Жалування й надання земель

Микола Жарких

Опис Вінниці 1470-х років

В кінці 3-ї книги записів Литовської метрики, з якої я вже розглянув цінну серію надань 1448 року, міститься недатований частково збережений опис Київської землі. Він був надрукований кілька разів [АрхЮЗР, ч. 7, т. 2, с. 1 – 9; РИБ 27, стб. 161 – 169; LM 3, с. 86 – 89].

М. Г. Бережков, аналізуючи склад 3-ї книги, датував цей опис 1470-и роками [Бережков Н. Г. Литовская метрика как исторический источник. – М.-Лг.: и-во АН СССР, 1946 г., т. 1, с. 117]. Загально прийнятим є припущення, що опис складено з нагоди утворення Київського воєводства в 1471 р., після смерті київського князя Семена Олександровича.

В цьому описі є фрагмент (?) опису Вінниці:

В городе у Веници пушка а две пищали. А корчом 15 на месте, дають наместнику с корчмы по 15 грошей, хто город держит.

А село к городу Длезеков (!). А в том селе 12 слуг, на войну ходять, а подымщину не дають. А есачных 11 человека, подымщину дають, а город робять [Архив, с. 4 = РИБ 27, стб. 165 = LM 3, s. 88].

Назва Длезеков – явно зіпсована. Я думаю, йшлося про село Мізяків (20 км на північ від Вінниці).

Оце вперше бачимо чітке визначення Вінниці як укріпленого міста, яке мало навіть вогнепальну зброю, рідкісну на той час. Мало воно і приписне село, частина жителів якого мала обов’язок працювати над укріпленнями, а інша частина – воювати (мабуть, і захищати Вінницю). І тих і других було дуже мало для виконання поставлених завдань і можна припускати, що були ще приписні села, але їх опис втрачено.

Також дуже цікаво, що в місті був намісник (чий? князя Семена?) і було цілих 15 шинків, з яких наміснику йшло 225 грошів (на рік?) – неповних 4 копи.

Переглядаючи 3-ю книгу Литовської метрики (у розділі «Браслав у Білорусії»), легко побачити, що доходи з шинків були чи не головною статтею, з якою призначались грошові винагороди слугам Казимира 4-го, і суми там були далеко більшими, ніж 4 копи.

15 шинків – це дуже багато. Якщо покласти по одному шинку на 20 дворів, вийде 300 дворів і відповідно 1500..2000 чоловік населення. Навряд чи містечка Білорусії та Литви могли мати більше шинків. Думаю, ставка податку у Вінниці була дуже низькою (відповідною до спроможності населення?), або періодичність збору податку – меншою за рік.

Не заглиблюючись далі у соціальну історію, треба відзначити два моменти:

1, доходи з оцих вінницьких шинків ніколи не розподілялись Казимиром у Вільні; слід думати, що ними розпоряджався хтось інший (знову князь Семен?).

2, факт включення Вінниці до опису Київської землі також натякає на те, що для укладачів опису це була частина Київщини.

Жалування Фурсу (1486 – 1488 рр.)

Книга записів № 4, яка продовжує книгу № 3, також була надрукована двічі [РИБ 27, стб. 173 – 508; LM 4. – Vilnius: 2004. – 293 с.].

Вона має багато спільного із книгою № 3; переважна частина документів не датована, немає хронологічного упорядкування, реєстри пожалувань перемішані із дипломатичними документами.

На тему Побожжя маємо записи із реєстру жалування у Троках 26 червня 1486 р.:

(1) Фурсу Браславцу 10 коп з мыта луцкого […]

(2) Фурсу 14 коп з мыта киевского […]

(3) Фурсу шуба лисья завыйковая з мыта киевского […] [РИБ 27, № 2, стб. 198 – 200 = LM 4, № 1.6, s. 34].

Завыйковая – на мою думку, походить від «за виєю», тобто частина шкури на спині лисиці.

І далі в реєстрі жалування у Петрокові 14 грудня 1486 року:

(4) Фурсу Браславцу 10 коп з мыта луцкого [РИБ 27, № 14, стб. 238 = LM 4, № 13.3, s. 51].

І далі в реєстрі жалування у Петрокові 28 січня 1488 р.:

(5) Земенину браславскому Фурсу 10 коп грошей з мыта луцкого [РИБ 27, № 24, стб. 315 = LM 4, № 23.4, с. 83].

І далі в реєстрі жалування у Петрокові 20 жовтня 1488 р.:

(6) Фурсу 12 коп грошей з мыта в Луцку [РИБ 27, № 24, стб. 305 = LM 4, № 23.2, с. 79].

Дати цих записів узято із LM 4 – вони спираються на студії М. Г. Бережкова. Записи (2 – 3) знаходяться в одному реєстрі надань із записом (1). Так могло статись з кількох причин. Перша – що Фурс (2 – 3) – це не той Фурс, що згаданий в (1). Друга – що до реєстру надань у Троках 26.06.1486 р. було приєднано якийсь інший реєстр, котрий не можна виділити за формальними ознаками, тобто пожалування (2 – 3) сталися в інший час. Третя – що це були пожалування тому самому Фурсу і в той самий час, тільки з різних нагод, винагорода за три окремих послуги. Я схиляюсь до думки, що тут йдеться про одного Фурса (щоб не плодити зайві сутності без явної потреби).

