Напад татар 1474 року

Микола Жарких

Щоденник Амвросія Контаріні

Славний венеціанський рід Контаріні дав багато визначних діячів. Оцей Амвросій (або по-італійськи Амброджо, , 1429 – 1499) був дипломатом і на початку 1474 р. отримав від свого уряду завдання – поїхати до Узун-Хасана, правителя держави Ак-Коюнлу, і домовитись з ним про союз проти Туреччини.

Це був час найвищої могутності Ак-Коюнлу, яка займала території сучасних Ірана, Ірака, Азербайджана та східні райони Туреччини. Ідея здобути такого союзника була однозначно кращою за ефемерні «союзи» із татарами східної Європи.

І от Контаріні, огинаючи володіння турків з півночі, проїхав через землі сучасних Німеччини та Польщі і вступив (24 – 25 квітня) на землю сучасної України. Через Луцьк і Житомир він приїхав до Києва, де перебував 1 – 11 травня. Місто він назвав «Київ або Магроман» (Chio over Magraman) і зазначив, що воно розташоване на татарській границі. Таким чином, наша колекція «міст на татарській границі», названих так сучасниками подій, поповнилась ще однією позицією. Далі він відзначив, що там був дерев’яний замок, а в замку – начальник по імені Мартин, якого посол атестував католиком (слушно) і поляком (помилково, здається, для нього литовці теж були поляками) [. – М.: Наука, 1971 г., с. 211].

Пан Мартин прислал 2 мая многих из своих дворян сопроводить меня, когда он пожелал, чтобы я явился к нему на обед. После положенных приветствий он преподнес мне много богатых подарков и объявил, что его величество король повелел ему оказывать мне почести и оберегать от всякой опасности; он также должен был предоставить мне возможность пройти по степи вплоть до Каффы. Я всячески поблагодарил его милость и просил исполнить все это. Он сказал мне, что ждет посла из Литвы, который должен идти с дарами к татарскому хану. Поэтому хан высылает навстречу ему двести татар-всадников для сопровождения и безопасности. Так он успокаивал меня, высказывая пожелание, чтобы я дождался упомянутого посла: таким образом у меня будет сопровождающая охрана и безопасное путешествие. Так я и решил поступить.

Далі посол прибув до села (!) Черкас, де зустрів обіцяних татар, і переправився через Дніпро:

Когда мы проходили по лесу, посол через своего переводчика велел сказать мне, что татары решили отвести меня к своему хану; они говорили, что не могут поступить иначе и допустить, чтобы такой, как я, человек (а они это поняли) прошел в Каффу, не будучи представлен их хану. Я почувствовал большое беспокойство, когда услышал такие вещи; я доверительно обратился к переводчику [литовского посла], прося его припомнить то обязательство, которое было дано пану Мартину во исполнение воли польского короля, и пообещал ему саблю. Он проявил желание успокоить меня: вернулся к своему послу, передал ему мои слова, а затем уселся с татарами, начал с ними пить и своими речами уверил их, что я генуэзец; так он уладил дело при помощи 15 дукатов. Однако я, пока не узнал об этом, пережил величайшее волнение.

Утром мы поскакали и ехали так до 24 мая с многочисленными трудностями, даже один день и одну ночь были лишены воды. Затем прибыли к такому месту, где упомянутому послу и татарам надлежало повернуть по пути к хану, который находился в замке по названию Керкер. Посол дал мне одного татарина для сопровождения, который должен был довести меня до Каффы. Я простился с послом, и мы разъехались [Барбаро и Контарини…, с. 212 – 213].

Імені литовського посла Контаріні не назвав, так само як імені хана. О. Скржинська у своєму коментарі до процитованого місця вказала, що хан, до якого татари збирались спровадити Контаріні – це хан Великої Орди Ахмат. Але це – непорозуміння, і з самого тексту досить ясно, що це був правитель Кирк-Ора, тобто кримський хан.

Із Кафи Контаріні виїхав 3 червня 1474 р. і більше подробиць про перебування в Україні не дав.

