться визнати, що вони передруковують статті з українських видань.

Майоров А. В. Русь, Византия и Западная Европа. – Спб. : Дмитрий Буланин, 2011 г. – 754 с. На сайті Академія ця книга поділена на два файли, мабуть з технічних причин: ; .

Зміст книги такий:

1. «Конституційний проект» Романа Мстиславича: походження та верифікація. – с. 19 – 110.

Цей розділ присвячено аналізу творів Татищева (єдиного «джерела» цього «проекту») і тому належить до історіографії 18 ст. Отже, лежить поза рамками моєї теми, так само як і наступні два розділи.

2. Контакти Романа Мстиславича з монархами Європи та Римом. – с. 111 – 192.

3. Візантія у зовнішній політиці руських князів. – с. 193 – 286.

В цьому розділі інтерес становить підрозділ «Літописні дані про другий похід руських князів на половців». О. М. займається виключно хронологією цього походу. Висновок – похід відбувся на початку весни 1203 року [с. 262]. Це співпадає з моїм здогадом, зробленим незалежно (я ж читаю історіографію після закінчення своєї роботи).

4. «Великая княгиня Романовая»: дочь византийского императора – жена галицко-волынского князя. – с. 287 – 410.

Цей великий розділ, на щастя, я можу не читати. Джерела не містять ані імені цієї княгині, ані вказівки на її рід. Якби такі джерельні дані були, не треба би було писати цю масу тексту. А оскільки таких звісток нема, то ця маса тексту не може їх замінити. Її звали Єфросинія? Вона дочка візантійського імператора? – Може, так, а може й не так. Це предмет для історичного роману, не для науки.

Подальші розділи також не дають нічого для моєї вузької теми.

5. Візантія і християнський схід у політичній спадщині, реліквіях та іменослові руських князів. – с. 411 – 512.

6. Атрибути і символи царської влади на Русі в 13 ст. – с. 513 – 634.

7. Між Римом та Нікеєю: руські князі й екуменічні процеси сер. 13 ст. – с. 635 – 708.

Майоров О. М. Галицько-волинський князь Роман Мстиславич. – Біла Церква : Видавець Олександр Пшонківський, 2011 р., т. 1 – 318 с.; т. 2 – 462 с.

Цієї товстої книги немає в Мережі, сказати про неї нічого не можу.

Майоров А. В. Повесть о нашествии Батыя в Ипатьевской летописи. – Rossica antiqua, 2012 г., № 1, с. 33 – 94 (); № 2, с. 43 – 133 ().

Ця стаття обіцяє цілу масу цікавого по моїй вузькій темі:

В первой части работы рассматриваются вопросы отражения текста Повести о нашествии Батыя в Ипатьевской летописи, Новгородско-Софийском своде первой половины XV в. и более поздних летописях; анализируется проблема киевского и черниговского летописания XIII в. Автором предложен исторический и текстологический комментарий к наиболее важным известиям повести: об обороне Козельска, взятии Переяславля и Чернигова; примирении русских князей с татарами, приходе Менгу-хана к Киеву, бегстве из Киева Михаила Всеволодовича, смерти Владимира Рюриковича и захвате Киева Ростиславом Мстиславичем. Отдельно рассматриваются вопросы о значении камнеметной артиллерии монголов и миротворческой роли черниговского епископа Порфирия.

Во второй части работы анализируются сюжеты: о захвате Ярославом жены и бояр Михаила в Каменце; осаде и взятии монголами Киева; взятии Колодяжина и Каменца, неудаче под Кременцом; походе Батыя в Венгрию, «стоянии» на Дунае и «воевании» до Володавы; последнем рубеже Западного похода Батыя. Отдельно рассматривается вопрос о перемещении листов в оригинале Галицко-Волынской летописи, которое привело к удвоению известий в статьях 6742, 6745 и 6743, 6748 гг. Сделан вывод, что Повесть о нашествии Батыя – особое литературное произведение; высказаны предположения о времени составления и авторах повести.

Після розгляду історіографії питання [ч. 1, с. 33 – 46] про Козельськ сказано тільки, що О. Шахматов вважав текст МАЛ похідним від С1ЛСІ [ч. 1, с. 46]. Ця думка загально прийнята в літературі, навіть у довідники потрапила.

Далі О. М. знову повертається до своєї улюбленої теми – татар під Черніговом у 1239 р. Додатково О. М. залучив тексти Біл1Л та Біл2Л [ч. 1, с. 49 – 50], але даремно. Потрібні йому тексти цих списків системно залежать від НКЛ – Н4Л і не є незалежними джерелами [Жарких М. І. Дві традиції літописання Великого князівства Литовського. – К.: 2016 р., розділ «Реконструкція «білоруського» літопису»].

