Історіографія

Микола Жарких

Мацей Стрийковський (1582 р.)

Я зовсім не планував починати свій огляд з прадідівських часів, маючи намір обмежитись літературою останні 30 – 40 років, але обставини виявились сильнішими за мене…

… Ну, хто ж не знає Мацея Стрийковського (1547 – 1586..1593) – польського поляка католицької віри й латинського обряду, каноніка у Медниках і палкого патріота Литви? В 1582 р. він надрукував свій головний твір «Kronika Polska, Litewska, Żmudzka i wszystkiej Rusi» і в ній серед інших подій дав опис битви під Вишнівцем в 1512 році. А чого б він не мав такого опису подати? Цікаве ж у тому, що опис дано польськими силабічними чотиривіршами [Stryjkowski M. Kronika polska, litewska, żmódzka i wszystkiej Rusi. – Warszawa: 1846, t. 2, s. 365 – 371]. А чому б йому і не звіршувати цей епізод, коли він умів віршувати і подав немало інших віршів (поем) у своїй хроніці?

Далі український поет і перекладач Вадим Пепа переклав цю поему українською мовою. Знову таки – а чому б йому й не перекласти, якщо він це вміє? Цікаве наступає далі. Цей переклад під назвою «Про вибиття татар перекопських під Вишневцем року 1512» був надрукований [Українська поезія 16 ст.: антологія. – К.: Рад.письменник, 1987 р., с. 63 – 71]… як анонімний твір! У примітці на с. 278 чесно зазначено, що текст узято із названого вище видання Стрийковського. З якого дива він – анонімний? Ну, це все одно що сказати: маємо анонімну поему «Гайдамаки» – вона тільки надрукована у складі «Кобзаря» Тараса Шевченка, а хто її написав – невідомо.

До слів «під Білками татар знищив осоружних» подано пояснення, що Білки – це Бельци в сучасній Молдавії. Дурниця, звісно, але байдуже, з ким не буває?

А далі вийшло ще цікавіше. Цей переклад «анонімної» поеми було передруковано [Українські гуманісти епохи Відродження XV – XVIII ст. – К.: Наукова думка, Основи, 1995 р., т. 2, с. 5 – 10, прим. на с. 352] – і там у примітці вже ніякої згадки про Стрийковського нема, є тільки вказівка, що текст узято з видання 1987 року.

(Зауважу в дужках, що ані сам Стрийковський, ані його поема не мають ніякого стосунку до української поезії, котра ледве почала виникати наприкінці 16 ст. Поема тільки розповідає про подію, яка сталась на території сучасної України. Давайте зарахуємо поему Івана Франка «Цар і аскет» до індійської літератури, оскільки в ній говориться про Індію, а поему Лесі Українки «Роберт Брюс» – до шотландської, бо в ній говориться про Шотландію. Добре так буде?)

Але все це – приказка. Власне казку надрукував у 2009 році високовчений професор Київського університету імені Тараса Шевченка Василь Іринархович Ульяновський. Він скористався виданням 1995 року і написав:

Коронний канцлер Криштоф Шидловецький доручив королівському секретарю Анджею Кжичецькому написати героїчну поему про цю подію та її головних діячів – Острозького і Каменецького. Така поема-панегірик “Про вибиття татар перекопських під Вишневцем року 1512-го” справді була складена й поширена [Українські гуманісти епохи Відродження. – Ч. 2. – К., 1995. – С. 5-10 (переклад В. Пепи).].

Фактологічно вона повторює інформацію хроністів Ваповського та Бельського, звідси зрозуміло, що поема створювалася далеко після цієї події, й, звісно, після смерті К.І. Острозького (названий “славним і світлої пам’яті князем”).

Звичайно, як поетичний твір, текст мав численні гіперболізації та фактологічні неточності. Тут говорилося про 25 тис. татар (як у Бельського) на чолі з самим Менглі-Гіреєм. Скоромовкою автор вказував, що першу битву під Білками і перемогу над татарами здобув спочатку гетьман польний Станіслав – прізвище його не вказано, і це прикметно, оскільки насправді це був Микола Каменецький – його автор таки назвав далі […]

Поема закінчувалася прозовою авторською післямовою, цілком присвяченою звитязі К.І. Острозького, який “найвищу винагороду в звитяжстві мав, де за його розмислом і під його проводом для всіх той визначний тріумф до завершення щасливого пан Бог привів” [УКО, с. 43 – 45].

