Галицьке княжіння (1235 – 1238 рр.)

Микола Жарких

Ми бачили, що війна 1235 року замість того, щоб закінчитись всіма очікуваним вигнанням князя Михайла Всеволодовича із Чернігова, закінчилась ніким не очікуваним вигнанням князя Данила Романовича із Галича.

Новгородський літописець зафіксував сам факт вокняжіння Михайла у Галичі, не подавши ніяких подробиць (Т-126).

Хроніст Романовичів, який стояв до цих подій значно ближче, теж не подав ніяких подробиць і навіть промовчав сам факт. Уже в попередньому розділі ми бачили, що хроніст почав уникати згадок про Михайла навіть там, де останній брав безпосередню участь, і тут маємо продовження цієї тенденції.

Отже, князь Данило, утікаючи після великої перемоги половців біля Торчеська, прибіг до Галича, де перебував його брат Василько. Тут вони отримали фальшиву (як виявилось пізніше) звістку, що переможці (князь Ізяслав і половці) йдуть на Волинь, на Володимир. Василько вирушив обороняти Володимир, а Данило залишився у Галичі зовсім (або майже зовсім) без воєнних сил. Тоді – пише хроніст ( під 6742 роком) – галицькі бояри почали замишляти щось лихе на Данила, і він утік до Угорщини.

Знову бачимо, що Данило запам’ятав пораду сотника Микули і зовсім не хотів опинитись у ролі бджоли, яку треба придушити, аби користатись медом.

А що ж Михайло? Про нього хроніст нічого не занотував. Чи мав він намір йти на Волинь, чи (ймовірніше) вступив у переговори із галичанами щодо свого вокняжіння – ми виразних вказівок не маємо. А між тим можна припускати, що саме чутка про такі переговори виполошила Данила з Галича, і він утік, навіть не спробувавши боронити свою столицю. Можна думати, що все це сталось дуже швидко, восени того ж 1235 року.

Утвердившись у Галичі, Михайло мабуть ніякою мірою не думав, що вже ніколи не князюватиме у рідному Чернігові, що він перетвориться на князя-волоцюгу (ізгоя), якого будуть ганяти усі бажаючі. Але в той момент, про який зараз ідеться, все ще було попереду…

В зимі 1235 / 36 років князь Василько Романович, отримавши допомогу від поляків, вирушив був на Галич. До нього приєднався і Данило, який уже оговтався в Угорщині від переляку. Вони героїчно спустошували Галицьку землю, в якій Данило збирався княжити, але повернулись (мабуть до Володимира), нічого не досягнувши і навіть не дійшовши до Галича.

В Галичі княжив Михайло, і похід був спрямований на його вигнання, але хроніст про це промовчав. Менше з тим, спустошення своїх чи взагалі руських земель, про яке постійно і з великим піднесенням пише панегірист Романовичів, слід вважати цінним внеском у теорію і практику державотворення.

Галицький князь не сидів склавши руки і в свою чергу відправив військо проти Романовичів (орієнтовно у травні 1236 р.). Хроніст відзначив тільки дії загону, який воював по та біля Кам’янця. Від місця впадіння Хомори у Случ до Кам’янця (за моїм припущенням – с. Городище Новоград-Волинського району) – 45 км на північ. Ідея такого походу могла полягати у перериванні зносин Романовичів на Волині та їх союзника – князя Володимира Рюриковича у Києві.

Половці відпустили князя Володимира з жінкою із полону за викуп (Т-127), внесений невідомо ким і як. Володимир повернувся на київський стіл, вигнавши «халіфа на час» Ізяслава – знову невідомо як. Але на момент розглядуваного походу – орієнтовно у травні 1236 р. – Володимир уже правив у Києві і надіслав проти нападників свою допомогу – загін торків.

Торками командував воєвода Данило Нажирович, і хроніст не полінувався записати це ім’я. А от хто командував галицьким загоном – не зазначено, вказано тільки, що до нього приєднались болохівські князі. І от нападників удалось розбити, а болохівських князів – схопити і привести у Володимир до князя Данила. Із того, що серед полонених не було не те що командира галицького загону, а й взагалі нікого помітного з числа галичан, можна думати, що «успіх» волинян був дуже незначним і жертвою його став малий погано озброєний і організований загін болохівців, котрі йшли не битись, а грабувати сусідів. Але більше хвалитись було нічим, от довелося вписати в панегірик «перемогу» над опришками (чи гайдамаками) 13 ст., але будь-що-будь – своїми, русинами. Із перемогами над зовнішніми ворогами Русі у Романовичів якось не складалось.

Але дії галицького загону на периферії Волинського князівства не могли мати вирішального значення – таке значення могла мати тільки атака на столицю. Думаю, князь Михайло знав цю тактичну премудрість набагато краще не тільки за мене, але й за всіх істориків цієї доби разом узятих.