А де ж напад? У тому-то й річ:

Іще ніде нема нічого,

Ніхто ніде не гомонів…

Оповідання Яна Длугоша

На противагу малому (відносно) нападу татар у попередньому році, великий напад 1474 року наробив скандалу на все королівство і докладно описаний у Длугоша. Наприкінці червня – на початку липня 1474 року король перебував на з’їзді у Петрокові, де було ухвалено війну – ні, не проти татар, боронь боже! – а проти угорського короля Матвія Корвіна.

Король розписав велику мобілізацію всіх сил королівства на 15 серпня до Мстова [на південному заході Польщі, у 96 км на північний захід від Кракова і всього у 12 км на схід від Ченстохови], тому що війна планувалась у Сілезії.

До цього збору король покликав також литовські сили: бояр, дворян і татар [служилих татар, що були оселені біля Вільна з доби Вітовта].

А в цей час Мартин Гаштольд [якого Длугош титулував київським старостою], надсилав королю одного за одним гінців із інформацією про напад татар на землі королівства і Великого князівства Литовського, і цих гінців було п’ятеро. Староста просив допомоги у війську і грошах, обіцяючи особисто відбити цей напад.

Король, як звичайно [! так написав Длугош!], не звернув уваги і не повірив таким грізним новинам. Він не тільки не послав допомоги Гаштольду, але й не попередив землі Поділля і Русі, аби вони тікали чи ховались від татар, і так люди займались звичними роботами (жнивами).

На чолі татар стояв царевич Айдер, син Хаджі-Гірея і брат правлячого на той час хана [ним був Менглі-Гірей, але Длугош цього імені не назвав]. Айдер діяв самовільно, без відома свого хана, і мав лише 7 тисяч погано озброєного війська.

Близько 24 червня [1474 р.] воно вдерлося на землі Поділля й Русі, пустошило довкола Кам’янця, Галича, Глинян, Дунаєва, Гологір та Збаража. Смуга, захоплена нападом, простяглась на 100 миль в довжину і 30 миль в ширину. Татари захопили багато тисяч полонених, і то не тільки селян, але й шляхтичів.

Львівського архієпископа Григорія татари заскочили у його замку в Дунаєві, і Григорій з декількома купцями з бідою там сховались.

Рицар Свинка славно боронив свій замок в Поморянах, маючи тільки шість вояків. Укріплення у Литвинові його власник – Михайло Бучацький – не наважився обороняти, і татари його спалили.

Замок у Збаражі татари здобули і схопили в ньому княгиню [не названу по імені]; князь Іван, довідавшись, що його жінка потрапила в неволю, як Самсон, запалив замок, при цьому втекли два його сини і дві дочки. Молодшого його сина татари були схопили, але один із руських селян, якого вели у полон, зумів забити татарина і визволив княжича (а той татарин був якийсь визначний чоловік, і через його загибель піднявся лемент у татарському таборі).

Польське військо із земель Подільської, Львівської та Белзької було під проводом белзького старости Павла Ясенського та Рафаїла Ярославського, і сила його була значна. Військо йшло аж поза Кам’янець, але татар не наздогнало. Татари сподівались погоні і, не надто покладаючись на свої сили, швидко відступали, убиваючи старих та ослаблених полонених. Шлях був устелений їх трупами, так що сморід від них наводив страх на погоню.

Але всі зусилля поляків були марними, тим більше що литовське військо, що стояло під проводом князя Чорторийського і Мартина Гаштольда, не приєдналось до поляків, а розійшлося по домах.

Литовських панів навіть звинувачували [поляки, ясна річ], що вони вислали руського князя Глинського з дарами до татар і в такий спосіб приготували оте нещастя для земель Русі й Поділля. А коли татари повертались, ці пани показали їм велику прихильність, про що сам хан оголошував публічно.

Як наслідок – Подільська земля майже ціла була спустошена, мало лишилось людей і бидла. Скрізь по цих землях стояв зойк і плач і прокляття на адресу своїх князів і начальників, і слушний гнів доходив до того, що ставилась вимога дати їм іншого князя [Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Ks. 12, 1462-1480. – Warszawa: 2009, – 351].

