Денис Хрустальов (2008 р.)

Микола Жарких

Зазирнувши у , я дізнався, що російський діяч Денис Хрустальов (нар. 1973 р.) має дуже широкий спектр напрямків для своїх зусиль – від мистецтвознавства до автоматизації управління виробництвом і від організації картелів до стрільби з лука.

Також він написав багато книг з історії, одна з яких – «Русь от нашествия до «ига»» – уже витримала упродовж 2004 – 2018 рр. п’ять видань і принесла автору золоту медаль Хубілай-хана (це не жарт!). Найновішого її видання в мене немає, і я прочитав те, що було легко доступне в Мережі:

Хрусталев Д. Г. . – Спб.: Евразия, 2008 г. – 384 с.

Загальне враження від неї досить позитивне (я продовжую свої спроби триматись в рамках науковості, хоча і вважаю Д. Хрустальова винним у всіх злочинах, які творять москалі в Україні). Вона написана в популярному стилі, легкою і зрозумілою мовою, зберігаючи при тому основні риси науковості. Так що видавців книги, які часто випускають нові видання, можна зрозуміти: книга вийшла справді цікавою і зовсім не подібна до тих «найсухіших речей», якими годують нас справжні «академічні вчені».

Книга складається із 3 розділів: перший – це огляд стану Русі напередодні татарського нашестя, другий – власне нашестя (1236 – 1242 рр.), третій – наслідки нашестя. Для моєї вузької теми книга становить інтерес лише в деяких своїх частинах, і я зосереджусь у своїх виписках і коментарях саме на них.

В огляді стану Русі читаємо:

В конце 12 – начале 13 в. активно шел процесс дробления Черниговского княжества. Начинали отчетливо выделяться Сновское, Козельское, Трубчевское, Рыльское, Путивльское, Новгород- Северское, Курское, Стародубское, Елецкое, Вщижское и собственно Черниговское княжения, признающие пока верховный сюзеренитет Черниговского великого князя, но уже способные на самостоятельные действия и инициативу [с. 19].

Ці «князівства» відомі нам із випадкових згадок про перебування князів у тому чи іншому місті – згадок, із яких не завжди можна зміркувати, чи перебував там князь постійно, чи згаданий принагідно під час проїзду.

Князя Ізяслава (Т-120) Д. Х. називає «Мстиславичем» і «Смоленським» [с. 37 – 38], чернігівську війну 1235 р. (Т-121 – Т-124) описує так:

Полагая, что противник сломлен, Даниил и Владимир двинулись прямо на Чернигов. По пути к победоносным союзникам «приде» один из черниговских князей Мстислав Глебович. Судя по всему, он пытался выступить в роли независимого примирителя, представлявшего якобы интересы собственно черниговцев, а не князя Михаила, который покинул свою столицу с основными силами. Мстиславу удалось отговорить Владимира и Даниила от захвата Чернигова. Они направились в поисках Михаила далее.

Однако вскоре выяснилось, что Мстислав, действовавший в сговоре с Михаилом, лукавил, направляя союзников по ложному пути. Черниговский план предполагал, что без генерального сражения киевские и галицкие войска должны были измотаться в мелких стычках и осадах небольших крепостей. Кроме того, Михаил через Мстислава пытался расколоть противостоявшую ему коалицию, подкупить галицких бояр и советников Даниила, склонив его к сепаратному соглашению. Похоже, что и эта, по выражению летописца, «прелесть» Ольговичам в какой-то мере удалась.

Осознав провокационные действия Мстислава, Владимир и Даниил вернулись к Чернигову, и здесь, судя по всему, их союз подвергся серьезному испытанию.

