Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Монографії / Нариси з історії східної Європи 13 – 16 ст. / Перемудрив, або Псевдонаукова псевдонаука / Дія 2. Ворскла

Перемудрив,
або Псевдонаукова псевдонаука

Дія 2. Ворскла

Микола Жарких

Павло Сидорів

(при спущеній завісі продовжує жваво говорити)

…Якщо може бути комедія помилок любовних, то чому не може бути комедія помилок наукових? Чи не утнути на кшталт Мольєра комедію «Міщанин во Інституті, або Котюзі по заслузі»? У першій дії головний герой довідується, що значить слово «ентузіаст»…

Сидір Павлів

Тихо, друга дія починається.

Завіса відкривається.

Сцена являє собою той самий берег річки, що й першій дії, тільки тепер ця річка представляє Ворсклу.

Попытка пересмотра нового видения битвы на Ворскле. Рецензия на: Жарких М. Натиск на південь Три роки політики Вітовта (1397–1399 рр.)

ВСД

Між заголовком та підзаголовком потрібна двокрапка. Ця премудрість зветься пунктуація.

Микола Жарких

Ой, а хто ж це «новое видение» запропонував?

Сидір Павлів

Ти, мабуть. Твою статтю рецензують.

Микола Жарких

Ну, а «пересмотр» хто зробив?

Сидір Павлів

Не скажу. Теж, мабуть, ти.

Микола Жарких

А «попытку» – хто?

Сидір Павлів

А бийся по губі! Дивись краще, що далі буде, може, з’ясується.

Я.В. Пилипчук

(Институт востоковедения им. А.Ю. Крымского НАН Украины)

Данная рецензия посвящена анализу работы Н. Жаркых «Натиск на юг. Три года политики Витовта (1397–1399)».

Нужно сказать, что новизной является сама постановка вопроса. Рецензий на объемные работы по истории битвы на Ворскле еще никто не писал.

Микола Жарких

Чи це не ахінея?

Сидір Павлів

(твердо, упевнено)

Ні! «Ви скажете, що це – ахінея, але я-от бачила таку ахінею, у порівнянні з якою ця буде тлумачним словником», як сказано у класика. Ахінея – це тільки один із прийомів, який використовують псевдовчені для продукування псевдонауки, і то не найголовніший. Мистецтво справжньої (академічної) ахінеї полягає в тому, що кожне слово нібито має якесь значення, але жодні два сусідніх слова уже не повинні його мати. Таких майстрів дуже мало, сучасні науковці лінуються і вдаються до ахінеї вільного стилю, коли два, і три і навіть чотири слова підряд нібито мають якесь значення, і тільки речення в цілому його не має. Халтура і сюди пролізла, імітація псевдонауки замість справжньої (академічної) псевдонауки.

Работа оставляет двоякое впечатление. Позитивной стороной является использование данных «Скарбовой книги Тевтонского Ордена» и «Суммариума Ягайла и Витовта», до того мало использвавшихся.

ВСД: Использовавшихся.

ВМЧ: В російській мові слово означає «домашние вещи, пожитки, имущество». Так учить нас Вікі-словник. В російському перекладі цієї статті М. Жарких пише «Казначейская книга», щоб було зрозуміло російським читачам.

Автор прослеживает взаимосвязи русских летописей между собой, а также взаимосвязи между собой в польских хрониках и влияние на них русского летописания. С другой стороны, автор мало разбирается в аспектах истории Золотой Орды. Не учтены многие публикации по теме. Кроме того, автор слишком гиперкритичен к сведениям Яна Длугоша.

ВСД: Або «слишком критичен», або (гірше, хоча терпимо) «гиперкритичен». Це тавтологія зветься.

Нет оснований сомневаться в участии Идегея в битве на Ворскле, как это делает Н. Жаркых.

ВМЧ: Є всі підстави для протилежного твердження.

Автор высказывает ряд интересных мыслей, но в то же время он, выходя за хронологические рамки проблемы, допускает ряд грубых ошибок. Его сочинения стоит рассматривать не как строго академичные, а, скорее, как продукт ума историка-любителя.

Ключевые слова: битва на Ворскле, Витовт, Ян Длугош, хроники, гипер-критицизм, Н. Жаркых, аматористорик

ВСД: Немає такого слова.

Для цитирования: Пилипчук Я.В. . Рецензия на: Жарких М. Натиск на південь Три роки політики Вітовта (1397–1399 рр.) // Золотоордынская цивилизация. 2017. № 10. С. 477–481.

Недавно в Интернете появился очередной очерк от Н. Жаркых. На сей раз историк-любитель почтил своим вниманием битву на Ворскле. Нужно сказать, что тема битвы при Ворскле не очень популярна в историографии. В отличие от битв на Куликовом поле и на Синих водах, в ней победили татары. Собственно и тему на щит не поднимали ни в России, ни в Литве, ни в Украине. По этой теме не проводятся конференции. Собственно специальная историография по этому вопросу немногочислена и публикации по этой теме можно сосчитать по пальцам.

ВСД: Немногочисленна.

