Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Авентюра 15.
Початок боротьби з розкраданням
колгоспної землі

Микола Жарких

Дядько Мирон читав :

“ПЛАН

боротьби з розкраданням землі колгоспу ‘Шлях до перемоги’ :

1. Польові дороги розорати й їздити ними заборонити.

2. Частину сіножаті розорати, а сіно косити по узбіччях доріг і в лісі.

3. Переглянути норми землекористування у підсобних господарствах і відрізати від городу П.С.Гнатенка все що тільки можливо.

4. Проміжки між деревами у колгоспному саду засіяти пшеницею.”

Ось який це був план. Дядько Мирон взяв його до уваги і почав слідкувати.

Польові дороги розорали й їздити ними заборонили. Та їздити, як з’ясувалося, все одно було треба, і машини почали прокладати колії прямо по врунах. Дядько Мирон записував : машини їздять по пшениці. Так жодного кілограму збіжжя з цих розораних доріг і не зібрали і навіть гірше – заїздили частину полів, що раніше до доріг не належала.

Частину сіножаті розорали й засіяли пшеницею, проте виросли тут, природно, бур’яни, які здавна вважали цю площу своєю. Діди й прадіди наші не випадково відвели її під сіножать. Дядько Мирон записував : посіяне зерно втрачене; коли косили сіно в лісі, зламали дві коси й пощербили ще три.

Частину городу П.С.Гнатенка відбатували, та оскільки вона виходила до вищезазначеної верби, то на ній нічого посіяти не вдалося. Земля, зручна для куркуля, була незручною для колгоспу. Та це був єдиний пункт плану, виконання якого принаймні не принесло колгоспу збитків.

Між деревами в колгоспному саду пшеницю посіяли, але при цьому смертельно перелаялися дід Хома і Проценко. Дід Хома кричав :

– Як же я тепер яблуні обрізуватиму, якщо до них підходу немає?!

А Проценко йому відповідав :

– Мені до твоїх яблунь діла нема! У мене план!

Дід Хома витоптував у посіяній пшениці стежки, чинячи збитки зерновому господарству; Проценко, заїхавши до саду з комбайном, так невдало чіпляв дерева, що яблуко сипалися з них дощем, і шкодив садовому господарству. Дядько Мирон записував.

Але всі ці непорозуміння не виходили з розряду звичайних трісок, які завжди летять, коли у Полтавській сатрапії хочуть зробити щось визначне. Несподіваним було інше.

Якось вранці дядько Мирон вийшов з хати, тримаючи під пахвою, за звичаєм, свою книгу. Він вирішив подивитись колгоспний ліс, що тягнувся від села аж до самої Ворскли і також потребував догляду. Він не був у лісі з березня, а вже стояв липень. Дядько Мирон пішов своєю звичною стежкою, та не встиг він заглибитись у ліс і на п’ятдесят метрів, як побачив, що стежина перерізана парканом з колючого дроту. Дядько Мирон здивувався і звернув уздовж огорожі праворуч. Він йшов уздовж неї до самого півдня – огорожа не кінчалась. Опівдні він повернув назад, щоб устигнуть додому засвітло.

– Дивно, – думав дядько Мирон.

Наступного дня він звернув уздовж огорожі ліворуч і крокував до одинадцятої години дня. В цей момент він вийшов до того місця, де паркан перетинала асфальтована дорога. У паркані тут була зроблена брама з будкою. Брама була зачинена, а біля будки стояв козак зі списом та мушкетом, у шапці з червоним шликом і люлькою за поясом.

– Що це? – спитав дядько Мирон.

– Об’єкт! – бундючно відповів козак і почав розпалювати люльку.

Дядько Мирон повернув назад.

– Дивно, – думав він. – Об’єкт. Та все одно дивно. Ліс-от колгоспний. Чи нема тут крадіжки?

Підходячи до дому, він уже твердо вирішив, що паркан з колючого дроту є не що більше, як крадіжка колгоспної землі. Він відчув, що накрив великого розкрадача. Це вам не Павло Сергійович Гнатенко, у якого дві сотки зайвих; тут рахунок іде на тисячі гектарів! І дядько Мирон зробив про це запис у своїй книзі. Чи розумів він тоді, що цей запис є переломним моментом усієї нашої оповіді? Гадаю, що ні, що він вбачав тут хоч і значну за розмірами, та все ж звичайну крадіжку. Важливість цього моменту була усвідомлена набагато пізніше, коли вже було запізно…

Зі своїм відкриттям дядько Мирон прийшов до голови.