О «лютом» бое под стенами Чернигова на завершающей стадии похода говорится и в Галицко-Волынской летописи. Однако в ней результатом боев выступает мирный договор между Владимиром и Даниилом, с одной стороны, и Мстиславом и черниговцами с другой. Михаил среди участников событий в такой интерпретации не значится. Вероятно, с помощью хитрости и лживых переговоров черниговскому князю удалось либо расколоть коалицию князей, либо развести во времени маршруты движения союзных войск и напасть отдельно на Даниила. Как бы то ни было, но истрепанные в боях галицко-волынские и киевские полки вынуждены были отступить [с. 39 – 40].

Із цієї довгої цитати можна зміркувати стиль викладу Д. Х., а також його схильність до складних, цілком неймовірних елюкубрацій. Критичні зауваження конкретно щодо цієї побудови дав С. Келембет [Келембет С. , великий князь Чернігівський. – Сіверянський літопис, 2017 р., № 5, с. 15].

Далі, вибір Михайла галичанами в 1235 р. Д. Х. пов’язує з торговельними шляхами [с. 42 – 43]. Маємо чергове відлуння теорії «торговельного капіталізму», популярної в 1920-х роках, коли з її допомогою «пояснювалося» все підряд. Тепер вона доживає свій вік на загумніках, як реліктова рослина. Зручність цієї теорії полягає в тому, що про торгівлю ми не знаємо рівно нічого, тому можна припускати що завгодно і з них припущень будувати «пояснення». Також джерела нічого не знають про «вибір» Михайла галичанами.

Посольство руського князя до імператора Фрідріха 2-го Д. Х. оцінює як успіх Михайла Всеволодовича [с. 44] – як робить і О. Майоров.

Далі війну 1236 р. (Т-128 – Т-131) Д. Х. оцінює так:

Уже весной 1236 г. Михаил Черниговский вместе с новыми подданными (галичанами) совершает поход на Волынь. Мероприятие носило демонстрационный характер и далее Каменца галицкие войска с союзными Болоховскими князьями не пошли [с. 45].

Уже летом 1236 г. Михаил с бежавшим к нему Изяславом Мстиславичем подготовили новый поход на Волынь, в котором, наряду с галичанами, должны были участвовать Конрад Мазовецкий и половцы. Формальной причиной нового похода стало требование освободить заточённых во Владимире Волынском Болоховских князей. […] И спасло положение действительно чудо, подготовленное, судя по всему, Владимиром Рюриковичем […] Пришла весть об измене половцев. […] Действия степняков произвели эффект разорвавшейся бомбы. Те силы, которые Михаил считал своим решающим аргументом против Даниила, внезапно повернулись против него самого [с. 46 – 47].

Тут я хочу звернути увагу: з викладу Д. Х. виходить, що головною силою на півдні Русі були власне половці, від дій яких вирішальним чином залежать дії дрібних руських князів. А нам розповідають, що «половці зникли як воєнна сила…»

Далі з приводу епізоду Т-134 Д. Х. пише:

Ради сохранения галицкого стола Михаил передал Даниилу Перемышльскую область, расположенную на путях из Галича в Венгрию и Польшу. Волынский князь приобрел возможность контролировать практически все сообщение галичан с западными странами. Можно сказать, что к лету 1237 г. Михаил Всеволодович стал обладателем двух анклавов (Галич, Чернигов), окруженных землями враждебных властителей [с. 53].

Продовжую думати, що «володіння» Перемишлем було для Данила ефемерним, і ми навіть не знаємо, чи приїжджав він до цього «наданого» йому міста.

Початок нашестя у Д. Х. виглядає так:

Юрий Всеволодович всячески старался не вмешиваться в великую евразийскую войну. Он считал, что кочевники не пойдут севернее Оки, как это не раз бывало ранее. Если не вступать с ними в открытый конфликт, они не решатся углубляться в лесистую местность, а предпочтут атаковать южнорусские земли. […] Теперь [після досвіду Калки] нужно действовать совершенно иначе: наступательных действий не предпринимать, затягивать кочевников в укрепленную крепостями и окруженную лесами местность, изматывать мелкими стычками на ограниченном пространстве. Такая оборонительная тактика требовала полного отказа от помощи соседним властителям и государствам, что Юрий и сделал [с. 73 – 74].