Аналіз «миру з татарами» і метання каміння [ч. 1, с. 49 – 67] також слідує статті 2004 року, авжеж із використанням Татищева [ч. 1, с. 56] і самоцитуванням цілих абзаців (що природно для статей одного автора на одну тему).

Так само зі статті 2004 року переїхала реконструкція тексту ІпатЛ про облогу Чернігова в 1239 р. [ч. 1, с. 67 – 70].

Роль єпископа Порфірія О. М. висвітлив [ч. 1, с. 70 – 72] під потужним впливом М. Дімніка, додавши до нього такі «джерела», як Р. В. Зотов (кін. 19 ст.) та М. Є. Марков (поч. 19 ст.) [ч. 1, с. 74]. Із останнього запозичена думка, що Мстислав Глібович 1239 року (Т-146) – це Мстислав Рильський 1241 року (Т-160). Думаю, це годиться для історичного романа, а не для науки.

Звістки псковських літописів про дату падіння Чернігова переказані без критики тексту [ч. 1, с. 76]. Спроба «підкріпити» її дуже розпливчастими записами Рашид ад-Діна та Юань-Ші [ч. 1, с. 79] непереконлива – через велику часову і територіальну віддаленість писарів цих текстів від самих подій. Але на думку О. М. «это повышает доверие к другим псковским известиям, относящимся к периоду монголо-татарского нашествия» [ч. 1, с. 79].

О. М. не займався «Сказанням про Михайла і Федора» і тому думав, що звістки про вбивство татарських послів у Києві з’являється в літописах 2 пол. 15 ст. [ч. 1, с. 80]. Подальший аналіз привів його до слушного висновку, що це – пізня вигадка [ч. 1, с. 80 – 84], і я теж так думаю [Жарких М. І. Літературна історія «Сказання про загибель в Орді князя Михайла Чернігівського і боярина Федора». – К.: 2021 р., розділ «Текстологічний аналіз розлогих проложних текстів»].

Але якщо Михайло не вбивав послів – чого ж він утік із Києва? – задається запитанням О. М. і міркує про «мирный характер миссии Менгу» [ч. 1, с. 85]. Проста думка, що люди можуть тікати від Орди, не спадає на думку історику із Гнило-Солом’яної Орди.

Городок Пісочний, де зупинився Менгу, О. М. слідом за А. В. Кузою помилково розміщує біля Переяслава, не на Вигурівщині і після цього дивується, що з віддалі в 100 км Менгу не міг бачити Києва (а з Вигурівщини якраз міг) [ч. 1, с. 85].

Невже О. М. не знає про Вигурівщину? У тому-то і біда, що знає, і це змушує його до такої непотрібної та неймовірної фантазії: Менгу, мовляв, залишив військо у Пісочному-Переяславському, а сам з невеликим почтом підійшов до Києва, до Пісочного-Вигурівщини [ч. 1, с. 85 – 86].

Ця фантазія непотрібна, бо джерела зовсім не вимагають такої елюкубрації. І ця фантазія неймовірна, бо Менгу не читав Іпатіївського літопису і не знав, що не зустріне опору. Менгу вів розвідку в абсолютно невідомій йому країні і він абсолютно не мав поняття, які там є сили, де вони розташовані, які є укріплення і т. д. Все це було предметом його розвідування, і природно, що він повинен був діяти обережно, зокрема, не ходити з малими силами. Не на пікнік вибиралися, на війну.

Одна помилка тягне за собою наступну, і уже читаємо, що Михайло довідався від Менгу, що татари уклали союз («альянс») із Володимиром Рюриковичем і Данилом Романовичем. Читаємо, що татари прийняли рішення передати Київ Володимиру (а після його смерті – Данилу), і О. М. зобов’язав Менгу донести оце міфічне «рішення» до Михайла, а Михайла – підкоритись і виїхати з Києва [ч. 1, с. 86]. Все це – xvantasia bezpidstaviensis, нічого більше.

Далі О. М. збирає дані про смерть князя Володимира Рюриковича із пізніх плутаних псковських літописів 15 ст., московських родоводів 16 ст. і вигадок Татищева 18 ст. [ч. 1, с. 87].

Із мовчання пізніх джерел про княжіння Михайла в Києві О. М. робить помилковий висновок:

Захват Михаилом Всеволодовичем киевского стола в 1238 г. не привел к признанию его в качестве законного киевского князя, а, скорее, наоборот, вызвал общее осуждение [ч. 1, с. 91].

Політична культура давньої Русі не знала поняття «законного князя»: будь-який князь теоретично міг претендувати на будь-яке князівство, і регулювалось це не законами, а практичною можливістю зайняти той чи інший стіл.