Это две наши работы, статья С. Роуэлла, статья И. Измайлова, статья В. Грачевой, статья В. Орлыка [12, c. 285–299; 13, c. 58–74 ; 27, p. 67–89; 7; 1, c. 100–104; 25, p. 100–104].

Микола Жарких

Статтю Ровела не читав (не знаю литовської мови). Було би добре, якби Р., котрий її читав і знає литовську мову (не можу ж я припустити, що науковий співробітник академічного інституту цитує статті, котрих не читав!) – було б добре, кажу, коли б Р. переклав цю статтю на російську мову і додав до своєї рецензії – так, як він мені радив це робити у першій дії нашого водевілю. Ну, або знайшов собі «кваліфікованого перекладача».

Далі, немає В. Грачової, є Софія Грачова. І її, і Василя Орлика (не Орлыка) я вітаю в нашому клубі зіпсованих прізвищ, котрий тепер налічує уже сім душ.

До того ж у статті Орлика немає мови про битву, а йдеться про знахідку монети Тевтонського ордену. Ну, це так, довідково – для тих, хто не заглядав у цю статтю.

Битва на Ворскле упоминается во многих работах, но она рассматривается бегло. Работа Н. Жаркых достаточно объемна и требует специального рассмотрения [5].

Нужно отметить, что для его работы характерен ряд ошибок. Это, например, утверждение об участии молдаван. Что касается участия молдавских контингентов в битве на Ворскле, то этому нет подтверждений ни в славяно-молдавских летописях, ни в молдавских хрониках на старорумынском языке (конкретно, Григоре Уреке). Собственно идея об участии молдаван в битве на Ворскле была запущена в русском летописании. В молдавских летописях пунктуально записывается каждое столкновение с татарами, каждый их набег. В XIV–XV вв. молдаване часто брали верх над татарами. Что же касается каких-то валахов в битве на Ворскле, то это могли быть лишь немногочисленные молдавские мигранты, которые в 70-х гг. XIV в. были на стороне Юрия Кориятовича. Этого князя молдавские бояре отравили за попытку договориться с венграми. Юрий Кориятович, кроме Подолья, некоторое время правил Молдовой [5; 2; 3; 29].

Микола Жарких

Все це написано «оплошно и не справясь с делом».

Чи я вигадав цих волохів? – Ні, не я. Так стоїть в тексті повісті Софійського 1-го літопису старшого ізводу, – тобто в основному, найбільш докладному джерелі про битву, і що найважливіше – дуже близькому в часі написання до самої битви. Всі ці визначення виведені мною з аналізу всієї сукупності літописних текстів (на мій погляд, оце головна перлина в моїй роботі. Камінь, що його відкинули будівничі, був наріжним).

Кращого джерела про битву ми просто не маємо, і наша мета – використати наведені в ньому дані, а не сортувати їх: оце мені подобається, а це – ні. Автор повісті був сучасником подій, і йому було видніше, ніж мені і навіть – страшно сказати! – ніж рецензенту.

Літописання в Молдавії почалося в 2-й половині 15 ст., за правління Стефана Великого. І найраніші молдавські літописи, писані руською мовою, починають відносно докладне оповідання з нього. Наприклад, найдавніший Бистрицький літопис [2, с. 24 – 34]: із 11 сторінок друкованого тексту періоду до початку правління Стефана Великого (1359 – 1457) присвячено неповних дві сторінки, решта – цьому правителю (1457 – 1504, літопис доведено до 1506 р.). Які ж пунктуальні записи про татарські набіги ми маємо з перших двох сторінок?

Ніяких, мої любі! Немає там навіть слова такого – «татари». І сам Р. міг би в цьому переконатись без моєї допомоги, якби сам відкрив ту книгу, на яку він посилається під номером 2.

Зовсім не хотів підливати керосину до вогню, але мушу (мушу, мої любі!) повторити те, що писав у своїй Синій Воді про статтю шановного Р.: мабуть, в розпорядженні Р. була якась секретна версія книги Грекула (із секретними текстами літописів), котрої ми, дилетанти, не маємо, і в якій стоїть усе те, що написано у Р.

Припущення трохи химерне, але що я можу інакшого? Не можу ж я припустити, що кандидат історичних наук, ще й науковий співробітник академічного (академічного, мої любі!) інституту, не читав тієї книги, котру він поставив у своєму списку літератури. Це була б уже така псевдонаука, у порівнянні з якою будь-яка ахінея може собі ховатись.

«Уж если он и останется собакой, так пусть же не от меня об этом узнают, пусть не я выдал его», як сказав класик. Не наводжу джерела, його у школі вивчають.

Цікавим є також і посилання під номером 3 у зазначеному вище переліку літератури про волохів. Це – літопис Григорія Уреке (сер. 17 ст.), надрукований молдавською (румунською) мовою у Кишиневі в 1971 р. От була прекрасна нагода у Р. – перекласти цей твір, досі не перекладений на російську чи українську мови і додати його до своєї рецензії. Він у першій дії нашого водевілю так мені радив, чому ж самому не скористатись рицарським «правом першої ночі», не показати своє знання румунської мови і не збагатити фонд доступних нам джерел? Ну, або знайти «кваліфікованого перекладача», що йому, як представнику академічної науки, незрівнянно простіше, ніж іншим.

