Татари і колонізація Побожжя
Микола Жарких
У середині 14 ст. у зв’язку з різними подіями боротьби за волинсько-галицьку спадщину ми маємо згадки про деякі пункти на цій території, з яких крайніми на сході були Галич, Львів, Кременець, Луцьк, Меджибіж, можливо, Теребовля й Острог.
Ми бачили, що в часи Коріатовичів колонізація зробила величезний крок на схід: від Кременця до Черкас – 460 км, на Побожжі вона досягла Брацлава (275 км від Кременця), навіть із випадом на південь до Саврані, а на Подністров’ї доходила до Бакоти (160 км від Галича). В наступні 50 – 60 років поселення уздовж Дністра просуваються далі на схід до Лядови та Мурафи (ще 80 км від Бакоти), але на Побожжі крайнім пунктом залишається Брацлав.
Чому ж вона спинилась на цьому рубежі, не дійшовши до природного рубежа – Чорного моря – якихось 280 – 300 км?
Звичайно говорять: цьому перешкоджали татари, Золота Орда.
Чи справді так?
Володіння Золотої Орди
Те, що володіння Золотої Орди справді доходили на заході до ріки Прут, надійно засвідчено археологічними пам’ятками – відносно добре дослідженими городищами у Старому Орхеї, Костештах, Білгороді-Дністровському, поселенні біля Торговиці на Синюсі. Життя на них припиняється одночасно в 1360-х роках, і пізніше ніяких слідів подібних поселень немає.
Населення цих міст перейшло, мабуть, на лівий берег Дніпра і в Крим. Причини такого переходу не встановлені, але мабуть це була одночасна акція, організована ординським начальством. У зовнішню загрозу (із заходу – з боку Молдавії та з півночі – з боку Литви) я не вірю. Поширення цих князівств на схід і південь можна вважати поширенням у порожнечі, котре не зустрічало ніякого опору. Це був наслідок відступу татар, а не його причина.
Часто пишуть, що сусіди Орди пильно стежили за її внутрішньою політичною ситуацією, за боротьбою за ханський престіл, і скористались послабленням центральної влади, щоб вибити татар з правого берега Дніпра.
Такого не могло бути з кількох причин.
По-перше, як можна собі уявити оте «стеження за політичною ситуацією» на віддалі 1700 км (Сарай – Сучава) чи навіть 1800 км (Сарай – Вільно) – в умовах, коли не було ані Інтернета, ніже телеграфа? Шляхом обміну посольствами?
Ольгерд спробував був відправити послом в Орду Коріата і потім доклав великих зусиль, щоб видобути свого брата із московської в’язниці. І більше про дипломатичні зносини Ольгерда з Ордою вже не чути, мабуть, досвід виявився аж надто переконливим.
Тобто ми мусимо виходити із засновку, що західні сусіди Орди нічого не знали про ситуацію в її центрі. Винятки з цього загального правила треба обгрунтовувати.
По-друге, при кожній зміні правителя він отримує новий кредит довіри і нову порцію сподівань на тривале й успішне правління («дни долгие, дни власти безмятежной»). Кожен раз, коли в Орді вбивали чергового хана і сусіди про це якось дізнавались, вони перш за все думали, що нарешті настав час стабілізації, заспокоєння.
Хан Узбек помер у 1341 р. природною смертю, зберігши свою владу до кінця життя, і після нього упродовж 160 років, аж до кінця Великої Орди в 1502 р., ніхто з ханів такого не повторив (усіх убивали або виганяли). Але того, що оця непостійність стане постійною нормою, системою «стабільної нестабільності» – думаю, ніхто з політичних аналітиків того часу передбачити не міг. Це стало ясним лише для істориків багато століть пізніше.
А політик не може керуватись у практичній політиці висновками, які будуть зроблені через сотні років, він керувався попереднім досвідом і думав, що новий хан правитиме довго.
По-третє, зміна ханів на ординському престолі ще не означала автоматичного послаблення фактичної сили Орди. Коли Вітовт вирішив у 1399 році помацати, чи сите татарське сало на лівому березі Дніпра, він отримав на Ворсклі аж надто переконливу відповідь – утік ледве з душею. Маємо тут в одному стакані і «послаблення Орди», і її «занепад», і «анархію». А карусель ханів тривала перед тим уже сорок років!
