Михайло Приселков (1940 р.)

Микола Жарких

Російський вчений Михайло Дмитрович Приселков (1881 – 1941) багато уваги приділив дослідженню літописів. На це, безумовно, вплинуло тісне спілкування (від 1905 року) з О. О. Шахматовим. Природно, що Приселков при цьому сприйняв багато поглядів свого старшого колеги, тим більше, що після смерті Шахматова саме Приселков був редактором і видавцем його посмертних праць.

Більшовики (або «русские»), які захопили владу в 1917 році, хижим оком дивились на на недобитків «буржуазної культури», до якої вони цілком слушно залічували і колишнього кадета (Приселков був не тільки науковим, але й політичним однодумцем Шахматова). В 1927 році його вигнали з Ленінградського університету, а (орієнтовно) в кінці 1929 року його заарештували у справі міфічного «Всенародного союза борьбы за возрождение свободной России». Справа цього «Союзу» розгорталась паралельно зі справою «Спілки визволення України». Мабуть, чекісти Ленінграда викликали українських чекістів на соціалістичне змагання – хто більше і ретельніше знищить діячів культури.

10 лютого 1930 року Приселкова засудили на 10 років Соловецького табору. Після кількох змін засобів «соціалістичного перевиховання» 17 грудня 1935 року його звільнили, і він зміг повернутись до Ленінграда. Але його звільнили тільки від покарання, але засуду не скасували (як кажуть юристи, депеналізація, не декриміналізація і не реабілітація).

Коли Приселкова випустили, радянська влада видала йому… паспорт! Всі інші його папери чекісти знищили (так припускає Я. С. Лурьє у своїй статті про Приселкова 1996 р., с. 15, і знаючи стиль роботи чекістів – можна не мати найменшого сумніву, що так і було).

Ні, дорогий читачу, боюсь – ви не до кінця зрозуміли. Радянська влада знищила все, що мав учений – всю професійну бібліотеку, яка підбиралась десятиліттями і з великим трудом, всі виписки, всі підготовчі матеріали, нарешті, всі рукописи розпочатих і не опублікованих праць. До речі, опубліковані праці репресованих авторів вилучались із бібліотек по всіх усюдах – «с южных гор до северных морей» – і також нищились, рівно як і залишки нерозпроданих тиражів, які були десь по книгарнях. Про листування і особисту колекцію документів нема чого й казать – її також знищили.

Отже, в 1936 році Приселков приїхав у Ленінград, маючи тільки один паспорт. Все інше треба було розпочинати з нуля. Рукописи його основних праць – «История русского летописания» та реконструкція Троїцького літопису – були створені в 1936 – 1940 роках. Перша книга була надрукована в 1940 році, і автор ще встиг її побачити. Друга книга вийшла в 1950 році, уже після смерті автора.

Книгу Приселкова «История русского летописания» я використав за перевиданням [Спб.: Дмитрий Буланин, 1996 г. – 325 с.], у якому вміщено цінні додатки – використану вище біографічну статтю Я. С. Лурьє та статтю Приселкова «Летописание Западной Украины и Западной Белоруссии» [Ученые записки Ленинградского университета, 1941 г., т. 67].

Розглянемо спочатку книгу 1940 року. В ній, як і в роботі Шахматова, нашим літописам присвячено окремий параграф «Митрополиче літописання в 1419 – 1447 рр. (західноруські літописи)» (с. 219 – 224).

Подібність думок двох дослідників не може не вражати. Однакові їх погляди на склад та структуру літописів (с. 220), однакове співвідношення протографів та уявлення про загальноруський звід, доведений до 1446 р. (с. 221), однакове уявлення про джерела – Н4Л до 1309 року (с. 221) та С1ЛСІ від 1385 р. (с. 222).

Але це не означає плагіат із Шахматова. Джерело ЕМФ за 1310 – 1386 роки Приселков визначив як Троїцький (Симеонівський) літопис (с. 221 – 222) – тут уже нема ані Никонівського, ані Воскресенського літописів, тобто це безсумнівний крок вперед порівняно з Шахматовим. Не згадував Приселков і про Поліхрон 1423 р. (замість нього виставлено Поліхрон 1418 р.).

Але замість цих відхилених припущень він запровадив своє, мало чим краще – міфічне «продовження Троїцького літопису до 1446 року» (с. 223).

Так само, як і у Шахматова, у Приселкова нема мови ані про НКЛ, ані про РогЛ, ані про перестановку оповідань про 1237 – 1240 роки.

Загальне враження таке, що Приселков просто скоротив і відшліфував відповідний параграф із Шахматова, пристосувавши його до своїх уявлень про розвиток великоруського літописання. Нам зрозуміло, що у книзі, яка охоплює пам’ятки п’яти століть, автор не міг вдаватись у великі подробиці і докладно обгрунтовувати кожне положення, але факт залишається фактом – значного поступу порівняно із Шахматовим робота Приселкова тут не показує. (Саме тут – я не розглядаю книгу в цілому).

У статті під політизованою назвою «Летописание Западной Украины и Западной Белоруссии» перша глава присвячена Україні, друга – Білорусії. Заслуга (помилкового) поділу літописів на три редакції приписана Шахматову (с. 297).

Початком «білорусько-литовського» (зауважимо – уже не «західноруського»!) літописання помилково названо утворення в Смоленську митрополії в 1431 р. (с. 297). БПЛ була складена і приєднана до літопису в 2 пол. 16 ст. (с. 298) – дата помилкова.

Далі Приселков стисло окреслив склад «білоруської обробки загальноруського зводу» (с. 298 – 299). Подальшу долю літопису він уявляв собі так:

Москва, як ясно із С1Л, викреслила все те, що зустрічалось у тексті митрополичого літопису про діяльність Фотія в білоруських єпархіях і при дворі Вітовта, а в Литві викреслили всі повідомлення про Фотія як московського митрополита (с. 299)

Існування зводу, де було і де і друге – все ж таки не більше як припущення, яке я відхиляю за принципом Оккама як непотрібне.

Таким чином, і в цій стислій оглядовій статті нових поглядів Приселков не висловив.

Розглядаючи обраний нами зріз творчості Приселкова, можна повторити слова класиків: «Сразу видно человека с раньшего времени. Таких людей уже нет, а скоро и совсем не будет». Все, що він зробив – він зробив наперекір виразному бажанню влади упень знищити всі залишки «раньшего времени». Приселков помер, не доживши до 60 років, і не зміг реалізувати свій потенціал дослідника – в цьому він повторив долю і Сушицького, і Шахматова.