Каравул

Микола Жарких

Наступним об’єктом в переліку «причорноморських володінь Вітовта» є Каравул (Karawull), записаний у трьох варіантах документу.

Етимологія

Почати знову варто із з’ясування походження і значення слова.

Слова у формі каравул не знає ні один словник. Думаю, що це адаптація слова караул в українській мові (з протетичним в, як літературне радіо адаптується в розмовне радіво). Відома також інша розмовна форма калавур ( – І. Котляревський, також у творах Г. Квітки-Основ’яненка, Ю. Федьковича, А. Свидницького, М. Грушевського).

У «Словнику староукраїнської мови 14 – 15 ст.» [К.: 1977 р., т. 1, с. 470 – 471] таке слово не зазначене. Нема цього слова і в «Словнику української мови XVI – I пол. XVII ст.» [Льв.: 2008 р., , с. 51].

«Словарь русского языка XI–XVII вв.» подає цілу серію словникових гнізд з цим коренем. Значення його було тим самим, що й сучасного слова: сторожовий пост, сторожа, варта [ – М.: 1980 г., вып. 7, с. 74 – 76]. Але приклади застосування усіх цих слів відносяться до 17 ст., за винятком слова караульное, зафіксованого в грамоті московського великого князя Івана 3-го в 1489 р. [Акты, относящиеся до юридического быта древней России. – Спб.: 1857 г., т. 1, № 32, стб. 123].

В «Етимологічному словнику української мови» зазначено, що це – запозичення з тюркської, можливо, через російську мову. Наведено перелік 15 тюркських мов, де це слово присутнє. Відоме воно також у болгарській мові. [Етимологічний словник української мови. – К.: 1985 р., , с. 387]. Думаю, що фіксація цього слова на території сучасної України в 15 ст. робить посередництво російської мови зайвим і навіть неможливим.

Географічна назва Караул

Оскільки слово поширене у тюркських мовах, географія назв із компонентом караул дуже широка. Російська відзначає такі назви в Казахстані, Киргизії, Узбекистані, Туркменії, в самій Росії – в Астраханській, Кіровській, Омській, Ростовській та Тамбовській областях, у Пермському та Красноярському краях, в Бурятії, Удмуртії – переважно як поселення, рідше – орографічні об’єкти.

В Україні маємо цілих три гори в Криму з характерною назвою (Сторожова гора), там ж відома гора , ще дві гори мають назву . Також у Криму одне село мало назву .

Іменування гір «Караульними» має просту мотивацію: на них розміщувались колись сторожові пости, котрі мали видивлятись ворогів (з боку моря, тобто козаків).

На решті території сучасної України ми зараз не маємо об’єктів, названих від караул-а.

Близька назва Karaula зафіксована у Боснії (три села, один гірський перевал) та у Сербії (одне село). Про їх історію й мотиви іменування самі босняки нічого не знають, ніже серби.

Отже, як і у випадку зі словом маяк, згадки слова караул на початку 15 ст. є чи не найранішими свідченнями побутування цього слова в українській мові.

Назва Караул у 1 пол. 15 ст.

Ця назва – функціональна, і могло бути одночасно стільки Караулів, скільки було сторожових постів – так само, як було не одне село Заводське, чи Фабричне, чи Залізничне, оскільки був не один завод, і не одна фабрика, і не одна залізниця. Чи треба всі звістки прикладати до одного Караула, чи їх було кілька – це ще маємо з’ясувати.

Розглянемо тепер звістки про «наш» Караул. Тут нам стане у пригоді спеціальна стаття О. Білецької [Білецька О. Караул в історичних джерелах XV–XVI ст. – Ukraina Lithuanica, 2019 р., , с. 28 – 52]. Цю статтю я ціную перш за все як склад бібліографічних посилань на джерела.

Найдавніша згадка кореня караул міститься у грамоті короля Ягайла 1410 р. для Нічка Караульського (Niczko Karaulski) на село Свидова (нині – Чортківського району Тернопільської області) [Zbiór dokumentów małopolskich. – Wrocław, 1974, cz. VI, s. 314]. Цього збірника документів у Мережі немає, залишається вірити дослідникам на слово, що в тій книзі справді так написано [Білецька О., op. cit., с. 32 – 33].

Шляхетські прізвища на -ський здебільшого утворюються від назв сіл / містечок, якими володів шляхтич або його предки. Але такого шляхетського прізвища зовсім не знає дуже докладний довідник А. Бонецького [Boniecki A. Herbarz polski. – Warszawa: 1906, Cz. 1, , s. 237], не знає такого прізвища і сучасна польська Вікіпедія. Я думаю, що це прізвище походить не від місцевості Караул (де б вона не була), а від професії – він був стражником, караульним десь на Поділлі, можливо що й у Кам’янці-Подільському. (Зрештою і такі шляхетські, лицарські прізвища як Лопатинський чи Коцюбинський походять в кінці кінців від прозаїчних і зовсім не лицарських лопати і коцюби).

