Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Суміш / Публіцистика / Морський закон

Морський закон

Микола Жарких

Сердиті думки з приводу безпартійної дисципліни

Традиційний морський закон формулюється так: “Кто последний доедает, тот посуду убирает”. Стосовно життя сучасних самодіяльних об’єднань, це формулювання дещо змінюється і звучить: “Той, хто підтримав рішення своїм голосом, зобов’язаний його виконувати; той, хто голосував проти рішення, виконувати його не зобов’язаний”.

Взагалі перебудовуватись дуже просто. Особливо тим, хто знає, що таке система. Система – це коли на папері понамальовано квадратики, з’єднані стрілочками – який квадратик з яким взаємодіє. Перебудуватись – це стерти старі написи, пороблені на квадратиках, і замінити їх новими. А от стрілочки… Стрілочки – це святе діло, і їх займати не можна, бо вони відбивають зв’язки між квадратиками, а за науковим визначенням у системі роль зв’язків між елементами переважає над роллю самих елементів.

Дуже просто стерти у тому квадратику, де було написано “керівна роль КПРС”, слово КПРС, але ті стрілочки, які в системі нашої свідомості ведуть до цього квадратика або виходять з нього, за будь-яких умов залишаються. Росіяни в таких випадках кажуть: “Свято место пусто не бывает”. І от ми бачимо, як святе місце, що слідує за словами “керівна роль _____ “, на наших очах заповнюється. Чим заповнюється? А хоча б “керівною роллю ВОХР”. Що то воно за ВОХР, чи личить йому керівна роль – ніхто не в змозі замислитися, бо система нашого мислення непрацездатна без квадратика з “керівною роллю”.

Мені скажуть, що я перебільшую. Нітрохи! Сидячи три місяці в Київській раді РУХу і приймаючи щовечора людей, я мушу сказати, що не минає вечора, щоб хтось із представників осередків чи просто членів РУХу не покартав Київську раду РУХу (в моїй особі) за те, що вона бездіяльна, що не дає вказівок осередкам, що їм робити. Не виконує, коротше кажучи, своєї керівної ролі.

Я намагаюся терпіти і спокійно пояснювати людям, що Київ – дуже велике місто (за числом населення більше, ніж Естонія чи Туркменія), що на місцях членам РУХу має бути видніше, з чого почати і що робити. Я не можу ставити риторичних запитань типу: “Ви що, вважаєте, що програма РУХу вже виконана?” – тому що після такого запитання людина вдруге до нас не прийде, а нам треба навпаки, щоб до нас приходили. Але наодинці з аркушем паперу, не звертаючись ні до кого персонально і тому не боячись нікого образити, – як не задати таке питання: “Хіба програма РУХу вже виконана?”

Візьміть що завгодно. Хоча б профспілки. Чи пробували осередки РУХу десь серйозно поставити собі завдання – узяти під свій контроль профспілки? Скажуть, що це не діло РУХу, що комуністичні профспілки збюрократизовані і бездіяльні, і треба утворювати альтернативні незалежні профспілки. Так воно може й так, але спробувати все ж було б доцільно. По-перше, це доступ до інформації, якої нам так не вистачає для конкретної роботи; по-друге, це засіб впливу на весь колектив, а не тільки на членів осередку; по-третє, навіть блокування профспілковою бюрократією ініціатив первинних організацій має позитивне значення, бо наочно показує людям, що незалежні профспілки таки потрібні.

Або скаржаться: “Парткоми нам ходу не дають, дихнути не можна!” Невже нема на це ради? Чи багато осередків РУХу запропонувало своїм парткомам утворити дискусійні клуби? Спробуйте! На перше засідання прийде десять чоловік, з них – п’ять членів парткому. Через місяць на друге засідання прийде п’ятнадцять чоловік, але з них членів парткому буде вже тільки двоє, – і у такий спосіб буде завойована цілком “легальна” і ефективна трибуна для впливу на цілий колектив.

Звичайно, працювати над такими “дрібницями” дещо складніше, ніж вимахувати прапорами, – тут і порядки треба знати, і грізного начальницького вигляду не лякатись, і з паперами вміти працювати. Якщо члени РУХу будуть чекати, поки Київська рада РУХу дасть кожному тверду вказівку – куди йти і що говорити, сучасна тупикова ситуація з конкретною роботою затягнеться навічно: “низи” чекатимуть від “верхів” вказівок, яких “верхи” не в змозі дати.

Дуже просто стерти в тому квадратику, де було написано “демократичний централізм”, старий напис, і згори написати “рішення керівних органів РУХу мають характер рекомендацій”. Але стрілочки – стрілочки залишаються! І ясно просвічує старий текст: “рішення вищих обов’язкові для виконання нижчими”.