Чи справді руські князі могли так кардинально перебудуватись і виробити нову тактику упродовж якихось 15 років? Я не вірю. Російські війська в Україні в 2022 році показують всю ту тактику, як «діди воювали» в 2-у світову війну. Нічого не змінилося упродовж 80 років, попри всі воєнні академії і «вивчення досвіду». Але міркування у стилі «моя хата скраю» у князів цілком могли бути.

Далі Д. Х. наводить план давнього Козельська за Г. Мокеєвим [Древнерусское градостроительство, 1993 г., с. 51], на якому я жовтим кольором виділив давньоруський дитинець за Массалітіною та Болдіним. Як видно з порівняння цих планів, трактування «давньоруського Козельська» у зазначених авторів цілком відмінне. Мокеєв вважав давньоруським дитинцем городище на перешийку, на якому давньоруських матеріалів не виявлено взагалі. Отже, воно належить до пізнішого часу.

Д. Х., звичайно, не заглиблювався в питання археології та містобудування, а скористався тим, що давала наука на момент написання його книги. Наводжу це як показовий приклад, наскільки все непевне в нашому знанні про 13 ст.

Отже, Д. Х. пише:

Укрепления Козельска были традиционными для маленьких русских городов: глубокий ров вокруг циркульного вала с двумя проездными башнями, на котором расположены деревянные стены. Этот областной центр в земле вятичей серьезно усилился во второй половине XII в. и в иерархии наследования среди черниговских князей занял второе после Чернигова место. Здесь имелся свой князь Василий, который вполне мог быть представлен в качестве основателя местной династии. В Козельске правили его дед и, возможно, отец. Оба они погибли в битве на Калке, после чего власть в Чернигове перешла к другой ветви рода Ольговичей. Вероятно, именно после 1223 – 1224 г. в Козельске утвердился младенец Василий, родившийся накануне гибели отца [с. 139].

Друге місце Козельська після Чернігова – явне непорозуміння (той самий Серенськ явно був більшим за Козельськ). Як князь Василь, котрий загинув малим і не залишив нащадків, міг стати засновником династії – я не розумію, можливо, тут у Д. Х. просто невдале фразування. Далі, якщо цей Василь народився в 1223 р., то на момент приходу татар мав уже 15 років і зовсім не був «малим».

Всі подробиці оповідання про Козельськ Д. Х. приймає «як є» [с. 140 – 144], навіть 4000 вбитих.

Лишь вступив на арену большой истории (до этого момента мы имеем о Козельске только краткие упоминания), этот город застолбил себе место в ней навечно. Как в летописце Даниила Галицкого (Галицко-Волынская летопись), так и во Владимирском великокняжеском летописце (Суздальская летопись по Академическому списку) рассказ об осаде Козельска является чуть ли не единственным совпадающим местом, сходным чуть ли не дословно (!) [с. 140].

Як не дивно, Д. Х., схоже, не знає, що текст МАЛ в цьому місці запозичено із С1ЛСІ, тобто він не належить до владимирського літописання.

Княжение Ярослава Всеволодовича в Киеве было непродолжительным. Прибыв в город весной 1237 г., он уже в конце того же года покинул юг Руси и бросился в Новгород собирать подмогу для своего брата Юрия, вступившего в смертельное противостояние с Батыем. Помочь Северо-Восточной Руси Ярослав не успел [с. 152].