У близькому часі (1408 р.) маємо серед послів міста Львова до молдавського воєводи Олександра такі імена як Мычко Куликовьскыи та рус Никлюс [ – К.: 1965 р., № 32, с. 72]. Можливо, Мичко-1408 – це той самий Нічко-1410.

З наступної звістки про поїздку короля Ягайла 1411 р. видно, що Каравул знаходився між Сокільцем і Брацлавом. Обидва ці пункти лежать на Бозі, і я не бачу причин, чому б і Караулу не бути там.

Каравул (Karawull) згаданий у «Списку городів Свитригайла» (1432 р.) в числі об’єктів, розташованих десь на півдні.

Також згадка Каравула в 1447 р. разом із Меджибожем та Хмільником наводить на думку, що й Каравул знаходився десь поблизу, можливо, на Бозі нижче Хмільника. Чи це був Каравул-1411 – упевнено сказати не можна.

Згадка Каравула у грамоті 1442 р. значно конкретніша. Там виразно зазначено, що він знаходився десь на Дністрі, а це в наших обставинах – велика цінність.

Схожий топонім (?) Покалаурово згаданий у грамоті київського князя Олександра Володимировича від 1 лютого (здогадно) 1455 р.: «городисче Старое над Днепром Покалаурово» [Стороженко А. К истории г. Киева и его окрестностей в 15 – 16 вв. – Киевская старина, 1892 г., № 2, с. 344]. А. Стороженко вважав, що це – городище біля села Старе (нині Бориспільського району Київської області), котре давніше належало чоловіку на ім’я Калаур.

В селі й справді відоме городище часів Київської Русі ().

Слід знати, що в грамоті 1459 р. для Єремії Шашка, яку я розглядаю в окремому розділі, згадано річку Рашківку, яка впадає у Дністер – точно на місці оцього міфічного «замку Караул». Але ані князь Семен Олександрович, який видав цю грамоту, ані сам обдарований Шашко не знали тут ніякого Караула ніже Рашкова – тільки річку.

Також у ярликах кримських ханів 1461 і 1472 років маємо згадки про Strozowy hrod, а починаючи від ярлика 1507 р. на тому самому місці переліку стоїть уже Караул. Далі ця назва швидко і сильно псується, так що в останньому ярлику 1532 р. маємо вже Курал; пізніше і він зникає [Жарких М. І. Географія кримських ярликів 15 – 16 ст. – К.: 2024 р., розділ «Порівняльна таблиця», № 67]. І от ми маємо в Україні спеціальний , причому не де-небудь, а у Теплицькому (Гайсинському) районі Вінницької області, у 62 км на схід від Брацлава. Ну, якщо треба пильнувати Брацлав, то виставити сторожу на такій віддалі – цілком розумно. Так що маємо ще один пункт, де міг бути Караул.

Ще один Караул знайшла Тетяна Гедзь на « touchant les frontières entre la Pologne et la Moscovie, après 1686» (орієнтовно 1690 р.), на якій, як і обіцяє заголовок, показана правобережна околиця Києва, обмежована згідно вічного миру 1686 р.:

Polkaraul (Польський караул) – прикордонний пункт на правому березі р. Ірпінь проти колишнього с. (нині м. Ірпінь) [Гедзь Т. Ріцці Дзанноні 1772 року. – К.: 2024 р.].

А от на карті околиць Києва 1752 р. позначено цілих два польських караули (проти сучасних сіл Мостище та Романівка) [Вортман Д. Я. середини XVIII ст. на картах монастирських володінь. – Вісник геодезії та картографії, 2015 р., № 4 (97), с. 42].

Також у Пінському районі Берестейської області Білорусії є село . Історії цього поселення невідома, а назву її етимологізують із балтських мов (як на мій дилетантський погляд – непереконливо).

Виходить, що географічні об’єкти із назвою Караул не такі вже й рідкісні в Україні.

Ревізія Брацлавського замку 1545 року

В цій ревізії читаємо:

Калаур, селищо, было перед тымь городовое, а тепер держит Грицко Чечил на Бердищи […]

Скавушин, селище, на войта бывало, а тепер держить тот жо Чечиль […]

Щуровъскии держитъ селища Щуровцы а Дровное;

Грицко Чичиль держит селища Калауръ на Днестрѣ а Скавушинъ на Богу а Кошчинцы [. – Київ: 2005 р., с. 231, 236].

Коли ревізор поцікавився – як же воно так сталося, що державні (замкові, городові) маєтки опинились у приватних руках – брацлавські зем’яни подали таке «пояснення»:

И мы, деи, будучи украиныи слуги гсдрьскии, тыхъ привильевъ и листов нашихъ, которыи в себе на то маємъ, на тот час покладати ихь не хочемъ; а наболеи, иж ихъ при собѣ не маємъ, а держимъ ихъ в Каменцу Подольскомъ, ув Острозѣ и на иншихъ сторонахъ у приятелеи нашихъ [там само, с. 232].