І от хроніст Романовичів мовчить як про участь Михайла в поході на Хомору (з усією певністю можна думати, що там його й не було), так і про якісь інші дії Михайла, які мали б бути і у зв’язку з якими периферійний похід міг би мати якесь політичне значення (не сам тільки грабунок території). Фантазувати – що це могли би бути – я не берусь, але воно явно не надавалось до прославлення Романовичів, так навіщо про це згадувати? Разом з тим і вирішального успіху Михайло не добився, бо промовчати це було би важко.

І от тільки коли Михайло з Ізяславом поставили Романовичам ультиматум – відпустити оцих полонених болохівських князів з числа опришків (чи опришків з числа князів?) – тільки тоді хроніст згадав, що чортові граблі мають властивість бити по лобі і вніс нарешті до свого тексту імена Михайла та Ізяслава (Т-128). Орієнтовно це було влітку 1236 року.

Чи виконали Романовичі цю вимогу, чи ні – наш хроніст не сказав, і взагалі долею цих «князів» він нітрохи не журився. Не журився ними й Михайло, який цілком незалежно від поставленої дрібної вимоги формував на Романовичів велику коаліцію із власних галицьких сил, поляків, половців та мабуть угорців. Угорці – постійні учасники всіх війн за галицьку спадщину – не встигли узяти участь в кампанії 1236 року, але їх роль побачимо в подальших подіях.

У Польщі Михайло знайшов підтримку у мазовецького князя Конрада, котрий, як ми пам’ятаємо, був вуєм (братом матері) Михайла. Далекоглядний київський князь Святослав Всеволодович, сватаючи за свого сина Всеволода княжну з Польщі, нав’язував контакти із чужими (поляками) – ачей знадобляться проти своїх (волинян). І от не минуло й 57 років, як комбінація, споряджена в 1179 році, спрацювала…

Конрад зі своїм військом прийшов на місце, де потім виник Холм. Звідти до Володимира залишалось тільки 70 км, але Конрад вирішив спочатку з’ясувати, що роблять інші учасники коаліції. Він вислав розвідувальний загін на південь, котрий, я думаю, мав установити зв’язок із Михайлом і погодити подальші дії (Т-129).

Біля цей загін мав сутичку із якимось загоном волинських сил, і хроніст відзначив успіх останніх, котрі «захопили лядських бояр [і] привели їх перед Данила в Городок».

Городок, на мою думку – село поруч із Грубешовом (докладніше – у Науковому підгрунті). У такому вклиненні між ворожими силами була (потенційно) велика вигода для Романовичів, котрі могли бити ворогів по частинах; але була й не менша потенційна небезпека, якби ворожі угрупування рушили назустріч одне одному і вдарили на волинське військо одразу з двох протилежних боків.

Тепер все залежало від дій князя Михайла. Він відправив князя Ізяслава делегатом до половців – запросити їх на цю війну, а сам стояв на Підгір’ї (докладніше про Підгір’я – у Науковому підгрунті), очікуючи на союзників (Т-130). Половці ж

запрошення приймали,

на війну прибували,

Галицьку землю грабували,

до себе у степи від’їжджали –

точнісінько як у 1228 році, тільки що на даному місці ми не знаємо, чи ужив Данило якихось кроків, аби повернути справу так, чи половці діяли за власними правилами без зовнішніх спонук.

Перефразовуючи Петрика Іваненка, можна сказати: «З ким половці – ті молодці». Через все наше оповідання проходить пряма лінія падіння воєнного потенціалу Русі й постійного зростання ролі половців у війнах.

От і тепер, почувши, що половці грабують і відходять, а воювати не збираються, Михайло повернувся до Галича, а Кіндрат – до себе до Польщі (Т-131).

Далі, як мені здається, повідомлення хроніки Романовичів дещо переплутані, і хочеться розмістити їх у такій послідовності: Іпат-44 ⇒ Іпат-43 + Іпат-45 ⇒ Іпат-46 ⇒ Іпат-47.

Тоді вийде, що млява війна 1236 року закінчилась «миром» (Т-131), який з наведених міркувань слід датувати осінню 1236 р. Прецінь сторін конфлікту було так багато, а запис стилізовано так неясно, що його можна трактувати цілком довільно і прикладати ad libitum до будь-якої кампанії цієї війни.

Виходить, що кампанія 1236 року закінчилась цілком без результатів: Романовичі утримали за собою Волинь, а Михайло – Галицьке князівство. Вигоду з неї отримали знову самі тільки половці, завдяки своїй правильній стратегії – грабувати скрізь де тільки можна, не роблячи різниці між «союзниками» та «ворогами». Разом з тим слід відмітити, що більшу активність проявляла антиволинська коаліція, а Романовичі тільки оборонялись, не виступаючи за границі свого князівства.