Павло Сидорів

(до С. П., пошепки, але добре чути)

…А у п’ятій дії головний герой стрибає з даху і чудесним способом рятується, потрапивши в обійми нащадка славного Георгія Саакадзе…

Н. Жаркых верно подметил факт ошибок в моей статье и статье В. Гулевича. Действительно, Йохан Посильге локализирует место битвы в районе Ворсклы в 32 милях, а не в 26 как указали мы.

ВСД: Немає такого слова – локализирует. Хіба що локализует.

По мнению Н. Жарких, Ворскла от Киева – в 32 долгих милях, то есть в 320 километрах. Нужно сказать, что по сравнению с предыдущей своей работой автор стал корректней. Он уже не так часто апеллирует к третьим лицам и меньше ругает профессиональных историков. Однако мы снова-таки наблюдаем самолюбование, и анализ историографии вовсе не преследует цель выяснения научной истины, сколько стремления к саморекламе. Автор не в курсе того, что свои наработки Иоахим Бельский издал отдельной книгой, а наработки отца издал в нескольких книгах.

ВМЧ: Читайте розділ «Хроніка Й. Бельського (1597 р.)» із роботи М. Ж. «Дві традиції літописання Великого князівства Литовського» (2016).

Он выступает как издатель, а не автор. При этом, когда написано «Хроника Польская» Марцина Бельского, это и есть наработки Марцина Бельского, а не Иоахима. Н. Жаркых пеняет нам, что мол мы не говорим о взаимосвязях Яна Длугоша и Мацея Стрыйковского. Как-то теряется из виду, что сочинения Мацея Стрыйковского и Александра Гваньини куда более связаны между собой, чем связи Стрыйковского и Длугоша.

М. Ж.: Чому ніхто не сміється? Взаємозв’язок творів – це коли твір А має вплив на твір Б, а твір Б, в свою чергу, має вплив на твір А. І говорити, що Стрийковський, котрий писав через 100 (сто, мої любі!) років після Длугоша, міг мати якийсь вплив на автора, що жив за століття до нього – мабуть неправильно (академічно, але не водевільно).

Если говорить конкретно, то сведения Яна Длугоша имели значение источника для всей более поздней польской исторической традиции. При этом в польской исторической традиции Мацей Стрыйковский и Ян Длугош были в разных лагерях, поскольку Стрыйковский был пролитовски настроен, а Длугош настроен выразительно пропольски. Впрочем, пропольски был настроен и итальянец на литовско-польской службе – Александр Гваньини.

При этом не совсем понятна гиперкритика Н. Жаркых по отношению к Яну Длугошу. Касательно похода Идегея на Киев в 1416 г. и переговоров между Идегеем и Витовтом в 1418 г. сведения Длугоша подтверждаются сведениями немецких источников (Продолжателя Иоганна Посильге и динабургского комтура). В целом нет причин сомневаться в том, что Идегей принимал участие в битве на Ворскле.

М. Ж.: Ну, росте собі бузина десь на городі. І справді, це нітрохи не заважає дядьку жити в Києві. Як з того, що Едигей виступав у 1416 році, випливає, що він виступав у 1399 році? Останнє ніяким сучасним джерелом не підтверджується і є пізньою вигадкою.

І те, що у Длугоша «воєводами» титулуються люди, котрі набули це звання через 10 – 20 років після битви на Ворсклі – це теж нічого? І те, що Длугош наказує загинути у битві таким діячам (зокрема, й воєводського рангу), котрі відомі з документів (не з літописів!) у наступні 30 з гаком років – це теж не фантазія?

Я не можу нікого примусити читати примітки, подані у польському перекладі Длугоша до його оповідання про Ворсклу. А там є багато повчального.

То, что поляки путали Тимура (Тамерлана) и Тимур-Кутлуга, не является достаточным основанием для этого.

М. Ж.: Є не просто достатньою, а імперативною підставою. Тобто такою, що ми не маємо права думати інакше, а зобов’язані думати тільки так. Длугош показав свою некомпетентість у справі, про яку він писав. З некомпетентного тексту яке може бути джерело? – Теж некомпетентне, і його можуть використовувати тільки некомпетентні історики (ну, або академічні).

Мы не можем подходить с одинаковыми стандартами к средневековым источникам и современным исследователям. Важно отметить, однако, что Н. Жаркых привлек для исследования данные хроники Руфуса и «Скарбовой книги Тевтонского Ордена».

Также некоторую пользу имеют сведения «Суммариума Витовта и Ягайло». В «Суммариуме» указано на 1600 коней, использованых немцами со многими людьми. Однако говорить о 1600 конных воинов, как это делает Н. Жаркых, вряд ли возможно.

ВСД: Использованных. Рішучо не ведеться нашому автору з дієприкметниками.

ВМЧ: А що сказано у класика історичної науки, тобто у М. Ж.?

