Міфічна «причорноморська держава» Вітовта

Микола Жарких

Зібрані вище факти говорять, що Вітовт зайняв середнє Побожжя із Брацлавом у 1394 р. і пізніше ним реально володів. На південь від Брацлава він ніколи не заходив.

Також у 1397, 1398 і 1399 роках він здійснив три походи на південь [Жарких М. І. Натиск на південь: три роки політики Вітовта. – К.: 2017 р.]. Напрямок перших двох походів не може бути окреслений конкретніше, третій був спрямований на лівий берег Дніпра і закінчився поразкою Вітовта у битві з татарами на Ворсклі.

Після цього спроб поширити свою державу на південь Вітовт не робив, обмежуючись допомогою різним претендентам на ординський престол.

Як же виникла думка, буцімто Вітовт володів південними степами аж до берега Чорного моря? На цьому місці я змушений наголосити на елементарній істині: пройти походом по певній території – це одне, а володіти нею стало, постійно – зовсім інше. Наприклад, кримські татари в 1482 р. дійшли до Києва і навіть захопили його, але ніякою мірою ним не володіли.

Володіння територією передбачає побудову опорних пунктів, розміщення в них війська та призначення командирів / адміністраторів. Все це ми тією чи іншою мірою бачимо на лінії: гирло Мурафи – Брацлав – Черкаси – Київ – течія Десни. На південь від цієї лінії ніяких ознак литовського «володіння» не було ані в часи Вітовта, ані пізніше, до самої Люблінської унії 1569 р.

Зазначена ідея базується на помилковому розумінні «Списку городів Свитригайла». Оскільки в ньому позначена група з п’яти маловідомих назв, у яких можна добачати об’єкти над Чорним морем, було вирішено, що це й було реальне володіння (а не просто запис в документі). Більше того, під впливом слова «городи» у заголовку було вирішено, що кожен елемент переліку позначає окремий город (замок, укріплення), хоча серед назв є і села, і незаселені урочища. Діяння Свитригайла під час його короткого правління Великим князівством Литовським були відносно добре відомі, і там не було місця для чорноморських завоювань. Тому було вирішено, що ці об’єкти були результатом надбань Вітовта, а Свитригайло їх успадкував.

Розглянемо всі зібрані джерельні згадки у комплексі:

З таблиці видно, що всі згадки поділяються на дві групи – ранню (1431 – 1432 рр.), пов’язану зі Свитригайлом, і пізню (1442 – 1472 рр.), пов’язану з родиною Бучацьких. Деякі назви присутні лише в першій групи, а деякі – лише в другій.

Можна думати, що в основі всіх цих переліків був один протографічний перелік, від якого ще перед 1431 роком утворились два варіанти.

Як це могло статись?

Моє припущення полягає в наступному. Імператор Сигізмунд і польський король Ягайло час від часу обговорювати плани поділу Молдавії, так що її південна частина мала бути приєднана до угорських володінь Сигізмунда, а північна – до володінь Ягайла.

Так, 15 квітня 1412 р. Вітовт написав листа королю Ягайлу, в якому погодився з мирним договором між Ягайлом та імператором Сигізмундом. Там згадано і план поділу Молдавії:

«Itaque Fayerwar alias Bologrod cum medietate pro ipso domino regi Polonie et corona regni Polonie, Kylia vero cum alia equali medietate pro domino Sigismundo regi et corona regni Ungarie maneat taliter dimidiate et divise» [Codex epistolaris Vitoldi, № 492, p. 230].

Далі досить широко цей план викладено у двох листах короля Ягайла до Сигізмунда з кінця липня 1420 р. [Codex epistolaris Vitoldi, № 887, 888, p. 487 – 488].

Обговорювався цей план і під час їх зустрічі в 1429 році в Луцьку, у якій брав участь також Вітовт [Jana Długosza Roczniki czyli kroniki sławnego królestwa Polskiego. – Warszawa: 2009, ks. 11, 1413 – 1430, ].