Мимоволі пригадується дуже старий анекдот, коли Сара запитує Абрама: «Що таке стратостат?» Абрам відповідає: «По-перше, не стратостат, а статосрат, а по-друге, це державна таємниця».

Не був Шидловецький коронним канцлером в 1512 році, тільки підканцлером. Не доручав Шидловецький писати ніяких поем. Не було ніякого «королівського секретаря Анджея Кжичецького» – був собі Андрій Крицький, секретар королеви Барбари (а зовсім не короля). Не писав Крицький поеми про вибиття татар, тільки панегірик, в якому не згадано Вишнівець, не кажучи вже про таку дрібноту як князь Острозький. Не брав Кам’янецький участі в бою на Білці, там командував С. Лянцкоронський. Все це є «державною таємницею» для шановного професора.

Далі, хроніка Мартина Бельського [Kronika wszystkiego świata. – 1551, l. 270 v. – 271 v.] при викладі подій 1512 року переповідає не кого іншого як Деція (там маємо і кам’янецького старосту Станіслава Лянцкоронського, який побив татар на Білці, і перехід до опису нових польських звичаїв після закінчення розповіді про битву – точно як у Деція).

Заглиблюватись у питання – чи скористався Стрийковський твором Деція у викладі Бельського, чи напряму – я не збираюсь. Натомість у поемі Стрийковського не видно ніяких слідів твору Ваповського, котрий (нагадаю, хто забув) не був свого часу надрукований і не був відомий Стрийковському.

Далі, довірившись поетичному перекладу В. Пепи («Аж під Білки вже було підійшли загони, / Коли гетьман польний там став на оборону») і не здогадуючись, що читає текст Стрийковського, В. У. не зазирнув до видання 1846 р., де сказано інакше: «A gdy już aż pod Bielkę puścili zagony / Wnet Landskoronski polny hetman doświadczony…» Отже, прізвище Лянцкоронського випало тільки у перекладі, а у Стрийковського воно зазначене. Виходить, В. У. проаналізував поему кінця 20 ст., прийнявши її за витвір міфічної «української поезії 16 ст.». Такий от маємо статосрат.

Якщо вже зайшла мова про саму поему Стрийковського, то треба підкреслити: все, що у поемі не збігається із Децієм, є витвором фантазії Стрийковського. Зокрема: участь Менглі-Гірея в поході, 700 побитих на Білці татар, титул «польного гетьмана» С. Лянцкоронського (про який ані він сам, ані жоден його сучасник не знав), 3000 литви під проводом Острозького, його довга (9 строф) промова до війська, згадка про уланів та мурз у татар, згадка про роти (підрозділи), бубни, труби та рушниці у литовців та поляків – все плоди фантазії Стрийковського, як і багато іншого. Стрийковський порівнював Острозького із Гектором, Кам’янецького – із Ганібалом (зауважу, що їх обох було побито, і тільки щодо Острозького порівняння слушне).

Найголовніше – Стрийковський фальсифікував історію, всіляко підкреслюючи роль любого йому К. І. Острозького, котра з погляду сучасників не була такою значною. Стрийковський думав, що такими брехнями він підносить авторитет Литви, Великого князівства Литовського.

Станіслав Гербст (1948 р.)

Herbst S. Najazd tatarski 1512 r. – Przegląd historyczny, 1948, t. 37, No. 2, s. 218 – 226.

Хоча стаття була опублікована за 8 років до мого народження, обминати її не випадає, бо це була перша спеціальна стаття про битву 1512 року. Не збираюсь її переповідати, бо кожен зацікавлений і сам може її прочитати; зроблю тільки кілька зауважень.

С. Г. використав дані люстрації 1515 р. про знищені татарами села [s. 221]. Це безперечно дуже цікавий і перспективний напрямок досліджень, але я зараз не маю наміру ним рухатись.

С. Г. використав дані з архіву військового скарбу (Akta Skarb.-Wojsk.), котрі містять дуже детальні, з точністю до однієї людини, відомості про склад підрозділів. Здається, ці документи досі не опубліковані, а наведення видобутих з них чисел дає мало поживи для подальшої роботи. І в цьому напрямку дослідження нашої теми можна поглибити.

С. Г. цілком слушно відзначив, що напад татар не був раптовим на оперативному рівні, накази про мобілізацію король віддав раніше, і треба було тільки пришвидшити їх виконання [s. 222]. Але чому накази були віддані раніше, коли прямої близької загрози ще не було – С. Г. не пояснив, про наступальний план не говорив.