«При цьому число 1600, мабуть, з легкої руку З. Івінскіса [Ivinskis Z. Lietuvos istorija iki Vytauto Didžiojo mirties. – Rome: Lietuvių katalikų mokslo akademija, 1978. – P. 316], вважається числом кінних вояків, що в 16 разів перевищує чисельність орденського загону, вказаного Й. Посільге – 100 списів. Це значення я вважаю реальним, а 1600 вважаю числом коней, які Орден надав Вітовту, і цих коней супродожувало «багато добрих людей».»

Де тут Р. побачив ту ахінею, котру він приписав М. Ж.?

Скорее всего, на каждого человека приходилось по три или четыре лошади. Касательно количества литовских воинов, то у нас просто нет данных. Все гадания по этому поводу лишены конкретики. Мы имеем указание на количество литовских князей, но это тоже весьма условно. Единственное, о чем мы можем говорить конкретно, так это о количестве убитых в битве, о чем есть конкретные данные [5; 13, c. 58–74; 28, s. 229–231; 22, s. 960–976; 24; 19; 20; 21].

ВМЧ: Немає вказівок щодо числа вбитих взагалі, є вказівки щодо числа вбитих князів. Відчуйте різницю.

Критика, порой жесткая, приемлема для обзора историографии, поскольку сейчас новые технологии предоставляют большие возможности для исследования отдельных проблем. Н. Жаркых считает, что одно копье четко равнялось трем воинам. Нужно отметить, что копье – это тактическая единица, которая, кроме полностью экипированного воина, составляла от одного до пяти человек.

ВМЧ: Неправда. Що насправді написано у М. Ж.?

«М. Радох вважає, що спис в той час складався з одного важко озброєного рицаря зі списом і двох легше озброєних стрільців [Radoch Marek Konrada von Jungingen na zdobycie Żmudzi w latach 1398-1401 : (w świetle księgi podskarbiego malborskiego). – Komunikaty Mazursko-Warmińskie, 2006, t. 4, s. 467, prym. 48]. Може бути, що й так, я сам не маю змоги заглиблюватись у цю справу.»

Отже, три чоловіки у списі – це думка М. Радоха; М. Ж. зазначив: може бути, що й так.

Н. Жаркых нас критикует за то, что, мол, мы не уделили внимания взаимосвязи польских хроник, а также русских летописей. Необходимо напомнить исследователю, что наши исследования в отличие от его интернет-опусов проходят рецензирование, и журналы имеют четкие требования по объему.

М. Ж.: Ну, проходять рецензування, і що толку? Не той тепер рецензент пішов, що був колись, раніше хоч орфографічну помилку міг би зауважити. А тепер таких гігантів мислі вже нема.

Необходимость еще и приводить список литературы, транслитерированный латиницей и переведенный на английский язык по требованиям журнала (References), свойственным для ряда рецензируемых изданий, вынуждает нас расставлять приоритеты. В отдельной взятой статье мы ставили целью проследить не взаимосвязи источников, а черты, характерные для ряда источников.

М. Ж.: Простою мовою – вимоги до науки тепер такі високі, що їх неможливо дотриматись. І тому треба замінити її псевдонаукою.

Для допомоги у транслітерації текстів латинкою я написав спеціальну маленьку програмку, котрою можуть скористатись усі бажаючі. Скористався сам – навчи товаришів.

Я не писав, що джерелознавча стаття Р. [12] зовсім не має ніякої користі. Р. виступив з нею раніше за мене і мав змогу зібрати всі ягідки. Коли я тільки побачив його статтю, я подумав: «О, можливо, моя стаття на таку ж тему і геть не потрібна, і я можу зайнятись чимось іншим?» Прочитавши статтю Р., я побачив, що декілька ягідок лишились не зібраними, і тоді вирішив зайнятись цим сам. Біда ж у тому, що в джерелознавчій (присвяченій аналізу джерел, мою любі!) статті Р. взагалі немає згадок про залежність текстів, про те, що пізніші тексти походять від раніших. Те, що в одній статті не всі ці залежності були би показані – то не біда, але ніяк про них не говорити – це неправильно.

Нужно отметить, что автору не помешало бы быть критичным к сведениям русских источников и не принимать описку летописца с Симбирской землей за чистую монету. Токтамыш бежал через Булгар в Сибирь. Н. Жаркых не мешало бы ознакомиться с книгами В. Злыгостева и И. Миргалеева по биографии Токтамыша.

М. Ж.: Не читав ані Злигостева, ані Міргалеєва. Та і що з того? На підставі яких джерел твердиться про Сибір, а не Симбірськ? Якщо є такі джерела, Р. мав би просто вказати: М. Ж. тут не використав такого-то джерела, і тому у нього помилка. На підставі такої вказівки я би подивився невикористане мною джерело, подумав би, і може вніс би поправку. Так Р. мовчить про таке джерело, а Злигостев і Міргалеєв не були свідками втечі Тохтамиша (вони опублікували свої книги на початку 21 ст., тобто через шість століть після самої події), тому їх книги не можуть бути авторитетними в цій справі – за винятком випадку, коли вони використали якесь невідоме мені джерело. Знову за рибу гроші – що ж це за джерело? Чому б його не назвати?

