Міфічна «зустріч із Шевченком»
Микола Жарких
Про зустріч Шевченка із Забілою після заслання першим написав В. Лукич (1893):
Вернувши з зсилки, поет не забув на свого приятеля, із далекого Петербурга листувався з ним, переслав йому свої «Гайдамаки» з власноручною допискою і відвідав його [В.Забіла і його жартобливе «посланіє» до Шевченка. – ВЗ, с. 135].
В цілому В. Лукич старанно переповідав те, що писали про Забілу до нього, але звідки узята вся ця інформація – невідомо? На те, що «Гайдамаки» були переслані ще до заслання, звернув увагу І. Франко (1906) [ВЗ, с. 154]. Примірник Забіли не знайдено [Тарас Шевченко Зібрання творів у 6 тт. – К.: 2003 р., т. 6, с. 547], чи дійсно був на ньому дарчий напис – також невідомо.
Листи Шевченка з часу після заслання відносно добре збережені, листів до Забіли серед них немає. Неясно також, звідки В. Лукич узяв, що Шевченко відвідав Забілу. Тобто всі дані Лукича слід вважати легендами.
В 1904 р. було надруковано запис спогадів Григорія Лаврентійовича Шевченка, зроблений І. К. Пархоменком того ж року у Шостці. Григорій Лаврентійович, як він сам пояснив, був племінником у третіх Тараса Шевченка (Тарас і Лаврентій були братами у третіх). На той час йому було понад 70 років, тобто народився Г. Л. в 1830..1834 роках. Із Тарасом Шевченком він зустрівся, коли йому було понад 20 років (тобто в 1851..1857 роках):
Тараса Григоровича бачив. Мені тоді було років двадцять з чимось. У Забіли це трапилось, на хуторі Сорока, біла Борзни […] Пам’ятаю, як він [Т. Г. Ш.] приїхав із Борзни на конях Забіли […] Не можу тільки пригадати, коли це було, навесні чи восени. Холоднувато було й брудно […] За столом Т. Г. розповідав, як він був на засланні: «Перш за все посадили мене у якусь яму […] А потім поперли на Кавказ, де я цілих дев’ять років вірою і правдою служив царю і отечеству» […] Портрет Т. Г. в солдатській шинелі, у кайданах і при кавказькій обстановці, з написом «Як бачите» – цей портрет Т. Г. нарисував і якимось хитрим шляхом надіслав Віктору Миколайовичу з Кавказа [Родственники Т. Г. Шевченко. – Киевская старина, 1904 г., № 10, с. 25].
Тут же ми бачимо відомий вираз «Отака пика щоб не пила – не вірю», котрий у різних переказах часто прикладався до самого Забіли, а тут прикладено до його гостя – станового.
Що можна сказати про цей переказ (спогади, записані іншою особою)? Даремно Г. Л. промовчав, яким ярмісом він опинився у Забіли.
1, з часу самої події (котра могла мати місце тільки в 1859 році) минуло 45 років, тобто маємо далекий переказ. Цим і пояснюється нещадне змішування докупи обставин з різних епізодів.
2, назва Сорока для хутора Забіли більше ніде не зустрічається; так звався, як ми бачили, сусідній хутір. Думаю – помилка.
3, Т. Г. Ш. не міг розповідати про Кавказ, де він ніколи не бував – це дефект пам’яті оповідача.
4, служба Т. Г. Ш. тривала 10 років, не 9 – це дефект пам’яті оповідача.
5, малоімовірно, щоб вираз «служив вірою і правдою» дійсно належав Т. Г. Ш. – це скоріше канцелярський шаблон.
6, портрет! «Як бачите» роботи Т. Г. Шевченка Л. Жемчужников бачив у Седневі у А. Лизогуба. Він не знайдений. з подібним написом вважається роботою В. П. Воронцова; його чи подібний також бачили у А. Лизогуба в Седневі. Тобто можна повірити мемуаристу, що він бачив портрет Шевченка з таким написом, але не у Забіли, а у Лизогуба в Седневі. В кайданах Шевченка ніхто не рисував, це вже чиста фантазія, так само невідомі його портрети «в кавказькій обстановці».
Цей дальній переказ утворився шляхом перемішування в пам’яті мемуариста наступних епізодів: 1, зустрічі із В. М. Забілою; 2, зустрічі (можливої) із Т. Г. Шевченком; 3, портрета Т. Г. Ш., баченого у Седневі у А. Лизогуба; 4, інших портретів; 5, хутора Сорока.
За літописом В. Анісова і Є. Середи [Літопис життя і творчості Шевченка. – К.: 1976 р.], маршрут поїздки Т. Г. Шевченка 1859 року виглядав так: Петербург – Москва – Орел (бл. 3.06) – Лебедин (6 – 8.06) – Пирятин (10.06) – Переяслав (12.06). Зворотній шлях: Київ (13.08) – Прилуки (20.08) – Качанівка (21.08) – Гирівка (21.08) – Кролевець (25.08) – Севськ – Кроми – Орел – Москва – Петербург (7.09). Тобто обидва рази дорога Шевченка пролягала значно південніше Борзни, де перебував Забіла.
Висновок: мабуть правильно зробили укладачі збірника «Спогади про Тараса Шевченка» (К.: 1958, 1982), коли не включили цей вкрай каламутний текст до корпусу спогадів. Мовчки відкинув його С. Крижанівський (1993). Натомість умістив цей «епізод» у своїй статті А. Лященко (1929) [ВЗ, с. 194] (оплошно и не справясь с делом).
Я навмисно гранично докладно зупинився на цьому незначному тексті, щоб показати, якими поганими джерелами є дальні спогади взагалі, а дальні перекази – особливо.