По-четверте, послаблення авторитету Орди в уявленні сусідів не йшло одночасно із фактичним її послабленням, а відставало на десятиліття і навіть століття. (Москалі й досі бояться татар і ненавидять їх, хоча від часу, коли татари палили Москву в 1238, 1382 і 1571 роках, спливли цілі століття.) Сусіди Орди керувались філософією «не буди лихо, поки воно тихо» – і справді, Орда ніколи не бачила зовнішнього ворога на своїй території (ну, окрім лютого Темір-Аксака).
Отже, відхід татар з правого берега Дніпра не був викликаний ворожими діями сусідів Орди.
А що замість оцих раціональних міркувань доводиться читати?
Если о предстоящем столкновении с Тимуром знали в Орде, то о нём было известно и на Подолье (тем более что Тохтамыш, как уже было сказано, перед решающей битвой собрал войска, в том числе и с западной части своих владений). Это объясняет, почему в грамоте Фёдора Кориатовича 1391 г. выплата дани «в татары» обставлена всевозможными условиями. Разумеется, 20 июня 1391 г. в Смотриче, за две тысячи километров от места боя, ещё не знали, что двумя днями ранее Тохтамыш был наголову разбит. Чтобы эта весть достигла Подолья, нужно было не меньше десяти дней (а скорее всего, гораздо больше). Этим и решил воспользоваться Фёдор Кориатович, попытавшийся присвоить татарскую дань [Полехов С. В. 1391 г. и подольская дань «в Татары». – Архіварыус, 2019 г., вып. 17, с. 103].
Словами класика, «ви скажете, що це ахінея, але мені доводилось бачити таку ахінею, у порівнянні з якою оця буде тлумачним словником». І справді, у порівнянні із синьо-водо-знавством [Жарких М. І. Міфічна «битва на Синій Воді». – К. : 2017 р., розділ «Жертви «Синьої Води»], процитований фрагмент ближчий до тлумачного словника. Разом з тим, звідки видно, що Тохтамиш збирав військо із західних (яких саме?) володінь? Хіба що з відомої пісні
Были сборы недолги –
От Кубани до Волги
Мы коней поднимали в поход.
Далі, князь Федір не мав змоги надсилати своїх розвідників за тисячі кілометрів і не розсилав їх. Зі свого боку, Тохтамиш не мав обов’язку (та мабуть і бажання) інформувати своїх сусідів про те, що його побили – хіба тільки про те, що це він когось побив. Принагідна передача новин могла розтягнутись на роки, ця інформація не була авторитетною (бо базарні чутки про битву – це не вірогідне джерело), але була запізнілою, бо ситуація могла змінюватись швидко. Тохтамиш таки зібрався поінформувати Ягайла про битву на Кондурчі – його лист датовано 8 реджеба 795 року (тобто 20 травня 1393 р.) [: Второе возвращение. – Эхо веков, 1998, № 1-2], тобто через два роки після битви. Отут маємо реальний темп поширення авторитетної інформації.
Данина для татар
Ми маємо 7 грамот з Поділля за 1375 – 1401 роки зі згадками данини для татар [колекція фрагментів текстів: Полехов С. В., op. cit., 99 – 100].
Наявність цієї формули можна пояснити тим, що писар князів Коріатовичів, склавши першу жалувану грамоту, потім повторював усі її формули раз-у-раз. Цей же писар служив потім і князю Свитригайлу (бо князів тоді було багато, а письменних людей мало, і вони становили велику цінність).
А що ж трапилось в 1401 р., чому в численних пізніших грамотах для Поділля немає згадок про татарську данину? Поділля звільнилось від ординського ярма?
Ні, справа пояснюється значно простіше. Від 1402 року грамоти для Поділля готував писар короля Ягайла, котрий не бачив подібних грамот з попереднього часу і писав пожалування за іншими зразками – так, як це було прийнято при королівському дворі.
