Останні роки життя

Микола Жарких

Три останніх епізоди з життя Забіли, про які ми щось знаємо, відносяться до 1861 року.

1. М. М. Білозерський в 1882 р. писав:

Коли в травні 1861 року в Борзні готувались до урочистої зустрічі тіла Шевченка, В. М. Забіла особливо метушився […] Могилу над домовиною Шевченка насипали за кілька днів, працювало 17 чоловік і в тому числі В. М. Забіла. Ця картина була сфотографована [Т. Г. Шевченко по воспоминаниям разных лиц. – Киевская старина, 1882 г., № 10, с. 66 – 77; український переклад: Спогади про Тараса Шевченка. – К.: Дніпро, 1982 р., с. 162 – 168].

Фотографія могили Шевченка, згадана Білозерським, нині зберігається у Національному музеї Тараса Шевченка (№ Ф-121; Яцюк В., Федорук О., 2009).

2. Поезію «» – Забіла вписав 31 травня 1861 р. до альбому, який належав Надії Жданович (нині у Чернігівському історичному музеї) [Половникова С. «Ніхто в світі не знатиме, де моя могила». – Деснянська правда, 1994 р., № 139, 1 грудня].

Вона була опублікована (!) з повним іменем і прізвищем автора (!) в «Черниговских епархиальных известиях» 15.11.1861 р. Нещодавно її віднайшов і передрукував Є. Нахлік [Нахлік Є. К. Суб’єктна організація та образний лад поезії Віктора Забіли. – ВЗ, с. 59].

Думаю, нехарактерна для Забіли тема й російська мова коротенького вірша свідчить, що він був написаний під впливом якоїсь конкретної нагоди. Як цей вірш потрапив до церковного журналу – ще належить з’ясувати.

3. Далі йде лист Забіли до О. Лазаревського (червень 1861 р.), згаданий вище.

4. На 1862-й рік слід класти В. Забіли з М. Білозерським, котрий записував спогади про Шевченка. З опублікованих статей не видно, де й коли саме відбулась ця зустріч.

З наступних років життя Забіли ми не маємо ніяких конкретних подробиць.

4. Наталка Полтавка у своєму переказі (1894) записала: «В. З. прогуляв увесь свій маєток і останні роки жив у своїх родичів…» [ВЗ, с. 138]. Варіації на тему Пантелеймона Куліша, нічого більше.

5. У замітці Б. Д. Грінченка (1895) є його особисті спогади:

У другий раз я бачив Забілу вже зовсім старим, літ під 70-ть йому було; жив він в Борзні з ласки у своєї сестри по мужу Білозерської […] се було за рік до смерті Забіли [ВЗ, с. 143].

Дата вказує на 1868-й рік, коли Грінченку було 5 (1868 – 1863) років. На визначення віку не можна так дуже покладатись, адже відомо, що в дитячому враженні всі дорослі виглядають старшими (часто – значно старшими) за свій реальний вік.

6. В. Мировець (1906) з посиланням на спогади Олександра Тищинського (неопубліковані, невідомого часу) писав: «Останні роки перед смертю він жив у Борзні, в своєї сестри, що була замужем за Білозерським» (). О. Федорук (2009, с. 420) вважає, що це Микола Білозерський і Олена (рідна сестра В. Забіли).

Те, що Забіла перед смертю жив у сестри – мабуть, не слід відкидати, але всі розмови про розтриньканий маєток слід припинити до віднайдення документів. Коли щось продавалось за борги, то мабуть не без судового рішення. Оце рішення я й хотів би побачити, а до того – ще раз нагадаю про обов’язок трактувати сумнів на користь підсудного.

Є якась дивна паралель між долею Забіли і долею майора Івана Родіоновича Лушнина – головного персонажа повісті П. Куліша «Майор»: обидва вони помирають в домах своїх сестер. Але повість була опублікована за 10 років до смерті Забіли…