Думаю, цей відскок Ярослава до Новгорода, не записаний в джерелах, був технічно неможливим. Згідно теорії Д. Х., Юрій Всеволодович намагався уникнути війни і сподівався, що це удасться, тому слід припустити, що до початку 1238 р., коли-то стався бій під Коломною, він не припускав загрози і не вживав заходів оборони. А далі події розвивались так блискавично, що Ярослав просто не встигав нічого зробити: один місяць на передачу повідомлення з Владимира до Києва (а татари уже підходять до Владимира), далі один місяць для переїзду до Новгорода (а татари уже уже убили Юрія і облягають Торжок), далі мобілізація в Новгороді (котрий мабуть ворушився і самостійно, отримавши вість із Торжка), і т. д.

Михаил, узнав о несчастьях в Суздальской земле и об утверждении во Владимире Ярослава, оценил ситуацию как свой новый шанс обрести старейшинство в Русской земле. […] Судя по всему, это должно было произойти примерно в апреле 1238 г., когда информация о делах на северо-востоке достигла Галича [с. 153].

Страх утратить контроль над «материю городов русских», возможно, стал причиной того, что Михаил не решился вступаться за свои черниговские волости, разоряемые монголами. В период героической обороны горожан Козельска в мае 1238 г. их верховный сюзерен сидел в Киеве и не сделал ничего, чтобы помочь осажденным [с. 153 – 154].

Думаю, Михайло утвердився в Києві дещо пізніше, і до того ж нічого не знав про Козельськ, бо Іпатіївський літопис тоді ще не був написаний.

Чернигово-галицко-киевский князь, судя по всему, никак не собирался реагировать на провокации Батыя, которого, вероятно, рассматривал как очередного кочевого вожака. Более важным казалось поддержание того статуса, который был завоеван Михаилом лишь полтора года назад. […] Отойдя от Киева, Михаил оказался бы перед совершенной очевидной угрозой потери этого города, который немедленно мог захватить кто-то из Ростиславичей или волынцев, как позднее и произошло. Приходилось жертвовать родными волостями в обмен на общерусский статус [с. 161 – 162].

Оце спостереження – що князь негайно втрачав владу, як тільки виходив зі свого стольного міста – здається мені слушним. Така система зветься анархією.

Сражение [за Чернігів] было проиграно, город пал и был сожжен. Можно сказать, что для него, как и для Переяславля, интенсивный период истории завершился. Возрождать Чернигов более никто не стал, и он постепенно опустился до статуса мелкого провинциального центра [с. 162].

На цьому місці треба звернути увагу – Д. Х. не вживає рішучих слів, таких як «міста були знищені». І це, як скоро побачимо, має значення для його загальної концепції.

Убийство послов и очевидное неприятие Михаилом примиренческой линии должны были уничтожить для Киева все шансы избежать нападения [с. 165].

Як не дивно, Д. Х. вірить в оце «убивство послів»!

Далі починається серія згадок Михайлової княгині (Т-151), котра відіграє дуже поважну роль в концепції Д. Х. :

«Властитель севера» [Ярослав Всеволодович] успел даже провести акт мщения в отношении Михаила Черниговского, отобравшего у него Киев. Завоевывать приднепровские земли, на которые, совершенно очевидно, вскоре нападут монголы, было нелепо. Осенью 1239 г. Ярослав совершил настоящий карательный рейд во внутренние области Киевской земли. Особенно это вторжение должно было быть на руку союзникам князя на Волыни.

Поход Ярослава описан в летописи, как изначально направленный к городу Каменцу, который был взят и в котором была захвачена жена Михаила Всеволодовича, уведенная затем вместе с полоном [с. 167].

Такий похід був неможливим чисто з технічних причин, але Д. Х. воліє цього не бачити.

Жену он [Михайло] отправил подальше от прифронтовой полосы, рассчитывая, что ей там будет безопаснее, а сам упорно сидел взаперти за стенами древнерусской столицы. Похоже, что для него так прошел весь 1239 г. [с. 168].

Евакуація із загроженого міста – це хід думок людини 20..21 ст., неможливий у попередні століття. До появи далекобійної зброї (авіації і далі ракет) найбільш безпечним місцем були саме укріплені міста або фортеці.

