Князь-волоцюга (1239 – 1241 рр.)
Микола Жарких
Так, якби можна було зупинити час якщо не назовсім, то хоча б на 10 чи 20 років, то княжіння Михайла Всеволодовича в Києві, а його сина Ростислава у Галичі могло би стати зразком стабільності та (можливо) процвітання. Але в умовах загальної анархії час не те що не сповільнюється, а неначе прискорюється…
Нова «імперія Ольговичів» зразка 1238 року виявилась анітрохи не стійкішою за «імперію» зразка 1206 року. Уже через пару місяців, орієнтовно восени 1238 року, Ростислав утратив Галич. Хроніка Романовичів – наше єдине джерело для цього епізоду – зреферувала справу наступним чином.
Князь Ростислав вийшов із Галича разом з усіма боярами (мабуть, прихильними собі) та кінними воїнами і пішов кудись, можливо, на лови (в усіх списках хроніки – «на Литву», явно помилково). Данило Романович, який перебував на той час у Холмі, «з божою поміччю» (так пише хроніст!) отримав вість про це. Яких способів ужив бог для передачі такого важливого повідомлення на віддаль 250 км – хроніст деталізувати не захотів, можна припускати, що серед галицького боярства були й таємні прихильники переміни князя.
Так чи інакше, на цю вість Данило з воїнами дуже швидко прибув до Галича і зайняв його (Т-144). Данило негайно вислав погоню за Ростиславом, і той був змушений тікати до Угорщини. Погоня дійшла до гори (мабуть до перевалу Карпат) і повернулась ні з чим (докладніше – в Науковому підгрунті).
Вступ Данила до Галича хроніст описав дуже докладно і барвисто, не забувши і про галичан, котрі прийшли до Данила «як ті бджоли до матки». Авжеж, це були ті самі бджоли, котрих треба було видушити, щоби Данило міг їсти свій княжий мед. Ті самі, не інакші! І до повного їх видушування лишилось трохи більше як два роки…
Другий удар по володіннях Ольговичів нанесли татари, котрі наступного, 1239 року зруйнували Чернігів (Т-146). Здавалось би, перебування двох сусідніх князівств під владою представників одного роду Ольговичів мало би сприяти об’єднанню їх зусиль проти ворога – але нічого подібного ми не бачимо.
Михайло Всеволодович, княживши в Києві, нічим не допоміг своєму рідному Чернігову, який знаходився на віддалі всього 130 км. Не допоміг не тільки своїми власними руськими силами, але й силами торків та / або половців, котрі так жваво воювали проти руських князів якихось три роки тому, в 1236 році. Всі розуміли, що з татарами жарти погані і ті якщо візьмуться воювати, то знищать усіх кого тільки запопадуть.
Тепер під владою Ольговичів в особі князя Михайла залишився один тільки Київ.
Татарам же було цікаво, чи сите сало у київського князя, і от їх загін під командування Менгу-хана (Мунке, майбутнього хана) прийшов розвідувати Київ (орієнтовно – восени 1239 р.; Т-148). При цій нагоді хроніст Романовичів приписав Мунке свої власні враження («здивувався красі й величі» Києва). Як виглядали міста Русі у порівнянні, скажімо, з містами Китаю чи Середньої Азії – про це міг би щось сказати Мунке, але не волинський хроніст, котрий нічого окрім своєї Волині не бачив.
Мунке вимагав від Михайла і городян здати місто. Хроніст Романовичів, який був сучасником подій, записав: «Вони [князь і городяни] не послухали його [Мунке]» – і тільки. Я думаю, що так і стояла справа в дійсності, і так ми читаємо в Софійському 1-у літописі, написаному бл. 1418 р. (Соф-29).