Мы бы также предостерегли от того, чтобы он по отношению к гуманитарным наукам использовал свои привычки, связанные с его первой специальностью – теоретической физикой.

М. Ж.: Дякую! До порад людей, котрі не вміють написати слово еталон без двох орфографічних помилок, я завжди охоче прислухаюсь.

Кроме того, ему не помешало бы познакомиться с археологическими исследованиями О. Супруненко и Г. Стародубцева по археологии Левобережной Украины. Последствием битвы при Ворскле было опустошение смешанных в этническом плане населенных пунктов лесостепной части Левобережного Поднепровья. Впрочем, мы не будем утверждать, что Н. Жаркых во всем неправ, а вот мы во всем правы. Важно то, что он использовал сведения «Истории всего мира» Марцина Бельского, а также «Сумариума Ягайла и Витовта», жалобы поляков на Тевтонский Орден, ответ Ордена на эту жалобу.

М. Ж.: Подивився і не знайшов там додаткових згадок про битву на Ворсклі, окрім тієї, котру використав ще Барбашов (1885). Результат чисто негативний, я його опублікував, аби інші не витрачали часу на ці корисні в цілому, але зайві для нашої теми джерела.

Так что и он внес свой посильный вклад в исследование истории битвы на Ворскле. Он правильно отмечает, что жалоба поляков на Орден содержит много неточной и просто фальсифицированной информации. Татары в Великом Княжестве Литовском сохраняли свою исламскую веру. Первые примеры обращения их в христианство относятся ко второй половине XV в. Несколько авантюрными нам представляются утверждения, что после действий около Киева татары вторгнулись на Волынь.

М. Ж.: Так стоїть в єдиному авторитетному джерелі – Софійському 1-у літописі. Якщо комусь здається інакше – це факт з його біографії, не більше.

Нужно иметь в виду, что после поражения на Ворскле Токтамыш через русские земли ушел в Булгар, а оттуда – в Сибирь.

М. Ж.: Знову за рибу гроші.

Кроме того, не соответствует историческим реалиям утверждения о том, что, мол, Идегей начал ставить ханов по своему усмотрению только в 10-х гг. XV в. Идегей с 1397 г. назначал правителей, и Тимур-Кутлуг был его ставленником.

М. Ж.: І є конкретне джерело, звідки це видно?

Идегей делал ханом и свергал также Шадибека и Пулада. И только хан Тимур в начале 10-х гг. XV в. выступил против. Войны татар с литовцами не проходили с таким преимуществом татар, как утверждает Н. Жаркых. Да, крымцы брали Киев в 1482 г. и Брацлав в 1551 г., однако у них и была неудачная осада Черкас в 1532 г. Крымские войска терпели поражения в битвах под Клецком, Вишневцом, Ольшаницей. В 1416 г. Идегей не смог взять Киевский замок, хотя разорил Подол и саму Киевскую землю. В противостоянии с Идегеем, кроме битвы на Ворскле и похода 1398 г., Витовт действовал руками татар против татар. После смерти Идегея в 1419 г. была возобновлена колонизация степей. В 1421 г. Гедигольд строил замок на побережье Черного моря [5; 6; 11; 15; 14, c. 317–325; 8].

Утверждение о том, что литовцы не заходили далее Роси, мягко говоря спорно. В сочинении бургундского посла Жильбера де Ланноа упомянуто о постройке Гедигольдом Черного города. В «Литовской Метрике» отмечены границы Великого княжества Литовского, которые проходили много южнее реки Роси. Другое дело, что в степях естественно доминировало татарское население. Но эти татары предпочитали, до эпохи Менгли-Гирея, быть лояльными к литовским правителям, будь то Витовт, Свидригайло или Казимир.

М. Ж.: У мене сказано: на південь від Росі – передові укріплення. Те, що паперові кордони заходили далі на південь – нічого не значить. Там, де немає замків чи інших укріплень, можливий тільки паперовий контроль території.

Автору следует учесть «Список городов Свидригайла» (в этом источнике упомянуты Дошау (Дашов), Черный город, Караул, Черкасы, Звенигород, Соколец, Качакенов).

М. Ж.: Може, колись і займусь цим списком. Поки що, як американський державний департамент, «не підтверджую і не спростовую» такий намір.

Мы также предостерегаем Н. Жаркых говорить что-либо без ссылки на то, что было сказано предшественниками. Так, нужно сказать, что идея касательно отсутствия огнестрельного оружия у литовцев во время битвы на Ворскле была высказана нами ранее, а не является изобретением Н. Жаркых.

М. Ж. Ще раз нагадую анекдот про інтеграл, котрий простіше обчислити самому, ніж шукати в довіднику. Даний висновок – саме з цієї категорії. Але це нічого – якби Р. точно вказав, у якій його статті це написано, я б міг дати доповнення до своєї роботи, не роблю з цього проблеми. Так де ж ця вказівка?