Треба нарешті зрозуміти, що рухівські начальники будь-яких рангів анітрохи не ближчі до богів, ніж начальники партійні, і можуть помилятися, приймати рішення, навіяні емоціями, невірною або неповною інформацією, – як і всі ми, грішні. Осередки, які беруться виконувати ці рішення, мусять пам’ятати про грішне походження вказівок й самі розважати, чи доцільно в конкретних умовах роботи конкретного осередку робити те, що радять, чи ні. Приміром, осередок в установі зі значним прошарком національно несвідомих людей (а таких у Києві вистачає) мусить розуміти, що синьо-жовтий прапор викликає у багатьох неприйняття, та притримати свої бурхливі почуття заради того, щоб не опинитись в ізоляції у своєму власному колективі.

Мені скажуть, що я проповідую опортунізм. Це дійсно так: опортунізм у перекладі з закордонної мови означає “дія у межах можливого”. Я дійсно вважаю, що треба діяти у межах можливого, давати осередкам такі рекомендації, які вони справді зможуть виконати. Коли ж з вершин рухівської піраміди в осередок спадає явно нереальне рішення, то це тільки підриває довіру до рухівського начальства: “Вони там тільки самі з собою спілкуються, а що то є – працювати в осередку – геть не розуміють. Що реально, що нереально – для них різниці нема”. Нереалістичні рекомендації керівництва загрожують РУХові не тільки безпосередніми негативними наслідками, але й зневірою у самому керівництві. Чи слід пояснювати, що то є – розчарування у керівництві в умовах панування стереотипів “керівної ролі” та “демократичного централізму”?

Мені скажуть: “Нестійкі члени РУХу розчаруються і відійдуть, а залишаться стійкі, а для нас один стійкий член важливіший за десять чи двадцять нестійких”. Я вислуховую ці міркування мовчки, а собі пригадую слова Салтикова-Щедріна з “Истории одного города”: “Если градоначальник будет палить без расчета, то перепалит всех обывателей и останется на развалинах один с письмоводителем”. І про таку перспективу не слід забувати всім рухівським начальникам, які до того ж схильні до гетьманування більше, ніж це потрібно в інтересах справи.

Дуже просто стерти в тому квадратику, де було написано “апаратний механізм вироблення рішень”, цей ганебний напис і замінити його на новий: “Рішення приймаються колегіально і відкрито”. Золоті слова, якби не стрілочки, які ведуть до того квадратика… А стрілочки вироблені під впливом яскравої й талановитої повісті Аркадія Гайдара “Тимур та його команда”. Пам’ятаєте, там був десь на горищі такий штурвал, повернувши який, можна було скликати всіх членів команди. Всі (за дуже рідкісними винятками) вірять, що є десь у секретному місці той штурвал, або якась таємнича кнопка, за допомогою якої можна підняти на ноги всю РУХівську організацію і спрямувати її на виконання якогось рішення. Весь стіл Яворівського у Спілці письменників, поки він їздив за кордоном, обмацали, вишукуючи тієї кнопки. Не знайшли, звичайно, то до мене: “Ти ж тут весь час сидиш, мусиш знати, де тая кнопка, десь же ж вона та є! Зрозуміло, чому кажуть, що її нема, – на те вона й секретна…” Всі ці непорозуміння – через те, що стереотипи управління вертикальною структурою прикладаються до існуючої на сьогодні в РУСІ горизонтальної структури. І прикро і смішно! Одне діло, коли хлопці зі СНУМу пишуть у своїй газеті: “А між тим у керівництві РУХу засіли…”, уявляючи собі, що це керівництво має таку ж владу, як в армії сержант. Це сумно, але полишає надію, що вони виростуть і порозумнішають. Друге діло, коли хлопці з КПРС, тобто люди, які мусять розуміти умови, за яких можливий апаратний стиль, кажуть, що діячі РУХу – то тільки маріонетки у чиїхось руках, які пересуваються з поворотами гайдарівського штурвалу. Це вже смішно і надії ніякої не залишає – бо куди ж їм ще рости?

Дуже просто “не помічати” мілітарний дух нашого суспільства (що висловлений у відомій пісні: “… мы, работники всемирной великой армии труда…”), але уявити собі, що члени РУХу – не солдати, а свідомі громадяни, які самі знають, що їм робити і куди йти, то вже річ неможлива. Нема в нас ані сотників, ані полковників, зате гетьманів стільки, що рядовим рухівцям і думати не треба – тільки виконувати вказівки. Що буває, коли сліпий веде сліпого, ми вже знаємо. Тепер залишається розглянути випадок, коли сліпий веде зрячого. Я впевнений, що коли цей зрячий буде керуватись старими стереотипами замість морського закону, то результати не відрізнятимуться від попередніх.

Опубліковано: “Голос” (Київ), 8 квітня 1990 р., № 6(17).

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2025

Модифіковано : 9.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.