Але пізні московські автори чомусь вирішили, що це не досить героїчно, і от одному з варіантів розлогого проложного сказання про Михайла, переписаному на початку 14 ст., читаємо уже, що татарських послів повбивали [докладніше: Жарких М. І. Літературна історія «Сказання про загибель в Орді князя Михайла Чернігівського і боярина Федора». – К.: 2021 р., розділ «Текстологічний аналіз розлогих проложних текстів»]. В такому приблизно вигляді «Сказання» було втягнуто в літописи, у звід 1492 р. (МЗ1492-88). Далі цей фрагмент переїхав до Симеонівського літопису (Сим-40). Автор Єрмолінського літопису вніс наступне «покращення», приписавши вбивство послів одному тільки князю, уже без участі громадян (ЄЛ-55). Цей нюанс повторено і Никонівському літописі, написаному бл. 1520 р. (Ник-104), в якому додано розлогий благочестиво-пустословний діалог між Михайлом та Мунке. Всі ці пізні фантазії треба рішучо викинути із науки, залишивши їх авторам історичних романів.
Отримавши від киян гарбуза, Мунке поїхав до Батия зі звітом про свої спостереження, а Михайло утік із Києва (Т-149). На цьому місці літописи північно-східної Русі подають узагальнено: утік до Угорщини, але хроніст Романовичів подав деякі подробиці.
В такому сміливому та відважному учинку, як втеча зі столиці всієї Русі перед ворогом, Михайло Всеволодович не мав попередників (але мав наступників!). Такий делікатний момент, як мотив учинку, в джерелах не відбивається, і тому історики охоче користуються своїм правом про це не розмірковувати.
И ты, порой, почти полжизни ждешь,
когда оно придет, твое мгновение.
Я ж не історик, а відставний фізик-теоретик, і тому можу собі дозволити поміркувати. Вважаю, що вирішальним тут був досвід битви на Калці. Вирятувавшись із цієї пригоди, Михайло виніс із неї підсвідомий страх перед татарами і свідоме переконання марності спроб збройного спротиву татарам. До цього переконання додалися свіжі враження з Рязанського, Владимирського і Чернігівського князівств. Можливо, Михайло і не мав перед очима повної картини подій, але про поразки в битвах, падіння укріплених столиць та загибель князів щось знав. Залишалось рятувати власне життя. Давня руська приповідка «Мертві сорому не мають» отримала доповнення: «І живі також».
Виїжджаючи з Києва, Михайло ніяк не думав, що він залишає останнє місто, де мав хоч якусь владу. Він думав, що прикрі для нього обставини переміняться на корисніші, і – перефразовуючи новгородців – князівство собі він зі своїм титулом князя знайде. Але вийшло зовсім не так…
Отже, Михайло кинувся тікати, і то не на схід, до татар, а на захід. Звичай тікати на схід був мало поширений в Україні й тільки на початку 21 ст. набув ширшого значення.
А на захід від Київщини лежала Волинь, де правив князь Василько Романович – ворог Михайла. А на південний захід від Київщини лежала Галичина, де правив князь Данило Романович – ворог Михайла. Ще можна було тікати північно-західним шляхом, вгору по Прип’яті, через територію Турово-Пінського князівства. Як стояли відносини турівських князів до Михайла – ми не знаємо, так само як не знаємо, у яких відносинах Михайло був зі смоленськими князями. На північ від Смоленська лежав Великий Новгород, де знову княжив Олександр, син Ярослава Всеволодовича і спадковий ворог Михайла.
– Так бачу, ти усім тут добре надоїв –
можна було би іронізувати з приводу становища Михайла, але йому було не до жартів. Він обрав шлях прямо на захід, на Волинь, і от ми бачимо, що він з родиною приїхав до Кам’янця (здогадно, біля Новограда-Волинського). Про це наші джерела прямо не повідомляють, і про все це треба здогадуватись із звістки (Т-151), що ніякийсь князь Ярослав захопив у Кам’янці жінку Михайла (орієнтовно – в зимі 1239 / 40 рр.). Вона виявилась сестрою Данила і Василька Романовичів, про яку ні перед тим, ні після того немає згадок.
