Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Нові відомості про траву євшан

Микола Жарких

До виходу в світ четвертого числа альманаху “Євшан-зілля” (Львів, 1988 р.)

Історія самодіяльного друку, який зараз стисло зветься “самвидавом”, налічує рівно стільки ж років, скільки сама книга. Історично перший спосіб самвидаву – це написати щось на папері або іншому придатному для письма матеріалі й показати іншим людям. Так робилося в давньому Єгипті 5 000 років тому, так робилося в часи “Повісті временних літ” 1 000 років тому, так робиться і зараз. Діалектика „самвидаву” та “видання, схваленого начальством”, полягає у тому, що начальство здатне схвалити й дозволити тільки такий твір, який вже написаний на папері, тобто твір самвидавний. Або може не схвалити – і тоді за єдиний рукописний примірник вірша поета засилають або розстрілюють.

Вся діяльність нашого першодрукаря Івана Федорова була не що більше як суцільний самвидав. Інакше йому не було ніякої змоги працювати, бо перша цензурна ухвала на Україні була прийнята тільки через 8 років по його смерті: “А з друку без ведомости архиепископа, митрополита і епископов видавані биті не мають ніякі книги”,- така була ухвала Берестейського собору 26 жовтня 1591 р. [цитата за виданням “Іван Федоров та його послідовники на Україні”, К., Наукова думка, 1975 р., с.104; дивись також статтю: Жукович П. Н. Брестский собор 1591 г.: по новооткрытой грамоте, содержащей деяния его. – Известия отделения русского языка и словесности Академии наук, 1907 г., т.12, кн. 2]

З заснуванням і поширенням цензурних відомств набирав сили і свідомості свого значення і самодіяльний друк. В 19 ст. він здобув такі блискучі імена, як Михайло Драгоманов та Олександр Герцен. Але справжній розквіт самвидаву припадає на наше 20-е століття. Оскільки книгодрукування фактично було заборонено (щось-то принесе нам новий закон про друк?) і винахід Івана Федорова був забутий (бо для рядового нашого громадянина уявити собі вільний приступ до друкарського верстата так же тяжко, як і магазин з крамом, але без черги), – то все, що випирало за межі дозволеного в дану секунду хоч на товщину нігтя, автоматично потрапляло у розряд “самвидаву”.

Начальство, якому відхилення від генеральної лінії навіть на зріз нігтя видавалися непотрібними, дивилося на ці вивихи неприхильно і часом навіть розстрілювало тих, хто наважувався свої твори поширювати. Та це не дало бажаних наслідків (а бажаною була повна мовчанка), тому що потреба висловити свої думки – це така ж жагуча потреба нормальної людини, як і потреба їжи чи повітря. Життєва потреба висловитись живить самвидав і через нього – всі інші галузі літератури. Коли офіційна література йде назустріч цій потребі, назустріч самвидаву, коли рукописи не нищаться й не залежуються у шухлядах десятками років – тоді розквітає сама офіційна література; коли робиться навпаки – занепадає й руйнується офіційна культура. А самвидав?

Ні попівськії тортури,

Ні тюремні царські мури,

Ні шпіонське ремесло

В гріб його ще не звело.

Перше число самодіяльного альманаху “Євшан-зілля” вийшло у Львові в листопаді 1987 року, а на сьогодні ми маємо вже чотири числа загальним обсягом близько 75 авторських аркушів. Про напрямок цього видання говорить передмова:

“Шановний читачу!

Пропонуємо на твій вибагливий, але, сподіваємося, справедливий суд перший машинописний випуск альманаху “Євшан-зілля” […] Цей старовинний в народі і традиційний в літературі символ розуміється як таємнича і чудодійна сила, що повертає втрачену пам’ять і почуття власної гідності людині, яка у гонитві за матеріальними здобутками відірвалась від свого кореня і опинилась на духовній самоті в розбурханому житейському морі […]