Отже, цей Фурс був брацлавським зем’янином. Оскільки жалування йому давалось із мита луцького та київського, слід думати, що йдеться про Брацлав на Побожжі, не про білоруський Браслав. Він отримував жалування від великого князя досить часто, але ніде немає натяку – в чому полягала його служба, які доручення він виконував, що так часто – в середньому раз на півроку – з’являвся перед великим князем (в тому числі у Петрокові, в Польщі). Із цього можна витягнути припущення, що це були доручення особисто Казимира, а не уряду Великого князівства Литовського, і Фурс мав звітувати з них особисто Казимиру.

Ясно, що це не могла бути звичайна воєнна служба. Мені здається, що за воєнну службу нагородили б більше зем’ян, а не одного Фурса. Можливо, Фурс виконував якісь дрібні дипломатичні послуги або робив щось пов’язане із поїздками (розвідування? купівля чогось особливого для великого князя?).

Пан Фурс Романович зробив був запис свого роду у Печерському синодику [Жарких М. І. Печерський синодик. – К.: 2017 р., розділ «Рід пана Фурса Романовича», там і розлогий коментар]. Згідно моїх припущень, цей запис орієнтовно можна датувати 1498 роком [там само, розділ «Хронологія»]. Виходить, «наш» брацлавський Фурс виглядає досить добрим кандидатом на цей запис, хоча рішуче наполягати на цьому не випадає.

До мого нарису фурсо-знавства, згаданого вище, можна ще додати згадку Євлашка Хурсовича:

Пресно село Евлашку Хурсовичу, што за Сенком Левоновичем было. Довгирд [РИБ 27, стб. 28 = LM 3, s. 29].

Довгірд, який готував це надання, був віленським воєводою у 1433 – 1442 рр. і помер орієнтовно в 1442..1443 рр. Виходить, це надання слід датувати першими роками правління Казимира у Литві.

Село Пресно – мабуть сучасне Присно у Гомельській області (тим більше що попередній запис стосується саме Гомеля і готував його також Довгірд). Виходить, що Фурс / Хурс, батько Євлашка, жив десь у 1 чв. 15 ст.

Інша згадка походить із грамоти великого князя Олександра з 17 серпня 1492 р. [РИБ 27, № 4, стб. 127 – 128 = LM 3, № 9, s. 71]: «люди Фурсові» претендували на володіння селом Мамаївським у Смоленській землі як отчиною, але з’ясувалось, що воно їм – не отчина.

Через віддаленість місць цих згадок від Брацлава не можна прив’язувати їх до «нашого» Фурса.

Жалування зем’янам з Побожжя

На тему Побожжя маємо записи із реєстру жалування у Троках 26 червня 1486 р.:

Земяном веницким полчетвертынадцать [13.5] коп грошей з мыта киевского [РИБ 27, № 2, стб. 199 = LM 4, № 1.6, s. 34].

У реєстрі жалування у Петрокові в 1488 р. після Великодня (6 квітня) нам цікаві такі записи:

Браславцом Роману а Ваську по 6 коп з мыта в Луцку [РИБ 27, № 19, стб. 287 = LM 4, № 18.2, s. 71].

Немиру Летынскому 6 коп тамо ж [з мита Луцького – РИБ 27, № 19, стб. 288 = LM 4, № 18.2, s. 72; згадка Літина?].

Мещанину Браславскому Кнези Щуде 5 коп там жо [з мита Луцького] на окуп турком [РИБ 27, № 19, стб. 289 = LM 4, № 18.2, s. 72].

Яну Браславщанину ж 2 копу том жо [РИБ 27, № 19, стб. 289 = LM 4, № 18.2, s. 72].

З реєстру жалування у Кракові 1489 р. нам цікаві:

В Кракове февраль 24 [1489], индикт 7. На Веницу дано 100 бочок жыта в ключника луцкого, а 60 коп грошей з скарбу: 30 наместнику, пану Кмите, а 30 коп земяном [РИБ 27, № 24, стб. 316 = LM 4, № 23.8, s. 84].

В Кракове ж, априль 1 [1489], индикт 7. Земляном Веницким 50 бочок ржи с фольварков Володимирских [РИБ 27, № 24, стб. 316 = LM 4, № 23.8, s. 84].

[2 червня 1489 р.] Федку а Немере Летынским по 6 коп грошей [РИБ 27, № 24, стб. 311 = LM 4, № 23.3, s. 82].

Ноябрь 29 [1489], индикт 8. Наместнику веницкому Быку Александровичу 12 коп с цыншовых грошей Горуховских [РИБ 27, № 24, стб. 317 = LM 4, № 23.8, s. 84].

[мабуть в той же день, 29.11.1489] Земяном веницким 2 поставы сукна новогоньского [РИБ 27, № 24, стб. 317 = LM 4, № 23.8, s. 85].

