Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Війна за Чернігів (1233 – 1235 рр.)

Микола Жарких

Коли князь Михайло Всеволодович відпроваджував новгородських втікачів із Чернігова назад на батьківщину (орієнтовно – навесні 1232 року), він, звичайно, не знав і не думав, що більше він уже не побачить Новгорода. Припускаю, що він обмірковував якісь подальші плани в цьому напрямку, але не забував також інших планів, котрі й захопили його в наступні роки.

Із київським князем Володимиром Рюриковичем Михайло довгий час мав приязні відносини, що видно із розглянутих вище епізодів 1228 і 1231 років. Але законів давньоруського політичного життя ніхто не скасовував, і Михайло просто зобов’язаний був замислитись: а давненько вже чернігівські князі не правили в Києві. І справді, від 1212 року, коли у Києві правив Всеволод Чермний, минуло вже 20 років, і так було уже близько до втрати права на Київ, бо кожне покоління Ольговичів вважало своїм обов’язком нагадати про це своє право.

І от маємо непряму звістку хроніки Романовичів (Т-119) про зазіхання Михайла на Київ. Володимир, побачивши загрозу, одразу згадав, як звуться оті чортові граблі, на які він був наступив у 1228 році, і звернувся по допомогу до волинського князя Данила Романовича. Здогадно, це було узимку 1232 / 33 років.

Данило ж приїхав (куди? – невідомо, мабуть до Києва), щоби помирити Володимира із Михайлом. Чи він їх справді помирив, на яких умовах і яким способом – хроніст не повідомив, написав тільки, що за труди Данило узяв собі Торчеськ і віддав його своїм діверам – синам князя Мстислава Удатного, братам Данилової жінки Анни. Все це повністю відповідає казці про розумну лисичку, котра мирила двох дурних ведмедиків, тільки мені здається, що Мстиславичі тримали Торчеськ від часу смерті їх батька в 1228 році, а хроніст просто приписав заслугу цього надання своєму панові.

Бачимо, що перша спроба Михайла Всеволодовича захопити Київ не повелася.

Але Михайло був би поганим Ольговичем, якби не зробив нової спроби, і цю нову спробу орієнтовно датують кінцем 1234 р. (Т-120). Володимир знову поскаржився Данилу, і той прийшов рятувати київського князя (принаймні так реферує справу панегірист Данила). Михайлу знову довелося відступити від Києва.

Коаліційні сили Володимира і Данила перейшли в наступ і рушили на Чернігів. До них приєднався князь Мстислав Глібович, брат у других Михайла (Т-122). Де було його князівство (якщо було) і чи мав він якісь власні сили – наші джерела не знають, хоча про цю війну повідомляють не тільки хроніка Романовичів, але й новгородський літопис.

Військо, не зустрічаючи опору, безстрашно грабувало Чернігівщину, захопило Хоробор, Сосницю, Сновськ і знову приступило до Чернігова. Сновськ (сучасний Седнів) лежить у 25 км на північний схід від Чернігова, Сосниця – у 83 км на схід від Чернігова й у 66 км від Сновська. Тобто військо рухалося зі сходу на захід, і з цього треба виводити, що загадковий лежав далі на схід від Сосниці. Тому Короп у 32 км на схід від Сосниці виглядає непоганим кандидатом. Він лежить на лівому березі Десни, а решта пунктів – на правому, але похід був зимовий, і переправа через замерзлу Десну не становила проблеми.

На цьому місці наші основні джерела розходяться. За новгородським літописом, котрий не почував обов’язку прославляти Данила, союзники спалили посад Чернігова і почали відступати. В цей час Михайло вийшов із Чернігова і учинив якусь воєнну хитрість, можливо, зробив засідку на загін Данила, котрий втратив багато людей, але сам Данило утік з цієї пригоди щасливо (хоча заносилось на повторення картини загибелі його батька Романа під Завихостом; Т-124).

Хроніст Романовичів промовчав цей прикрий для Данила епізод і написав спочатку так: Володимир і Данило учинили мир із Мстиславом та чернігівцями, і повернулись до Києва (Т-123). З цього виводять, що Мстислав Глібович став чернігівським князем, але куди подівся Михайло Всеволодович? Можливо, маємо тут пропуск або механічну описку в тексті хроніки.

Пізніше в руки хроніста потрапила «Повість про похід Батия» із описом облоги Чернігова. Він вирізав з неї уривок про «лютий бій біля Чернігова» і приточив його до цього походу, але уривок попав не на місце, так що тепер ми читаємо: Володимир і Данило уклали мир – лютий бій (уже після укладення миру!) – «вони» (Володимир і Данило) повернулись до Києва.

Отак у нас пишеться історія – в самому безпосередньому значення цього виразу (трохи більше про цей літературний бій я написав у Науковому підгрунті).

Похід на Чернігівщину зайняв 4.5 місяці – від початку січня до середини травня 1235 р. В Києві на союзників чекала прикра новина: князь Ізяслав, котрий діяв як союзник Михайла Всеволодовича, привів значну силу половців на Київщину (Т-125). Данило, який уже показав свою відвагу на грабуванні Чернігівщини, хотів утекти («хотів вийти [з Києва] додому лісовою стороною» – пише хроніст), але Володимир Рюрикович умовив його виступити проти половців.