Далі, вигнання Ростислава з Галича (Т-144) перетворюється у Д. Х. на хитромудру багатоходову комбінацію, у яку втягнуті політичні сили всієї східної Європи:

Литве отводилась незавидная роль кролика, приманки для «алчных Ольговичей». Вероятно, была создана видимость благоприятных условий для нападения на литовские земли. Ростислав Михайлович, которого отец оставил «в свое место» в Галиче, попался в искусно расставленную ловушку: он собрал галицкое ополчение и вывел его из города в полном составе в сторону Литвы [с. 168].

Технічна неможливість нападу на Литву із Галича чомусь не насторожує Д. Х.

В блокировании коммуникаций между Галичем и Киевом мог принимать участие и Ярослав Всеволодович, примерно в это время организовавший нападение на Каменец (один из Болоховских городов), расположенный в ключевом пункте между Киевской и Галицкой землями [с. 169].

По теорії Д. Х. виходить, що Ярослав Всеволодович не просто напав був на Кам’янець, а ще й зупинився там на постійне перебування. Якщо вже переривати зносини між Києвом та Волинню, то треба стояти кілька років, щоб у Києві та на Волині устигли це помітити.

Полки [Ростислава] оказались в окружении и в безвыходном как военном, так и психологическом положении. Их со всех сторон окружали сразу три армии противников: Даниил с волынцами на западе у Галича, Ярослав с суздальцами на востоке у Каменца и литовскими отрядами непонятного происхождения на севере [с. 170].

Так могло би бути, якби Ростислав знав усю диспозицію своїх ворогів (простою мовою, мав космічні фото). Але він знав тільки про напад на Галич.

Именно после обретения Киева Даниил, судя по летописи, послал во Владимир Залесский за своей сестрой, женой Михаила Черниговского, плененной в Каменце и увезенной на северо-восток. Ярослав благосклонно отпустил княжну, но своего наместника в Киев не послал (или, возможно, признал полномочия Дмитра) [с. 172].

З невідомої науці причини Д. Х. зве «княжною» жінку, яка уже мала двох дітей та двох онуків.

Весной 1240 г. Ярослав отпустил к Даниилу его сестру, жену Михаила Черниговского. С ней, надо полагать, отправилось и небольшое посольство, призванное сообщить галицкому князю перспективы участия Владимирского княжества в дальнейших событиях на юге Руси: этого участия не будет. Северо-восточный союзник оставлял Даниила наедине с благоприобретенным Киевом и монголами у порога [с. 173 – 174].

Даниил и Василько соглашаются на замирение. Они возвращают Михаилу жену, недавно прибывшую из Суздаля, и приглашают его к себе на совет [с. 174].

Отак події обертаються довкола Михайлової княгині. Шукайте жінку!

Батый быстро начал отвод своих войск [із Польщі] в направлении на Галич. Случилось это, судя по всему, в первых числах 1241 г., а к февралю монголы уже появились в верховьях Днестра. Здесь они задержались подольше, что подтверждается археологическими материалами.

Второй четвертью XIII в. датируется прекращение жизни в целой серии поселений, расположенных на условной линии, протянувшейся от города Кременец до верховьев реки Прут [с. 191; на цьому місці Д. Х. цитує: Каргалов В. В. Внешнеполитические факторы развития феодальной Руси: феодальная Русь и кочевники. – М.: Высшая школа, 1967 г., с. 128, глава « на южную и юго-западную Русь (осень 1240 – весна 1241 г.)»].

Проведя некоторое время в богатой Галиции, Батый практически всю ее разграбил, запасся продовольствием и дождался, когда спадет снег на карпатских перевалах [с. 193].

