Станіслав Келембет (2017 – 2019 рр.)

Микола Жарких

Український історик Станіслав Келембет опублікував в останнє десятиліття ряд статей, цікавих для моєї теми. Всі вони, на щастя, доступні в цифровому вигляді, бо паперового «Сіверянського літопису» я ніколи й в очі не бачив, не те що в руках не тримав, а тим більше інші видання з його статтями.

(1) Келембет С. , великий князь Чернігівський і Київський: деякі питання походження, біографії та складу родини. – Сіверянський літопис, 2017 р., № 1-2, с. 11 – 19.

На с. 11 – 13 С. К. дав грунтовну критику погляду О. Журавля, буцімто Михайло – син Всеволода Святославича Трубчевського. Також С. К. мотивовано спростовує легенду про хрест 1186 року [с. 13].

Разом з тим С. К. вірить, що в 1206 році (Т-27) йшлося саме про Михайла, що Михайло володів Брянськом, який потім успадкував його син Роман, що Михайло став київським князем у 1237 р., що татари здобули Чернігів 18 жовтня 1239 р., що Михайло збирався взяти участь у битві під Легницею, але йому перешкодили німці (авжеж, за О. Майоровим) [с. 14].

У трактуванні загибелі Михайла С. К. погоджується з поглядом А. Горського [с. 15].

Коротка історія «посмертних митарств» Михайла викладена в основному вірно [с. 15], за винятком твердження, що його офіційна канонізація відбулась в 1547 р.

Далі С. К. переходить до дітей Михайла, і тут починаються суцільні негаразди. С. К. слушно припускає, що Ростислав народився бл. 1227 року, а Марія – в 1210..1214 рр., але висновок з цих спостережень робить помилковий:

Мати Марії не могла бути дочкою Романа Галицького від другого шлюбу, якою, скоріш за все, була мати Ростислава [с. 15].

Ключове слово тут – не могла. Брак аргументів заміняється вірою дослідника. Отже, С. К. вірить в існування двох дружин Михайла, і сином першої з них вважає… Романа Брянського зразка 1263 р. [с. 16]. Аргументація С. К. нестійна і цілком спирається на його внутрішнє переконання, що Роман – син Михайла. Тобто те, що С. К. хотів показати, він просто поклав в основу своїх міркувань. Учені так не роблять.

А далі, на с. 16, С. К. пише про ще одну «дочку» Михайла – Феодулію. Чи варто було відкидати на с. 13 одну пізню легенду заради того, щоб через три сторінки прийняти іншу легенду такого ж самого гатунку?

(2) Келембет С. , князь Курський та великий князь Чернігівський. – Сіверянський літопис, 2017 р., № 4, с. 3 – 13.

Починається стаття із явно помилкового твердження:

Навряд чи може викликати сумнів, що список кн. Чернігівських був перенесений до Введенсько-Печерського пом’яника з синодика Чернігівського Єлецького монастиря, укладеного місцевим єпископом Зосимою Прокоповичем, який одночасно був і «блюстителем» саме Ближніх печер Києво-Печерського монастиря [с. 3].

Я системно проаналізував усі записи Введенського синодика і не побачив там ніяких слідів чернігівських матеріалів. Натомість побачив виразні сліди походження «Переліку князя Костянтина» (ПКК), про який мова, з Москви сер. 16 ст. [Жарких М. І. Введенський синодик. – К.: 2018 р., розділ «Князі чернігівські»].

Місцевий чернігівський патріотизм С. К. – річ корисна, але якщо вона не на шкоду істині. А в даному випадку – якраз на шкоду.

Далі йдуть фантастичні інтерпретації, зокрема:

«Инока в. кн. Феодосія Чернігівського і княгиню його Єфросинію» [с. 4] С. К. «впевнено» (саме так!) ототожнює… з князем Ігорем Святославичем. Підстави? «Окрім Ігоря, з жодним іншим вел. кн. Чернігівським ченця Феодосія ототожнити просто неможливо.» Яким ярмісом інок був князем і мав княгиню – С. К. не пояснив. «Просто неможливо» – і крапка. Це тільки у фантазіях немає нічого неможливого, а поза ними – буває неможливе.