Розглядаючи історію із полоном жінки Михайла (Т-151), О. М. визнав повідомлення ЛЛ запозиченням із південноруського джерела [ч. 2, с. 46 – 47]. О. М. слушно не погодився із думкою, що там діяв Ярослав Всеволодович [ч. 2, с. 45 – 46] і почав шукати іншого Ярослава на цю роль. Зрештою, нікого ліпшого за Ярослава Інгваровича він не запропонував.

Розглядаючи хронологію облоги Києва, О. М. слушно відкинув дату псковських літописів [ч. 2, с. 54], хоча помилково довіряв таким самим датам тих самих псковських літописів щодо попередніх подій. Він відкинув також і дату 6 грудня – на думку О. М., вона походить з 14 – 15 ст. [ч. 2, с. 55]. На цьому місці хотілося би побачити більш детальне обгрунтування – де вперше з’явилась ця дата і як вона далі поширювалась.

У питанні про назви міст, захоплених татарами на Волині, О. М. обстоює точку зору, що в текстах джерел згадано Кам’янець Ізяславль та Кременець Данилів, де другі слова у парі мають позначати власників цих міст [ч. 2, с. 57 – 61]. Так воно може бути, але може і не бути, бо такі позначення загалом досить рідкісні, зокрема, і в хроніці Романовичів ні Володимир, ані Галич не звуться «Даниловими», хоча вони й важливіші за Кременець. Думаю, це темне місце так і залишиться назавжди темним. А звідси випливає, що робити рішучі висновки на підставі одного тільки цього темного місця не випадає, зокрема, говорити про належність Кам’янця якомусь Ізяславу.

Натомість ми маємо значну серію таких безспірних давньоруських назв, як Всеволож, Глібль, Мстиславль, Ростиславль (Рославль), Ярославль – всі мають виразну форму присвійних прикметників від виразно князівських імен. Думаю, що й Ізяславль сюди йде, так само як Данилів та Львів.

Мабуть можна визнати рацію О. М., що фраза про війну татар до Володави в ІпатЛ відірвалась від кінця розповіді про похід Батия і потрапила не на місце [ч. 2, с. 61 – 69].

Подальше припущення О. М. – що літописна Володава відповідає ріці Влтава у Чехії (у формі Молдава) [с. 69 – 74] виглядає цікавим. Я не можу заглиблюватись у це питання, тільки на самій поверхні лежить географія. О. М. наводить дані, що татари воювали біля Опави, Градишева та Оломоуца. Ріка ж Влтава тече майже точно з півдня на північ, і головне місто на ній – це Прага (назва значно більш відома ніж Влтава / Молдау). Від Опави до Праги – 243 км, від Оломоуца – 203 км, міста Градишев ніхто в Мережі не знає.

Якщо татари справді не заходили далі на захід від названих міст, то орієнтир, що лежав за 200..240 км далі, не показує великої обізнаності автора із предметом. До того ж Опава була добре відома хроністу Романовичів і згадується у хроніці значно детальніше, ніж (наприклад) Київ.

Думаю – якби хроніст справді хотів позначити західну межу татарського походу і щось про неї знав, він поставив би на цьому місці Опаву або більше загальну назву, таку як Чехія чи Моравія, котрі також були йому добре відомі. Думаю, для порятунку гіпотези О. М. потрібні додаткові припущення, котрі її послаблюють.

Далі О. М. міркує про переміщення аркушів протографа при переписуванні ІпатЛ [ч. 2, с. 74 – 78]. Ці міркування були би більш переконливими, якби було подано реконструкцію гаданого первісного тексту, де ці аркуші поставлені на належне (на думку автора) місце. Тоді було би простіше дивитись, чи справді текст став кращим і зв’язнішим.

Також О. М. наводить два випадки подвоєння звісток в ІпатЛ і пояснює їх так, що один текст джерела був використаний хроністом Романовичів двічі [ч. 2, с. 78 – 92]. Простою мовою це означає, що сам хроніст нічого не знав про ці події і не розумів, про що йдеться у письмовому джерелі, котре він використав. Це – дуже погана атестація для ІпатЛ як історичного джерела (не як історичного роману). Якщо тексти двох оповідань були розбиті кожне на 4 фрагменти [ч. 2, с. 91 – 92] – то це не може бути випадком, мусить бути якась раціональна причина, окрім маніакального бажання хроніста перемолоти все на фарш. Розмір фрагментів, які виділив О. М., занадто малий щоб можна було пояснити це перемішуванням цілих аркушів.

