Поштовий смотритель

Микола Жарких

1. В 1847 році, як ми бачили вище, ніхто не згадував, що Забіла був смотрителем. Отже, він став ним після цієї дати. Вище ми бачили також, що знайомство Забіли із Паскевичем слід класти на 1852-й рік. Можливо, він зустрів князя саме як смотритель пошти, але це – тільки одна з можливостей.

2. П. Куліш у листі до О. М. Бодянського від 17.02.1853 р. згадував, що у Борзні тримає поштову станцію його (Куліша) родич [Письма П. А. Кулиша к О. М. Бодянскому. (1846–1877 гг.). – Киевская старина, 1897 г., № 11, с. 268]. О. Федорук не мав сумніву, що цей родич – В. Забіла, і це – найперша згадка про його поштову службу (2009, с. 414).

3. М. Ф. Комаров у замітці «До біографії В. М. Забіли» (1886) записав зі слів чернігівського поміщика Л.:

В 1858 г. Г. Л., бывши студентом нежинского лицея, ехал из Нежина с товарищем на каникулы домой и должен был переменять почтовых лошадей в г. Борзне. Почтовую станцию в Борзне содержал в то время именно В. Н. Забела [ВЗ, с. 125].

Що це «Г. Л.», від якого зроблено запис? В журналі двічі надруковано «Г. Л.» і один раз – «г. Л.», тобто «господин Л.» Так, я думаю, правильніше. Те, що цей пан Л. – Олександр Матвійович Лазаревський, видно із епізода «Забіла і Паскевич». Комаров помилково атестує його студентом Ніжинського ліцея – Лазаревський в Ніжині ніколи не учився, а в 1858 р. уже закінчив Петербурзький університет.

Тобто Ніжинський ліцей я вважаю або помилкою пам’яті мемуариста, або – навіть більш імовірно – свідомою містифікацією (Лазаревський був на той час живий і активно брав участь у «Киевской старине», де надрукована замітка Комарова. Я думаю, він знав про цю замітку і порадив Комарову або сам наполіг на такій зміні, щоб не легко було розпізнати – хто той Л.).

Зі студентом ситуація подібна. Або ми наполягаємо на 1858 році – і тоді маємо відкинути студента; або (більш імовірно, на мою думку), сама подія відбулася трохи раніше, в 1854 – 1857 роках, коли Лазаревський учився в Петербурзі і міг їздити на канікули і назад через Борзну (Гирівка – Конотоп – Борзна – Чернігів – Могилів – Вітебськ – Петербург, хоча це тільки один із можливих маршрутів). Все це не підвищує нашої довіри до переказу про Забілу.

4. Ганна Барвінок в своєму листі (1906) писала: «Вийшовши з повку, держав кінну почту в Борзні і всякого до себе закликав додому» [ВЗ, с. 159]. Спогади були написані через 72 роки після відставки Забіли (1906 – 1834), і з наступності оповідання тяжко визначити, коли почалось оте поштарство. А те, що воно почалось після відставки – ми й так знали.

5. В. Мировець (1906) : «Тоді (з початку 1860-х рр.) Забіла, щоб мати заробіток, почав держати в Борзні поштову станцію й сам заправляв нею». Звідки він узяв дату і чому не звернув увагу на дату, наведену Комаровим – невідомо.

6. З процитованих вище спогадів О. М. Лазаревського видно, що Забіла завідував станцією ще в червні 1861 р.

7. С. Крижанівський (1993, с. 70) написав: «За нашими підрахунками, в 1845 – 1861 роках був управителем поштової станції». В чому полягали підрахунки – не конкретизовано.

Ми ж на підставі наведених звісток можемо окреслити безсумнівний час його служби як 1853 – 1861 роки. Відомостей про цю служби, як бачимо, небагато, і природно, що порожнечу заповнюють легенди:

Поштова станція, котрою завідував, усе більше хиріла. Тут виявлено велику нестачу, а коштів покрити борги у Забіли, певно, не було. Та й друзів, які могли б виручити, як він виручав їх, не виявилося. Тому його хутірський маєток довелося продати з торгів. Придбав садибу, яка кілька разів приймала Шевченка, борзнянський провізор Савицький [Москаленко М. А. Постать Віктора Забіли в історико-краєзнавчому контексті Борзнянщини. – ВЗ, с. 101].

Все це – чиста фантастика, котра не має жодної опори в джерелах.