Хто сказав перший, що не було на Ворсклі вогнепальної зброї – я не знаю, нехай би Р. провів спеціальне дослідження, назбирав те, що писалось на цю тему в науці. Тоді, можливо, і буде з’ясовано, хто перший сказава «Е!» – чи Петро Іванович Бобчинський, чи Петро Іванович Добчинський. Мій висновок спирається на аналіз тексту Никонівського літопису, в якому всі екстраваганції є пізніми фантазіями. Всі, не тільки гармати, але також участь Едигея в битві, і маркування монет, і т. д. Що тут може дати мені історіографія, коли все ясно із самого джерела? Ніякої монополії на читання та інтерпретацію Никонівського літопису Р. не має, і його претензії в цьому напрямку – прямо-таки водевільні.

Кроме того, Н. Жаркых было бы не лишним упомянуть и то, что тезис о добровольном поселении татар в Великом Княжестве Литовском был высказан в нашей статье, специально посвященной этой проблеме.

ВМЧ: Це – енциклопедично відомий факт. Спроби Р. його приватизувати – смішні (тобто академічні), але зовсім не водевільні.

Упоминая о сведениях Первой Новгородской летописи и некорректности некоторых ее сведений (в частности количества литовских князей в битве и количества убитых князей в битве), не лишним было бы называть предшественников.

М. Ж.: Яких же саме? Охоче доповнив би… Не роблю проблеми… Риба… Гроші…

Оригинальным выводом автора стоит признать то, что он опровергает сведения новгородца о том, что татары поставили в Киеве своего наместника после битвы на Ворскле. Кроме того, критика относительно составителя Никоновской летописи принадлежит еще Я. Пеленскому, который обратил внимание, что реалии XVI в. были перенесены русским летописцем на конец XIV в.

М. Ж.: Не читав Пеленського, але якщо мій висновок, зроблений цілком незалежно, збігається з його висновком – значить, все у нас гаразд. Це зветься верифікація істини. Верифікована істина не залежить від особи дослідника і може вважатись встановленою надійно.

Собственно реалии были таковы, что еще в начале XV в. область Средней Волги называлась Булгаром. Автору не помешало бы и расширить историографию проблемы, поскольку, пеняя нам на незнание работы С. Грачевой, вместе с тем автор не упоминает о статьях И. Измайлова и С. Роуэлла, которые не менее значимы для того, чтобы исследовать битву на Ворскле.

Кроме того, автору не помешало бы избегать таких политических формулировок, как «западные цивилизаторы» с негативными коннотациями. Вкупе с большим доверием к русским летописям и неуважением к польским хронистам это отдает некоторой ксенофобией. В исследование проблемы не стоит вносить политику.

М. Ж.: Політика «цивілізування», тобто окатоличення всього світу офіційно проводилась римським папством і католицькими державами упродовж дуже довгого часу. Навіть у 19 ст. колоніальні загарбання європейців на інших континентах виправдовувались (в очах цивілізаторів) необхідністю прилучити народи цих континентів до католицької віри, котра вважалась першою ознакою цивілізації. Чи я винен в тому, що така політика продовжувалась цілі століття? Це – просто історичний факт, і я не бачу причини, чому б не називати загарбників – загарбниками, окупантів – окупантами, агресорів – агресорами, а цивілізаторів – цивілізаторами.

Это влияет на объективность выводов. И мы советовали бы в работе избегать театрального обращения к третьим людям и вести дискуссию сухим профессиональным языком. От этого работа исследователя только бы выиграла. Ну и название работы Н. Жаркых звучит несколько некорректно. Куда более логично было бы назвать ее «Источниковедческие аспекты битвы на Ворскле».

М. Ж.: Ну не можу я нікого примусити читати мою статтю! Р. її просто не читав, інакше б не написав такої дурниці. У моїй статті йдеться не про саму тільки Ворсклу і не про один тільки 1399 рік – там є і про походи 1397 – 1398 років, і про міфічний «похід Вітовта за Дон». Нарешті, останній розділ присвячено позитивній історії походу 1399 року на підставі усіх виявлених джерел, сучасних самій події.

Інша справа, що для написання цього останнього розділу треба було займатись аналізом джерел, виявленням їх походження, відкиданням пізніх вигадок – це зайняло 90 % обсягу. А коли все це зроблено – дати зв’язну розповідь легко.

Кроме того, не стоит считать, что упомянутые в русских летописях татары и Токтамыш и его двор по сути две разные группы татар. Это – так же, как упоминание Жмуди и Тевтонского Ордена. Жмудь по Салинскому перемирию была под властью Тевтонского Ордена, а до того была частью, пускай и автономной, Великого Княжества Литовского. Собственно выделение поляков и подолян отдельно не свидетельствует о том, что Подолье – это отдельная от Польши страна.

М. Ж.: Знову риба, гроші і сучасник події, який вбачав якийсь (неясний для нас) сенс у такому поділі. Задача історика – спробувати зрозуміти, що могло стояти за цим поділом (можливо, навіть особистий погляд автора). Я в це питання не заглиблювався.