А тамъ брата нашого гсдръского нигде не кажут и листов-твердостеи на то вказовати нє хотят [там само, с. 231] –

підсумував ревізор. Для нас важливо, що уже в 1545 році оці приватні володіння не були забезпечені жодними документами (твердості, я думаю, – це підтвердження давніх надань пізнішими правителями).

А слід знати, що згідно «волинського права» (ну, Литовського статуту) привілей, не оголошений і не введений у дію упродовж 10 років, втрачав свою силу (земська давність). Пізніше ми ще побачимо посилання на цю норму. Тому ці секретні привілеї мали б бути пред’явлені не пізніше 1555 року, а таких слідів ми не знаємо.

Отже, Грицько Чечель володів селищами Калаур на Дністрі, Кошчинці (нині – Кущинці Гайсинського району Вінницької обл., знаходиться у 40 км на схід від Брацлава), та невідомими нині селищами Бердище й Скавушин, а селом Щурівці (нині – того ж Гайсинського району) володів Щуровський. Щодо Бердища – можна припустити, що це сучасне село Чечелівка у 4 км на північ від Кущинець. Що може означати його назва окрім «володіння якогось Чечеля»?

Далі, Калаур / Калавур – це зазначена вище адаптація слова караул на українському грунті: караул ⇒ каравул ⇒ калавур ⇒ калаур. Географічних назв Калаур Інтернет не знає, хоча знає людей з таким прізвищем (Україна, Білорусія).

Далі, Калаур у документі названий селищем (цитований опис Брацлавщини взагалі не знає сіл, тільки селища, понищені татарами). Але про замок жодною мірою не йдеться.

Далі, про Калаур пригадували, що колись він належав до Брацлавського замку, тобто був державним маєтком. Оскільки глибина усної пам’яті (без опори на письмові відомості) не перевищує 70 років, можна відносити цей факт до кінця 15 – початку 16 ст.

Документи Григорія Чечеля 1580 – 1581 рр.

Ми пам’ятаємо, що в 1545 р. Калаур був зазначений серед маєтків Григорія Чечеля. В збірнику документів Брацлавського воєводства ми маємо немало згадок особи з таким іменем. Так, у 1569 р. Григорій і Матіяш Чечелі згадані серед шляхтичів Брацлавського воєводства, котрі присягнули королю Сигізмунду-Августу (з нагоди укладення Люблінської унії) [ДБВ, № 19, с. 158]. Пізніше Матіяш Чечель згадувався як свідок у 1574 і 1599 роках [ДБВ, № 40, 321]. Григорій Чечель згадувався значно частіше, але переважно як вінницький підстароста, слуга старости Ю. Струса – від 22.05.1578 до 6.09.1604 р. [ДБВ, № 48, 424 – граничні документи; також іменний покажчик до збірника].

11.09.1604 р. Вінницький замок був переданий від Ю. Струса новому старості – Валентину Калиновському [ДБВ, № 425], і вже 21.09.1604 р. вінницьким підстаростою названий Ф. Стрижевський [ДБВ, № 426]. Думаю, зникнення Г. Чечеля зі сторінок документів зумовлено не його смертю, а тільки відставкою з посади, на яку новий староста призначив свою людину.

Звичайно, виникає запитання – невже це той самий Григорій Чечель, що і в 1545 році? 59 років – начебто забагато на одне життя. Думаю, що Григорій (2-й) і Матіяш Чечелі, відомі з 1569 р. – сини Григорія (1-го), відомого у 1545 р. (пізніше Григорій Чечель згадується ще й подимному реєстрі 1664 р. [АрхЮЗР, ч. 7, т. 2, с. 550] – здається, у кожному поколінні роду Чечелів був свій Григорій). Втім, на подальший розгляд це припущення не впливає.

Про приватні (маєткові) справи Г. Чечеля ми знаємо дуже мало, власне, тільки оці заяви:

1580 г., октября 13 дня на уряде гродском Брацлавском ставши очевисте земянин Е. К. М. воеводства Брацлавского Григорий Судимунтович-Чечель оповедал тыми словы:

Иж што привилегия, наданые предку моему от славное памяти великого князя Витовда и короля Е. М. Ольбрыхта, Андрею Судимунту на селища мои отчизные, лежачие в воеводства Брацлавском: Кущинцы, Борсуковцы, Щуринцы, а над рекою Днестром селище Калаур з приселком Рашковом и селищами, в воеводстве Брацлавском лежащими […] которые-то я привилегия свое […] козацкого, яко в Украине, в замку Винницком приятелю моему […] што из допущения божого року теперь идучого 1580, месяца октября 8 дня, той замок Винницкий згорил, в котором замку схованые у пана Семена Ободенского тыи привилегия мои погорилы [Антонович В. Б. Несколько данных о землевладении в южной Украине в 15 в. – Киевская старина, 1896 г., № 10, с. 11; у квадратних дужках зазначено місця, які в 1742 р. не зуміли прочитати, разом 2 рядки].

