Ченці

Микола Жарких

Імен, титули яких позначають ченців (включаючи вище духовенство – єпископів та митрополитів), в ПС налічується 863 (це становить 90 % від загального числа імен духовенства):

Це – померлі особи, яких треба було поминати. Окрім того, в заголовках ми маємо 6 згадок про архімандритів та 5 – про ігуменів (цей останній титул в потоці поминальних імен не вживається).

Ченці позначаються переважно титулами інок (інока) та схимник (схимниця), рідше їх комбінацією. Інші варіанти титулів рідкісні. Чернець-священик позначається титулом священноінок.

Всього чоловічих чернечих імен маємо 573 (66 %), жіночих – 290 (34 %), тобто співвідношення чоловіків і жінок приблизно таке саме, яке ми бачили для нетитулованих імен.

Така досить значна кількість черниць викликає запитання – а де ж були їх жіночі монастирі? Перша конкретна згадка про в Києві, наприклад. належить до 1566 року, тобто значно пізнішого часу. Слід також зауважити, що перший запис черниці (44-7-4) належить, за моїм розрахунком, до 1494 року. Раніше записів черниць в ПС немає – чи то не було звичаю їх вписувати, чи то монастирське життя почало поширюватись з цього часу?

Заголовки розділів дають нам деякі відомості про устрій монастирів. Згадуються намісник (321), уставник (253, 268), полатник (320, 389). Писарі ПС, про яких ми згадували вище, згадують про себе: такий-то полату узяв (191, 228, 248). Чи оце полату узяв означає, що він став полатником – з тексту ПС прямо вивести не можна.

Про соціальний склад ченців ПС повідомляє не так багато, оскільки в переважному числі випадків ми не можемо вказати ступінь спорідненості особи, котра робила запис (для якої ми маємо якесь визначення соціального стану) та ченців, записаних нею для поминання. Виняток тут становить тільки чернець Веніамін з роду Плещеєвих (268-1-7), відомий як чернець із родовідних книг.

Більше ми знаємо про ченців з осіб князівського стану. Таких маємо 25: 14 князів-ченців і 11 княгинь-черниць. З ними маємо той клопіт, що це чернецтво в жодному випадку не підтверджується ніякими іншими джерелами, натомість маємо цілком виразні випадки плутанини:

1, князь Олександр Сангушкович в розділі 134 названий ченцем Олексієм, а в розділі 164 – ченцем Єлевферієм. Князів Сангушків ми маємо не так то й багато, а Олександр серед них – тільки один, і нема сумніву, що в обох записах йдеться саме про нього.

2, в пом’янику князя К. І. Острозького чернече ім’я князя Федора (373-14) відірвалось від нього і приєднано до наступного князя Семена (373-15). Зауважимо, що цієї помилки немає в Дубнівському синодику.

3, натомість «князь Олексій – во іноках Олександр» (ПС, 373-16) в Дубнівському синодику перетворився на «князя Олександра – во іноках Олексія». Помилка очевидна, але де написано правильно – невідомо.

4, нарешті, з літописів ми знаємо, що дружина князя Ольгерда – Ульяна Олександрівна з тверського дому – постриглась у черниці під іменем Марини і похована у Києво-Печерській лаврі. Але виразного запису в ПС, який не допускав би сумнівів, що поминалась саме вона – ми якраз і не маємо. Запис «княгині іноки Марини» (62-21) я не наважуюсь вважати поминанням саме її, тому що розділ в цілому не спускається в 14 ст., до того ж Ульяна була мачухою князя Володимира Ольгердовича і, стисло кажучи, не належала до числа предків князя Семена Олельковича, рід якого записаний в розділі 62.

Можна сказати, що князі-ченці з Печерського синодика і князі-ченці з інших джерел ніяк не перетинаються між собою, належать до якихось «паралельних світів». Тому я й не шкодую, що не використав дані синодиків у своєму дослідженні про постриження правителів.

В цілому оці побіжні спостереження над соціальним складом ченців дозволяють твердити, що чернецтво було помітним інструментом скріплення (інтеграції, як кажуть вчені) між різними соціальними прошарками одного етносу.

Про які монастирі повідомляє нам ПС?

На першому місці, безперечно, стоїть сам Печерський монастир, до якого, можна думати, належала значна кількість записаних в ПС ченців. Але явних вказівок тільки дві – це роди печерських архімандритів Феодосія (розділ 31) та Філарета (142).

Безперечно, за безмаль півстоліття писання синодика в монастирі змінилось більше архімандритів, але явних вказівок на це ми в ПС не маємо. Схоже, із правила – записувати тільки тих, кого родичі подавали до запису – не було зроблено винятків навіть для керівників монастиря.

В розділі 111 ми маємо назву «Златоверхого», котра, на мою думку, в якись неокреслений спосіб вказує на Михайлівський Золотоверхий монастир в Києві.

В розділі 294 маємо згадку про Євстафія – ігумена Видубицького монастиря, котра є важливим свідченням його функціонування на початку 16 ст.

Так само важливими ранніми свідченнями є згадки про Спаський монастир у Дубно (202) та про Жидичинський монастир (176, 367). Розділ 154 подає нам невідоме в довідниках ім’я Ксенофонта – ігумена Спаського Андроникова монастиря в Москві, розділ 331- ім’я Феодосія, архімандрита Лещинського монастиря у Пінську. Оце стільки монастирів ми можемо ототожнити упевнено.

Ряд згадок про монастир Великого Николи стосується монастиря в Дубровиці (302, 304). Чи розділи 307, 320 також стосується його, чи одноіменного монастиря в Києві – вирішити однозначно не можна.

Невідомий з інших джерел Троїцький монастир у Новгороді-Сіверському згадано в розділі 287. Традиційно вважається, що в Новгороді-Сіверському був , відомий з 1551 р. звістка ПС важлива тим, що стосується ранішого часу. Можливо, що монастир змінив свою посвяту.

Ще один Троїцький монастир згадано в розділі 311. Повторю, що не маємо підстав вирішити, чи йдеться про монастир такої назви у Вільно, чи у Слуцьку, чи може деінде.

Слабкий натяк на монастир маємо в записі інока Йова Відблянина (312-8); я думаю, цей Йов був ченцем у Вітебську (не просто родом з Вітебська).