Надання Єремії Шашку (1459 р.)

Микола Жарких

Грамота київського князя Семена Олександровича для Єремії Шашка була відома вченим 2 пол. 19 ст. в оригіналі, який був утрачений уже на початку 20 ст., коли В. Розов готував своє видання [РУГ, № 93, с. 170 – 173]. Фототипічна копія, яка була доступна В. Розову, викликала у нього великі підозри щодо палеографії, не характерної для 15 ст. та підозру, що цей оригінал не належав до 15 ст.

Грамота дана «на Прилуці за Дніпром» 12 червня 6967 (1459) року. Чи ця Прилука відповідає сучасному місту Прилуки (130 км на схід від Києва) і в такому випадку виходило би, що Київське князівство займало спору частину лівого берега Дніпра? Чи ця Прилука означає якусь старицю лівого берега Дніпра у безпосередній близькості до Києва?

У грамоті не зазначені свідки, також не згадано про участь ради, князів і панів у її видачі (як це зроблено в сусідній грамоті № 94 з того ж 1459 року). Лист дано «с притиснением и завишением печати нашое» – виходить, було одразу дві печатки? Але в описах грамоти печатки не зазначені, і якщо підвішена печатка могла загубитись, то притиснута мала б зберегтись.

Попри ці сумніви – подивимось, що було предметом надання. Це «городища і урочища», далі знову «городище, селища і урочища з ріками і річками і з їх прилеглостями»:

(1) Городище Тимолов із лісом Гнилецьким, Томиловом, Печенежцом, Ключевом, Бугаєвом і іншими лісами і лісками і землями.

Ніякої назви, подібної до Тимолов, в Україні нині немає; найбільш подібне – село Тиммолово (Тимолово) поруч із Санкт-Петербургом, але воно набуло цю назву лише в середині 19 ст., а до того звалося Ускуля (Іжора). Думаю, в назві допущена описка і слід читати Томилове (городище).

Ліс Томилів може бути місцем сучасного села Томилівка на Росі трохи нижче Білої Церкви. Городищ поблизу відомо кілька, зокрема, велике городище (Торчеськ?) біля села Ольшаниця – це 26 км на схід від Томилівки.

Назва Ключів подібна до сіл Великий Ключів і Малий Ключів Коломийського району Івано-Франківської області, котрі лежать поруч із містечком Печеніжин того ж району (а в нашій грамоті і ліс такий є!).

Нарешті Бугаївка – маленька річка, доплив Стугни, на якій знаходяться села Велика Бугаївка та Мала Бугаївка Васильківського (Обухівського) району Київської області). До Томилівки звідси – 50 км, а до Печеніжина – 440 км.

Отже, з натяжкою можна припускати, що назви в цьому фрагменті стосуються південної Київщини. Прикарпатську «прописку» невідомих назв треба відкинути і продовжити їх пошуки на півдні Київщини (серед мікротопонімів).

(2) Городище із лісами Драгушовськими із всею землею над рікою Русавою […] і річками малими в Русаву впадаючими.

(3) Городища над рікою Кусницею і з головою Кусниці і Кусничкою.

Ці річки є лівими допливами Дністра у сучасній Вінницькій області. Важливо, що Кусниця (Кісниця, Марківка) впадає у Дністер нижче від Русави, тобто опис іде в напрямку вниз по течії Дністра.

Кусничка з грамоти може бути сучасною річкою Кусниця (впадає в Марківку з лівого боку).

Драгушовські ліси нині невідомі.

(4) До того інші городища і урочища над рікою Каменицею і від верховини її которая впадає в Дністер з обу двох сторон тої річки Камениці землю держати має по саму Суху Каменицю с Подойминами там того місця.

Річок, які звуться Кам’яниця (точно), нині відомо небагато. Одна – це маленький правий доплив Ужа у Перечинському (Ужгородському) районі Закарпатської області. Друга – це маленький лівий доплив Мурафи в селі Тарасівка Жмеринського району Вінницької області. Вона нам не підходить з того, що дуже маленька і з того, що належить до басейну Мурафи, котра впадає у Дністер вище за Русаву.

Думаю, що ця Кам’яниця нині має близьку назву Кам’янка, котра починається біля села Красносілка Крижопільського (Тульчинського) району Вінницької області і впадає у Дністер у містечку Кам’янка в Молдавії. Це – наступний лівий доплив Дністра після Кусниці-Марківки, тому послідовність опису зберігається.