Наступна заява від 3.02.1581 р. виглядає так:

[…] Иж кгды часов недавных, в року минулом тисяча пятьсот осмьдесятом мсца октебра осмого дня, за припадком нещасным пригодне замок наш Веницкий на корень згорел, до которого замку Веницкого привилья и твердости на именья свои отчизные, в скрыни замкнувши, для небезпеченства дал был в захованьє приятелю своєму шляхетному Семену Ободеньскому.

Ино, деи, на он час тыє права єго там же в замку погорели, чого он зараз на врадє нашом кгродском Браславском оповедать нє занехал.

И на сесь час тым достаточне то собе водле права варуючи, абы трудности тепер и на потом о то не ужил, нам оповедил,

же привилья и наданья вечныє от продков наших хвалебноє памети великого кнза Витовта и короля єго милости Ольбрахта, продку єго Андрею Судимонту даные на именья и селища єго отчизные в воеводстве Браславском, чого он и на сес час в спокойном держанью и уживанью, то єст меновите на Кощинъцы, Борсуковцы а надь Днепром Калавур с приселки и селищи Рашъковом, Христєния, Радковцы, Минковцы, Серховичи з реками и речищами, которые в Днепр реку впадають, то есть рєчки Белоч, Молоскишъ а Рыбница;

и теж данина наша на селище Щоровцы, до живота єму даноє, в замку нашом Веницком погорєли […] [ДБВ, № 99, с. 281 – 282].

Я приділив немало уваги колекції заяв про пожежу Вінницького замку (в розділі «Фальшиві грамоти Вітовта для Побожжя») і дійшов висновку, що всі записи про «привілеї» в них є вигадками. Цей висновок повністю підтверджується і для заяв Г. Чечеля (я спеціально не торкався їх у згаданому розділі, щоб було про що поговорити тут).

1. В 1545 р. у Г. Чечеля не було ніяких привілеїв, а в 1580 р. вони згоріли. Ні, це не жарт, а так написано в документах.

2. В 1580 р. Г. Чечель величав себе «Судимунтовичем», тобто підшивався під давній литовський рід. Але ані в заяві 1581 р., ані в інших документах він – не Судимунтович, але просто Григорій Чечель (в тому числі – у документах, підписаних ним власноручно). На відміну від Северина Кропивницького, який величав себе Судимонтовичем у 1581 – 1582 р. кілька разів (але не раніше і не пізніше!), Г. Ч. відмовився від цього титулування дуже скоро. Брацлавські зем’яни зрозуміли, що таке підшивання нічого їм не дає.

3. Маємо важливу розбіжність щодо статусу села Щурівці / Щуринці (це село нині Гайсинського району Вінницької області). В 1580 р. Г. Ч. твердив, що на нього є «привілеї», а в 1581 р. «пригадав», що цим селом він володіє за даниною короля Стефана Баторія. Насправді ж:

– 1545 р. – селом володіли Щурівські;

– 1576 р. – король Стефан надав селище Стефану Снецькому (із дозволом осадити село) [ДБВ, № 41, с. 197 – 198];

– 1580 р. – селищем володів Г. Чечель;

– 1603 р. – король Сигізмунд 3-й дозволив Г. Чечелю передати село (уже не селище!) брацлавському старості Валентину Калиновському [ДБВ, № 377, с. 827].

Отже, таки був привілей короля Стефана на Щурівці… тільки не для Г. Чечеля, а для С. Снецького! І саме оцей привілей, мабуть, згорів, а про його відновлення Г. Ч. не дбав, бо знав, що привілей видано не для нього.

4. Вітовт помер у 1430 р., а Ян-Ольбрахт став королем у 1492 р., і цілком неможлива річ, щоб вони надавали привілеї одній особі – Андрію Судимунту.

5. Ми не знаємо жодного гідного віри привілею Вітовта на землі в Брацлавщині.

6. За весь час, поки Ян-Ольбрахт був польським королем (1492 – 1500 рр.), литовським великим князем був його брат Олександр (правив у 1492 – 1506 рр.). Неможлива річ, щоби польський король надавав землі у Брацлавщині, котра належала до Великого князівства Литовського.