Представники Тевтонського ордену, які були на з’їзді, у своєму звіті для великого магістра згадали це питання одним словом «Кілія» [Codex epistolaris Vitoldi, № 1340, p. 809]. Далі імператор Сигізмунд 17 квітня 1429 р. в додатку до листа до магістра Тевтонського ордену написав, що згідно з луцькими домовленостями він (Сигізмунд) має намір разом із князем Вітовтом відправити послів до молдавського воєводи Олександра – з метою перебрати Кілію у своє (Сигізмунда) володіння [Codex epistolaris Vitoldi, № 1348, p. 823]. Тут уже йдеться не про наміри, а про спробу виконання плану.

Це – відомі факти. Далі починаються припущення. Можна думати, що складався проект територіального розмежування в Молдавії, і в цьому проекті безсумнівно значився молдавський Чорний город та інші об’єкти, котрі теж можна було вважати належними до Молдавії. Із них тільки Чорний город можна вважати реально існуючим містом із фортецею, яка збереглась до наших днів у Білгороді-Дністровському. Що позначали інші назви – укріплення, сільські поселення, тимчасові (сезонні) торговища чи просто урочища – ми не знаємо, тому я й говорю про «об’єкти».

Чи було при цьому щось обіцяно Вітовту як майбутньому литовському королю? Можна припускати, що йому обіцяли Подністров’я та землі на схід від Дністра, якраз суміжні з його подільським володінням. Але можна припустити й обережніше – що Вітовт зумів добути оцей проект, і він у письмовому вигляді опинився у скрині документів Вітовта.

Після смерті Вітовта цю скриню успадкував Свитригайло, і сліди використання зазначеного гіпотетичного документу ми бачимо в документах 1431 і 1432 років. Чи мав Свитригайло уявлення про фіктивний (віртуальний, як модно говорити нині) характер його влади над Чорним городом та іншими причорноморськими об’єктами? Йому досить було запитати: «А хто є моїм старостою у Чорному городі?» – і отримати у відповідь мовчанку.

Але документи зі згадками цих об’єктів міцно закріпились в історіографії, так що мало яка робота про Вітовта обходиться без згадки цих «володінь».

З другою окресленою гілкою справа значно простіша. Якщо тільки проект поділу Молдавії справді існував, він мусив залишитись в документах короля Ягайла і в пам’яті його головного радника – Збігнева Олесницького. Олесницький зберіг своє впливове становище і за наступного короля Владислава 3-го, від якого і маємо екстравагантне надання Бучацькому того, що не належало королю.

На відміну від своїх попередніх монографій, котрі я випускав «у люди» в остаточно опрацьованому вигляді, розділи цієї роботи я пропонував своїм друзям для читання у начорно обробленому стані (pre-release, як кажуть за океаном). Результатом була досить помітна кількість зауважень і міркувань, котрі я постарався використати.

Щодо даного розділу була висловлена думка, що тут є логічна помилка (циклічна аргументація): мовляв, Вітовт ніколи фактично не володів причорноморськими землями, тому що відомості про це походять з опису політичного проекту, а описом політичного проекту і не більше ці відомості є тому, що Вітовт ніколи фактично не володів причорноморськими землями.

Чи справді так?

Мені здавалось, що всього сказаного в першому розділі достатньо, аби сказати «ні, не так». Але якщо сумнів усе ж таки виник, я ще раз у концентрованому вигляді викладу свою аргументацію.

1. За всі 38 років правління Вітовта ні одне джерело не називає ні одного володіння Вітовта на південь від Брацлава. А між тим цих джерел не так-то й мало. Один тільки «», надрукований А. Прохаскою в далекому 1882 році, налічує 1113 (одну тисячу сто тринадцять) сторінок документів – є що читати. Що важливо, там подано не тільки документи самого Вітовта, але й згадки про нього в інших документах.