Отак описаний цей напад у Длугоша. Інших польських чи литовських звісток про цю подію ми не маємо.

Числами позначено: 1 – Глиняни; 2 – Гологори; 3 – Дунаїв; 4 – Поморяни; 5 – Збараж; 6 – Литвинів; 7 – Галич; 8 – Кам’янець-Подільський.

Звістки із Кафи

Деякі подробиці наслідків нападу 1474 року містить звіт кафинського консула Антоніотто Кабелли для керівників генуезького банку св. Георгія, складений 14 – 15 вересня 1474 р.:

Ancora sapien vostre segnorie como de lo meizo de lugio lo imperao mise so frae aidar a caualo cum grande oste per far corsia. la quar cosa fe a induta e requesta de questo signor eminec. lo qualle cotidie lo indueiua a questo, e fe tanto che uno altro fre de lo imperao. nominato mulchania. se parti da lo imperao contra soa vogia con cauali ccxxx circa sussitao da lo segnor. Questa cosa monto me despiaxe e a tuti quelli de caffa. e per questo mandamo nostri ambasciaoi a lo imperao e a lo segnor a ouia che questo corso no se feise. tamen no ne poemo mai otegni nente perche lo segnor era de tuto in tuto disposo de far corsia. vegando lo imperao cosi consenti a la corsa. se parti e a faeto corso in le parte de polonia e a faeto grande preda de bestiami e pezo. che an conduto da teste anime rosesche e de polonia da XVIII in XX milia segondo sona per la piu parte. in lo qua numero e figioli picenini in grande soma. li tenne per ihaui.

Noi iterum mandamo nostri ambasciaoi a lo imperao e a lo segnor a requeri che voresen retegni quelle teste in lo e no vendere a turchi aso che no le feisen renegare, e megio era le tenise in lo paise asoche quelli a chi aspettan le poise recata, ne auemo asae bonna reposta, tamen credo pur che de elle ne abia venduo bonna parte, persoche de chi insi certi turchi chi venden i soi peiui e merse a megior merchato che non era lo corso per meterse in denari ezen a far inhieta de queste teste, se le an acatae como credo, le an caregae e menae via per altri lochi che per caffa. credo le abian caregate in le parte de la calamita e de le carcheniehe a le sarinne. no amo poduto tanto auiar che elli an faeto a lor modo.

Noi ancora famo questo vorentera persoche apreso lo imperao era doi ambasaoi. uno de mosco e laltro de re de polonia e de la tiffania. se son trouae a pe de lo imperao quando loste e retornao con la preda, e asoche intendesen noi esser marcontenti. subito mandamo nostri ambasiaoi a lo imperao como e dito de sopra. li quae auen parlamento cum li diti ambasciaoi asoche intendesen che nostra vogia e intention era che a elli non fose faeto dano. e che voreimo semper mantegni lo amore e la bonna paxe che aueiua lo so re con noi e noi con elio. e di questo restam tuti doi quelli ambasiaoi contenti de noi. se son partii e andaeti a caza soa secondo che sento [Codice diplomatico delle colonie tauro-liguri durante la signoria dell'Ufficio di S. Giorgio (MCCCCLIII-MCCCCLXXV) ordinato ed illustrato dal socio p. Amedeo Vigna. – Atti della Società Ligure di Storia Patria, 1879, , № 1104, p. 122].

Нехай також знають ваші мосці, що у місяці липні імператор послав свого брата Айдера на конях з великим загоном, щоб здійснити похід, що було зроблено за підбуренням та на вимогу цього пана Емінека, який щодня навіював йому це, і сталося так, що інший брат імператора на ім’я Мульхан, відокремився від імператора проти його волі, маючи 230 коней, за підбурюванням цього пана. Ця справа викликала велике занепокоєння у всіх у Кафі, і через це ми відправили нашого посла до імператора і до пана [Емінека], з тим, щоб цього походу не робили.