На мою думку, послідовність подій і розподіл ролей у хроніці подано плутано й неповно. Аби надати їм якоїсь зв’язності, я припускаю наступне (тут всі дати – орієнтовні):
1, Михайло з родиною втік з Києва до Кам’янця (220 км, листопад 1239 р.; Т-149).
2, Ростислав Мстиславич став княжити в Києві (листопад 1239 р.; Т-149).
3, Данило, дізнавшись, що його ворог Михайло в Кам’янці, послав князя Ярослава його схопити (грудень 1239 р.), сказавши, що «Михайло обом нам зло замишляє».
4, Михайло, довідавшись про ворожі дії Данила, втік до Угорщини (Кам’янець – 700 км – Естергом), і Ярослав захопив тільки жінку Михайла (січень 1240 р.; Т-151).
5, Данило вирвав цінну здобич – жінку Михайла – із рук Ярослава, аби мати інструмент тиску на Михайла.
6, Данило продовжив свій похід на схід, прийшов до Києва, схопив князя Ростислава Мстиславича, призначив воєводою Дмитра і втік, як перед тим втік Михайло Всеволодович (лютий 1240 р.; Т-150). Це був кульмінаційний момент життя Данила – формально його «імперія» включала Волинь, Галич та Київ, три великих князівства південної Русі. Але цей момент він змарнував так само, як і Михайло:
Мгновенья раздают – кому позор,
кому бесславье, а кому бессмертие.
Про мотиви поведінки Данила можна сказати все те саме, що й про мотиви Михайла – він також був ветераном Калки і так само боявся воювати проти татар.
Звершивши такий славний державотворчий акт, як залишення столиці Русі напризволяще перед ворожою навалою, Данило повернувся на свою безпечну (як він собі гадав) Волинь (Київ – 450 км – Володимир; березень 1240 р.).
7. Михайло в Угорщині спробував зміцнити своє становище і висватати за свого сина Ростислава дочку короля Бели (лютий – березень 1240 р.; Т-150).
Бела відмовив князям-утікачам – так подає панегірист Романовичів. Але, можливо, справа стояла не так драматично і тоді дійшло до заручин Ростислава із принцесою, з тим, щоб шлюб відбувся пізніше, коли (можливо) поліпшаться політичні обставини та (істотно!) Ростислав досягне повноліття (йому на той час було орієнтовно 13..14 років).
8. Михайло і Ростислав поїхали до Польщі до князя Конрада Мазовецького (Естергом – 530 км – Плоцьк, квітень 1240 р.; Т-153). І в Угорщині і в Польщі вони шукали допомоги – ні, не проти татар, і не для оборони Києва, але для боротьби із Данилом, – однак не знайшли.
9. Тоді Михайло був змушений повністю капітулювати й просити милості у Романовичів. Хроніст навіть включив у його покаянну промову речення в стилі Данила Заточника: «Якщо коли хотів я приязнь мати з тобою, – невірні галичани не давали мені». Михайло і Ростислав приїхали до Володимира, віддаючись на волю переможців (літо 1240 р.; Т-154), які віддали Михайлу Київ (еге, нема дурних такі подарунки приймати!), а Ростиславу – Луцьк.
І от в ту саму хвилину, коли Данило міг тріумфувати – його вороги були розтрощені й упокорені, а він об’єднав під своєю владою три князівства – саме в цю хвилину прийшла вість, що татари зруйнували Київ і тепер ідуть на Волинь…
Тікати! Тут наші державотворці кинулися тікати, але якщо Михайло із Ростиславом утікали перед татарами безладно і ганебно, то Данило з Васильком утікали гонорово і почесно.
Отож Михайло із Ростиславом прибігли спочатку назад до Конрада Мазовецького (Володимир – 370 км – Плоцьк; Т-155), але й там не почували себе затишно, бо побігли далі у Сілезію (Плоцьк – 250 км – Вроцлав). І це був не кінець утечі, а тільки проміжний пункт, а кінець міг би бути у Чехії або десь у Німеччині (Дрездені?). Та по дорозі чернігівських утікачів спіткала лиха година. У місті (це 30 км на захід від Вроцлава) їх заскочили місцеві німці й пограбували. На похиле дерево й кози скачуть!