Тому ми вимушені визнати: ані сам Вітовт, ніже ніхто з його сучасників нічого не знав про оце «володіння».

2. Територіальні здобутки знаходять відображення у титулі правителя. Так, польські королі до останньої хвилини титулувались «королями Русі» в пам’ять Казимира 3-го, який реально здобув Русь (ну, пізніше Руське воєводство). У випадку Вітовта ми не маємо відображення такого приросту території в титулатурі.

3. Але якщо володіння не було, то може був хоча б похід? При цій нагоді ще раз повторю: Батий дійшов походом до Адріатичного моря, Наполеон – до Москви, а гітлерівці – до Сталінграда, але вони ніколи цими місцями не володіли.

В нашому випадку біда в тому, що й походу не було і не могло бути.

Чому не могло бути? – Кожен міг би зміркувати сам, але все ж таки напишу.

За правилами науки (позитивізму) доказову силу мають тільки позитивні дані. Ніякого позитивного свідчення, більш-менш сучасного самій події, про похід Вітовта до Чорного моря ми не маємо (пізні фантазії не приймаємо до уваги). Цього одного мало би бути достатньо, аби відкинути всі вигадки про такий «похід».

Вітовт не міг поїхати мити чоботи в Індійському океані (4800 км від Вільна) в Чорному морі (1000 км від Вільна) сам-один, без супроводу.

Скажу більше: він не міг поїхати в супроводі одного, ба навіть двох джур.

Для войны ведь рать нужна,

Без неё плоха война.

Отже, потрібно було йти з військом, а для цього була потрібна мобілізація. Подивимось ще раз на похід Вітовта на Ворсклу (850 км від Вільна). Навіть якщо ми відставимо головне джерело – літописну «Повість про битву на Ворсклі», то нам все ж таки залишаться звістки із Тевтонського ордена й польські Меховські аннали. І на епічне запитання «Здесь был какой-то шум? или мне послышалось?» – нам доведеться відповісти, що не причулося, а таки був якийсь шум. Звичайно, на підставі цих куцих звісток ми не могли б уявити собі картину походу докладно, але сам факт походу був би засвідчений незаперечно.

Чому у випадку оцього «чорноморського походу» мало би бути інакше? Чому про мобілізацію ніхто не знав не тільки в самій Литві, але не знали також у Польщі, Тевтонському ордені, Новгороді й Москві? А їх це обходило безпосередньо, бо хто міг наперед знати – на кого Вітовт збирається йти війною?

4. Далі, для такого походу треба було спалити чотиримісячний (щонайменше) ресурс пересувань війська на чолі з Вітовтом. Складений Полеховим ітінерарій Вітовта не дає такого «вікна можливостей».

5. В 1421 році Жильбер де Ланнуа особисто проїхав по території «Очаківського степу» і не побачив там ніяких слідів «Вітовтового володіння» [Жарких М. І. Де був і що бачив Жильбер де Ланнуа у 1421 році. – К. : 2020 р., розділ «Татарія»]. Ще раз повторю – він добре знав, хто такий Вітовт, і був там особисто, і нічого не побачив. Тільки на Дніпрі він зустрів татар, котрі були «друзями Вітовта».

Але друзі – це не те, що піддані. Своїми підданими правитель володіє, а з підданими інших держав може дружити. Ну, Л. Д. Кучма уклав договір про дружбу з Москвою, але ніколи не володів не те що Москвою, але навіть Брянськом. Там, де живуть «друзі» – там не може бути «підданих».

6. Чи не міг Вітовт надіслати військо і дати йому тільки свої чоботи, щоб воно їх вимило у Чорному морі?

Ні, не міг. Такого не могло бути, тому що такого не могло бути ніякою мірою.

