Брацлав у 2 пол. 15 ст.

Микола Жарких

Згадки про Брацлав за 2 пол. 15 ст. нечисленні.

Згадка 1448 року

У вересні 1448 р. татарське військо напало на Подільське воєводство, пограбувало його і без будь-яких перешкод відступило. «На зворотньому шляху татарське військо біля Брацлава було прийняте з честю Юршею і забезпечене» [Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Ks. 12, 1445-1461. – Warszawa : 2009, s. ; Жарких М. І. Напади татар на Україну: 1438 – 1478 рр. – К.: 2022 р., розділ «Напади татар 1448 року»].

Мабуть, цей Юрша був той самий, що в 1431 році боронив Луцький замок від поляків. Із даних Литовської метрики можна зміркувати, що він служив королю Казимиру (докладніше – в розділі «Надання 1448 року»).

Згадка 1453 року

Наступна коротка згадка стосується квітня 1453 року: татари напали були на Поділля, але на зворотньому шляху подільський загін їх побив: «Татари кинулись тікати. Коли вони прибули в околиці Брацлава, жителі міста, дізнавшись про їх поразку, напали на них і ще побили» [Jana Długosza Roczniki…, – 175; Жарких М. І. op. cit., розділ «Напади татар 1453 року»].

Виходить, що жителі Брацлава і мирились із татарами, і бились із ними – в залежності від місцевого співвідношення сил і цілком незалежно від того, яку політику щодо татар вели вище начальство десь у Вільні чи у Кракові.

Під час наступних політичних подій, скажімо, полону хана Сеїд-Ахмета в Києві в 1455 році, Брацлав і Побожжя ніяк не згадуються. Побожжя лежало якраз в точці перетину всіх задіяних в даному епізоді сил – Великої Орди на сході, Кримського ханства на південному сході, Молдавії на південному заході, Польщі на заході й Литви на півночі. І от маючи таке центральне положення, Побожжя не відіграло ніякої ролі в подіях – так, неначе там не було ніякого населення. Історія цього регіону відкотилась назад у 12-е століття.

Брацлавська пригода 1463 року

Після 1457 року наш вірний провідник – Ян Длугош – повністю зосередився на справах Польщі, зокрема, війні з Прусією. Справи Великого князівства Литовського і земель сучасної України випали з кола його постійних інтересів. Тільки в 1463 році він занотував незвичайну пригоду в стилі повісті Івана Франка «».

До короля Казимира прибули посланці міста Кафи і скаржились, що їм загрожує напад турків. Вони просили дозволу набрати наймане військо для оборони, і король на це погодився. Посол Галеацці (Galeaczer) набрав на Русі [тобто в Руському воєводстві] 500 (п’ятсот!) жовнірів – усе з числа місцевих поляків.

Це військо по дорозі до Кафи проходило попри Брацлав, де урядував князь Михайло Чорторийський. Жовніри затіяли бійку з міщанами і убили одного з них (одного!), а місто підпалили і рушили далі.

Князь Чорторийський, бажаючи помститись, 4 (чотири!) рази нападав на них, але його кожного разу відбивали.

Тоді Чорторийський зібрав своїх селян (селян!) і вони загатили Бог зрубаними деревами у тому місці, де поляки мали його переходити, і тут перебив їх усіх – утекло 5 (п’ятеро!) жовнірів, сам Галеаццо і 7 (семеро!) його людей. Здобич було оцінено на 30 000 (тридцять тисяч!) флоринів [Jana Długosza Roczniki…, – 70].

Про цей епізод ми знаємо тільки з Длугоша, а Длугош, можна здогадуватись, бачив якусь скаргу оцього Галеаццо, звідки й запозичено подробиці.

Що можна сказати з приводу цієї історії, окрім того, що вона демонструє звичну для Длугоша неприязнь до хитрих і підступних литовців (ну, як і випадок з Юршею в 1448 р.)?

Після того, як турки в 1453 р. захопили Константинополь, морське сполучення Кафи із Генуєю перервалося. Уряд Генуезької республіки вирішив позбутися «проблемного активу» і передав усі свої причорноморські колонії в приватні руки, а саме банку св. Георгія, у якого уряд уже встиг набрати кредитів (так само проблемних для банка). Зв’язок між Генуєю і Кафою тепер здійснювався суходолом, через територію Польщі, і от Галеаццо був одним з генуезьких нобілів, котрий їхав у Кафу.