Наводжу ці виписки, бо існує зовсім інший погляд на перебування татар в Галичині. До того ж весна наступає в горах на місяць пізніше, ніж на рівнині, і я сам в 1979 році їхав із теплого весняного Львова на конференцію в Славську, де ще подекуди лежав сніг, а гори, які оточували Славське, були вкриті таки порядним шаром снігу. А це тільки 500..600 м над рівнем моря, ще не перевали! Якщо Батий справді чогось очікував, то дочекався тільки найбільших снігів у лютому 1241 р., бо на початку березня татари уже були на Угорській рівнині.

Интерес к точной дате [загибелі Михайла Всеволодовича] могли проявить только в Чернигове и Ростове. Фактически мы располагаем известиями только из последнего города, куда информация попала, скорее всего, очень не скоро и через пятые руки. […] Вероятно, о точной дате убийства Михаила велись разные толки, но позднее она была привязана к комплексу известий о коварстве монгольских ханов, травивших и губивших русских князей. Поэтому гибель и Михаила и Ярослава, давних врагов, была совмещена в некоторых сочинениях в одну статью, к тому же весьма бедную на другие события [с. 231].

Ростовський князь Борис Василькович, котрий був свідком загибелі Михайла, став у Д. Х. «п’ятими руками»! «Комплекс звісток про підступність» маємо тільки один (Т-179), і не видно, щоб він мав вплив на інші твори. Також можна замислитись – а звідки літописець дізнався точну дату смерті князя Ярослава Всеволодовича.

Отъехать на Волгу Михаил имел возможность начиная с весны 1244 г. [с. 232].

Таку можливість не слід відкидати, хоча це – тільки можливість.

Кроме того, к лету 1245 г. до него [Ростислава] должны были дойти вести о недружелюбных планах собственного отца, который отправился к Батыю просить войск для наказания сына [с. 234].

Все це – xvantasia bezpidstaviensis!

17 августа 1245 г. под стенами Ярослава состоялась одна из крупнейших битв в истории Европы 13 в. Кроме этого, в событиях тех дней завершилась (окончательно и бесповоротно) бушевавшая более 40 лет перманентная гражданская война на западе Руси. Династия Романовичей утвердилась как в Галиче, так и на Волыни. Ни о каких других претендентах на эти столы мы более не услышим [с. 241].

В путь [Даниил] двинулись 26 октября 1245 г., и вскоре прибыли в Киев, который держал Ярослав Всеволодович через своего боярина Дмитрия Ейковича […] Михаил сложил голову в далекой Орде 20 сентября 1245 года [с. 245].

Таким чином, Д. Х. дотримується ранньої дати поїздки Данила і підтягає до неї інші події.

Его сын Ростислав после поражения у Ярослава более никогда не вернулся на родину, а другие дети (Роман, Семен, Мстислав, Юрий) ничем примечательным не отличились, владея скромными наделами (Карачаев [!], Глухов, Таруса, Брянск и др.) в когда-то обширной Черниговской волости [с. 246].

Треба – Карачев! (Я таки читаю ті твори, про які беруся писати!). Також видно, що Д. Х. вірить в оцих міфічних «синів» Михайла Всеволодовича.

После смерти Михаила на Киев более никто не претендовал, он надолго закрепился за Владимирскими, а затем и Московскими князьями [с. 246].

Поздняя Густынская летопись даже совершила примечательную описку, обозначив под 1305 г., что «паки начат в Киеве княжити Иоан Данилович Калита». Как бы то ни было, но очевидно, что в 1240-е гг. владетелем Поднепровья был Ярослав, а затем его дети [с. 250].

От власне що не тільки не «очевидно», але очевидно протилежне – що Київське князівство зникло. Але це суперечить загальному погляду Д. Х., от і доводиться підніматись на такі фантазії.

У поданих виписках я позбирав тільки найбільш виразні дурниці, що їх понаписував Д. Х. Але на цьому негаразди книги не закінчуються.