Чи виплачувалась ця данина давніше, коли формула данини стояла в грамотах – можна сумніватись. Конкретних вказівок на це немає. Тільки одному Темір-Кутлую і тільки один раз удалось злупити викуп з Києва (після битви на Ворсклі 1399 р.) [Жарких М. І. Битва на Ворсклі 1399 р. – К.: 2017 р., розділ «Наслідки битви»]. Думаю – щоб змусити платити данину (чи скоріше одноразову контрибуцію, викуп), татари мусили загрожувати збройною силою, але інших фактів такої загрози ми не знаємо.
Від 1288 р. (походу Телебуги на Польщу) і до 1438 р. (напад Сеїд-Ахмета на Поділля) ми маємо тільки одну звістку 1399 р. про похід татар на правобережну Україну. Цього, мені здається, надто мало, щоб вважати татарську воєнну загрозу настільки постійною і реальною, щоб від неї треба було відкупатись без «нагадувань».
Для регулярного збору данини потрібен мужик, виробник матеріальних цінностей. А де його узяти, коли «бог, по молитве моей, владения мои от мужика избавил?» – «Как нет мужика – мужик везде есть, стоит только поискать его! Наверное, он где-нибудь спрятался, от работы отлынивает!»
Так от, для збирання данини (і годування нею двох генералів) потрібен не просто мужик, а мужик, який живе постійно на одному місці, у постійних поселеннях. Нема поселень – нема з кого збирати данину.
А якраз поселень на нашій території у час перед 4-ї чвертю 14 ст. ми й не знаємо. Ланцюжок причин простий: постійне населення ⇒ постійні поселення ⇒ згадки в історичних джерелах. По цьому ланцюжку можна пройти у зворотньому напрямку: нема звісток у джерелах ⇒ нема поселень (або дуже мало й незначних) ⇒ нема населення (або дуже мало).
Далі, для регулярного збору данини потрібен адміністративний апарат (податкова адміністрація). Така адміністрація була у північно-східній Русі у вигляді місцевих князівств, а не було на Поділлі. Згадка про баскаків у пізній (бл. 1430 р.) «Повісті про Поділля» має загальний характер пригадки про давно минулі часи. Але ми не маємо таких згадок з часу, коли ці баскаки діяли (якщо діяли).
Остаточно думаю, що виплата данини татарам розглядалась в цей час як теоретична можливість, котра могла реалізуватись у спеціальних умовах.
Татари у війні за Поділля
Ян Длугош кілька разів згадував про татар при описі війни 1431 – 1436 років.
В 1431 р. поляки мати битву із русинами і татарами на Бузі біля Устилуга [Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. – Warszawa : Wydawnictwo Naukowe PWN, 2009, Ks. 11, Ks. 12, ] і потім з литвинами, русинами й татарами на ріці Стир [с. 36].
Далі під час облоги Луцька Свитригайло переслав Ягайлу сфальшований лист татарського хана, в якому хан вимагав: Поділля, котре належало хану, він передав на вічність князю Свитригайлу, і поляки мають повернути Поділля Свитригайлу [с. 39].
Поляки мали підозру, що під час Луцького перемир’я Свитригайло напустить на них військо з татар і волохів [с. 44].
В 1432 р. Ягайло збирався воювати проти проти Тевтонського ордену і дуже зрадів, коли чехи запропонували йому допомогу, бо він не мав звичайної допомоги від литовців, волохів і татар через бунт Свитригайла [с. 70]. Отут можна побачити натяк, що ці татари були власне слугами великого князя литовського (можливо, й тими, що жили довкола Вільни).
Наступна згадка стосується князя Федька Несвизького, котрий зібрав допомогу від татар, волохів, русинів і бесарабців, і з цими силами воював під Копистирином проти поляків [с. 87 – 90].
В 1433 р. молдавський воєвода Стефан (прихильник Ягайла) розбив татарське військо, котре збиралось прийти на Русь і Поділля, захопив Брацлав і передав його полякам [с. 117; ще раз ці події згадано під 1436 р. – с. 190; докладніше – вище].
Федько разом з татарами навідався під Кам’янець-Подільський і захопив там у полон старосту – Теодорика Бучацького [с. 124 – 124].
В 1434 р. після смерті короля Ягайла в напрямку Поділля було вислано спеціальний загін, котрий мав відбивати можливий напад Федька і татар [с. 133].