Думку, що повість про похід Батия була окремим твором, О. М. переконливо підкріплює вказівками на існування автономних (поза літописами) її фрагментів [ч. 2, с. 92 – 94]. Цей твір виник, на думку О. М., між 1246 і 1251 рр. з використанням відомостей від єпископа Порфирія та воєводи Дмитра і міг увійти у якийсь не збережений київський або чернігівський літопис сер. 13 ст. [ч. 2, с. 99 – 102]. Все це – чисто гіпотетично.

Таким чином, деякі спостереження О. М. в цій статті здаються цікавими. Разом з тим спеціально для моєї вузької теми вона дає мало нового у порівнянні зі статтею 2004 р., і це нове – не все прийнятне.

Майоров А. В. . – Русин, 2012 г., № 4, с. 56 – 72.

Стаття О. М. в цьому опер-чекістському журналі повторює зміст попередньої статті у журналі «науковому», «академічному» і «респектабельному». Великі блоки тексту запозичені без будь-яких змін. Повторюся: такий автоплагіат є природним, тільки не можу зрозуміти: що додає публікація у цьому загумінковому «журналі» до науки взагалі і наукової репутації автора зокрема.

Хіба що гроші, які «журнал» платить своїм авторам? Або завдання, яке резидент поставив «автору» і яке має служити прикриттям для чогось цікавішого?

Майоров О. В. . Дочка візантійського імператора в Галицько-Волинській Русі: княгиня і черниця. – Біла Церква: Олександр Пшонківський [Вид.], 2013. – 220 с.

Maiorov A. V. – the wife of a Galician-Volhynian Prince. – Byzantinoslavica, 2014, vol. 72, no. 1-2, pp. 188 – 233.

Maiorov A. V. . Córka imperatora bizantyńskiego na Rusi Halicko ​Wołyńskiej (ok. 1176..1180 – po 1253). Kraków: Avalon, 2016. 370 s.

Ці три роботи доступні в Мережі, але я не хочу їх читати. Славний Гарун ар-Рашид сказав: «Якщо ці книги містять те саме, що й Коран, то вони не потрібні; а якщо вони містять таке, чого в Корані нема – то вони шкідливі».

Ці книги містять те, чого нема в джерелах, і ніяка маса сторінок заступити цього не може.

Майоров А. В. . – Вестник Удмуртского государственного университета, 2013 г., № 3, с. 26 – 36.

Стаття містить підрозділи: «Мирные переговоры с татарами великого князя Юрия Всеволодовича», «Цели Западного похода монголов», «Сражение под Коломной», «Гибель хана Кулкана и ее последствия».

Починається стаття досить своєрідно:

Перед вторжением в русские земли татары вели переговоры не только с Даниилом Романовичем [31; 32], но и с другими русскими князьями [с. 28].

Перед вторгненням – мабуть, перед нападом на Рязань в груді 1237 року? Коли ж це Данило вів такі переговори? – Ну як-то «коли»? Он бачите – там посилання є, навіть два. Два джерела говорять про такі переговори!

З’ясувалось, що [31] – це перша частина статті самого О. Майорова «Повесть о нашествии Батыя в Ипатьевской летописи», яку я розгляну вище, а [32] – відповідно друга частина. Джерела початку 21 століття, що й казати!

Тільки читаючи цю статтю, я жодною мірою не побачив ніяких «переговорів» Данила з 1237 чи попередніх років, тільки «переговори» 1239 року, у які О. М. вірить. Виходить, О. М. сам уже забув, про що писав у попередній статті!

З нагоди переговорів Юрія з татарами О. М. пише:

Юрий поверил обещаниям татарских послов и до последней минуты уповал на то, что, не вмешиваясь в войну татар на Юге, будь то с половцами или рязанцами, он сам сумеет избежать нашествия, благополучно отсидеться за приокскими лесами [с. 29].

Теоретично кажучи, так могло бути, і я навіть припускаю: Юрій міг так думати, не мавши жодних контактів із татарами і не проводячи ніяких переговорів.

Зі звіту ченця Юліана видно, що метою походу татар була Угорщина (і, можливо, землі далі на захід), і О. М. висновує:

О планах монголов идти войной на Венгрию, о которых они в открытую заявляли осенью 1237 г., было известно владимиро-суздальскому великому князю. Источник этих сведений – письмо монгольского хана – не оставлял сомнений в их надежности. Возможно, монголы специально позаботились о том, чтобы это письмо попало в руки Юрия Всеволодовича […] Получив надежные, как казалось, сведения о том, что главные цели монгольского завоевания лежат на Юге, сильнейший из князей Северо-Восточной Руси мог рассчитывать, что развитие событий пойдет по какому-то другому, не столь трагическому для него плану. [с. 30 – 31].

