Висновки

Микола Жарких

Свого часу у вірменського радіо запитали: «Хто такий двічі єврей Радянського Союзу?»

Вірменське радіо подумало й відповіло: «Це такий єврей, який виїхав з СРСР до Ізраїля, а потім повернувся».

Із самого тексту книги видно:

Я начал писать на эту тему 30 лет назад, вскоре после моего приезда в Израиль [с. 324].

Більша частина книги була написана по свіжих слідах економічної кризи 2008 року, яку О. В. називає «сучасною кризою». З цього можна зміркувати, що виїхав він до Ізраїля десь в 1977..1978 роках.

Але там йому якось не повелося. По-перше, виявилось, що в кібуцах уже сформувались класи куркулів та незаможників (про це О. В. згадує не раз: с. 255, 329, 440, 443, 458 – 459). По-друге,

В 1992 г. я опубликовал книгу под названием «Неорационализм» (а закончена она была и должна была выйти в 1982 г., но не вышла по причинам, которые здесь не место описывать). [с. 377; якщо побачите «Неорацинализм» на с. 74 – то не вірте очам своїм! Коректуру мабуть блондинка-красуня робила!]

З небажання називати причину можна зміркувати, що О. В. відчуває у цій справі за собою принаймні частину провини.

Так чи інакше, в Ізраїлі жодної роботи О. В. й досі не опубліковано. Названа книга вийшла в Києві в 1992 році – в незалежній Україні. Так, у тій самій Україні, яка ненависна нашому автору.

Наступна його книга «От Моисея до постмодернизма» також була надрукована в Києві в 1999 р. Слід перебування О. В. в Києві маємо також у кляузі на Джорджа Сороса:

Вот вышеупомянутый Сорос, он не только финансист – спекулянт, но и известный филантроп […] В частности он помог деньгами Киево-Могилянской Академии. Но обусловил эту помощь требованием, чтобы в помещении Академии была постоянная экспозиция современной американской живописи, им самим отобранной. Я был на этой выставке. Она на 100% нагружена и пропагандирует вышеупомянутую ментальность. [с. 274 – 275]

Той факт, що Сорос допомагав Академії – ніякий не секрет, і більше того – він робив це законно і прозоро (через фонд «Відродження», який і значиться у ). А от про виставку – дуже слушне попередження! Нізащо тепер не піду у ту Академію, хай їй грець! Відома ж річ – хто хоч краєм ока побачить оті несвітські картини – все, пропав навік разом із душею (ну, в кого вона є). «Кто пьёт чай – тот спасения души не чай» – говорили москалі в кінці 17 ст., коли вперше зіткнулись з цим продуктом гнилого Заходу Сходу.

Далі маємо серію статей О. В., опублікованих у 2000 – 2002 роках у маловідомому московському журналі «» (маловідомому? ну, він навіть власного веб-сайту не має, яка вже тут популярність… Нема в нього ані імпакт-фактору, ані SCOPUS-а).

Далі бачимо статті О. В. у збірниках, надрукованих у Москві в 2010 – 2011 роках. У 2012 році опубліковано дві монографії О. В.: одна у Петербурзі (Алетейя), друга – у Саарбрюкені (LAP publishing). Після цього в 2014 р. у московському видавництві «Директ медиа» було передруковано «Неорационализм», а в 2016 р. у тому ж видавництві – розглядувану книгу. Про статті 2015 року в журналі Пермського університету я вже згадував.

Так виглядає біографія нашого автора на підставі даних, узятих із самої тільки книги. Ясно, що в думках (ментально, ідейно, душевно й духовно) О. В. залишався завжди в СРСР. І до сучасного Козлостану він повернувся все у пошуках того загубленого раю…

Повернувся О. В. з конкретною метою – урятувати Баранабад (а через нього і весь світ) від тієї катастрофи, в яку світ затягує проклята Америка. Для цього він, з одного боку, залякує читачів різними страховинами, а з другого – обіцяє надію на порятунок, якщо вони будуть слухняними і приймуть його «єдину теорію усього».

Набір страховин у нього небагатий і складається максимум із чотирьох елементів: атомна бомба (яку він відрізняє від ядерної – с. 359, 373, 374), Чорнобиль, генетично модифіковані об’єкти і жупел коллайдер.

Свою «єдину теорію усього» О. В. любить ілюструвати прикладами із фізики, у якій він нічого не тямить (як колишній фізик-теоретик, я бачу це цілком певно; зрештою і розрізнення атомної бомби від ядерної дозволяє сказати: «Видно пана по халявах»). Але фізика його мало приваблює, він сміливо розмірковує на теми економіки (у якій він тямить іще менше від фізики, якщо тільки це взагалі можливо), політики та ідеології.

О. В. щиро вірить, що всі біди людства випливають із неправильної філософії (ну, сантехнік міг би сказати, що всі біди від того, що в унітази ставлять арматуру не тієї фірми, а програміст – що люди користуються не тією мовою програмування).

Але основне питання філософії він розв’язує невірно.

Основне питання філософії суть: як створити філософію, котра змінила би життя людей?

О. В. думає, що для цього треба бути філософом, вигадати гарну теорію і потім пробиватись із нею в начальники, щоби самому очолити рух людства у правильному напрямку. Але досвід історії показує, що з філософів ніколи не бувають начальники! Із поетів ще бувають (ну, Алішер Навої чи Йоган Вольфганг Гете), а з філософів – ні (принаймні не пригадаю чогось добре відомого).

Насправді вірний шлях полягає в тому, щоби стати начальником, а тоді вже вигадувати філософію. Яку б дурницю не сказав начальник – підлабузники підхоплять і проголосять найвищою мудрістю, котра забезпечить щастя підданих на наступні десять тисяч років. Одним слово, треба рухатись «Ленінським курсом» маршала Брежнєва.

Після гарного обіду й філософську книжку приємно погортати – для гімнастики розуму. Короткий підсумок гортання я формулюю так:

Світова Криза надибала собі в особі пана Олександра Воїна сильного і систематичного ворога. І якщо вони десь зійдуться сам на сам – Кризі прийдеться непереливки:

Коли дійде у них до чого,

Не бачить Лева нам живого,

Бо знаєш, що за звір той Кіт!