З усього цього ніяк не можна зрозуміти, про яких татар йдеться – чи про «диких» ординських татар, прибічників того чи іншого хана (а таких ханів тоді бувало одночасно до п’яти), чи то про «своїх поганих» – татар-емігрантів, які від кінця 14 ст. поселились на території Великого князівства Литовського і були воєнними слугами Вітовта. У Грюнвальській битві 1410 р. Ягайло мав допомогу саме від цих останніх татар, і за нею жалкував у 1432 р.
Я думаю, що часто (якщо не в усіх випадках) йдеться саме про «своїх» татар, тому що при зіткненнях військ Сигізмунда та Свитригайла джерела ніколи не згадують татар на боці Сигізмунда.
С. Полехов пише, що в 1431 р. Свитригайло пактував із ханом Улуг-Мухаммедом [ПНВ, с. 256], і так воно може бути, але Длугош такого імені не знав, а інших джерел про дії цих татар ми не маємо.
В 1433 р. до числа осіб, котрі титулувались «ханами», приєднався Сеїд-Ахмет. Свитригайло навіть приписував собі вирішальну роль у його воцарінні [так реферує справу Полехов (ПНВ, с. 372); інші ж дослідники, Л. Колянковський і слідом за ним В. Гулевич, вплив Свитригайла не менш рішучо заперечують: Гулевич В. : Крым в 1399–1502 гг. – Казань: 2018 г., с. 177 – 178]. Улуг-Мухаммед при цьому не зник, а продовжував воювати проти інших чотирьох ханів; зміна полягала у тому, що тепер Сеїд-Ахмет, а не Улуг-Мухаммед, вважався союзником Свитригайла. Ім’я Сеїд-Ахмета Длугош згадував, але тільки від 1438 року, не при викладі подій подільської війни.
Де було Сеїд-Ахметове «ханство» – невідомо. На думку В. Гулевича,
Крымский улус и Днепро-Донское междуречье остались под властью Улуг Мухаммада, а Сайид-Ахмат II занял Правобережье Днепра, поближе к землям, сохранившим верность Свидригайлу, с которым он сохранил добрые отношения [Гулевич В., op. cit., с. 179].
Якщо про діяння Улуг-Мухаммеда в Криму в цей час ми знаємо, то нізвідки не видно, щоб Сеїд-Ахмет перебував на правобережжі Дніпра. Пізніше (1436 р.) він вигнав Улуг-Мухаммеда з Криму.
Остаточно ми не знаємо нічого про спроби татар в цей час воєнною силою перешкодити руській колонізації на території сучасної України. Таке уявлення у істориків спричинене механічним переносом обставин татарської руїни 4-ї чверті 15 – 16 ст. на давніші часи.
Поширення у порожнечу
Так у чому ж може бути причина зупинки колонізації?
На мою думку, колонізація з території колишнього Галицького князівства (і мабуть із Волинського князівства) поширювалась на схід у порожнечу, не зустрічаючи ніякого опору. Татар у на цій території уже не було, а місцеве населення (мабуть руське) було дуже незначним.
Колонізація спинилась, коли було вичерпано її потенціал, коли всі бажаючи шукати щастя на новій землі уже туди переселились. Не слід забувати, що все це проходило дуже швидко, упродовж життя одного покоління.
Щось подібне ми бачимо в розвитку колонізації по берегах океанів у 16 – 17 ст. Першими, від початку 16 ст., почали засновувати заморські колонії Іспанія та Португалія, далі Франція; від кінця 16 ст. в це змагання включились Англія та Голандія – і для всіх знаходилось місце (до певного часу так було). І все це було поширенням у порожнечу – там, де колонізатори зустрічали хоч мінімальний опір, вони полишали негостинний берег і пливли далі («Підемо пошукаємо лапотників», як писав автор «Повісті временних літ»).
Чому ж ті країни, котрі рушили цим шляхом першими, не захопили всього? – Тому, що для цього бракувало ресурсів, головним із яких були люди, котрі бажали переселитись у колонії. (На цю тему навіть анекдот був: коли в Легального Овоща запитали, чи зможе він управляти Китаєм, він дістав калькулятор, щось рахував, а потім сказав: «Ні. Стільки донецьких я не маю».)
Можливо, колись будуть розроблені методики демографічних розрахунків, котрі дозволять моделювати такі процеси.