Битву під Коломною О. М. оцінює так:

Преследуя дружину рязанского князя Романа Игоревича, отступавшего, по-видимому, из-под самой Рязани к границам Владимирской земли, монголы неожиданно столкнулись у Коломны с еще одним сильным отрядом русских – владимирской сторожевой ратью. Внезапная атака владимирцев, очевидно, застигла монголов врасплох, что в итоге стоило жизни царевичу Кулкану [с. 33].

Далі О. М. думає:

Гибель в столкновении с владимирцами сына Чингис-хана не могла быть оставлена монголами без последствий. И эти последствия приобрели катастрофический для всей Северо-Восточной Руси характер [с. 33].

В цілому стаття подає зовсім інакшу картину походу татар на північно-східну Русь, ніж попередня історіографічна традиція. Зроблені припущення і умовиводи заслуговують на подальше вивчення.

Майоров А. В. . – Вопросы истории, 2015 г., № 9, с. 95 – 111.

О. М. розглянув три причини вбивства Михайла, виставлені в історіографії: 1, вбивство татарських послів у 1239 р.; 2, небезпечні для татар контакти із Заходом (Угорщиною); 3, інтриги князів-суперників [с. 96]. Він слушно вважає ці причини нестійними та / або недостатніми.

О. М. вважає, що Михайло мусив мати провину перед монгольським ханом [с. 97] (як і в попередній статті, О. М. прикладає титул хан до царевичів з роду Чингіз-хана. В даному випадку – мабуть, перед Батиєм, не перед ханом в Каракорумі, якого від 1241 до 1246 років і не було).

Відшукуючи таку провину, О. М. звернувся до епізоду вбивства «онуки князя Михайла» в Сілезії (Т-155). Здавалось, би там діють тільки Михайло та німці (ну ще ця «онука»), але не татари і не Батий? Так-то воно так, але для такого досвідченого комбінатора як О. Майоров це не становить найменшої перепони.

Він розглядає європейські легенди про вбивство татарської імператриці [с. 98 – 111] і висновує:

Попереджені про близьку появу загарбників жителі Ноймаркта [Середи] прийняли загін руського князя за татарський авангард і напали на нього [с. 111].

О. М. думає, що Михайло зі своїм загоном хотів приєднатись до війська Генріха Благочестивого, щоб битися із татарами під Легницею,

і тільки безглуздий випадок – несподіваний напад німців у Ноймаркті – перешкодив руському князю здійснити свій намір. Його вимушене повернення назад до Мазовії після поразки й загибелі сілезького князя з усією певністю показує, що ніяких інших цілей, окрім з’єднання з військами Генріха, у Михайла не було [с. 112].

І от оця невдала спроба битись із татарами була, на думку О. М., фатальною для Михайла. Князь Данило Романович знав про цю спробу, забіг до Батия перед Михайлом і подав Батию відомості про провини свого конкурента [с. 112].

Кінцевий висновок із зібраного матеріалу О. М. подав так:

У хвилину вирішальних випробувань Михайло Всеволодович зі своїми людьми опинився на боці головних противників татар у Польщі і разом з ними був готовий дати відсіч загарбникам, а потім, перебуваючи у ставці Батия, знову відкрито кинув виклик ворогам [с. 115].

Для оцінки цієї досить зручної елюкубрації ключове значення мають виділені мною в цитаті слова: «зі своїми людьми». О. М. уявляє собі справу так, що Михайло їздив по Європі зі значним загоном, який становив певну воєнну силу, а не з особистим почтом з кількох слуг. Хоча джерела мовчать про останніх, я не вірю, щоб князь у своїх поїздках сам собі сідлав коня чи сам собі варив обід. А от військо, загін, з яким можна щось робити на війні – то зовсім інша справа. Про такі загони при наших князях-втікачах ніхто не повідомляв і з усілякою певністю можна думати, що їх і не бувало. А тому падає і головна опора побудови – можливість Михайла воювати.

Згаданий епізод ІпатЛ я розумію так: німці побачили, що приїхав до них якийсь не рядовий чоловік, і от вони вирішили помацати – чи сите в нього сало. У «скарби», буцімто пограбовані в Михайла, я не вірю (вільно ж було панегіристу Романовичів рахувати коштовності в чужій кишені), але вірю, що німці могли думати, що скарби на возах Михайла є. А як любив повторювати Джуффін Халлі: «Поки не спробуєшь – не дізнаєшся».

І от німці спробували, і «загін», який буцімто супроводжував Михайла, дивився на це і думав: «Ну-ну, старайтесь». Тобто він не міг оборонити Михайла навіть перед грабіжниками з числа міщан – де вже з такою силою виступати проти татар!