Католицька Європа завжди була прихильна до України і завжди допомагала їй у боротьбі проти східних дикунів – ну хоча б тим, що відняла скарби. Тікати порожнем значно приємніше, ніж плуганити із собою важкий багаж, хіба ні?
Але цей подвиг не пішов на користь грабіжникам, бо окремий татарський корпус, відділившись від основного війська, без проблем зруйнував Володимир та Краків, а 9 квітня 1241 року розгромив польське військо біля Легниці. Князь , котрий так само як і Данило був начальником трьох князівств – Краківського, Великопольського та Сілезького – загинув у битві. Так, спроба спротиву татарам випала нещасливо для поляків, але це був спротив, а не державотворча втікачка, котру показали руські князі.
показують у 8 км на південний схід від Легниці й у 26 км на захід від Середи-Шльонської. Хочу вірити, що татари не проминули й Середи і пограбували те, що міщани здобули від князя Михайла. Сам же він, виходить, попав прямо у смугу татарського походу! Де він переховувався і як врятувався – хроніст Романовичів не зазначив, записав тільки, що Михайло знову повернувся до Конрада.
І все це діялося дуже швидко, бо відстань 1000 км від Києва до Легниці татари звоювали за якихось 4 місяці (початок грудня 1240 – початок квітня 1241 р.).
Після битви під Легницею татарський корпус повернув на південь, пройшов сучасну Чехію, помахав шапками на Відень і з’єднався з основним татарським військом в Угорщині. Це основне військо теж не гаяло часу. Зруйнувавши без проблем Галич, котрий ніхто навіть не думав боронити, воно пройшло через засніжені Карпати і 11 квітня 1241 р. (майже одночасно із битвою під Легницею!) розгромило угорське військо у битві на ріці Солоній (Шайо). показують у 17 км на південний схід від Мішкольца (750 км на південний захід від Києва).
Данило, який із гонором і почестями утік до Угорщини, також опинився в небезпеці. Ми не знаємо, де саме він перебував в Угорщині (хроніст Романовичів дуже часто згадує цю країну, але ніколи не зазначив у ній жодного міста), але залишатись там довший час не випадало. Татари зручно вмостились на Угорській рівнині, махали шапками на Венецію, спробували поїти коней з Адріатичного моря (виявилось, що воно солоне, і коні пити не хочуть) і показували, що їм тут подобається і нікуди вони не поспішають (у хроніста Романовичів навіть відклалося враження, що татари провели в Угорщині три роки; насправді один рік або трохи більше). Тому вилапування утікачів із таємних криївок було тільки питанням часу.
Пройшовши назад через Карпати на північ, Данило прибув у Синьовидне – примітне місце, де річка Опір, вийшовши з гір на рівнину, впадає у ріку Стрий, що також виходить тут на рівнину. Тут він побачив наслідки своїх державотворчих зусиль – велику кількість русинів, котрі тікали від татар на південь. Зваживши своїм державотворчим розумом, що йому безпечніше утікати разом зі своїми підданими, ніж пробиватись кудись на безвість через руські землі, по яких, можливо, ще ходили татари, він утік назад до Угорщини і далі в Бардіїв і Сандомир у Польщі (Синевідсько – Ужгород – Кошице – Бардіїв – Сандомир – разом 410 км).
Далі Данило десь на річці Полиця (здогадно – ) зустрів свою сім’ю і брата Василька, котрі теж втекли до Польщі від татар. Річка ця тече від границі Сілезії на північний схід і впадає у Віслу південніше Варшави. Віддаль по прямій між її витоком і гирлом – близько 200 км, і де відбулась ця зустріч, зміркувати важко. Але вся течія Пілиці лежить на північний захід від Сандомира.