Основна увага в статті присвячена запису: «В. кн. Олега Чернігівського, во іноках Павла, і княгиню його Єфросинію».

Я уже розглядав цей запис і дійшов висновку, що прив’язка цього запису до якоїсь певної особи неможлива.

І от цього Олега С. К. узявся ототожнити із Олегом Курським (1223 і 1226 р.) за допомогою «свідчення» В. М. Татищева. Татищев, щоправда, писав свій твір у 2 чв. 18 ст., тобто ще пізніше за Введенський синодик, хоча й раніше за Любецький синодик. І от С. К. здалося:

Однак «припущення-повідомлення» Татищева про тотожність Олега Курського та Олега Ігоревича, який народився у 1174/75 р., а отже, був на покоління старшим за Михайла Всеволодовича і мав більше за нього прав на Чернігів, дуже «зручно» пояснює запис Олега-ченця Павла у ВПП [с. 7].

Одна пізня фантазія пояснюється за допомогою іншої пізньої фантазії, і цим відкривається поле для все нових і нових фантазій уже власного виробництва С. К.:

Про умови цього миру [1226 р.] джерела нічого не повідомляють, але ми цілком припускаємо, що між Михайлом та Олегом було укладено компроміс – угоду про фактичне співправління («дуумвірат») […] Якщо це було дійсно так, то слід визнати, що Олег, скоріш за все, помер до 1235 р., коли Михайло відступив Чернігів своєму двоюрідному брату, Мстиславу Глібовичу (хронологія правління цього князя – це вже тема окремої роботи). Перед смертю Олег Ігоревич постригся у ченці з тим самим ім’ям, яке отримав при хрещенні – Павла […] Його нащадки володіли Курським князівством до останньої чверті XIII ст., але на Чернігів, здається, вже не претендували. [с. 9].

Фантазіє! Ти – сила чарівна,

Що утворила світ з порожнього простору!

Ах, якби я вмів отак фантазувати і з порожнього місця утворювати наукові статті, я б давно уже був доктором наук! А без цієї здібності

Так зістався я ошуканим,

Наче птах над моря водами!

(3) Келембет С. , великий князь Чернігівський. – Сіверянський літопис, 2017 р., № 5, с. 13 – 29.

Розгляд даних про цього князя С. К. почав із відокремлення згадки Мстислава Рильського (Т-160) від згадок про «нашого» Мстислава Глібовича [с. 13 – 14]. В тому, що це різні особи, ніхто б і ніколи не сумнівався, якби дивився на джерела прямо, а не читав історіографію, котра без потреби заплутала справу.

Події війни 1235 р. С. К. реконструює так:

Довідавшись про похід Данила Галицького, Михайло Всеволодович зняв облогу Києва та повернувся до Чернігова. Слідом за ним туди ж пішли Данило й Володимир Рюрикович, які спустошили околиці Чернігова та спалили його посад. Тоді Михайло залишив свою столицю, куди прибув Мстислав Глібович. Києво-галицькі війська також відійшли від Чернігова, зайнявшись пустошенням Подесення – взяли Хоробор, Сосницю, Сновськ і т. д., а потім повернулися до облоги, під час якої застосували тарани та камнемети. Врешті-решт, Володимир і Данило уклали з Мстиславом та чернігівцями «локальний» мир. Сам же Михайло, якщо якось і фігурував у цій угоді, то відразу її й порушив – шляхом обману перебив багато галичан [с. 15].

Далі С. К. розглядає співвідношення записів Соф-28 (1239 р.) та Іпат-37 (1235 р.).

С. К. слушно погоджується з думкою, що згадка про мир наприкінці Соф-28 стосується подій 1235 р., але не згоден з тим, що фраза про застосування таранів в Іпат-37 запозичена з опису подій 1239 року:

Головним аргументом прихильників версії про штучне перенесення «чернігівського бою» з подій 1239 р. на 1235 р. є те, що застосування камнеметної техніки для Давньої Русі є нехарактерним і не підтверджується джерелами [с. 16].