В цілому відкрита О. Майоровим «таємниця» нагадує ту анекдотичну відповідь недбалого студента-біолога, котрий під час іспиту на запитання про риб говорив: «Відомо, що риби не мають хутра, але якби вони його мали…»

Майоров А. В. : к интерпретации одного известия Рашид-ад-Дина. – Studia slavica et balcanica petropolitana, 2015 г., № 1, с. 182 – 193.

Стаття не має прямого відношення до моєї вузької теми. Резюме її звучить так:

Приведенные Рашид ад-Дином в рассказе о завоевании Южной Руси монголами имена собственные Уладмур и Учогул Уладмур не могут быть связаны с историческими топонимами Галицко-Волынской земли. Город «трех сыновей Владимира» был взят сразу после падения Киева и должен был находиться в Киевской земле [с. 191].

Зі свого боку думаю, що «три сини Володимира» можуть бути трьома синами владимирського князя Юрія Всеволодовича, котрі справді захищали Владимир. До того ж Р. Беспалов доводить, що оповідання Рашид ад-Діна про війну на Русі само запозичене із руського джерела, подібного до С1ЛСІ [Беспалов Р. А. К истории создания Повестей о Батыевом нашествии в части событий 1237–1238 годов. – «. Новые исследования. 2017-2018», М. – Спб., 2019 г., с. 58].

Майоров А. В. : спорные и нерешённые вопросы. – Русин, 2015 г., № 1, с. 12 – 24.

Після кількох розглянутих вище публікації О. М. пише уже як загально визнаний факт:

Верный своим обязательствам перед татарами, галицко-волынский князь Даниил Романович заблаговременно покинул территорию родной земли, не дожидаясь начала вражеского вторжения [с. 12].

Ці «зобов’язання» є наслідком непорозуміння, котре, однак, відіграє важливу роль в побудовах О. М. За правилами природничих наук – далі можна не читати, бо все наступне буде базуватись на цьому помилковому твердженні і, як наслідок, буде цілком помилковим.

В Бересті нема слідів пожежі сер. 13 ст. [с. 13, за П. Ф. Лисенком], отже, думає О. М., не було й опору татарам.

О найденных на территории средневекового Владимира-Волынского следах многочисленных пожаров [следует сказать]: нет надежных оснований трактовать их как следствие штурма города татарами [с. 16].

В Галичі маємо сліди потужної пожежі сер. 13 ст. (за Б. П. Томенчуком) [с. 18], але висновок О. М. – що опору татарам не було.

Простою мовою, там, де слідів руйнувань нема – опору татарам не було, а там, де такі сліди є – опору татарам так само не було. Такий суб’єктивізмом у трактуванні археологічних даних говорить: О. М. добре знає, що й як було, а ці дані нещадно нагинаються для «підкріплення» його концепції. (І це при тому, що інтерпретація археологічних даних, зокрема, їх вузьке датування – справа дуже нелегка).

Майоров А. В. : борьба за Галич и Киев. – Stratum plus, 2016 г., № 5, с. 49 – 56.

Тут маємо на початку повторення уже висловленої раніше О. Майоровим думки: фраза про Володаву в ІпатЛ потрапила не на місце [с. 50]. Із цього робиться висновок, що похід Манмана та Балая на Волинь не мав характеру воєнної операції [с. 50].

А якщо не воєнної – тоді якої?

О дипломатическом характере встречи волынских князей с Манманом и Балаем определенно свидетельствует привлечение к ней митрополита-электа Кирилла, которого Даниил «поима с собою». Личное участие высших церковных иерархов в боевых действиях против татар совершенно нетипично для Руси, а вот привлечение их в качестве посредников на переговорах русских князей с монгольскими ханами – явление обычное. Вспомним хотя бы о посреднической роли черниговского епископа Перфирия, способствовавшего примирению с татарами Владимира Рюриковича, Мстислава Глебовича и Даниила Романовича осенью 1239 г. [с. 51]

Я спеціально навів цю довгу цитату з поглядом О. М., «чтоб негодность его увидал русский люд из него самого». Міфічна «місія Порфірія» crescendo перетворюється на «місію митрополита», який веде переговори не з якимись дрібними царевичами, а з самим ханом! (У Каракорумі? – Не конче, ми бачили вище звичай О. М. іменувати «ханами» всіх представників роду Чингіз-хана.)

Будь-що-будь в тому тексті хроніки Романовичів, який ми маємо, Володава стоїть як орієнтир походу названих татарських командирів. Чи справді хроніст помилився в цьому місці? – Може бути, але в його уяві ці епізоди були пов’язані між собою. Інакше ми змушені будемо припустити, що хроніст зовсім не розумів змісту того, що він своєю рукою писав, і маємо замість історичного джерела чергові «Записки сумасшедшего».