Аби врятувати ці пригадки «привілеїв», можна було би вдатись до наступної елюкубрації. Можна думати, що привілей для Андрія Судимонта видав литовський великий князь Олександр Казимирович під час свого правління, отже, десь наприкінці 15 – на початку 16 ст. Можливо, це сталось ще за королювання Ян-Ольбрахта, тобто до 1500 р., і в роді Судимонтовичів пам’ятали про цей збіг імен. Писар у 1580 р. цього Олександра Казимировича переплутав із Олександром (Вітовтом) Кейстутовичем. Так діячі, рознесені на 60 – 70 років, стали сучасниками. В цілому картина характерна для усної історичної пам’яті – все це діялось давно.

Якщо цю цілком химерну побудову прийняти і повірити у реальність існування Андрія Судимонта, то вийде, що згадки перелічених сіл треба відносити до кінця 15 ст.

Але, на щастя, завдяки проведеному вище системному дослідженню ми знаємо, що фількіни «грамоти Вітовта» – звичайне явище в середовищі вінницьких погорільців, і «грамота» Г. Ч. – лише одна із десяти. Тому ми не маємо потреби вигадувати десять елюкубрацій для пояснення, звідки вони узялися, а маємо одне пояснення для всіх: хтось один із них сказав «у мене була грамота Вітовта», а інші підхопили «і в мене, і в мене. Чим ми гірші?».

Остаточно, ніяких привілеїв у Г. Ч. не було, як не було їх (системно не було!) у всіх брацлавських зем’ян. Ця спільнота жила своїм власним життям, на яке литовський уряд у Вільні не мав жодного впливу. Проти ревізора (представника уряду!) зем’яни успішно тримали кругову оборону, розповідаючи казки про привілеї, які переховуються деінде.

Таким чином, всі «історичні дані» заяв Г. Ч. слід вважати нікчемними, а розглядати їх тільки як фіксацію фактичного стану володіння Г. Ч. в 1580 р.

Отже, село Кущинці Гайсинського району виступає тут неначе центр володіння Г. Ч. Борсуківці – це сучасне село Борсуки того ж району в 4 км на схід від Кущинець; Щуринці – це сучасне село Щурівці того ж району в 24 км на захід від Кущинець (мені цілком неясно, чому В. Б. Антонович не побачив його серед сіл Подільської губернії [Антонович В. Б., op. cit., с. 14]).

Далі йде Калаур / Калавур. За заявою 1580 р., він знаходився на Дністрі, а за заявою 1581 р. – на Дніпрі. Мимоволі пригадується анекдот про маршала Брежнєва: «Та я й сам бачу, що це Маргарет Тетчер, але тут (показує на папірець) написано – Індіра Ганді».

Заява 1581 р. дійшла до нас в оригіналі, отже, не можна списувати розбіжність на помилку пізнішого копіїста.

Заява 1581 р. писана руському мовою, отже, не можна списувати розбіжність на помилку транскрипції / транслітерації.

У заяві 1581 р. Дніпро названий два рази, отже, не можна списувати розбіжність на випадкову описку.

Заяву 1581 р. записував зі слів Г. Ч. Лаврін Пісочинський – сам брацлавський обиватель, котрий розумів різницю між Дністром та Дніпром (чи може – якраз не розумів?).

Я думаю, Г. Ч. мав би перечитати записану з його слів заяву і виправити помилку. Але: не перечитав? не вмів читати? не вважав помилку істотною? Чи взагалі це не була помилка?

Отак у нас пишеться історія (в прямому значенні виразу): ми мусимо позичати у Сірка очей і видавати порося за карася, – тільки задля того, щоб приточити заяву 1581 р. до нашої теми.

Річки довкола Калаура маємо такі:

Белоч – (15 км на південний схід від Рашкова) і (доплив Дністра) у сучасному Рибницькому районі Молдавії.

Молоскишъ – річка та села (20 км на південний схід від Рашкова) і у сучасному Рибницькому районі Молдавії.

Рыбница – і (26 км на південний схід від Рашкова), нині районний центр Молдавії.

Басейни цих річок утворюють смугу шириною десь 20..25 км уздовж лівого берега Дністра нижче Рашкова.

Якщо з річками ми не маємо ніяких проблем, то маємо їх із селищами:

Минковцы – в Україні відомі 5 сіл , всі далеко від Рашкова.

Радковцы – є у Старокостянтинівському (Хмельницькому) районі Хмельницької області.

Серховичи – такої назви нині немає, є близька назва села аж у Волинській області.

Христєния – такої назви нині ніде немає, із числа подібних назв можна вказати село (Миролюбівка) Піщанського (Тульчинського) району Вінницької області, у 34 км на північ від Рашкова.

Бачимо, що зазначена сукупність назв чітко ділиться на дві групи: 1, Калаур і назви селищ у пізніший час невідомі; 2, Рашків і назви річок збереглися до наших днів. Складається враження, що маємо дві хвилі колонізації – давнішу і пізнішу, причому пізніші колоністи чомусь не знали назв давніших селищ і надали своїм поселенням нові назви (збережені донині).