Армія царевича Батия в цьому році воювала у волзькій Булгарії, знищила її основні центри і підкорила булгар (так, що вони в майбутньому стали зватись татарами і звуться так і донині). Від Булгарії до Галича – 1800 км, і до Волині, до хроніста Романовичів, не доходило навіть відлуння цих подій…

Влітку наступного, 1237 року Романовичі перейшли в наступ і помацали, чи сите сало у князів Михайла та Ростислава в Галичі (Т-133). Михайло показав намір обороняти свою столицю, і до того ж мав допомогу з Угорщини, якої ми ще не бачили в попередній кампанії. Схоже, що новий угорський король (правив у 1235 – 1270 рр.) у своїй галицькій політиці продовжував триматись системи свого батька Андрія: підтримувати анархію наданням допомоги кожному претенденту на галицький стіл.

Здобувати Галич силою Романовичі не стали (мабуть, і не збирались, і не мали для того сил). Вони відступили і спробували захопити Звенигород (це 77 км на північний захід від Галича). Але звенигородці вдруге скрутили їм дулю і не здали свого города «законним правителям» (в перший раз така нагода трапилась звенигородцям в 1211 році, коли вони боронились до останньої можливості). Хроніст записав при цьому, що в Звенигороді була чудотворна ікона богородиці, і то вона – треба здогадуватись – не допустила, аби безбожні князі Романовичі захопили город.

Романовичам залишилось зайнятись улюбленою справою наших «державотворців» – спустошувати сільську округу Звенигорода. Михайло ж зі свого боку надав Данилу Перемишль (Т-134). Ніяких подробиць цього вчинку хроніст не подав, залишається припускати, що Михайло волів поступитися частиною свого князівства, ніж допустити «державотворцям» його нищити.

З упевненістю можна твердити, що Данило до Перемишля не поїхав і в ньому не княжив. Чи було якось заманіфестовано перехід міста під його номінальну владу – невідомо, але дуже скоро (на початку 1238 року?) Михайло та Ростислав забрали Перемишль від Данила (Т-135). І знову при цьому не подано жодних подробиць, так що залишається припустити, що і ця передача влади була чисто номінальною, а «перемиське княжіння» Данила – ефемерним.

Отже, хоча в кампанії 1237 року ініціатива була в руках Романовичів, вони не змогли досягти міцних успіхів, а Михайло зумів оборонити свій Галич. Зміни в конфігурації влади прийшли із зовсім несподіваного боку, і то через татар…

21 грудня 1237 року татари Батия здобули й знищили Рязань (десь 1250 км від Галича), а 4 березня 1238 р. розгромили військо Владимирського князівства на ріці Сіть й убили князя Юрія Всеволодовича. Вважається, що місце битви знаходиться майже на кордоні сучасних Ярославської і Тверської областей, приблизно посередині між Рибінськом та Красним Холмом. На той час це була майже не заселена територія на границі Владимирського князівства і земель Великого Новгорода. Звідти до Галича – 1300 км.

Наш знайомий – ростовський єпископ Кирило, котрий на той час був на Білоозері (220 км на північ від місця битви) прийшов на місце битви, знайшов тіло вбитого князя і відпровадив його до Ростова (це 140 км на південний схід), де й поховав із честю в церкві Успіння (в 1239 р. Ярослав Всеволодович подбав перепоховати його у Владимирі).

Ярослав на той час вигнав був із Києва князя Володимира Рюриковича і став київським князем, але дізнавшись про загибель Юрія, вирушив до Владимира, щоб посісти отчий стіл (Т-142). Він належав Ярославу по праву як найстаршому серед живих на той час синів Всеволода Владимирського.

Коли це могло би бути? Якщо відраховувати від точної дати битви на Сіті, то вийде, що поховання Юрія в Ростові могли би відбутись десь в самому кінці березня або на початку квітня 1238 р. (з огляду на наведені вище віддалі). Тільки з цього моменту факт загибелі князя і опорожнення владимирського стола став загально відомим і визнаним.

Далі, від Ростова до Києва – 950 км (від Владимира – 910 км), тому слід покласти квітень (а може, й половину травня) на передачу новини до Києва. Не слід забувати, що в цей час сніги тануть, зимові шляхи псуються, річки виходять з берегів і взагалі настає бездоріжжя, через яке треба пробиватись гінцям.

Ще тиждень чи два треба дати Ярославу на збори в далеку дорогу і десь місяць – на переїзд до Владимира (при цьому треба було подбати – не потрапили в руки татар, котрі якраз повертались через цю територію на південь). Орієнтовно можна вважати, що наприкінці червня 1238 р. Ярослав уже посів владимирський стіл.

Від Києва до Галича – 450 км, і можна думати, що десь на середину червня Михайло в Галичі уже знав про опорожнення київського стола.

Близок уж час торжества моего,

Ненавистный соперник уйдёт далеко –

подумав собі Михайло і поїхав до Києва, аби зайняти цей стіл. У Галичі замість себе він залишив сина Ростислава. (Т-143). Це могло статись в липні чи серпні 1238 року.

Це був найбільший політичний успіх Михайла за все його життя! Він посів золотий київський стіл, з якого 26 років тому зійшов його батько. Під владу Ольговичів знову, як у 1206 році, перейшли три головні князівства південної Русі – Чернігівське, Київське та Галицьке. Для повного щастя залишалось тільки зупинити час на цій миті…