Картосхема на с. 223 показує, що під Лопушним С. Г. слушно розумів Лопушне-Збаразьке, хоча й не пояснив – чому з двох Лопушних він обрав це. Воєнне мистецтво поляків і литовців у цій битві С. Г. оцінив як не надто високе, але відзначив, що вона була школою полководців, це проявилося уже в 1514 р. [s. 226].

Отже, в цілому стаття подає вірний опис самої битви, без ширшого контексту політичних подій. Природно, що наступні дослідники охоче на неї посилались і не добачали в ній ніяких ганджів. А між тим деякі недоліки є.

Чисельність татарського війська в 25, 20 і навіть 10 тисяч С. Г. вважав перебільшеною, яка «перевищувала практичну мобілізаційну можливість Криму» [s. 220]. Чи справді так? Звідки відома ота «мобілізаційна спроможність»? І сучасники битви, коли писали (без жодних чисел), що чисельність татар значно перевищувала об’єднане польсько-литовське військо, мабуть знали, що говорили.

С. Г. довіряв звістці, що більшість татар вирушила в похід пішки (у мене Л-19) і пояснював це тим, що за зиму, проведену в степу, татари втратили більшість коней [s. 220]. Справді? Кочове господарство у степах, зокрема й у степах України, різні народи провадили з 2 тис. до н. е., з бронзового віку – і за цей час так і не навчились годувати коней під час зими?

С. Г. зазначив, що татари рушили Чорним шляхом наприкінці березня і уже 7 квітня, пройшовши 800 км, заклали табір біля Буська [s. 220]. Виходить, переважно піші татари за 10 чи 15 днів пробігли 800 км, долаючи по 60 – 80 км на день?

С. Г. не зміг уникнути спокуси послатись на «дані» Стрийковського, що під Білкою було побито 700 татар, написав тільки «нібито було побито». Білку він вважав селом на південь від Перемишлян [s. 222] – помилково, на мою думку. Так само із Стрийковського (отже, помилково) заскочив до литовського війська Юрій Радзивіл [s. 222]. Про його участь у битві 1512 року ніхто із сучасників не знав, але Стрийковський хотів зробити приємність могутнім у його часі магнатам і додати до їх дійсних заслуг ще й фальшиву.

Василь Ульяновський (2009 р.)

Уже згаданий професор Ульяновський торкнувся битви під Вишнівцем у своїй книзі про князя К. І. Острозького [УКО, с. 41 – 43]. Природно, що автора не так цікавила сама битва, як роль його героя в ній:

Похід наступного, 1512 р. приніс Острозькому нову гучну славу як вдома, так і серед ворогів. Опис цієї виправи потрапив до Хронік Мартіна Бельського і Бернара Ваповського та “Літопису Рачинського” […] Зведене польсько-литовське військо на чолі з К.І. Острозьким, Миколою Каменецьким (коронний гетьман) та Станіславом Лянцкоронським (очолив посполите рушення) […] Королівський секретар Йодок Людвіг Деціуш у своїй книзі 1517-1521 р. про Жигимонта І, а за ним пізніше хроніст Мартін Бельський повідомляли, що першим розпочали битву з татарами староста кам’янецький Станіслав Лянцкоронський…

Серед яких таких ворогів здобув славу Острозький? Звідки видно, що Лянцкоронський очолював посполите рушення? Із С. Гербста? І немає в Деція такого, що Лянцкоронський почав битву. Словом, маємо в книзі не дуже точний виклад перебігу битви, без ширшого погляду на цю подію.

Іван Тимів (2014 р.)

Я по натурі – оптиміст, і на кожне зауваження, що «вже гірше бути не може» – заспокійливо кажу: «Може бути, може». От і після читання Ульяновського, відкривши статтю І. Т. [Іван Тимів Битва князя Костянтина Острозького з татарами під Вишневцем у 1512 р. – Воєнна історія, 2014 р., № 5-6 (77-78). – 23 ненумеровані сторінки], я собі сказав: «Так, справді може».

Мої любі, не було ніякої «Битви князя Костянтина Острозького з татарами під Вишневцем у 1512 р.» Була «Битва об’єднаного польсько-литовського війська під загальним командуванням Миколая Кам’янецького і за участі князя Костянтина Острозького з татарами під Вишневцем у 1512 р.»