Над Россю, біля , сталася битва, у якій руські князі були повністю розгромлені. Усе, здобуте непосильною грабіжницькою працею на Чернігівщині, дісталося в руки нових, зручніших грабіжників. Данило знову утік (у цьому він був великий майстер!), але його радник Мирослав потрапив у полон:

Володимир же був схоплений у Торчському, і Мирослав, за порадою безбожного [боярина] Григорія Васильовича і Молибоговичів, і багато інших бояр схоплено було.

На цьому місці ( під 6742 р.) хроніст, своїм звичаєм, проминає важливі важливі для нас подробиці. Хто схопив Володимира? Ізяслав? Половці? А хто схопив Мирослава? Кому давали пораду Григорій Васильович та Молибоговичі? Останніх ми знаємо як галичан, як вони опинились у групі ворогів Данила? Чи вони приєднались до неї ще перед битвою (що означало би формування великої коаліції Чернігів – половці – частина галичан), чи переметнулись на бік переможців, побачивши поразку Данила?

Новгородський літопис, своїм звичаєм, викладає події коротко, але змістовно. Напали князь Ізяслав із половцями та князь Михайло Всеволодович із чернігівцями. Про битву під Торчеськом він не згадав, натомість зазначив її наслідки – захоплення Києва і успіх половців: захоплення в полон князя Володимира із жінкою.

Виходить, Михайло не тільки не втратив Чернігівщину, як хотів нас запевнити хроніст, але завдав ворогам потужного контрудару.

Кожне покоління половців мріяло якщо не захопити Київ, то принаймні рубати шаблею Золоті ворота. І от ми бачимо, що двом поколінням підряд удавалось таки захопити Київ – у 1203 і 1235 роках. Більше того, їм удалось полонити руського князя! І не якогось там незначного провінційного князя, а київського князя! Предки цих переможців тікали були від одного тільки імені київського князя Володимира Мономаха, а тепер що? От уже справді – «славних прадідів великих правнуки погані»!

В результаті поразки київської коаліції і перемоги коаліції чернігівської Ізяслав став київським князем, а Михайло Всеволодович – галицьким (Т-126).

Що це за – дослідники не можуть дійти згоди.

Оце вперше, здається, з часів Олега Віщого такий «князь» без роду і племені посів київський престол. Маємо прикрий для нас приклад провінціалізації літописання 13 ст.: кожен літописець добре знав князів свого краю, але князів з інших країв та династій знав погано, або і зовсім не знав. Узагальнено я називаю це географічним бар’єром, про який уже писав вище.

Хто ж виграв і хто програв у цій війні?

На мою думку, програли всі руські князі. Вигнати Михайла Всеволодовича із Чернігова не вдалося, але нищення Чернігівського землі та посаду самого Чернігова незаперечно слід розглядати як її ослаблення напередодні походу Батия і непряму допомогу татарам. І відповідальність за це несе наш «державотворець» – князь Данило Романович.

Нищення Київської землі й ганебне захоплення Києва половцями також слід вважати непрямою допомогою татарам. Поразка від половців під Торчеськом знизила воєнний потенціал Київського та Галицького князівств, Данило залишився зовсім (або майже зовсім) без війська.

Єдиної стороною конфлікта, котра чітко виграла, були половці. Полон київського князя – це був їх найбільший воєнний і політичний успіх за всю історію цього народу, справжній тріумф політики консолідації зусиль Русі та половців проти татар. Половці достойно помстилися руським князям за ту допомогу, котру князі надали були їм своїм походом на Калку. «Годуй біду, а вона тобі голову скрутить» – говорить українська приповідка. І ми бачимо, що руські князі таки вигодували собі біду, котра скручувала їм голови раз-у-раз. Але князі на це не зважали.

Ольговичі в особі Михайла Всеволодовича поширили свій вплив на Галич, чого не бувало від 1211 року. Успіх? Ну, в змаганні – хто скоріше потоне – теж можна визначити своїх переможців…

А між тим ворог продовжував крутити свою корбу. У тому ж 1235 році, в якому руські князя змагались у нищенні руських земель, татарський хан Угедей скликав курултай – з’їзд вищої знаті держави, на якому було ухвалено давно запланований похід на захід. Його метою була уже не розвідка, а завоювання нових земель для розширення улусу Джучі. На головного командувача був призначений Батий, син Джучі. В цей похід вирушили 13 царевичів, серед яких були сини всіх синів Чингіз-хана, включаючи майбутніх ханів – Гуюка та Мунке. Отже, це було підприємство цілої імперії, а не самих тільки синів Джучі.

Але курултай зібрався десь на території сучасної Монголії, за 5 з гаком тисяч кілометрів від Києва, і ніхто на Русі не мав про нього найменшого уявлення.

– Га, дзвін? – Де дзвін, що за дзвін?.. – І що, уже дзвонить? – Ні, не чули. І чого б то він мав дзвонити про нас?