Что же касается данных Меховских анналов, то вряд ли соответствует действительности утверждение о том, что Франкия – это земли франков. Скорее всего, в источнике речь идет о выходцах из Франции. Нужно отметить, что воины из Западной Европы принимали активное участие в делах Восточной Европы и Балкан. Англичане участвовали в литовских кампаниях Тевтонского Ордена, бургундцы принимали участие в походе Сигизмунда Люксембурга против турок и были участниками Никопольской битвы. Не видим причин сомневаться в правильности предположения О. Белецкой. Нужно сказать, что владения бургундцев находились как во Франции, так и в Священной Римской империи германской нации [26, p. 303–320; 7; 27, p. 67–89; 1, c. 8–15; 16, c. 57–73; 23, s. 330–331].

Таким образом, мы пришли к следующим выводам. Работа автора оставляет двоякое впечатление.

Нужно сказать, что Н. Жаркых внес некоторый вклад в исследование проблемы, проанализировав ряд до того малоприменяемых источников.

ВСД: Немає такого слова. Хіба що «редко употребляемых».

Была и продуктивная критика в отношении сведений польских хронистов. С другой стороны, имеются существенные пробелы в знаниях, связанных с историей Молдавии и Золотой Орды. Есть ряд поступков, нарушающих научную этику.

Микола Жарких

А от з цього місця, будь ласка, докладніше. То все йшлося про мої погляди або слова (написані у статтях), а тут уже йдеться про вчинки

Павло Сидорів

А може, ти й справді комусь по писку заїхав, га? Хто вас, дилетантів, знає?

Микола Жарких

«Задеть мою амбицию

Я не позволю вам!

На вас, сударь, в полицию

Я жалобу подам!»

Автору не мешало бы использовать и данные археологических исследований. В общем, работа оставляет ощущение незавершенности и недосказаности.

ВСД: Недосказанности.

Мы бы рекомендовали автору, перед тем как публиковать свои работы, выносить их на обсуждение на научных семинарах и писать в академическом, эмоционально неокрашеном ключе.

Собственно его последняя статья, выставленая на Academia.edu, уже соответствует этим требованиям.

ВСД: Выставленная. Це дієприкметник зветься, або причастие, якщо вже у нас сьогодні урок російської мови.

СПИСОК ЛИТЕРАТУРЫ

1. Грачева С. Летописные повести о битве на Ворскле // Просеминарий. Медиевистика. История церкви, науки и культуры. Т. 1. М., 1997. С. 8–15.

М. Ж.: Стаття Грачової була надрукована українською мовою (не російською, NB!) в київському (не московському – NB!) збірнику «Просемінарій. Медієвістика. Історія церкви, науки і культури». А Україна, як зауважив класик – не Росія. Жоден читач рецензії не знайде цієї статті за таким посиланням – поки не візьме правильне посилання з моєї статті або з моєї ж «».

2. Грекул Ф.А. Славяно-Молдавские летописи XV–XVI вв. М.: Наука, 1976. 151 с.

3. Григоре Уреке. Летописецул цэрий Молдовей. Кишинеу: Картя Молдовеняскэ, 1971. 277 с.

4. Жарких Н. : три года политики Витовта (1397–1399 гг.). Жарких М. . Три роки політики Вітовта (1397–1399 рр.).

М. Ж.: Якщо Р. справді читав обидві вказані статті, то варто було б відзначити, що українська містить повний текст, а російська – скорочення, власне, анотації розділів.

6. Злыгостев В.А. Тохтамыш. Уфа: Дизайн-Пресс, 2012. 472 с.

7. Измайлов И. Звездный час эмира Эдигея // Цейхгауз. № 3. 1994.

8. Ланноа 1873 – Путешествия Гильбера де-Ланноа в восточные земли Европы в 1413–1414 и 1421 годах.

// Киевские университетские известия. К.: Университетская типография, 1873. № 8. Отд. 2.

ВМЧ: Немає такого видання – «Киевские университетские известия». Ніхто не зможе знайти його за таким посиланням. Був журнал «» – його треба шукати. «Незнание – сила!», як сказав класик.

9. Лурье Я.С. Повесть о побоище Витовта с Темир-Кутлуем // Словарь книжников и книжности древней Руси. 2 пол. 14–16 вв. Ч. 2. Л.: Наука, 1989. C. 260–261.

10. Ляскоронский В.Г. Русские походы в степи в удельно-вечевое время и поход кн. Витовта на татар в 1399 г. СПб.: Сенатская типография, 1907. 127 с.

11. Миргалеев И.М. Политическая история Золотой Орды периода правления Токтамыш-хана. Казань: Алма-Лит, 2003. 164 с.

12. Пилипчук Я.В. Битва на реке Ворскла (источниковедческие аспекты) // Золотоордынская цивилизация. Вып. 8. Казань: Институт истории им. Ш. Марджани АН РТ, 2015. С. 285–299.

13. Пилипчук Я.В. Битва на Ворскле: распространенные заблуждения (историографический и военно-исторический аспекты) // Para Bellum Novum. № 3. СПб.: Издатель Д.А. Скобелев, 2015. С. 58–74.