Ми вважаємо, що в даному випадку укладач протографу літописів «новгородсько-софійської групи» використав оповідь про нашестя Батия з Галицького літопису, але «доповнив» її двома епізодами, що в джерелі відносилися до облоги Чернігова у 1235 р. Перенесення першого епізоду явно пояснюється «художнім задумом» – підкреслити масштабність чернігівського «бою» з монголами, другий же епізод, про мир з руськими князями, «потрапив» до подій 1239 р. чисто механічно […] Ми приходимо до переконання, що опис чернігівських подій 1235 та 1239 рр. у Галицькому літописі є цілком правильним, тоді як у значно пізніших зведеннях «новгородсько-софійської групи» два епізоди з 1235 р. було штучно перенесено до подій 1239 р. [с. 22].

Закінчується стаття розглядом згадки про вбивство Андрія Мстиславича (Т-176) і спробою з’ясувати, сином якого Мстислава він був [с. 23 – 24]. Справа ця цілком безнадійна, і нова спроба С. К. це підтверджує.

(4) Келембет С. : перші десятиліття монгольського панування. – Сіверянський літопис, 2017 р., № 6, с. 3 – 11.

В цій статті С. К. знову звернувся до Введенського і Любецького синодиків:

Хоча обидві пам’ятки і мають дуже пізнє походження, внесені до них списки князів XI – XV ст. як великих (власне Чернігівських), так і удільних, безперечно, увібрали в себе поминальні записи, що робилися відразу після смерті самих цих князів [с. 3 – 4].

Тут ще раз наголошую на ключовому слові – безперечно. Той факт, що ніяких поминальних записів, сучасних самим подіям, з ранніх часів ми не маємо, а найдавніші збережені синодики, котрі справді містять оті сучасні записи, походять лише з кінця 15 ст. – нітрохи не обходить нашого автора.

На цей раз С. К. напав на князя Святослава Всеволодовича – одного з нечисленних князів ПКК, якого можна відносно упевнено вважати літописним Святославом Всеволодовичем († 1194 р.). І от цю нашу відносну (тобто слабку!) упевненість С. К. упевнено розбиває:

Можна вважати беззаперечним той факт, що Святослав Всеволодович, у чернецтві Онуфрій, одружений на Марії, не може бути тотожним зі Святославом III Всеволодовичем, у чернецтві Гаврилом, одруженим на Катерині. Отже, Святослав IV Всеволодович займає перше місце серед тих великих князів Чернігівських, які були такими після загибелі Михайла Всеволодовича (1246 р.), а за літописними даними взагалі не відомі [с. 5 – 6].

Тут можна погодитись тільки з тим, що перший із записів справді не подібний до другого запису, і якби всі наведені в них біографічні дані відповідали дійсності, то можна були би говорити про двох різних князів. Якби…

Щодо Всеволода Ярополчича С. К. просто повторив здогад Р. Зотова:

Напевне, Всеволод IV-Лаврентій Ярополчич, молодший троюрідний брат Михайла Всеволодовича (за іншими джерелами не відомий), княжив у Чернігові після Святослава IV Всеволодовича [с. 6].

«Покращення» полягає тут у визначенні «послідовності» княжінь – ясна річ, чисто ілюзорної.

«Послідовність» правління цих князів у Чернігові – чисто умоглядна. Для фантазій не потрібні ніякі джерела, навпаки, вони тільки заважають.

(5) Келембет С. . – Сіверянський літопис, 2018 г., № 3, с. 3 – 9.

Про «метод», яким С. К. «інтерпретує» джерела, говорить наступна коротка цитата:

Близько 1290 р. князі Рильсько-Воргольський та Липовицький безпосередньо підкорялися владі темника Ногая – як і великий князь Чернігівський, який у «Оповіді про баскака Ахмата» взагалі не згадується [с. 3].

Отака ловись! «Не згадується» – але С. К. добре бачить, що князь був, і був саме в Чернігові, і звався великим, і безпосередньо підкорявся владі Ногая. Xvantasia bezpidstaviensis.