Однак, ми виявилися не у змозі досягти цього, оскільки пан [Емінек] був цілком і повністю схильний здійснити похід і налаштовував імператора на речі, сприятливі походу. І він [Айдер] відправився здійснити похід до польських країв і захопив величезну здобич із худоби та краму, і привів людських голів руських і польських від 18 до 20 тисяч, за повідомленнями багатьох. І в їхньому числі велику кількість складали малі діти, яких вважали некорисними.

Ми знов послали наших послів до імператора і до пана [Емінека] з вимогою, щоб вони наказали утримати в себе цих людей і не продавати туркові, щоб вони не зрадили вірі, і найкраще було б, якщо б вони мали у тій країні родичів, від яких можна було б чекати, що вони внесуть викуп. Ми не маємо доброї відповіді, проте вважаємо, що добру частину з них не продадуть, тому що про це кажуть деякі турки, які продають, і є тими, хто торгує на головному ринку, що не шлях отримати гроші – заволодіти цими головами, і згодні в цьому, як і вважають, що їх завантажили і вивезли через інші місцевості, а не через Кафу. Вважають, що їх вантажили в районі Каламіти та Керкінітіди (Carcheniehe) на саринну. Не мав змоги дізнатися, чи це було зроблено у такий спосіб.

Ми також почули, що саме через цей намір імператор затримав двох послів, одного московського, а іншого – з королівства Польського і Литовського, бо вони знаходились у країні імператора, коли той [Айдер] повернувся із здобиччю, і через це намагалися висловити незадоволення. Ми негайно вислали наших послів до імператора, як зазначено вище, й ті мали нараду із згаданими послами, і через це намагалися, щоб наші бажання та намір не завдали їм будь-якої шкоди, і що ми бажаємо завжди підтримувати любов і добрий мир, який вони мали з нами й ми з ними. І від цього залишилися обидва ті посли задоволені нами, і вони відправилися і пішли до себе згідно з тим, що ми почули. [Переклад В. Талаха.]

На думку В. Талаха, документ складено середньовічною лігурійською мовою, яка ближча до окситанської (провансальської), аніж до тосканського діалекту. Не заперечуючи його фахового висновку, мушу зауважити, що мої спроби розбирати цей текст за допомогою (словника, котрий знає 4200 різних мов, включаючи лігурійську) показали, що далеко не всі слова можна знайти в лігурійській мові, деякі мають точні відповідники у неаполітанській та венеціанській мовах; натомість я не знайшов жодного точного відповідника в окситанській мові, котра теж є у Wiktionary.

Ім’я Мульхан (mulchania) В. Гулевич передає як Милькоман і подає згадки про нього з московського дипломатичного листування [Гулевич В. : Крым в 1399–1502 гг. – Казань: 2018 г., с. 238 – 239], зрештою, дуже скупі.

Слово sarinne, судячи з контексту, має означати який вид судна, але пояснень його знайти не вдалося. Каламіта документа – це сучасний Інкерман; ця назва добре відома з портоланів 14 – 15 ст. і її ототожнення сумнівів не викликає. Натомість назви Carcheniehe портолани не знають взагалі, місце сучасної Євпаторії на ранніх картах (14 ст.) зветься переважно crichiniti, а на пізніх (15 – 16 ст.), в тому числі сучасних звіту Кабелли – переважно trinici [Гордеев А. Ю., Терещенко А. А. Топонимия побережья Чёрного и Азовского морей на картах-портоланах XIV-XVII веков. – К.: 2017 г., , с. 141 – 158]. Чи справді всі ці назви походять від старосвітської Керкінітіди і стосуються території сучасної Євпаторії – я зараз розбирати не можу, залишаю тлумачення В. Талаха як робочу гіпотезу.

Пізніше, 10 лютого 1475 р. Оберто Скварчіафіко писав із Кафи до керівників банку св. Георгія, зокрема, так:

[…] dominum eminech […] Quia propter ejus scelera nunquam [numquam] auderet ire in magno lordo tartarorum. neque in velachia ubi stetit multos per annos captiuus [captivus]. minusque in partibus rossie. quia estate preterita in illis partibus cursitauit contra voluntatem domini imperatoris nostri. ubi commisit ingentes predas [prede] hominum et animarum. bestiaminumque [Codice…, t. VII/2, № 1117, p. 195].