14. Стародубцев Г.Ю. Городище Царский дворец – замок Великого княжества Литовского на границе с Золотой Ордой (находки в ходе исследований 1997–2010-х гг.) // Золотоордынская цивилизация. Вып. 5. Казань: ООО Фолиант, Институт истории им. Ш. Марджани АН РТ, 2012. С. 317–325.

15. Супруненко О.Б., Приймак В.В., Мироненко К.М. Старожитності золотоординського часу Дніпровського лісостепового Лівобережжя. К.-Полтава: Археологія, 2004. 82 с.

16. Шабульдо Ф.М. Семеновы люди: их территории и роль в политических отношениях между Крымом и Литвой на исходе XV века // Ruthenica. К.: Інститут історії України, 2010. № 9. С. 57–73.

17. Янкаускас В. Иерархия Гедиминовичей в свете некрологов битвы над Ворсклой // Русь в эпоху монгольских нашествий (1223–1480): Материалы III международной научной конференции 2012, 15–17 ноября, Варшава // Colloquia Rossica. Серия 1. Т. 3. Краков: Ягеллонский университет, 2013. С. 143–149.

ВСД: Russica.

18. dalszy ciąg Kroniki polskiej, zawierającej dzieje od 1587 do 1598. Warszawa: Nakladem i Drukiem S. Orgelbranda ksiegarza i typografia, 1861. 311 s.

ВСД: Nakładem, księgarza, typografa.

19. Bielski M. , na ssesc wyekow, Monarchie czterzy rozdzielona, s Kosmographią nową y z rozmaitemi krolestwy tak pogańskimi, Zydowskyemi yako y Krzescianskyemi, s Sybillami y proroctwy ich, po Polsku pisana s figurami : W ktorey też żywoty Cesarskye, y thych krolow z ich krolestwy, Assyryskich, Egipskich, Zydowskich, Greckich […] y inych […] od początku swyata aż do thego roku […] 1551 są napisane; Myedzy ktoremi też nasza Polska na ostatku zosobna yest wypisana Kronika wszystkiego świata. Krakow: Helena Unglerowa, 1551.

20. Kronika Polska Marcina Bielskigo. Sanok: Naklad i druk Karola Polaka, 1856. T. 1. Ksiegi I–III. XI, 699 s.

ВСД: Bielskiego, Nakład, Księgi.

21. Kronika Polska Marcina Bielskigo. T. 2. Ksiega IV–V. Sanok: Naklad i druk Karola Polaka, 1856. S. 701 – 1222.

ВСД: Bielskiego, Księga, Nakład.

22. Magni Ducis Lithuaniae 1376–1430. Cracoviae: Acad. Literarum, 1882. CXVI, [2], 1113, [1] s.

23. Daniłowicz I. papiezkich, cesarskich, krolewskich, książęcych; uchwał narodowych, postanowień różnych władz i urzędów posługujących do krytycznego wyjaśninia dziejów Litwy, Rusi Litewskiéj i ościennych im krajów. T. 1. Wilno, 1860.

ВСД: wyjaśnienia, Litewskiej. Любителі історії знають, що у польській мові немає літери é, але для професіоналів з Академії наук це залишається невідомим.

24. der Jahre 1399–1409 / E. Joachim. Konigsberg: 1896. 10, 358 s.

ВСД: Königsberg, між нами, дилетантами, кажучи.

25. Orlyk V. in August 1399 (numismatic aspect) // Pieniądz a propaganda. Wspolne dziedzictwo Europy. Augustow, 2015. S. 100–104.

ВСД: Wspólne, Augustów.

26. Pelenski J. The contest between Lithuania-Rus and the Golden Horde in the fourteenth century for supremacy over Eastern Europe // Archiwum Eurasiae Medii Aevi. Wiesbaden: O. Harrasowitz Verlag, 1982. Vol. II. P. 303–320.

ВСД: Archivum. Це тільки дилетанти знають, що у латинській мові немає літери w, але професіонали з Академії наук цього не знають. Також Harrassowitz – так .

27. Rowell S. Ne visai primintinos kautynės: ką byloja šaltinai apie 1399 m. mūši ties Worsklos upe? // Istorijos šaltinių tyrimai. Vilnius: Lietuvos istorijos institutas 2008. T. 1. P. 67–89.

28. Scriptores rerum Prussicarum: die Geschichtsquellen der Preussischen Vorzeit bis zum Untergange der Ordensherrschaft. . Leipzig: Verlag von S. Hirzel, 1866.

29. . Letopiseţul ţărâi Moldovei, de când s-au descălecat ţara şi de cursul anilor şi de viiaţa domnilor carea scrie de la Dragoş vodă până la Aron vodă.

Сведения об авторе: Ярослав Валентинович Пилипчук – кандидат исторических наук, младший научный сотрудник Отдела Евразийской степи Института востоковедения им. А.Ю. Крымского НАН Украины (Киев, Украина).

Микола Жарких

(замріяно)

Чи не стрибнути й собі з даху? (З піднесенням.) За сиротою – сам бог з калитою!

Завіса спадає.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 155

Модифіковано : 3.01.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.