І далі О. М. продовжує розвивати свою думку:

Как нам представляется, целью «возыскания» Манмана и Балая было отнюдь не установление места нахождения Даниила. Скорее всего, речь должна идти об установлении новых обязательств галицко-волынского князя в качестве вассала хана Батыя и, в частности, о взыскании дани. Это тем более вероятно, если учитывать, что еще в 1239 г. Даниил примирился с татарами и начал пользоваться их поддержкой в борьбе за Киев и Галич со своими главными соперниками – черниговскими князьями [с. 53].

Припущення, оперті на попередніх помилкових припущеннях, автоматично виходить помилковими.

Maiorov A. V. in 1239–1240s: controversial and unresolved questions. – Journal of slavic military studies, 2016, vol. 29, no. 3, pp. 473-499.

Цієї статті немає в безкоштовному доступі, а платити за неї 47 доларів я жодною мірою не збираюсь. Думаю, що там повторено всі попередні припущення О. М., тільки іноземними літерами.

Майоров А. В. : к спорам о продолжительности поездки князя в Орду. – Stratum plus, 2016 г., № 6, с. 195 – 202.

Припущення О. М. полягає в тому, що Данило їхав до Батия татарською поштою – так, як Іоан із Плано Карпіні і потім Рубрук. Для моєї вузької теми цікаво, що О. М. обстоює ранню дату поїздки Данила – жовтень 1245 – березень 1246 рр. [с. 201].

Майоров А. В. . – Русская литература, 2016 г., № 2, с. 51 – 59.

О. М. в цій статті розглядає дуже плутані повідомлення з хронік (написаної бл. 1259 р., 2000 км від Києва) та (написаної наприкінці 13 ст., 2200 км від Києва). В них міститься виклад недатованого листа невідомого угорського єпископа до невідомого паризького єпископа зі згадкою, що татари не могли переправитись через ріку Deinphir / Damaii і мусили очікувати, поки вона замерзне [с. 54].

Оскільки сам лист не містить ніякої дати (не кажучи вже про інші неясні моменти), витягнути із нього якесь підтвердження літописної дати 6 грудня 1240 року для падіння Києва неможливо. Спочатку треба установити орієнтовну дату цього документа, і тут пропонують 1241 чи 1242 роки. О. М. намагається перетягнути його в раніший час і пише, що там відбились події приходу Мунке до Києва наприкінці 1239 року [с. 57]. Біда в тому, що в листі немає ніякого Києва, а тільки зіпсовані назви рік (і Дніпро плутається із Дунаєм). Географічний бар’єр для історичних джерел таки реально існує – хроністи не мали зеленого поняття про географію східної Європи і переписували те, що їм надіслали, без розуміння ситуації, додаючи помилки власного виробництва.

Днепр и Дунай, по-видимому, были непреодолимыми преградами для монголов. Чтобы переправиться через них, захватчики должны были дожидаться крепких зимних морозов, способных сковать реки льдом, на время останавливая свое наступление [с. 58].

Це, звичайно, абсолютно помилково. Чому – поговоримо завтра.

Кількість води в ріці визначається середнім стоком. Він вимірюється або в кубічних кілометрах на рік, або кубічних метрах за секунду (в цьому випадку – середній стік упродовж року ділиться на число секунд в році). Отже, маємо наступні числа:

– Янцзи – 30 166 м³/с (і як ви уявляєте собі похід татар до Бірми без переправи через Янцзи, яка, до речі, ніколи не замерзає?);

– Волга – 8 000 м³/с (і як ви собі уявляєте завоювання східної Європи без переправи через Волгу?);

– Дунай – 6 400 м³/с (і як ви собі уявляєте війну в Угорщині й вихід на берег Адріатичного моря без переправи через Дунай?);

– Хуанхе – 2 571 м³/с (і як ви собі уявляєте завоювання Китаю татарами без багаторазових переправ через Хуанхе туди й назад?);

– Амудар’я – 2 525 м³/с (це сучасний стік, дуже низький, при якому Аральське море зникає на наших очах; раніше, може хоч 100 років тому, він був більшим. І як ви собі уявляєте завоювання Середньої Азії без переправи через Амудар’ю?);

– Дніпро – 1 670 м³/с (і як ви собі уявляєте татарську війну на території сучасної України без переправи через Дніпро?);

– Ока – 1 300 м³/с (і як ви собі уявляєте завоювання Владимирського князівства без переправи через Оку?);

– Тигр – 1 240 м³/с (і як ви собі уявляєте завоювання Багдадського халіфату без переправи через Тигр?).

– Вісла – 1 080 м³/с;

– Сирдар’я – 724 м³/с;

– Дон – 680 м³/с;

– Ілі – 480 м³/с;

– Урал (Яїк) – 400 м³/с;

– Єфрат – 356..818 м³/с (дані сильно різняться);

– Дністер – 300 м³/с.