[…] пан Емінек […] Оскільки через його злочини ніколи не насмілився би йти до великої татарської орди, ані до Валахії, де перебував багато років як полонений, ще менше до Русі, оскільки минулого літа у цю землю (вдерся?) проти волі нашого пана імператора, де заподіяв надзвичайні жертви в людях і душах, в худобі.

Нарешті в інструкції керівників банку св. Георгія для консула Кафи з 4 березня 1475 р. написано:

Molesta fuit nobis preda. ut scribitis. facta tot personarum per schitas seu tartaros in terris domini regis polonie. placuitque nobis quod presentibus legatis ipsius domini regis apud dominum imperatorem tartarorum. omnem operam possibilem fieri feceritis pro fauore ipsorum captiuorum [Codice…, t. VII/2, № 1121, p. 211].

Завдали клопоту нам жертви, як писали, завдані так багатьом людям скіфами або татарами у землях пана польського короля; також приємна нам кожна можлива дія теперішніх послів того пана короля до пана татарського імператора, яка робиться або буде зроблена на користь отих полонених.

Оце стільки «стурбованості» викликав татарський напад у Кафі, і стільки «занепокоєності» показала Генуя у відповідь.

Аналіз джерельних звісток

Подробиці, подані Длугошем, загалом не викликають сумнівів:

– справді був у цей час київським воєводою, а що його названо старостою, то можна думати, що Длугош не дуже орієнтувався в литовській титулатурі;

– справді був сином Хаджі-Гірея, і був відомий у 1456 – 1487 роках;

– справді був львівським архієпископом в 1451 – 1477 роках, і справді належав до його володінь;

– про власника Яна Свинку відомо, що в 1461 р. він був львівським підстолієм, в 1462 – 1471 рр. – теребовельським старостою, а в 1463 – 1476 рр. – львівським хорунжим [див. примітку до цитованого видання Длугоша], тобто людиною хоч і не високого рангу, але помітною у Львівській землі;

– про село Литвинів як власність роду Бучацьких я уже згадував; Михайло Бучацький, згаданий тут – це син Теодорика Бучацького;

– нещасного власника Збаража князя Івана серед не видно. Ю. Вольф вказав першим із Збаразьких князя Василя († 1463 р.) і далі трьох його синів – Василя 2-го, котрий, на його думку, і загинув у цьому нападі, Семена († 1480 р.) та Солтана († 1472 р.) [Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca 14 w. – Warszawa: 1895, s. 619]. Все це добре, тільки що Василь – то не Іван.

Інакше думає сучасний польський генеалог Ю. Тенговський [Tęgowski J. Pochodzenie kniaziów Iwana i Fiodora Nieświckich. – Genealogia. Studia i materiały historyczne, 1996, t. 7, s. 125 – 135]. Цієї статті немає у безкоштовному доступі, а платити за неї я ніколи не збирався. Судячи з анотації, на роль «нашого» князя Івана пропонується князь Іван Несвіцький, відомий у 1438 – 1467 рр. як власник отриманого за жінкою селе (нині Старосамбірського району Львівської області) [Wolff J. op. cit., s. 276]. І це теж дуже добре, тільки, 1, цей Іван зникає із джерел задовго до 1474 року; 2, не видно, щоб він володів Збаражем.

Думаю, що в цьому місці Длугош подав помилкові дані, але я більше вірю географічній назві Збараж, ніж імені князя, бо – повторюся – князі з Великого князівства Литовського були Длугошу мало відомі.

Доля князя Івана описана у Длугоша евфемістично – «як Самсон», і з цього міркують, що він загинув. Але інші польські хроністи вичитали у Длугоща щось інше. Наприклад, у хроніці Йоахіма Бельського (1597 р.) стоїть:

Здобули [татари] і Збараж, де перебував князь Іван, узяли в неволю його жінку і наймолодшого сина, а батько з двома синами й дочками ледве врятувався, пробившись крізь неприятелів і запаливши замок [Kronika polska Marcina Bielskiego. – Sanok : K. Pollak, 1856, ; мені уже доводилось пояснювати, що назва видання 1856 р. помилкова і там надрукована хроніка Йоахіма, а не Мартина Бельського].