Звідти Данило подався на північ, у землі мазовецького князя , сина Конрада, і той умістив наших втікачів у своєму місті , що на Віслі (це 220 км від Сандомира на північний захід).
Тут Данило переховувався аж до часу, коли отримав певні вісті, що татари вийшли з Русі, і поїхав «до себе». Приїхавши до Дорогичина (165 км на схід від Вишгорода), котрий він якихось три роки тому видобув із рук німецьких рицарів, Данило був прикро здивований тим, що місто відмовилось його впустити. Його треба було завойовувати знову.
Далі Данило прибув до Берестя (80 км на південний схід від Дорогичина), де його вразив тяжкий сморід від великої кількості вбитих (слід думати, що татари грасували і тут, і то так успішно, що не було кому поховати загиблих), а далі до Володимира (150 км на південь від Берестя). Сюди Данило з Васильком вступили без проблем, тому що в усьому місті не лишилось ні одного живого чоловіка, і просто не було кому відмовляти нашим князям у в’їзді.
Так скінчилась утеча Данила (орієнтовно – влітку 1241 р.), і так зреферував її прихильний до Данила хроніст Романовичів ( під 6748 роком).
А що ж Михайло Всеволодович, якого ми полишили були в Сілезії? Позбувшись своїх скарбів, він подався назад до Мазовії, до Конрада (здогадно, до Плоцька, 260 км від Середи на північний схід, Т-156). Тепер нам стає трохи зрозуміліше, чому Данило подався був до Мазовії, але не до Конрада – він не хотів опинитись «на одному гектарі» зі своїм ворогом Михайлом. Колишній тріумфатор (а нині – волоцюга) не хотів зустрітися із переможеним князем, з яким зрівнявся у стані волоцюг. Тому хоча від Плоцька до Вишгорода всього 40 км, наші втікачі в Мазовії не зустрілися. Навіть величезне нещастя, котре знищило усю Русь, не змогло знищити ворожнечі між Данилом та Михайлом!
Далі Михайло із Ростиславом теж подалися на схід, на Володимир – Пінськ – Київ (влітку 1241 р.; Т-157). Хроніст Романовичів своїм звичаєм знову промовчав тут якісь важливі речі, так що із записаного не можна нічого зрозуміти:
Ростислав же Володимирович прийшов до Данила в Холм, – бо зберіг був [сей город] бог од безбожних татар, – і Ростислав доказав правоту свою, що він не є у змові з Михайлом. Михайло натомість не додержав присяги, [даної] і Данилу й Васильку за [їх] добродіяння, а пройшов землю його, [Данила], і, пославши посла, прибув у Київ, і жив під Києвом на острові.
Про яку змову із Михайлом на Данила йдеться? І що були за умови, на яких присягнув був Михайло, а не додержав? І до кого й куди Михайло посилав посла? І які справи мав залагодити той посол? І чому Данило обурився на Михайла через Київ, котрій він же сам «надав» був Михайлові? – Все це назавжди залишиться невідомим.
Видно тільки, що наш князь-волоцюга таки повернувся до того міста, з якого був утік, не наважившись його боронити. Із великою зловтіхою хроніст Романовичів зазначив, що Михайло жив на острові – це було неначе продовження тріумфу Данила, на цей раз – тріумфу одного нещасливця над іншим.
З практичної точки зору на острові могла бути хіба тимчасова хижа якогось рибалки, бо повені Дніпра раз-у-раз зносили все, що там устигали побудувати, і не було сенсу ставити там якісь тривалі споруди. На Горі ж, так само як і по інших містах, лежали трупи, котрих не було кому ховати. І до того ж князь, який оселився б на Горі, в колишньому центрі влади (бодай і в земляній дірі) – все одно заявляв тим самим претензію на владу, і це навряд чи сподобалось би татарам.
Отже, Михайло скотився не тільки із соціального верху на самий соціальний низ, але і з Гори верхнього Києва додолу на острів. Видима територіальна зміна була відповідником зміни суспільного стану, котрий сам по собі не є видимим.