Але між цими хвилями не могло бути більше двох століть, і чому інші відомі з 15 ст. урочища перетворювались на села, а ці назви забулись? І то не одна і не дві, а одразу п’ять?

Цінність заяв 1580 – 1581 рр. для карауло-знавства полягає у прив’язці цього загадкового топоніма до іншого, відомого й нині. Але підкреслю ще раз – і тут немає ніякої згадки про замок.

Після 1581 р. назва Караул остаточно забувається, і ми не маємо її згадок з 17 – 20 ст.

Слід знати, що на Дністрі є інший – у Хотинському районі Чернівецької області; тільки в 16 ст. ця територія належала до Молдавії, не до Брацлавщини.

Також слід знати, що Российской Империи В. П. Пядышева (1820 р.) подає позначення монастиря Калатур десь в районі села Куретура на правому березі Дністра нижче Рашкова. На пізніших картах маємо село Калатура, сучасне село , про історію якого самі румуни нічого не знають. Чи ця назва має якесь відношення до «нашого» Калаура – не берусь судити.

Також слід знати, що Рашків у Молдавії був предметом уваги археологів (там відомі місцезнаходження кам’яного віку, трипільські поселення) [Синика В. С., Разумов С. Н., Тельнов Н. П. . – Тирасполь: 2016 г., с. 17, 33, 43]. Для нас становлять інтерес згадки про городища у Рашкові та сусідньому селі Катеринівка [с. 77]. Автори огляду вважають їх гетськими і датують 5 – 2 ст. до н. е. В той же час у розділі «Середньовічна археологія» згадок про Рашків немає, і треба думати, що там не знайдено виразних пам’яток цього часу.

Висновки

1. Географічна назва Караул походить від тюркського апелятива караул «сторожовий пост». Ця назва була поширена на території з тюркським населенням, зокрема, в Криму.

2. Згадки цієї назви на території України (за винятком Криму) стосуються 1-ї половини 15 ст., і є відносно частими (як на кількість джерел того часу).

3. Згадки Караула з 1411 і 1447 р. слід відносити до невідомого ближче пункту на середньому Побожжі.

4. Згадки Караула з 1442, 1545 і 1580 – 1581 рр. слід відносити до невідомого нині урочища на Дністрі в районі сучасного Рашкова.

5. Ранні згадки про Караул не містять ніякого визначення – що означає ця назва. В 1545 і 1580 – 1581 рр. зазначено, що це – селище. В жодному випадку не йдеться про замок чи якесь укріплення, чи постійне поселення.

6. Згадки 1580 – 1581 рр. про «привілей Вітовта» на Караул слід вважати пізніми фантазіями, як і всі інші згадки привілеїв, котрі буцімто згоріли у Вінницькому замку в 1580 р.

Карауло-знавство на сучасному етапі

Тепер, коли я самостійно розібрав джерельні свідчення, я можу оцінити те, що писали інші автори на цю тему.

Ольга Білецька, розглядаючи згадки «грамот Вітовта» у збірнику «Документи Брацлавського воєводства», не висловила ніяких застережень щодо їх вірогідності і мабуть вважає їх реальними [Білецька О. на східному Поділлі. – «Україна і Велике князівство Литовське в 14 – 18 ст.: політичні, економічні, міжнаціональні та соціокультурні відносини в загальноєвропейському вимірі», Кам’янець-Подільський, 2017 р., с. 14 – 15].

У наступній великій статті [Білецька О. Караул в історичних джерелах XV–XVI ст. – Ukraina Lithuanica, 2019 р., , с. 28 – 52] вона теж надає повну віру цим «грамотам», і зокрема «грамоті» на Караул. Джерелознавчого аналізу вона не зробила, і взагалі відсутність оцінки джерельної вартості письмових згадок є постійною слабкістю усіх її статей. Всупереч даним джерел О. Б. постійно говорить про замок Караул.

Бібліографічний апарат – ще одне слабке місце О. Б. Там читаємо:

Антонович, 1998 – Антонович В. Б. Несколько данных о землевладении в Южной Украине в XV веке. Киевская старина, 1896, № 10 (октябрь), 9–19.

Ну, із чотирьох цифр дві все ж таки стоять на своїх місцях.

Броневский, 1865 – Броневский М. Описание Крыма. Записки Одесского общества истории и древностей, 1865, т. 6, 333–367.

Тут уже краще: всі чотири цифри стоять на своїх місцях… тільки 6-й том «Записок» вийшов у 1867 році, не у 1865, як думає О. Б.

Мені можуть закинути, що я прискіпуюсь до дрібниць, але це – неправда. Якби я справді прискіпувався, я б зауважив, що у фразах «варто шукати на лівому березі Дністра, мажливо, біля с. Надлиманське» [с. 42], «Пути балтисйско-черноморской торговки XIV–XV веков» [с. 43] виділені слова написані з помилками. Але ж я такого зовсім не говорю!

