Авентюра 22. Боротьба із мишами
Микола Жарких
Першим схаменувся дід Хома. Він затупав ногами і загукав :
– Геть, щоб вас чорти поїли!
Миші відповіли дружним запеклим сичанням, що було в них бойовим кличем. Дід Хома вискочив з комори, схопив із призьби обох колгоспних котів – Ваську та Мурого – і потягнув їх усередину. Побачивши мишей другого покоління, коти сторожко тулитися до ніг людей, а потім і зовсім втекли з комори. Не судіть їх суворо : кожна миша була завбільшки із середнього кота, а миші-богатирі навіть більше. Колгоспного добра шкода, проте своє життя дорожче.
Чи треба пояснювати, що все їстивне було з’їдене або заховане до підземної фортеці? Дядьку Миронові досить було один раз обвести поглядом стіни й кути, щоб це збагнути. Та найнебезпечніше було в тому, що миші окопалися у дальшому від входу куті, де був засік зі збіжжям, і стояли там стіна стіною, не підпускаючи нікого близько. Забігаючи наперед, скажу, що протягом усіх етапів боротьби миші незмінно утримували цей кут, що став, як Мамаїв курган, символом мишачої стійкості та героїзму. Отож, коли боротьба ущухла і було укладене мовчазне перемир’я, ця територія була визнана за мишами.
Приголомшений і пригнічений вийшов дядько Мирон із комори. Його обступили крадії і співчутливо питали :
– Ну що? Ну як там? Багато добра лишилось?
Дядько Мирон махнув рукою так безнадійно, що розкрадачі сторопіли.
– Що ж то воно буде? – тихо повторювали вони.
Стало ясно, що з наскоку мишей не візьмеш. Треба було розробити план кампанії. Але попередній мізковий штурм так виснажив розумові сили колгоспників, що нічого вартісного не вигадувалося. Хтось пропонував послати на мишву скаргу; йому кволо заперечили, що досить сорому, котрого вони натерпілися із замком. Хто ж після цього ми будемо і що про нас начальство подумає : то замок не могли відкрити, то мишей не подужають. Та це ж які миші, нерішуче сказав хтось на захист скарги. Ніхто тих мишей не бачив, і що би ми не написали, ніхто нам не повірить, що миша може бути завбільшки з кота, – так же кволо тягнулися заперечення. У найкращому випадку подумають, що в нас біла гарячка.
З таким настроєм іти в останній рішучий бій за колгоспну власність було неможливо. Збори припинилися самі собою, навіть не виробивши рішення про проведення наступних зборів, чого не чувано було од заснування колгоспу. Нічого не лишалось іншого, як тимчасово махнути на мишву рукою і зайнятись поточною господарською діяльністю. Майно, що заносилося до комори, намагалися складати поближче до дверей і подалі од мишачої фортеці. Щодо їстивних припасів, збережуваних у коморі, склали акт, нібито вони всі з’їдені мишами. Це було не зовсім справедливо – в засіку ще виднілось яке-не-яке збіжжя, та підступитись до нього не було жодної можливості. Послали папір, щоб надіслали у колгосп дресированих рисей або леопардів, але які з того були наслідки, я не знаю. В документах колгоспу ця витівка більше не згадується, напевно, й відповіді на папір не було.
Бачачи всезагальну журбу і розпач, дядько Мирон запропонував вражаючий по суті та по наслідках хід. Він запропонував встановити години, коли до комори відкривався вільний доступ розкрадачам. У відчаї ця пропозиція була прийнята і дала раптом позитивний ефект : миші й крадії вступили у конкурентну боротьбу за колгоспну власність, і ця боротьба взаємно обмежувала їхні апетити. Те майно, що крадії перетягали ближче до виходу, щоб зручніше було вантажити на машини, миші, ризикуючи життям, відтягали вглиб комори; й навпаки, майно, що не цікавило злодіїв і відносилося ними подалі від дверей, щоб не плуталося під ногами, мишами пересувалося до дверей. Так дядько Мирон несвідомо використав для охорони колгоспної власності закон діалектики, за яким злодії у своїх злодійських інтересах були змушені вступити в боротьбу з мишами і протидіяти таким робом розкраданню.
Та все це було слабо і недостатньо для забезпечення зберігання колгоспної власності. Можна було доручити крадіям самим прибирати в коморі, вимітати мотлох і павутиння, влаштовувати провітрювання, вести книги обліку виданого та розікраденого майна, зобов’язати їх робити своїм коштом поточний ремонт комори, та відчувалося, що все це не те. Дядько Мирон подав голові записку про негаразди з охороною власності; голова паралізованого колгоспу, не наважуючись будь-що вирішити сам, навіть у межах своїх повноважень, скликав комісію по цьому питанню, яка існує й до сьогодні. У А.М.Товстовойтенка взагалі була пристрасть влаштовувати з будь-якого приводу комісії, і в найкоротший строк колгоспники побачили, що вони обплутані членством у десятках комісій. Тільки-но збиралися у правлінні п’ять-шість чоловік, як можна було починати засідання не менш як п’ятнадцяти комісій. А.М.Товстовойтенко засновував комісії, але забував їх розпускати, і всі вони, починаючи з комісії люстрації комори, існуватимуть до смерті свого останнього члена.
Але “комісія по виробленню пропозицій по охороні колгоспної власності в світлі доповідної записки дядька Мирона”, як і всі благодатненські комісії, була мертвонародженою. Всі дуже скоро зрозуміли, що як тільки питання передане до комісії, то вирішення його у ближчому майбутньому нікому не погрожує. Спритні люди, і перш за все, звичайно, крадії, збагнувши це, почали вимагати скликання комісій :
– Де ж це чувано щоб людину як попадя хапати? Ну й що з того, що з гарячим? Ти спершу комісію склич, хай вона засвідчить, а потім і хапай!
У комісіях колгоспники села Благодатного побачили для себе щось на кшталт англійського “Хабеас корпус”, тобто гарантії своїх особистих прав. Це було корисно, але справі охорони колгоспної власності це не допомагало.
І тоді дядько Мирон зробив найрішучіший крок у своєму житті. Він сів і основні тези своєї доповідної записки, з викладом конкретних фактів, написав у вигляді листа до газети. Написав, заклеїв конверт і вкинув його до скриньки.