– Розкрадання, – сказав дядько Мирон, показуючи книгу, де були описані точні межі колгоспного лісу, обгородженого колючим дротом.

Це відкриття сподобалося Бевзю анітрохи не більше за відкриття копчених окостів. Він відчув, що діяльність дядька Мирові починає виходити з бажаних для начальства рамок. Гаразд би окости – вони, зрештою, стосувалися тільки особисто Бевзя, але це…

– Об’єкт! – сказав Бевзь. – Розумієш, дядьку Мироне, це Об’єкт!

– Не розумію, – відповів дядько Мирон.

Василь Павлович зметикував – треба докласти всіх зусиль, щоб заспокоїти дядька Мирона. Він викликав машину й разом з дядьком Мироном покатав на об’єкт. Козакові з люлькою, що був біля брами, голова щось тихо сказав, після чого козак відсалютував списом і відчинив браму. Невдовзі наших путників вже приймав сам начальник об’єкту букаул Єгор Федотович Противін.

Букаул привітно кивнув Бевзеві, якого вже добре знав (він купував у колгоспі харчі для своїх козаків) і посміхнувся дядьку Миронові.

– Ось, – знічено заговорив Бевзь, – не могли би ви, Єгоре Федотовичу, розповісти нам про свої плани, завдання, перспективи, а то в нас тут, – Бевзь покосився на дядька Мирона, – непорозуміння маленьке вийшло, хе-хе-хе…

Єгор Федотович чудово запам’ятав дядька Мирона по злету у Полтаві; він чудово запам’ятав і визначення “природжений сторож”, яке його вразило, і відмову дядька Мирона від його пропозиції. В душі букаула ворухнулась образа, і під її впливом він заговорив так :

– Це в нас, розумієте, об’єкт. Об’єкт – це, розумієте, об’єкт, і тому довкола нього повинна бути зона. Інакше кажучи, це ящик, довкола якого все одно повинна бути зона. Зрозуміло?

Дядьку Миронові було незрозуміло, проте спитав він інше :

– Чому ж раніше колгоспний ліс був просто колгоспним лісом, а тепер став зоною?

– У ящику розміщена апаратура. Апаратура – це апаратура, або, інакше кажучи, пристрої. Ось чому треба було розширити зону.

– Нову апаратуру отримали, чи що? – не вгамовувався дядько Мирон.

– Я не сказав “нова апаратура”, – терпляче пояснював букаул. – Я сказав просто “апаратура”.

З тим і відправились наші діячі додому. Якби Противін не гороїжився і простою мовою розтлумачив, що тут і до чого, то хто зна, може, все ще й обійшлося б. Та згодьтеся : якщо на будь-яке питання вам відповідають тільки словами “зона”, “об’єкт”, “ящик” і “пристрої”, то в кого завгодно терпець урветься. А дядько Мирон до того ж був сторож і підозрював тут крадіжку…

– Розкрадання, – похмуро сказав дядько Мирон на зворотньому шляху.

– Та вгамуйся ти, дурепо! – благав Василь Павлович. – Ти що, не бачив, які в нього вуса? яка йому булава за рангом належить?

– “Земля передається колгоспу в довічне і невіддільне користування”, – процитував дядько Мирон ярлик на заснування колгоспу. – Яка ж це невіддільність, коли ні сіло ні впало стільки лісу відрізали?

Дядько Мирон, як ми бачимо, загнав голову на слизьке, і в цьому становищі останній був змушений дати деякі пояснення.

– З усіх боків нам загрожують вороги, – почав Бевзь, – особливо із заходу. І ми мусимо бути пильними і все що можливо зміцнювати. Раніше тут зенітний артилерійський дивізіон стояв, а тепер його в ракетний переформували. Оце й є ті самі пристрої, для розміщення яких за статутом більша площа потрібна. Ясно? Так що викресли ти свій запис заради бога!

– Вороги… – задумливо повторив дядько Мирон, – зміцнювати… Невже ж Зинов’ївська сатрапія хоче на нас напасти?

– Та при чому тут Зинов’ївська сатрапія, – квилив Бевзь. – Я ж про ворогів говорив! Там, на заході! Далеко!

– Якщо далеко, то навіщо ж тут зміцнювати? – чудувався дядько Мирон, підходячи до своєї хати.