Наш альманах буде публікувати маловідомі художні твори, а також твори авторів, яких ігнорують офіційні видавництва не з причин художнього рівня їх творчості, їхнього відповідального за долю народу пафосу, а з будь-яких позалітературних причин. Ми ставимо також питання про видання творів видатних діячів нашої науки і культури, несправедливо замовчуваних або навіть викреслених з реєстру нашої національної еліти. Будемо відгукуватися на ювілейні дати, незаслужено обійдені офіційною пресою, а також про відзначення їх на громадських засадах ентузіастами пожвавлення культурного життя. Будемо публікувати матеріали і документи про руйнацію цінних пам’яток або їх занедбання […]

“Євшан-зілля” – літературно-мистецький, науковий альманах. На його сторінках можна буде знайти не тільки літературні твори, але й наукові розвідки, архівні матеріали, документи, критико-бібліографічні огляди […]

Наше видання працює поза межами офіційних установ і організацій, але за основу своєї діяльності бере Статут радянського фонду культури, в якому закликається до добровільної участі окрема осіб у збереженні пам’яток нашої культури […]

“Євшан-зілля” закликає до співпраці всіх тих, хто бажав би об’єднати своє творче індивідуальне “я” в більш авторитетному і вагомому “Ми” спільників-однодумців під гаслом культурного і національного відродження, духовного вдосконалення і міжнаціонального взаєморозуміння” (”Євшан-зілля”, 1987, ч. 1, с. 4 – 6)

Основні розділи альманаху звуться: “До джерел” (науковий розділ), „Муза Євшану” (красне письменство), “Поза межами болю” (публіцистика), “Незлим тихим словом” (ювілейні матеріали), “Життя коротке – мистецтво вічне” (мистецтвознавство, літературна критика), “Весела г[а]ласність” (гумор і сатира).

Найвагоміші матеріали, вміщені в альманасі – це розвідки Ірини Калинець про “Слово о полку Ігоревім” (ч. 1, 2, 3), що заслуговують пильної уваги (особливо на фоні аж надто скромних досягнень офіційного українського літературознавства в царині “Слова”), розвідки Я. Р. Дашкевича “Східні джерела іконографії “Козака Мамая” (ч. 1), В. М. Стецюка “Графо-аналітичний метод дослідження зв’язків між слов’янськими мовами” (ч. 2), його ж “До питання про національний характер українців” (ч. 3), художньо-документальна повість Сергія Ярошевського “Віра батьків” (ч. 3, 4), присвячена митрополитові Андрію Шептицькому, матеріали про сталінські репресії на Львівщині, зібрані й опрацьовані Іриною Калинець в її циклі “Пом’яніть і назвіть” (ч. 3, 4, обіцяно продовження).

В циклі статей Василя Єдинака “Наша забудькуватість” (ч. 2, 3, 4) приводяться з короткими коментарями просторі списки творів, знищених або викрадених з львівських музеїв після війни. Рядки з реєстраційних книг музеїв кричать про руїну української культури! З четвертого числа почалося друкування надзвичайно цікавого щоденника В. М. Стецюка з експедиції “Дністер-88”.

Про літературний рівень альманаху можна судити хоча б з такої мініатюри Ник. Тарського “Кара за інтернаціоналізм”:

“– Як ви гадаєте, за яку провину влада тривала Івана Марата цілих три місяці в цюпі?

– Кажуть, ніби за гасла, які він висував на екологічному мітингу. Оті, типу: “Хлопці, бережіть ліс! Він нам ще знадобиться!…” Влада дошукувалася в цих лозунгах каригідного націоналізму, найжахливішого, – бо отого українського буржуазного…

– Пусте! Стара байка на новий лад з теперішніми діючими особами! Насправді все якраз навпаки, чоловік марнувався в цюпі за інтернаціональні переконання найвищої проби!

–???

– Я сам на власні вуха чув, як на одному з мітингів Іван виголошував: “Хай живе українсько-радянська дружба!” (Євшан-зілля”, 1988 р., ч. 4, с. 328)

Отож вітаємо редакцію альманаху “Євшан-зілля” з успіхами в її патріотичній справі й зичимо дальшої плідної праці на ниві української культури!

Вперше надруковано: Спадщина, 1989 р., т. 1, с. 208 – 214