Сухої Камениці / Кам’янки сучасні довідники не знають, слід думати, що це один з допливів Кам’янки.

А от що таке Подоймина? У Розова слово надруковано з маленької літери, мабуть він вважав його апелятивом. Але можливо, це власна назва села Подоймиця, котре знаходиться у 5 км на південний схід від містечка Кам’янка. Якщо це справді власна назва – думаю, вона означала урочище, не поселення.

(5) По річку Рашковку, которая в Дністер впадає і з оними городищами і їх широкостю і долгостю і із стінками і ярами, долинами понад Дністром і в полях будучими.

У Рашкові в Дністер впадають дві невеличкі річки – кандидати на нашу Рашківку: одна (більша) починається біля села Загнітків Кодимського (Подільського) району Одеської області, друга (менша) – біля села Олексіївка того ж району.

При цьому варто зауважити – грамота не знає в цій точці ніякого замку Караул, який згідно грамоти для Теодорика Бучацького 1442 р. стояв (чи мав би стояти) на місці сучасного Рашкова. Ясна річ, князь Семен не знав про цю останню грамоту, і не знав ніякого Караула.

Якщо ми тепер з’єднаємо верхів’я та гирла названих річок, то отримаємо гарненьке князівство на південному заході Вінницької області:

Його площу – 1900 кв. км – можна співставити із площею сучасного Люксембурга (2586 кв. км), і якби Шашко міг його заселити та загосподарити, то…

Таким чином, городища згадуються у грамоті 7 разів, урочища – 2 рази, селища – один раз. І от якраз із городищами на території окресленого «князівства» сутужно. Останнє городище на лівобережжі Дністра, зазначене в довіднику – це Григорівка Могилів-Подільського району [Кучера М. П. Слов’яно-руські городища VIII-XIII ст. між Саном і Сіверським Дінцем. – К.: 1999 р., № 361, с. 208]. Воно знаходиться на річці Котлубаївці, котра впадає у Дністер вище од Мурафи і значно вище від Русави. Нижче по Дністру в цій смузі ніяких городищ не відомо, принаймні слов’яно-руського часу (та й городищ давнішого часу не видно).

Хіба би припустити, що городище нашої грамоти покриває не тільки сучасне поняття городища (покинутого укріплення), але і місце, зручне для побудови укріплення (города). Однак «Словник староукраїнської мови 14 – 15 ст.» [К.: 1977 р., т. 1, с. 252] не знає цього другого значення, а тільки перше (включаючи приклади з нашої грамоти).

Якщо це припущення відкинути, залишиться тільки визнати, що ані сам обдарований пан Шашко, ані князь Семен не мали зеленого поняття про те, чим вони розпоряджаються, і «городища» вписані до грамоти як шаблонний вираз (хоча джерела такого шаблону мені невідомі, а заглиблюватись у їх пошук я не можу).

Чому ж від цього Шашка не вийшов рід наших українських Люксембургів? Вище ми бачили, що в 1391 році басейн ріки Русави було пожалувано Гриньку Соколецькому. Тепер той самий басейн тієї самої Русави було пожалувано Єремію Шашку. Про існування давнішого пожалування знаємо ми, але не знали князь Семен і Шашко. Далі ми ще побачимо, що в 1505 році король Олександр пожалував басейни тих самих Русави і Кісниці-Марківці уже Федьку Дашковичу. Останній посилався на згорілу «грамоту Вітовта», але про давніші грамоти на ці землі не мав ніякого поняття, так само як і його король.

Далі, в 1580 році Семен Ободенський скаржився, що в нього у Вінницькому замку згоріли документи, зокрема, привілей великого князя Семена Олельковича для Івана Живоглода (предка Ободенських) на села Київського воєводства Косоричі, Дідківці і Кодня [ДБВ, № 93, с. 277 – 278]. Про надання того ж князя Семена у Брацлавському воєводстві уже ніхто нічого не пам’ятав.

Отже, якщо з цієї території не вийшло огнища колонізації краю, то не тому, що начальство не дозволяло (воно якраз дозволяло і заохочувало), а тому, що не було народу, який оселився би на цій землі. А без народу, без русинів, найкращі наміри королів і князів залишались порожніми мріями.