Турецька загроза для Кафи не була ніяким секретом, але керівники банку не хотіли нічого робити для оборони (можливо, наперед вирішили, що всі ці заходи будуть марними). Коли кафинський консул просив збільшити число аргузіїв (ну, стражників) у місті на 4 (чотири, мої любі!) чоловіка, банк прискіпливо розглядав цю справу, вимагав додаткових обгрунтувань, цікавився, чи це не буде зажирно, чи не можна обійтися трьома або навіть двома додатковими стражниками – а час собі спливав та й спливав.

Тому можна думати, що Галеаццо сподівався найняти вояків у Польщі дешевшою ціною (і, можливо, з якихось інших коштів), ніж оті аргузії. Також думаю, що згадане число 500 вояків – це був запит, з яким Галеаццо звернувся до короля, і на таку кількість отримав згоду. Реально, я думаю, він набрав далеко менше, бо для Кафи й 4 нових вояки були би щастям, а знищити упень загін у 500 воїнів не так-то легко, для цього треба мати переважаючи сили. Добре, якщо Галеаццо набрав 50 солдатів (ну, воїнів, які служать за плату, тоді це все ще була новина).

Далі, те, що солдати були з поляків Руського воєводства, але не з числа шляхти – теж зрозуміло. Воєнна служба була «соціальним ліфтом», способом для людини з нижчих прошарків суспільства вибратись нагору і – коли пощастить! – втиснутись в число шляхти.

Далі, найнятий загін поводився як банда розбійників: у Брацлаві в бійці убито одного міщанина і вчинено велику пожежу, як то завжди бувало при візитах поляків до Брацлава – згадаймо 1432-й рік. (Що ви кажете? Ми, поляки, спалили Брацлав? Ніяким чином. Ми тільки один недогарок кинули на солом’яну стріху, а далі він сам згорів. Що ж ми винні, що там усі стріхи були солом’яні?)

Далі, можна повірити, що місцеві жителі (серед яких згадано селян, тобто русинів) хотіли помститись і побили цих розбійників, так що врятувалось тільки 13 душ. Масштаби першої бійки і оце число врятованих говорять, що сутичка не була аж надто великою.

А далі починається захар-беркутівство. Чи можна деревом загатити річку? Можна, якщо один кінець стовбура впирається в один берег, а другий – в інший, тобто ширина ріки не більше 10 метрів. Бог у такий спосіб не загатиш, бо проточна вода має властивість зносити дерево (воно ж легше води).

Та якби й можна було би загатити Бог, то що з того? Розбійники будуть сидіти на березі, дивитись, як вода прибуває, і чекати, поки вона їх потопить?

Думаю, максимум, що можна витягнути з цих подробиць – те, що брацлав’яни напали на розбійників під час їх переправи через Бог і мали при цьому успіх.

Далі, – золота монета вагою 3.53 грами. 30 тисяч флоринів – це, мої любі, 106 кілограмів золота. Золота! Оцінка шкоди, я думаю, перебільшена (може і в 100 разів) – все одно ж відшукувати пограбоване ніхто не збирався, так хоч поговорити про таке багатство – і то приємно. Думаю, що із цим загоном вояків йшла і купецька валка з якимись товарами, і вони-то пропали.

Якщо когось фантастичність суми втрат не переконує, можна зазирнути на іншу сторінку Длугоша, під 1465 роком, де поставлено заголовок: «Польські жовніри з приводу незаплачених грошей чинять шкоди на Угорщині, а угорець Стефан грабує Спіш, вимусивши сім тисяч флоринів» [Jana Długosza Roczniki…, ]. Не сказано, чи спалили ці польські жовніри якесь місто, але Стефан, пограбувавши цілу значну область, зумів здобути всього четверту частину суми, котра існувала в уявлені Галеацці. Працювати розбійником зовсім не так легко і не так прибутково, як здається збоку!