В цілому оповідання Й. Бельського про цей напад (очікувано) є скороченою переробкою Длугоша, і попри те, що Бельський добре знав латину, він розійшовся із сучасними перекладачами Длугоша до такої міри, що представив деякі подробиці просто протилежно Длугошу. Це я розповідаю до того, що всі пізні переробки ранніх історичних творів треба звіряти з першоджерелами, а не говорити: «У давній хроніці так написано».

– Павла Ясенського та Рафаїла Ярославського ми вже бачили вище у подіях 1469 року, і щодо них сумнівів не виникає;

– згадку про князя Чорторийського Ю. Вольф прив’язував до князя Михайла Васильовича Чорторийського [Wolff J. op. cit., s. 23], відомого нам із брацлавської пригоди 1463 р., і так може бути, бо його маєтки знаходились на Волині; але на той час був ще живим і його брат Олександр, власник Логойська біля Мінська. Тому з певністю сказати, про кого саме йдеться і які саме литовські сили були змобілізовані, не вдається. Якщо це справді був Михайло, то він міг командувати хіба волинським військом (ніяк не брацлавським!);

– згадку про «руського князя Глинського» прив’язують до князя Богдана Федоровича Глинського [див. коментар до цитованого видання Длугоша], але він відомий у 1495 – 1512 рр. [Wolff J. op. cit., s. 87], тобто на покоління пізніше, ніж наші діячі. Сам Вольф думав, що це князь Іван Борисович Глинський, відомий у 1474 – 1498 рр. Із документів Литовської метрики, на той час не опублікованих, видно, що він був послом до татар в 1474 та 1479 – 1480 рр. [Wolff J. op. cit., s. 87]. Документи про посольство 1479 – 1480 рр. опубліковано [Pułaski K. , chanem tatarów perekopskich. – Warszawa: 1881, № 7 – 9, s. 203 – 205]; в документі № 7 він названий Глинським, а в №№ 8 – 9 – князем Іваном. Ця остання думка мені подобається більше, але знову видно слабку обізнаність Длугоша з представниками литовської знаті.

В цілому три згадки князів у цьому оповіданні Длугоша більше завдають клопоту дослідникам, ніж прояснюють біографії цих діячів.

Намагання представників Геную запобігти продажу полонених туркам перегукується із ранішим описом кафинського ринку рабів:

Християни мають від папи буллу, яка уповноважує їх купувати та утримувати в неволі християн інших націй, аби ті не потрапили до рук маврів і не зреклися [християнської] віри [Галенко О. Крим у 1438 р.: подорожні нотатки Перо Тафура. – Україна в минулому, 1996 р., т. 8, ].

Чи справді існувала така булла (у вигляді одиничного конкретного письмового документу) – сучасні історики підтвердити не можуть, але можна припускати, що подібні думки були поширені серед католиків.

Реконструкція ходу подій

В цілому події нападу 1474 р. можна реконструювати так.

У травні 1474 р. Амвросій Контаріні проїхав із Києва до Кафи, більшу частину шляху – разом з литовським послом до татарського хана князем Глинським (якого з деякою імовірністю можна вважати Іваном Борисовичем Глинським). Ані в Києві, ані по дорозі Контаріні не отримав ніяких звісток про підготовку походу.

З яким дорученням їхав литовський посол до хана – ми не знаємо. Твердження Длугоша, що посол мав підбурити татар напасти на землі, підвладні Польщі – злобна вигадка, котра, можливо, мала кредит у польських урядових колах, але не мала реальної основи. Зрештою, недовіра до литовців і підозри у їх ворожих щодо Польщі намірах проходять червоною ниткою через весь твір Длугоша, і навіть в даному випадку звичайні дари, які посол давав хану, перетворились на «речовий доказ» зради.

Так чи інакше, спрямування посла до Криму показувало, що литовський уряд навесні 1474 року зовсім не сподівався ніяких неприємностей з того боку.