Серед бояр на першому місці, природно, стоїть Федір – супутник Михайла Всеволодовича в 1246 р., далі згадується Федір – батько митрополита Олексія [с. 4]. Як же цей Федір став «чернігівським»? – Та дуже просто:

Сице убо преподобный отец наш Алексий митрополит беаше родом болярин, славных и нарочитых бояр литовских, от страны Русския, и от области Московския, благоверну и благородну родителю сын отца, нарицаемого Федора, и от матери, именем Мария [ПСРЛ, 1913 г., т. 18, с. 119 – 120].

Але цей початковий варіант оповідання про митрополита Олексія, уміщений в Симеонівському літописі, не влаштовує С. К., і він воліє цитувати пізніший МЗ1492:

Сей уже убо во святых отец наш Алексий митрополит бе родом от славных и нарочитых бояр черниговских. Преселшу же отцу его именем Федору и с женою своею Мариею и со всем домом своим во славный и преименитый град Москву, ту же и родиша сего освященного отрока [ПСРЛ, 1949 р., т. 25, с. 194].

Ясно, що в МЗ1492 маємо перефразовану і відредаговану повість із СимЛ, і при цьому редагуванні Москва стала «славным и преименитым градом», а новонароджене немовля – одразу «освященным». Ну, Ісус Христос був же святим від народження – то чому Олексію не можна?

І оцю пізню вигадку С. К. намагається продати нам як одне з «нечисленних свідчень, що збереглися у джерелах про найближче оточення князів Чернігівських у середині XIII – на початку XV століть» [с. 3]. Невже С. К. не знає про існування Симеонівського літопису? – Знає, але цей літопис не дає поживи для обраної ним теми, тому він був відкинутий. Простою мовою це зветься фальсифікація історії.

Далі С. К. розглядає родовід дворян Толстих, чесно зазначаючи, що він походить з родовідної книги 3-ї чверті 17 ст. Легенда, якою починається родовід, належить до московської історіографії 17 ст. і нічим не відрізняється від багатьох інших легенд тих самих московських служилих родів того самого 17 ст. До теми «чернігівських бояр» вона не належить, і С. К. мав би рацію, якби просто відкинув усю легенду цілком (ну, розглядав би її в плані історіографії, уявлень москалів 17 ст. про своє минуле).

Але С. К. не шукає легких шляхів, і розбиває легенду на найменші кусники, котрі видаються самі по собі правдоподібними. В цьому нічого дивного нема. Якщо ми розглянемо будь-який науково-фантастичний твір, наприклад, про польоти до зірок, то там знайдемо цілу купу цілком вірогідних деталей. В кожному буде корабель, а в кораблі – командир, який сидить за пультом управління і керує двигуном, і так далі. Кожна з цих деталей сама по собі є правдоподібною, а фантастика починається, коли ці деталі склеюються в одне ціле.

Але навіть із вірогідністю окремих деталей С. К. не щастить:

Іншою реалією монгольського періоду в родоводі Толстих є згадка про чернігівського тисяцького (Харитона Осиповича) [с. 6].

Ніяких чернігівських тисяцьких історія не знає, а надто не знає тисяцьких монгольського періоду. Але це не заважає С. К. думати про них як про реальний факт. Знову бачимо типову для С. К. логічну помилку: те, що треба довести, просто кладеться в основу «доведення» – і край.

Таким чином, нічого нового про обіцяних бояр ми зі статті С. Келембета не довідуємось. А хіба хтось мав сумнів?

(6) Келембет С. Н. : монгольский период (1246–1372 гг.). – Studia historica Europae Orientalis. Исследования по истории Восточной Европы (Минск), 2018 г., вып. 11, с. 72 – 113.