Карти, додані до книги, переважно запозичені з інших праць. Вони часто суперечать одна одній і всі разом – тексту Д. Х. Так, подано дві карти, котрі показують зосередження татарського війська під Козельськом – на с. 137 і на с. 145, ні одна з них не відповідає тексту і тільки баламутить читача. Весь розрахунок на те, що читач не буди придивлятись, що на тих картах показано, а тільки буде захоплюватись ученістю автора.

З науковістю викладу Д. Х. також має великі проблеми. З одного боку, Зотов згаданий тільки два рази, і можна сказати, що великої шкоди зотовщина тут не наробила. Натомість Татищев згадується постійно упродовж всієї книги, і не тільки заради яскравих подробиць, а часто як основа для важливих висновків (наприклад, спроба князя Юрія скористатись з татарського розгрому Булгарії в 1236 р. – с. 84 – 85).

Але Татищев – не єдиний пізній текст, який Д. Х. нічтоже сумняшеся вважає «джерелом». Так само «джерелами» виступають у нього інші пізні твори – «Повість про розорення Рязані Батиєм» (найдавніший список – з кінця 16 (!) ст.), «Повість про Меркурія Смоленського» (ранні списки – 2 чв. 16 ст.) і згаданий вище Густинський літопис.

Змішування авторитетних джерел і пізніх літературних творів ставить книгу Д. Х. на донауковий рівень писання історії.

Далі, велику увагу Д. Х. приділяє чисельності татар і упродовж цілої книги не менш ретельно займається їх винищенням і підрахунками можливих втрат. Це виглядає менш брутально, ніж у Володимира Чівіліхіна (роман «Пам’ять»), але загальна тенденція та сама.

В підрахунках Д. Х. спирається на цілком довільне припущення, що кожен царевич в поході очолював тумен. 14 царевичів (Д. Х. систематично зве їх ханами) – 14 туменів. За цим іде не менш довільне припущення, що тумен – це рівно 10 тисяч вояків, ні одним більше і ні одним менше. Отак виходить 140 тисяч татар на початку походу.

Але під час походу було убито тільки одного царевича, отже, мало би залишитись – за прийнятою системою лічби – 130 тисяч? Ні, така лічба не подобається Д. Х., і він залишає наприкінці походу ледве половину цієї кількості, зобов’язавши решту загинути.

Д. Х. вірить, що під Козельськом загинули три сини темників, і з цього виводить, що там було три тумени, а це – 30 тисяч війська. Із них 50 чоловік блокують 200 метрів оборонного периметру, а що робить в цей час решта – 29 тисяч 950 воїнів?

Можливість, що всі три сини були синами одного темника, Д. Х. не розглядає, так само як і можливості, що «син темника» – просто якийсь титул, можливо, командира відділення чи взводу.

Нарешті, головна думка всієї книги Д. Х. виставлена на самому початку:

Налет орды, пронесшейся смерчем по русским землям, нанес значительный (катастрофический) урон населению и экономике Руси, отразился во многих регионах на социальных и демографических процессах. Однако он не разрушил внутриполитической структуры, общественной системы русских княжеств [с. 5].

Знищення чотирьох князівств південної Русі (Київського, Переяславського, Чернігівського та Галицького) – це, з точки зору Д. Х., ніяке не руйнування внутрішньополітичної структури і суспільної системи давньої Русі.

Тому-то він воліє писати не про знищення Чернігова і Переяслав, а про їх перетворення на дрібні містечка; не про знищення Київського князівства, а про перехід його під владу владимирських і московських князів; не про знищення Галицького князівства, а про остаточне утвердження влади Данила там.

Це – безумовне і системне викривлення змісту описуваних подій.

Я теж прийняв популярний стиль викладу для своєї історії, і то незалежно від Д. Хрустальова (його книгу я вперше відкрив 29 квітня 2022 року, коли основна частина моєї роботи уже була написана). Думаю, що такий стиль викладу – справді на часі, і сподіваюсь, що у мене вийшло більш науково.