Далі в статті йде епіграф: «В лопушанськім полі, де битва відбулася, / Так земля поганською кровію впилася […] Про вибиття татар перекопських… Андрій Крицький, секретар короля Сигізмунда І». Ну, звичайно, не Крицький, а Стрийковський, звичайно, переклад В. Пепи. У І. Т. навіть покращення зроблено проти Ульяновського: не Кшичецький, а Крицький.

Далі йде анотація українською мовою: «На підставі історичних та історіографічних джерел розкрито…» Мої любі, не буває ніяких «історіографічних джерел» (за тим рідкісним нещасним випадком, коли треба написати чисто історіографічну статтю). Мабуть, це має означати немодний нині вираз «компіляція з попередніх статей».

Далі йде анотація англійською мовою (ну, точніше, такою мовою, яку автор і журнал уважають за англійську): «near Vushnevetz in 1512… historicographical sources» (спеціально шукав у Google слово historicographical – і, звичайно, знайшов. На почесному четвертому місці у видачі стоїть розглядувана стаття, а перші три позиції зайняті іншими українськими дисертаціями / статтями, так само безграмотними).

Далі читаємо, що «ключова роль у ній [ну, битві] належала українському князеві й литовському гетьману Костянтину Івановичу Острозькому [… який] мав уже певний бойовий досвід боротьби з татарами […] під час оборони Києва 1491 р. та під час боїв з ордою під Брацлавом, Кременцем і Полонним». Із них у битві під Полонним літопис назвав одного тільки князя Михайла Острозького [ПСРЛ 35, с. 124] (Михайла, мою любі, а не Костянтина!), всі інші епізоди – чиста вигадка (може й не самого І. Т., а якогось «історіографічного джерела»).

Далі читаємо: «Польські джерела повідомляють, що наїзд Менглі Гірея на українські землі розпочався навесні 1512 р.» Мою любі, як вам це подобається? Мені – дуже подобається, я ж казав «може бути гірше» – от і маєте. І. Т. при цьому цитує М. Бельського (не здогадуючись, що він повторює Ю. Деція), але ані у Деція, ніже у Бельського немає Менглі-Гірея. І далі підкріплює це хронікою Ф. Софоновича, який запозичив опис битви коли не з Деція, то з Бельського (але і в нього немає Менглі-Гірея!).

І далі в статті чергуються власні вигадки автора із запозиченнями давніших фантазій, і все це супроводжується морем помикол анбору – аж соромно за «Військо України», в якому, виходить, немає ані одного хоча б відносно грамотного чоловіка. Текст рясніє дефісами, поставленими не на місці. Мабуть, намагалися зробити переноси слів, але не вийшло. При спробі копіювати текст із зазначеного файлу PDF він вставляється як пробіли. Це, мабуть, якийсь спеціальний воєнний PDF, я не вмію такі файли робити.

«Пустейший человек, из самых бестолковых».

Інші роботи

Ні в якому разі не читайте статті у Вікіпедії про битву під Вишнівцем. Станом на 18 серпня 2025 року там – що не слово, то помилка. Хіба би вікіпедісти колись прочитали би оцю мою статтю і щось поправили. Але надії на це я не маю жодної. (Ой! У польській Вікіпедії втрати об’єднаного війська взагалі оцінені на 1000 (одну! тисячу!). До такого навіть наша Вікіпедія не дійшла.)

Не читайте також статті Д. В. Журавльова «Битва під Лопушним (Вишневцем)» (дати публікації не зазначено). Там теж що не слово – то й помилка або фантазія.

Також слід знати, що від ловця і звір тікає. Буквально цими днями побачив, що вийшла книга Андрія Галушки «Боротьба з наїздами кримських татар на початку XVІ століття та битва під Лопушним 1512 року». Хоча вона надрукована в 2025 р., видавництво устигло її уцінити з 990 до 720 грн. Ну, я не маю наміру її купувати ні за 990, ні за 720 грн. Хіба колись з’явиться е-версія в безкоштовному доступі – тоді прочитаю. (Ой! Не вийшла, а тільки має вийти наприкінці 2025 року. Її уцінили авансом.)

Висновки

Із не надто густої історіографії теми ясно видно, що роботи розвиваються від пристойного рівня (С. Гербст) до непристойного (В. Ульяновський) і далі до ганебного (І. Тимів). Також сучасним дослідникам заважає концепція «наших великих предків», котра змушує їх називати «українцями» людей, які ані гадки про себе не мали, що вони українці.