На відміну від статті про чернігівських бояр, надрукованої того ж самого 2018 року і розглянутої вище, в цій статті С. К. скептично (тобто правильно) оцінює родовід Толстих:

После указания имен первых представителей рода, живших до выезда «из Чернигова» в Москву в середине XV века, добавлено: «о сем пишет в Летописце Черниговском». Однако такая «ссылка на источник», явно вставленная для придания авторитета древнейшей части родословной, совершенно никакого доверия не вызывает. В частности, утверждение о том, будто предок Толстых выехал в Чернигов «из Немец из Цесарского Государства» – это классический, очень популярный среди московской знати XVI – XVII веков, миф о выезде предка из-за границы [с. 72].

Отже, всі ті повчання з приводу фантастичності генеалогій, які я так старанно виписував, зовсім не потрібні С. К., бо він їх і без мене прекрасно знає. Залишається тільки одна загадка – який «Станіслав Келембет» правильний? Той, що визнає вірогідність родоводів, чи той, що не визнає? Чи може є два різних автора, котрі дотримуються протилежних поглядів, але чомусь публікують свої статті під одним прізвищем?

Далі С. К. робить вірне спостереження:

Вообще же мы вынуждены констатировать неутешительный факт, что в летописях за огромный, более чем 150-летний период – с 1246 по 1401 гг., – не упомянуто ни одно лицо с титулом князя Черниговского! [с. 73]

Здавалось би, після цього має йти висновок, що ніякого Чернігівського князівства в цей час не існувало, а далі крапка і кінець статті. Але С. К., повторюся, не шукає легких шляхів і збирається заповнити цю порожнечу даними синодиків. Однак ці дані про цілий натовп «чернігівських князів» прямо суперечать всій сукупності наших знань про східну Європу розглядуваного часу.

Отже, питання мусить стояти так: або синодики дають вірну картину, а всі інші джерела брешуть – або всі інші джерела дають вірну картину, а синодики брешуть.

Я тримаюсь другої точки зору, але С. К. хоче здобути собі славу «Зотова наших днів» і знову заходився видобувати міфічних «чернігівських князів» із нафталіна синодиків.

С. К. цілком помилково уявляє собі:

Древний помянник князей Черниговской земли, в редакции конца XV века, сохранился до нашего времени в составе двух весьма поздних рукописей. Основная из них – это помянник Введенской церкви в Ближних пещерах Киево-Печерской лавры […] В нем содержится раздел с поминанием князей Черниговских, который, очевидно, представляет собой копию соответствующего раздела из синодика Черниговского Елецко-Успенского монастыря [с. 73 – 74].

Ключове слово тут – «очевидно». Це має заступити всю аргументацію. А от мені зовсім не «очевидно». Повторюся – я проаналізував весь Введенський синодик, а не тільки ПКК, і прийшов до висновку, що в його історичній частини системно використано матеріали, які походять з Москви і датуються серединою – 3 чв. 16 ст. Ніяких слідів «Єлецького синодика» там нема. Думаю, Єлецький синодик міг бути переписаний десь у 2 пол. 17 ст. і міг містити список якоїсь частини Введенського синодика. Втім, він не зберігся, і міркувати про нього можна тільки гіпотетично.

Далі С. К. розглядає фрагменти ПКК (на його цілісний аналіз керосину не вистачило) і видобуває з них 10 великих князів розглядуваного періоду [с. 74 – 80]. Я уже розглядав ці записи і не збираюсь повторюватись. Хочу тільки відзначити, що С. К. проігнорував не тільки мою велику роботу про Введенський синодик (охоче вірю, що не навмисно, бо вона була опублікована того ж 2018 р.), але й мою статтю «Список князів із Любецького синодика», опубліковану в 2015 році в Мережі і легко доступну для всіх бажаючих.

С. К. не виявив бажання її читати і полемізувати з моїми поглядами – це факт із його біографії. Я не слідую його прикладу і розглядаю статті С. К., а не ігнорую їх. Але ігнорування статті, цілком присвяченій розглядуваній темі – це не науковий підхід. Це – підхід антинауковий.

Наступний розділ статті присвячений з’ясуванню міфічного «старшинства» отих міфічних «князів» [с. 80 – 85].

Далі йде розділ, присвячений князю Роману Брянському (2 пол. 13 ст.) [с. 86 – 100]. С. К. вважає, що йому вдалося показати приналежність цього Романа до династії Ольговичів [с. 88], але це – не більше як ілюзія.