Через усі ці ріки татари переправлялись багато разів у різних напрямках без найменших проблем (принаймні такі проблеми не зафіксовані у письмових джерелах).

Висновок простий: не вмієш переправлятись через ріки – не воюй. А татари воювали, отже вміли переправлятись. Як переправлялись – про це написав Боплан, та й у книзі О. Новосельського «Борьба Московского государства с татарами», пригадую, були деякі подробиці переправ Ногайської орди через Волгу (не маю натхнення відшукувати точне посилання).

На думку О. М., розібрані ним дані із європейських хронік підтверджують дату падіння Києва – 6 грудня. Повторю: із недатованих текстів не можна видобути ніякої конкретної дати.

Maiorov A. V. : the two dates. – Slavonic and east european review, 2016, vol. 94, no. 4, pp. 702 – 714.

Це переклад статті, розібраної вище, включно з неможливістю переправи:

Both the Dnieper and the Danube appear to have been insurmountable obstacles for the Mongols. To cross them, the invaders had to wait until hardwinter frost would lock the rivers and thus halted their advance [p. 712].

Maiorov A. V. : from maneuverer to martyr. – Kritika, 2017, vol. 18, no. 2, pp. 237 – 256.

Це переклад статі 2015 р. «Тайна гибели Михаила Черниговского», зокрема, тут маємо:

The residents of Neumarkt may, however, have mistaken the detachment of a Russian prince for a Mongol vanguard or intelligence gathering unit [p. 250 = Тайна, с. 111].

Only an unforeseen contingency – the unexpected assault of the Germans in Neumarkt against his retinue and supply wagons – prevented the Rus´ prince from implementing his plan to join the battle. Instead he returned to Mazovia after the defeat and the death of the Silesian duke [p. 252 = Тайна, с. 112].

Maiorov A. V. Diplomacy, war and a witch: peace negotiations before the mongol invasion of Rus'. – In: Alexander V. Maiorov and Roman Hautala (eds.), The Routledge Handbook of the Mongols and Central-Eastern Europe, London and New York: Routledge, 2021, pp. 36 – 81.

Цієї статті немає в Мережі в безкоштовному доступі. Знаючи, що писав О. М. на тему цих переговорів раніше, можна думати, що тут дано виклад тих самих думок латинськими літерами.

Maiorov A. V. : goals and results. – Journal of the Royal asiatic society, 2021, Series 3, vol. 31, p. 1 – 28.

В цій статті О. М. розбирає похід татар на захід в 1221 – 1223 роках, зокрема, наводить цитату із Ц. де Брідіа:

“blood ran on both sides up to the horses’ bridles, according to those who took part in this war” [p. 4]

Крови с обеих сторон было пролито до самых конских уздечек, как передавали те, кто участвовал в сражении [ и «Великая Монгольская империя». Материалы францисканской миссии 1245 года. – СПб.: Евразия, 2002 г., c. 109. Переклад О. Г. Юрченка].

Ну, чим далі автор відстоїть від події, тим вище піднімається рівень крові в його творі, так що Іпатіївський літопис з його немовлятом Василем, що утонув у крові, може собі ховатись.

Із цього ж «джерела» О. М. запозичив основну ідею своєї статті – що татари планували стратегічну наступальну операцію, в якій основними силами командував Джучі, а Джебе і Субедей командували допоміжним корпусом, і от з невідомої причини Джучі відмовився підтримати наступ останніх, і так завоювання західних земель було відкладене на пізніший час.

Думаю, вірогідність цієї теорії така сама, як і вірогідність оповідання Ц. де Брідіа про людей, котрі живились парою [Христианский мир…, с. 109].

Розглядаючи творчий доробок О. Майорова в цілому (станом на початок 2022 року), слід відзначити його велику увагу до джерелознавства, що ставить його науку на значно вищий рівень, ніж усі розглянуті нами вище твори.

Упродовж розглянутих 20 років О. М. поступово позбувався деяких уявлень, яких варто було позбутися. Так, після 2001 року непомітно зникла «школа Фроянова» з її «міжобщинними війнами», 2012 роком датовані останні посилання на Татищева та Зотова. Це – також безумовно позитивний рух у напрямку від донаукової історіографії в бік наукової.

На жаль, використанням Ц. де Брідіа, котрий в плані фантастики перевершує Татищева і Зотова разом узятих, О. М. показав, що донаукова історіографія продовжує його вабити.

Спеціально для моєї вузької теми важливі два положення О. М.: 1, реальність «договору» трьох князів з татарами 1239 р.; 2, намір Михайла Всеволодовича битись із татарами в 1241 р. Я вважаю їх помилковими.