В Кирк-Орі Глинський отримав відомості, що готується напад, і він зробив усе, що може зробити дипломатична розвідка – повідомив пограничного воєводу (Гаштовта в Києві) та мабуть і свій уряд про війну, котра насувалась. (Зауважимо в дужках: про те, щоб інформувати литовських урядовців на Побожжі, ніде не йдеться. Можна думати, їх просто не було.)

Менглі-Гірей, зі свого боку, вжив заходів, щоб перешкодити витоку важливої інформації, і заарештував посла (як писав Кабелла). Однак уже десь в середині червня Гаштовт дізнався про загрозу і повідомив короля Казимира, котрий перебував у Петрокові (це 765 км на захід від Києва). Я думаю, що дата 24 червня, котру навів Длугош, означає не початок нападу, а першу (із п’яти) звістку про його загрозу.

Гаштовт, можна думати, теж зробив усе що міг – підняв тривогу перед королем і змобілізував місцевий воєнний люд.

А що ж король вчинив у відповідь на наполегливі попередження Гаштовта? – Нічого не зробив. Вище, міркуючи про теорію степової сторожі, я зауважив: щоб система раннього попередження про напад спрацювала, необхідно, щоб начальник (в нашому випадку – король) надав цьому повідомленню високий пріорітет.

В нашому конкретному випадку король ігнорував повідомлення цілковито – не тільки не послав військо, але навіть не попередив про загрозу. Мимоволі пригадується класичне:

Ох уж этот петушок!

Спрятал бы его в мешок!

Проте з іншого боку, якщо ти король і зібрався воювати у Сілезії – то воюй і не відволікайся на інші театри (простою мовою, сілезькому театру надано найвищий пріорітет). Навіть розсилання попередження – не знати, чи принесло би яку користь, але безсумнівно зірвало би мобілізацію загрожених воєводств і Великого князівства Литовського на сілезьку війну. Отакий непростий вибір стояв перед королем, і він віддав перевагу Сілезії.

З третього боку, татарська диверсія проти руських земель була би вигідна угорському королю Матвію Корвіну, проти якого зібрався Казимир. В даному конкретному випадку ми не маємо ніякого натяку на те, що угорський уряд робив якісь заходи в цьому напрямку, але в подальшій історії східної Європи відомо немало випадків організації таких диверсій.

З четвертого боку, якісь польські і литовські сили таки були спрямовані проти татарського походу, але ці заходи були запізнілими, і татар ані поляки, ані литовці так і не побачили – тільки трагічний слід їх відступу, устелений тілами загиблих бранців.

З татарського боку провідником походу був царевич Айдер, про якого згадав Длугош. Скварчіафіко додав, що з ним разом діяв князь Емінек (очільник роду Ширин). Але зі звіту Кабелли виходить, що Емінек участі в поході не брав, а перебував у Криму. Длугош і Скварчіафіко згідно говорять, що татарські командири діяли всупереч волі хана – і в цьому знову розходяться із Кабеллою, котрий зазначив, що хан пристав на думку Емінека (здійснити похід), а не на думку кафинського посла (не робити цього). Зазначені суперечності показують, що автори не мали гарних джерел інформації, до того ж настрої татарської верхівки швидко змінювались, і той, хто вчора був «проти», сьогодні міг бути уже «за». Видно, що хан зробив свій внесок у загальний успіх, заарештувавши литовського посла, і тим показавши свою ворожість до Казимира.

Я думаю, що хан волів погодитись на такий похід, ніж очікувати, поки Айдер організує змову і скине його з ханства. До того ж напад на руські землі обіцяв учасникам значний і цілком безпечний дохід:

Живо! Живо! Живо! Живо!

Там предвидится пожива!

Все мы сможем подкормиться,

Будем, будем торопиться!

Джерела для даного походу не згадують, чи отримав хан якусь частину здобичі, але в пізніші часи хани її таки отримували, і може бути, що згадане Кабеллою незадоволення хана стосувалось саме розподілу здобичі.