Наступна стаття з карауло-знавства була опублікована в 2021 році [Литвинчук І., Рибчинський О. Маловідомий литовський замок Каравул на Дністрі. – 1-2’2021. Матеріали Археологічних читань в Державному історико-­культурному заповіднику «Межибіж» 2016-2020 рр., с. 145 – 152].

Починається стаття із сміливого, але цілком помилкового твердження:

З історичних джерел нам добре відомо про литовську військову колонізацію Поділля та Північного Причорномор’я за часів Великого Князя Литовського Вітовта [с. 145].

От власне що нічого не відомо, як видно з повищих розділів. Колонізація, мої любі – це заснування нових населених пунктів. Військова колонізація – заснування таких пунктів військовими. Литовська колонізація – це заснування нових пунктів литовцями. Які пункти заснували литовці, оті Борейки, Судимонти і Гольшанські? Нові пункти засновувались руським населенням, а литовці тільки намагались стати панами над ними – але без найменшого успіху. Ми бачили, що 1430 році на все Поділля від Кам’янця до Черкас був тільки один литовець – і того вигнали, і він ніколи більше тут не з’являвся. От що добре відомо.

Далі маємо підрозділ «Аналіз актових джерел» і в ньому маємо згадку про оповідання Длугоша з 1411 року [с. 147]. Що ж це таке, мої любі?! З якого часу Длугош став «актовим джерелом»? Чи наші автори взагалі не знають про класифікацію джерел і вживають слово «актовий» довільно, тому що воно гарно звучить?

Хоч авторів у статті – двоє, ані той, ані другий не читали Длугоша. Якби читали – вони не написали би «… Звенигород, Сокалець, Каравул, Брацлав…» [с. 147], бо у Длугоша немає ніякого Сокальця (маленького Сокаля), а тільки Сокілець. І це – не випадкова описка, а система, бо далі в статті все пишеться «Сокалець». Таку от сильну науку пропонують молоді львівські дослідники.

Питання локалізації замку Сокалець є темою окремого наукового дослідження, яке ще з’ясоване, але немає жодної згадки про наявність у сучасному селі Сокілець решток литовського (та будь-якого) укріплення [с. 147].

Так «ще з’ясовано» чи «ще не з’ясовано»? Для сучасних «науковців» тут нема ніякої різниці. Невігластво – сила! Наші автори не знають про давню статтю М. Кучери, де такі укріплення якраз досліджені (про це я говоритиму в наступному розділі).

Вітовт опанував гирло Дніпра ще у 1398 р., збудувавши там замок, названий на честь св. Іоанна [с. 147].

Не опанував Вітовт ніякого гирла. І місце замку св. Іоана не надається до визначення. І про це автори могли б довідатись хоча б і з моєї статті [Жарких М. І. Походи Вітовта на південь (1397 – 1398 роки). – К.: 2017 р.], але… невігластво – таки сила.

Далі йде уже зовсім цікаво:

північне Причорномор’я у свідомості державних діячів того часу теж обожнювалося з Поділлям [с. 148].

Я цього речення зовсім не розумію (хіба що подільська ріка Бог вважалась у цих діячів богом?), знову доводиться згадувати про маршала Брежнєва і Маргарет Тетчер.

Помилкове прочитання у грамоті для Т. Бучацького 1442 р. «обов’язку відновити нефункціонуючі тут замкові споруди» приводить авторів до помилкового ж висновку про занепад Караула [с. 149]. Ніякої відбудови з цієї грамоти витягнути не можна, про що я написав вище.

Бажання збагатити історію Караула-Рашкова приводить авторів до помилкової спроби притягнути згадку Митеревих Кешеней 1419 р. до цього місця. Але від Рашкова до Білгорода – 230 км по прямій, де ж тут три дні шляху? Вийшло ще гірше, ніж у Ліцкевича.

Нарешті автори переходять до опису своїх спостережень над городищем біля села Катеринівка (поруч із Рашковом), що є найцікавішою частиною статті:

Найкраще зберіглася крайня західна бастея, внутрішній діаметр якої сягає біля 6 м., що дозволяло на ній розташувати 3 малокаліберних гарбати [с. 150].

А що таке гарбати? Доводиться пригадувати іншой анекдот: «Наука про це ще не знає!»

(Може, хто призабув цей радянський анекдот – то нагадаю. На воєнній кафедрі в університеті вивчають гармату (не гарбату!). Викладач читає інструкцію: «Мастило застигає при температурі мінус шістсот градусів». Студент: «Товаришу майор, так мінімальна ж температура – мінус двісті сімдесят три градуси». Майор (показує на обкладинку): «Бачите, що написано? – Секретно! Наука про це ще не знає!»)