Найважливіше, що видно із цих записів – що у Вінниці також був намісник. Він з’явився в тому самому 1489 році, що й намісник у Брацлаві. З цього можна виснувати, що литовський уряд після майже ста років ігнорування Побожжя таки звернув на нього увагу і організував тут два адміністративних округи з центрами у Брацлаві та Вінниці. Також видно, що з 15 вінницьких шинків було мало користі (якщо вони продовжували існувати), і наміснику треба було платити жалування з волинських доходів.

Отже, першим відомим нам вінницьким намісником був Кміта. Про нього є деякі відомості у книзі Н. М. Яковенко [Яковенко Н. М. Українська шляхта з кін. 14 до сер. 17 ст.: Волинь і центральна Україна. – К.: Наукова думка, 1993 р., с. 161 – 162; все це повторено без жодних змін у 2-у виданні: К.: Критика, 2008 р., с. 177 – 178]. Там «наш» Кміта названий Матвієм, та ще й Александровичем; роки його вінницького намісництва окреслені як 1487 – 1489; далі він був намісником у Путивлі і Черкасах, помер у 1500 р. На яких підставах усе це написано – невідомо, посилання на Литовську метрику (30-й том РИБ) – усі помилкові. Думаю, що документальні звістки про цього Кміту треба зібрати заново і не зважати при цьому на пізні генеалогічні фантазії.

З невідомої мені причини цього Кміту в тому ж 1489 р. бачимо намісником в Путивлі (2 червня 1489 р. [LM 4, № 23.3, p. 82]), а у Вінниці його змінив на посаді Бик Олександрович, котрий одержав жалування з чиншу з містечка Горохів (нині – Волинської області). У згаданій книзі Яковенко він названий братом Кміти, ще й Вороновицьким. У генеалогічній таблиці на с. 154 вказано, що він помер між 1498 і 1506 роками, а на с. 162 – що він загинув у битві з татарами близько 1498 року. Все це вимагає такого самого перегляду, що й відомості про Кміту.

Напевно про цього Бика ми знаємо, що він був вінницьким намісником у 1494 році. 24 січня 1494 р. великий князь Олександр затвердив передачу йому Жорновища і селища Головочовца у Брацлавському повіті [РИБ 27, № 27, стб. 151 – 152 = LM 3, № 31, s. 82].

Маємо тут згадку Брацлавського повіту, до складу якого, виходить, входило вінницьке намісництво Бика.

Жорновище (Жорнище), як ми вже бачили, в 1448 р. було надане Грицьку Ясмановичу, а тепер бачимо, що брацлавська зем’янка Кахна Бринзина продала свою отчину Бику. Виходить, вона була дочкою (онукою?) того Грицька.

З невідомої мені причини продаж маєтку за 50 кіп грошей не названий у грамоті прямо продажем, а названий передачею родичу. Хоча обидва учасники угоди ставились особисто перед великим князем у Городні, вони так і не зуміли пояснити ступінь своєї спорідненості, і Бик загально названий «он есть ей кровный», а гроші Кахна узяла нібито у борг.

Думаю, що Бик вирішив застосувати принцип Аркадія Райкіна: «Що охороняєш – те й маєш». Він охороняв Вінницю – от і вирішив придбати собі тут маєток. Думаю також, що Кахна була удовою, котра не мала синів, яким можна було передати цю отчину, а гроші від Бика були для неї чимось на зразок «пенсійного фонду».

Головочовці цієї грамоти – це мабуть село Головчинці (нині Кармалюкове Жмеринського району). Воно лежить у 84 км на захід від Жорнища, так що Вінниця опиняється маже посередині. Можна думати, що це був маєток невідомого нам Бринзи, чоловіка Кахни.

Далі знаємо запис Бика у Печерському синодику [Жарких М. І. Печерський синодик. – К.: 2017 р., розділ «Рід пана Бика Олександровича, старости вінницького»]. Орієнтовно цей запис було зроблено в 1504 р. [там же, розділ «Хронологія»]. Написання вичерпної студії про Бика виходить за рамки моєї вузької теми (котра і без цього розлазиться все далі й далі…).

Далі маємо дві згадки про Немиру Летинського (Літинського?), який отримував жалування з луцького мита. Це неначе зменшена копія Фурса.

Вінницькі зем’яни як корпорація отримували жалування грошима та сукном, а також житом з луцьких та володимирських маєтків. Як і у випадку із жалуванням для князя Андрія, можна думати як про нестачу грошей, котра змушувала видавати жалування натурою, так і про нестачу свого хліба на Побожжі.

Один раз згадана мета пожалування грошей – на викуп (родича?) від турків. В 1484 році турки завоювали молдавський Білгород-Дністровський і, можливо, тоді ж полонили оцю невідому нам особу, на викуп якої дано гроші. Не думаю, що турки робили в цей час походи аж на Побожжя.

В цілому із цих пожалувань можна зробити висновок, що Побожжя в цей час не мало власних джерел доходів, з яких великий князь міг би давати нагороди. Натомість Побожжя отримувало «гуманітарну допомогу» з Волині та Києва.