Також слід відзначити, що у зв’язку з цим походом ми сперше бачимо якісь натяки на внутрішній механізм Кримського ханства. Пояснення ханів, що напад його татар на ту чи іншу країну стався без згоди правителя, стало постійною темою кримської дипломатії і – на відміну від сучасних гібридних війн – я думаю, відбивало до певної міри реальний стан речей. Хан справді не мав стільки влади, щоб повністю керувати діями своїх князів і мурз і мусив миритися з тим, що вони часто діяли на власний розсуд.

Айдер вирушив у похід в липні, а в середині вересня кафинський консул уже писав про розпродаж здобутих полонених. Тут виникає певна хронологічна проблема – як це татари зуміли за два місяці пройти від Кирк-Ора до околиць Львова (а це десь 1000 км) і повернутись назад із полоном (а це однозначно повільний рух).

Територія, охоплена нападом, була досить значною. Обчислення Длугоша (100 миль = 700 км в довжину і 30 миль = 210 км в ширину, площа 147 000 кв. км) надзвичайно перебільшені. Відраховуючи від Глинян 700 км, ми потрапляємо у Херсон на нижньому Дніпрі, а відраховуючи 210 км від Могилева-Подільського, потрапляємо у Житомир.

Пункти, названі у Длугоша, утворюють ромб із довгою віссю (200 км) від Глинян на північному заході до Кам’янця-Подільського на південному сході й короткою віссю (100 км) від Галича на південному заході до Збаража на північному сході. Площа цього ромба – 9500 кв. км (у 15 разів менша, ніж у Длугоша). На такій великій території справді можна було захопити багато тисяч полону, і Кабелла, як бачили, обчислював його на 18 – 20 тисяч душ.

Зона нападу займала південно-західний кут Подільського воєводства і східну смугу Руського воєводства. Лише невелика частина цієї території (відзначена Збаражем) належала до Волині у складі Великого князівства Литовського. Співставляючи її із зоною нападу 1469 року, не можна не помітити, що в 1474 році татари грасували південніше. Можливо, це свідчить про свідоме стратегічне планування: нема пощо вдруге йти грабувати ті землі, котрі нещодавно ми вже грабували, треба обрати іншу територію. Чи справді таке планування мало місце, чи ні – можна буде говорити, зібравши більше фактів.

Також під час цього нападу ми бачимо не тільки замки, захоплені татарами (це вже бувало і раніше), але також замки, з яких оборонці втекли при наближенні татар, і замки, які зуміли відбитися від нападників. Оце вперше бачимо, що й від замків може бути якась користь.

Коли татари допровадили свій полон до Криму, виникло запитання, що з ним робити. Генуезці були зіритовані і висловили своє занепокоєння. Чи справді причиною занепокоєння була велика кількість полонених, чи справді ту щось важило, що їх скуплять турки (ну, а хто ж окрім них?) і навернуть в іслам? Можливо, справа стояла простіше і генуезці боялись надмірного посилення князя Емінека (та мабуть і Айдера).

Занепокоєння вилилось в економічні санкції у вигляді перепон для продажу полонених у Кафі, і як то завжди буває, проти «санкцій» виступає «імпортозаміщення». В нашому конкретному випадку, коли лихі європейськи католики ввели санкції, татарам допомогли добрі православні християни константинопольського патріархату із князівства Феодоро. Вони дозволили продати своїх одновірців туркам через свій порт Каламіту (Інкерман). Православна віра має бути на першому плані, але тридцять срібних монет – це завжди тридцять срібних монет, хіба ні?

Щоправда, це був останній випадок, коли феодоритам удалось щось заробити на біді руських земель. Наступного (1475) року ті самі турки, котрі купували у них рабів, прийшли в Крим з військом і завоювали князівство Феодоро. Переможцям дістались не тільки ті тридцять срібних монет, загорьованих на тяжкій праці продажу невільників, але й самі «бенефіціари», яких турки обернули у своїх рабів. Заодно турки завоювали й Кафу, і від того часу уже не стало кому запроваджувати економічні санкції проти работоргівлі. Зайві посередники між ловцями живих перлин (татарами) і споживачами цього товару (турками) були усунені.