Про гармати (а надто про «гарбати») на Брацлавщині ніхто не чув аж до середини 16 ст., тому не можна думати, що давніші укріплення будувались у розрахунку на розміщення гармат. Думаю, там була дерев’яна башта, перший поверх якою було засипано землею. Дерево зігнило, земля розсипалась і так утворився «рондель».

Далі читаємо:

Краї валів облили та втратили свій профіль, ґрунт осипається [с. 151].

Чим облили краї валів? Сметаною? Чи може маслом, про яке писав був Евлія Челебі? Чи горілкою (от було би добре!)?

Фіксація стану городища дозволила охарактеризувати його архітектурні особливості та зробити гіпотетичну реконструкцію, яку можуть підвередити або вточнити стаціонарні археологічні дослідження [с. 152].

Що значить «підвередити» – я не дуже розумію, словники кажуть, що це означає «спричинити деяку шкоду». Можливо, автори хочуть пошкодити городище далі.

Ніяких датуючих ознак при обстеженні не виявлено, все що автори можуть сказати на тему датування городища, виглядає так:

Щодо висоти валу, то вона на різних ділянках коливається від 3 до 6 м. Слідів мурованих споруд не виявлено. Таки ознаки цілком відповідають техніці спорудження оборонних у споруд на початку XV ст. [с. 151].

Отже, нічого нового про саме городище ми зі статті не дізналися, бачимо тільки упевненість авторів у тому, що це – споруда початку 15 ст.

Надмірне захоплення авторів цим городищем приводить до цілком помилкового висновку:

Незважаючи на незадовільний теперішній стан, городище має великий туристичний та рекреаційний потенціал [с. 151].

Це цілком звичайне мисове городище не має ніякого «потенціалу», тому що розташоване на території ніким не визнаної «Придністровської Молдавської республіки». До урегулювання політичного статусу цієї території ніяких перспектив вона не має, а коли наступить це урегулювання і в чому воно полягатиме – бог вість.

Пропоноване авторами «впорядкування» та «відновлення» призведе до подальшого руйнування археологічної пам’ятки.

В цілому стаття львівських авторів – халтура досить пристойного рівня, майже як у О. В. Білецької. Поверхове (в усіх сенсах) натурне обстеження городища не дало нічого істотного для розуміння його історичної ролі.

Останню за часом публікації з карауло-знавства написав Владислав Гулевич [Гулевич В. П. . – Стародавнє Причорноморʼя (Одеса), 2023 р., вип. 14, с. 390 – 396].

Для мене стаття цікава тим, що багато припущень, сформульованих мною вище, висловлені і в цій статті. Якщо вони можуть бути предметом пріорітету, то я охоче відступаю його В. Гулевичу, а сам буду окселентувати (ну, співати другим голосом, в даному випадку – давати підтвердження своїм незалежним аналізом).

Але в статті є деякі положення, з якими я згодитись не можу.

1, В. Г. вважає всі згадки 15 ст. про Караул за згадки одного пункту – сучасного Рашкова. Думаю, це неможливо.

2, В. Г. пише:

У XIV ст. татарські поселення між Дністром і Прутом були сполучною ланкою з татарськими міськими центрами правого берегу Дунаю в нижній його течії та Поділлям [с. 392].

Так це татари замок із «ронделем» збудували? Чи я чогось не розумію?

3, далі В. Г. пише:

Можна припустити, що назва Караул походить не від «передового загону», а від одного з видів дорожнього податку, згаданого в ярлику ординського хана Тимур-Кутлуга від 24 квітня 1398 р. – «карауллук». Етимологія веде до того, що поселення назване вихідцями з тюркського середовища. Проте, будь-яких слідів стаціонарної ординської присутності у цій місцевості, за винятком кількох монет, не знайдено [с. 392].

Отже, якщо татар тут не було, то для такої мотивації назви потрібно, щоби назва податку перейшла у мову тих, хто це поселення заснував. А хто б то міг бути?

4, В. Г. відповідає:

Враховуючи, що ординці не будували фортифікації, можна думати, що в Караулі їх звели, ймовірно, князі Коріатовичі в кінці 60-х – на початку 90-х рр. XIV ст. Метою їх побудови була охорона й забезпечення переправи через Дністер на торговельному шляху Молдавія–Київ, що тоді проходив через Караул [с. 394].

А як же бути із «ронделями» для «гарбат»? У Коріатовичів їх точно не було. І якщо вже припускати неможливе – існування якогось торговельного шляху з Молдавії до Києва, то пряма дорога із Сучави до Києва (440 км) перетинає Дністер в районі сучасного Могилева-Подільського, а дорога через Рашків (500 км) щонайменше на два дні довша. Відповідно харцизякам більше можливостей розбити таку валку.

Вважаю, що припущення про Караул як переправу + митницю + укріплення для їх охорони обгрунтовано у статті недостатньо.