Хоча документ 1459 року містить у собі багато дивного, я схильний вважати його автентичним: 1, пергаментний оригінал таки існував у сер. 19 ст.; 2, від противного: якщо фальшувати такий документ, то не було сенсу тримати його під спудом, треба було з ним зголошуватись, добиватись підтвердження з боку пізніших правителів, використовувати в судових суперечках – а ми цього не бачимо; 3, також від противного: якщо фальшувати такий документ і цілитись при цьому на 15 ст., то був би сенс приписати його добре відомому королю Казимиру, який безперечно мав право роздавати землі – а не мало відомому провінційному князю, надання якого для пізніших правителів могли бути необов’язковими.

В описі Брацлавського замку 1545 р. Остафій Шешкович названий останнім у переліку старших зем’ян; також Шешковичі (у множині) мали обов’язок підтримувати (разом з іншими зем’янами) одну городню в замку [Ревізії українських замків 1545 року. – Київ: 2005 р., с. 234, 225]. Де було його володіння – не зазначено, але можна думати, що рід його налічував кілька членів, котрі мали одну службу і мабуть володіли маєтком спільно.

У значно пізніший час, у 2 пол. 16 – поч. 17 ст., рід зем’ян Шашків (Шашкевичів, Шашковичів) на Брацлавщині відомий відносно непогано [ДБВ, покажчик імен].

Там ми бачимо, що брацлавський хорунжий Василь Шашкович купив село Гущинці 28.09.1592 р. [ДБВ, № 220, с. 561 – 563]. Гущинці Калинівського (Хмільницького) району – на Бозі, 25 км на північ від Вінниці. Це було нове надбання, не пов’язане із давниною.

Далі у скарзі на дії Северина Наливайка 17.10.1594 р. [ДБВ, № 240, с. 599 – 600] згадано «грунт пана Шаска, хорунжого брацлавського, недалеко від нижчого городища його Вишковського над рікою Богом». Тут маємо згадку про село Вишківці Немирівського (Тульчинського) району – у 8 км на захід від Брацлава, і ця земля в той час належала Василю Шашковичу.

Ще одну згадку про цей маєток містить звіт возного 19.04.1606 р. [ДБВ, № 487, с. 1021], з якого видно, що Миколай (брацлавський хорунжий) і Федір Шашкевичі позвали Тихона Шашкевича до суду за маєтки Старі Вишківці та Бортниківці. Тут маємо згадку села Бортники Тульчинського району – 4.5 км на південний захід від Вишківців.

Я думаю, що Миколай Шашкевич успадкував посаду брацлавського хорунжого по своєму батьку Василеві, Федір був молодшим братом Миколая, а Тихон Шашкевич – їх дальшим родичем. Мабуть, Остафій був їх спільним предком.

Але найцікавішим для нас є дозвіл короля Сигізмунда 3-го для братів Миколая (брацлавського хорунжого) та Федора Шашкевичів закласти замочок і осадити містечко на грунті Кісниці 1.03.1605 р. [ДБВ, № 434, с. 926].

Кісниця – село Крижопільського (Тульчинського) району на річці Марківці (як ми бачили, в давнину вона звалась Косницею). Слід думати, що це село на час видачі дозволу уже існувало і належало Шашкевичам. А де б могло бути містечко?

Найбільшим населеним пунктом на річці Марківці є Городківка того ж Крижопільського (Тульчинського) району, яка до 1946 р. мала назву М’ястківка. Вона знаходиться у 7 км на південь від Кісниці, і її територія колись-то могла бути землею с. Кісниця.

Таким чином, маємо маленьку вказівку на зв’язок між Шашкевичами (нащадками якогось Шашка) та басейном Кісниці-Марківки, відзначену в грамоті 1459 р. Чи цю згадку через півтора століття можна вважати прямим наслідком надання 1459 р., свідченням того, що нащадки саме Єремії Шашка зуміли тут закріпитись і утримували цей маєток?

Упевнено цього сказати не можна, але й відкидати таку можливість теж не слід.

Ще одне надання князя Семена Олельковича (села Дешковцы у Вінницькому повіті – Михну) затвердив король Олександр 18 квітня 1501 р. [LM 6, № 441, p. 263]. Це село у Літинському (Вінницькому) районі ми вже бачили в 1391 р. у наданні для Гринька.

З політичної точку зору ці надання говорять нам, що Побожжя перейшло під владу київського князя, хоча якихось десять років тому було у владі великого князя литовського. Коли відбулася ця зміна? Хіба що зв’язати її із призначенням київським князем Семена Олександровича замість померлого Олександра Володимировича (1455 р.)?