Чи справді князь Михайло Чорторийський був намісником (постійним адміністратором) у Брацлаві, і чи справді він був намісником короля Казимира, як думав Ю. Вольф (а не, припустімо, київського князя Семена Олельковича) – із тексту Длугоша не видно.

Чи мав цей епізод якесь політичне значення?

Л. Колянковський присвятив йому одне речення, вважаючи його свідченням неприхильного ставлення литовських урядових кіл до експансії Польщі у Причорномор’ї [Kolankowski L. Dzieje w. ks. Litewskiego za Jagiellonów. – Warszawa: 1930, t. 1, s. 294].

Заглиблюватись у польсько-кафинсько-генуезькі відносини я не маю наміру, але не думаю, щоб Колянковський мав рацію. Перш за все, в чому полягала ота «експансія Польщі у Причорномор’ї», за якою мав слідкувати литовський уряд? Я читаю джерела 15 ст. і не бачу ніякої «експансії». Я читаю праці істориків і теж не бачу в них вказівок на такі джерела. Саме тільки листування – то ще не експансія. Отже, литовському уряду не було за чим слідкувати і не було як слідкувати, бо найдалі висунутими на південь опорними пунктами литовської влади були Луцьк і Київ.

А Брацлав? У Брацлаві ми якраз і не бачимо ніякої постійної адміністрації. Може, князь Чорторийський і був брацлавським старостою, як його титулував Колянковський, а може, і не був. Принаймні, ані він, ані його сини ніякої земельної власності на Брацлавщині не мали, тільки на Волині [WK, s. 23].

І вже чого точно не було – так це депеші із Брацлава до Вільна (це 700 км!) з повідомленням про бійку та пожежу і зворотньої депеші із наказом нищити розбійників. Такий обмін зайняв би принаймні місяць часу, за який розбійники устигли б домарширувати до самої Кафи (640 км від Брацлава) – і шукай вітру в полі!

Не виключено, що литовський уряд довідався про цю пригоду в 1712 році, коли нарешті було надруковано повний текст історії Длугоша.

Міфічний «брацлавський намісник» 1473 року

У книзі Ф. Папе згадано, що Богдан Андрійович Сакович в 1473 році був брацлавським намісником [Papée F. Polska i Litwa na przełomie wieków średnich. – Kraków : Akad. Umiejętności, 1904, , s. 84]. При цьому Папе послався на довідник Вольфа, як виявилось – помилково.

От що маємо у Вольфа [Wolff J. Wielkiego Księstwa Litewskiego 1386 – 1793. – Kraków: 1885, s. 45, 57, 168, 175] про Саковича: браславський намісник (1473 р.), полоцький намісник (1480 – 1484 рр.) і одночасно маршалок земський (принаймні від 1482 р.); троцький воєвода (принаймні від 1486 р.), помер 1490 р.

Вся його служба пов’язана із північчю Великого князівства Литовського і з двором великого князя у Вільно. Найдалі на півдні ми бачили його в Києві в 1483 р. [Жарких М. І. Падіння Києва у 1482 р. – К.: 2021 р.]. Таким чином, згадка 1473 р. стосується його служби у Браславі (на півночі сучасної Білорусії). Описка в одній літері здатна створити новий «факт» в історії Побожжя.

Напади татар 1474 і 1478 років

Під час великого нападу татар влітку 1474 року ані Побожжя, ані Брацлав у джерелах не згадані; Длугош згадав тільки князя Чорторийського, який прославився в цей час тим, що розпустив литовське військо замість протидії татарам [Jana Długosza Roczniki…, – 351; Жарких М. І. op. cit., розділ «Напад татар 1474 року»].

Чи це був той самий Михайло Васильович Чорторийський, що і в 1463 році, чи його брат Олександр – ми не знаємо.

Дещо більше Длугош записав про похід татар влітку 1478 р.:

«Татари вночі пришли до Брацлава, який на той час був у руках князя Чорторийського. Міщани сховалися в замку, який татари мало що не здобули, а місто було пограбоване і спалене, також і його околиці» [Jana Długosza Roczniki…, ; Жарких М. І. op. cit., розділ «Напад татар 1478 року»].