Наступний розділ присвячено князю Олегу Романовичу [с. 101 – 104]. Тут інтерес представляє опис посмертних митарств цього мало відомого князя, з якого гундослави московського сатанату вирішили зробити «святого» [с. 103 – 104].

Наступний розділ має парадоксальну назву «Апогей упадка: конец XIII – середина XIV века» [с. 104 – 108]. Слово «» має вузько спеціальне значення: це точка орбіти супутника Землі (Геї), найбільш віддалена від центру Землі. У не дуже поширеному переносному значенні це слов вживають, коли хочуть казати про щось найвище і найкраще. С. К. замість того щоб сказати просто «найглибший упадок», вирішив ужити красиве слово, а зазирнути до словника – що це слово значить – не здогадався. От і вийшла чергова «волна стремительным домкратом».

Розглядати цей розділ по суті я не можу: 1, там не має ніякої суті, а є тільки припущення, основані на інших припущеннях, котрі, в свою чергу, основані на подальших припущеннях; 2, хронологічно цей розділ не належить до моєї вузької теми. Може, колись іншим разом повернуся до цього періоду.

Стаття в цілому вийшла слабкою, помилковою й антинауковою.

(7) Келембет С. Н. : конец XII – начало XIV в. – Древняя Русь. Вопросы медиевистики, 2019 г., № 4, с. 5 – 17.

Анотація статті не обіцяє нічого доброго:

В статье рассматривается вопрос о князьях, правивших в Новгороде-Северском после знаменитого Игоря Святославича – в период, о котором никаких сведений в летописях не сохранилось. Основным источником для исследования является Помянник Введенской церкви в Ближних пещерах Киево-Печерской лавры [с. 5].

В цій статті, котра вийшла уже наступного року після моєї роботи про Введенський синодик, С. К. продовжує прийняту ним систему – ігнорувати мої роботи. Чи розуміє він, що цим він виписує собі патент «анти-науковця»? І цей патент видано в Москві й підписано 31 доктором наук, серед яких 1 (один) академік і 4 (чотири) члени-кореспонденти (стільки їх значиться у редакційній колегії розглядуваного журналу).

При цьому перелік моїх статей, проігнорованих С. Келембетом, поповнився ще двома позиціями: «Міфічні «київські князі» з міфічної «путивльської династії»» та «Міфічне «завоювання Києва» Гедиміном» (обидві опубліковані 2018 року). С. К. в своїй статті торкається тих самих тем, яким присвячені ці мої статті. «Немає нікого понад мене та попову свиню».

Стаття закінчується переліком 9 (дев’яти) міфічних «князів» Новгорода-Сіверського, які «правили» від 1198 р. до початку 14 ст. Чому тільки до початку 14 ст.? – Та тому, що останнім в переліку С. К. поставив , який княжив у Переславлі-Заліському і помер в 1302 р. Те, що він не мав ніякого стосунку ані до Переяславля-Руського, ані до Чернігова, ніже до Новгорода-Сіверського – не робить ніякого впливу на С. К. Сильна «наука», що й казати!

Ще раз повторю: я не слідую методу «академічних вчених» і не ігнорую праці тих дослідників, котрі ігнорують мої праці. Мені цікавий сам предмет, а не моя роль в дослідженні цього предмету. Тому я детально розглянув статті С. Келембета і не знайшов там ніяких нових ідей. Повторень старих ідей, переважно – ідей Р. В. Зотова, є немало, а нових нема. Можна сказати, що С. Келембет намагався здобути звання «Зотова наших днів» – і здобув.

Оглядаючи «наукову» творчість С. Келембета в цілому, я можу констатувати такі притаманні їй риси:

1, донауковий рівень більшості текстів, уживання Татищева та Зотова як «джерел»;

2, фальсифікація історії, ігнорування джерел, котрі суперечать поглядам автора;

3, антинауковий підхід, який полягає в ігноруванні спеціальних праць, прямо присвячених тим самим питанням, котрі розглядає автор.