На цьому місці ми знову не знаємо, про якого конкретно з князів Чорторийських йдеться; про Михайла Чорторийського Длугош згадав, тобто хоч щось про нього знав; а в 1474 і 1478 роках він не назвав імені, – мабуть не знав конкретно, а вигадувати не схотів.

Із довідника Ю. Вольфа видно, що звістки про Олександра Васильовича Чорторийського закінчуються на 1477 році, а про Михайла – на 1478 р. (у Вольфа помилково 1479 р., але йдеться саме про напад татар на Брацлав). Але виставлена Вольфом дата сама спирається на його припущення, що згадки 1474 і 1478 рр. стосуються Михайла [WK, s. 23]. Представники наступного покоління чорторийських у Вольфа починають згадуватись від 1481 р., тобто покоління не перетинаються в часі.

Менше з тим, із даного запису ми бачимо замок у Брацлаві, чергову (уже третю після 1432 і 1463 років) пожежу міста і пограбування його околиць, про які ми упродовж усього 15 ст. не мали ніяких згадок.

Також згадки князя (князів?) Чорторийського в Брацлаві показують нам, що ця область перебувала у якомусь зв’язку із Волинню, де знаходились маєтки Чорторийських (про їх володіння на Побожжі ми не знаємо!).

Ян Длугош був основним постачальником повідомлень про Побожжя у 15 ст. Видно, що він мало знав про нього і згадував про нього лише принагідно, коли новини з цього краю доходили до польського короля. Під час численних нападів татар, розібраних у моїй окремій роботі, Побожжя все було прохідним двором, через який татари безперешкодно проходили далі на захід, нападаючи на Руське воєводство і Волинь, і повертались до себе, так само не зустрічаючи перешкод.

Звичайно, ці переходи татар не могли обходитись без того, щоб нападники не спалили якісь села, не пограбували, що зуміли заскочити, і не захоплювали полон. Можливо, що в цей час місцеві русини були змушені покидати свої оселі на середньому Побожжі і переселятись кудись у безпечніші місця.

Можливо – але все це наші припущення. Ми не маємо жодної конкретної письмової згадки про такі процеси. Документи, які стали для нас історичними джерелами, складались для начальства, котре не переймалось подіями на далекому і майже невідомому півдні.

Згадка 1480..1482 років

В недатованому листі кримського хана Менглі-Гірея до київського воєводи Івана Ходкевича міститься згадка: «А такеж к Прасловлю Олея на имя, слугу своего, послал был есми» – і далі сказано, що цього Алі заарештували, і хан вимагав його повернення [РИБ, , № 26-2, стб. 327 – 327].

Коли це було? В 1480 році київський воєвода Мартин Гаштовт отримав підвищення по службі і став троцьким воєводою. На цій підставі Ю. Вольф припустив, що Ходкевич був іменований київським воєводою після Гаштовта в тому ж 1480 р. [Wolff J. Senatorowie i dygnitarze, s. 19]. 1 вересня 1482 р. той самий Менглі-Гірей, який вів дружнє прикордонне листування з Ходкевичем, напав на Київ і захопив воєводу в полон. Звідси – орієнтовна дата листа: 1480..1482 рр.

Щодо дати М. Г. Бережков висловився незручно:

Перша група, на арк. 86 – 87 звор., складається з 4 недатованих документів по зносинах із Кримом (РИБ, № 25 – 26), які відносяться, мабуть, до 1482 р. (після спалення Києва) [Бережков Н. Г. . – М.-Лг.: и-во АН СССР, 1946 г., т. 1, с. 88].

Зі змісту цих документів видно, що тільки № 25 написано після здобуття Києва [трохи більше: Жарких М. І. Падіння Києва у 1482 р., розділ «Виписки з джерел»], а три листи під № 26 написані власне перед цією подією, коли Ходкевич був київським воєводою. Із книги Бережкова ця помилкова дата – кінець 1482 р. – переїхала у нове видання [LM 4, № 25-2, с. 89 – 90].

Для нас важливо, що Менглі-Гірей звертався не до брацлавського намісника, який мав би відповідати за пригоду із Алі, а до київського воєводи. З цього можна обережно виснувати, що у Брацлаві на той час ніякого начальства взагалі не було.