Подивіться самі:

– 1394 р. Вітовт особисто веде своє військо на Київщину і Поділля;

– 1395 р. Вітовт особисто веде своє військо на Смоленськ;

– 1399 р. Вітовт особисто веде своє військо на Ворсклу;

– 1404 р. Вітовт особисто веде своє військо на Смоленськ і керує облогою;

– 1410 р. Вітовт особисто веде своє військо на поле Грюнвальдської битви і там ним командує;

– 1426 р. Вітовт особисто веде своє військо на Опочку;

– 1428 р. Вітовт особисто веде своє військо на Порхов.

Цей перелік можна ще поповнити, але картина ясна: скільки-небудь значне військо Великого князівства Литовського Вітовт очолював особисто. І це була категорична необхідність. Правитель без війська – ніщо, а військо, залишившись без правителя, скидає його і страчує. Так загинув Кейстут у 1382 році, і Вітовт про це добре пам’ятав.

Отже, зібрати військо і віддати провід над ним комусь іншому було для Вітовта неможливим. Трансперсональна держава (ну, такий соціальний організм, котрий функціонує незалежно від того, яка особа яку посаду займає) в його часи ще не існувала, вона сформувалась далеко пізніше.

Тому твердження, що Вітовт ніколи не володів Причорномор’ям, спирається безпосередньо на джерела того часу, а не на «політичний проект 1429 р.». Циклічності в моїй аргументації немає.

А що ж замість усього цього доводиться читати?

2004 р. Януш Куртика:

Prawdopodobna wydaje się teza, iż narracja latopisarska połączyła w jedno wyprawę sinowodzką (1362 r.) oraz jedną z wypraw Witolda z ok. 1394-1399 r. (po zajęciu przezeń Podola dla króla polskiego, a przed bitwą nad Worsklą). Witoldowi zatem należałoby przypisać zdobycie brzegu czarnomorskiego z Chadżibejowem, może w czasie pochodów w l. 1397-1398 [Kurtyka J. Teodorykowi z Buczacza z r. 1442. – Annales Academiae Paedagogicae Cracoviensis, 2004, Folia 21, Studia Historica 3, s. 73; виділення моє – М. Ж.].

1. Ні, неправдоподібно.

У Великому князівстві Литовському в 1 пол. 15 ст. співіснували дві незалежних традиції літописання – «литовська» та «білоруська». В рамках «литовської традиції» запис поточних подій припинився у 1396 році [Жарких М. І. Дві традиції літописання Великого князівства Литовського. – К. : 2016 р., розділ «Діяння Вітовта»], якраз перед початком походів на південь. Нові твори, які увійшли до літопису (Похвала Вітовту, Повість про Подільську землю), були написані в останні роки життя Вітовта, коли всі ці походи, включаючи битву на Ворсклі, були уже цілком забуті [Жарких М. І., Дві традиції…, розділи «Повість про Подільську землю», «З’їзд правителів і Похвала Вітовту»].

«Похід на Синю Воду» – вигадка автора «Повісті про Подільську землю», віднесена ним до баснословних (уже тоді) часів Ольгерда [Жарких М. І. Міфічна «битва на Синій Воді». – К.: 2017 р.]. Якщо мені не вірите – подивіться найновішу статтю на цю тему [Бабенко А. А., Комаров О. В. – факт или историографический миф? – Novogardia, 2020 г., № 2(6), с. 135 – 160], де сказано рівнесенько те саме, що і в мене, тільки трохи іншими словами.

Тобто автор, який працював у «литовській» традиції, не міг нічого ні з чим переплутати, бо одну «битву» він сам і вигадав, а про інші просто не знав.

Літописець «білоруської» традиції також нічого не знав про походи на південь, але він мав «Повість про битву на Ворсклі» з московського Софійського 1-го літопису (складеного бл. 1418 р.) [Жарких М. І., Дві традиції…, розділ «Битва на Ворсклі 1399 р.»]. До цього оповідання він не додав жодного біта інформації. Сплутати битву на Ворсклі з «битвою на Синій Воді» він також не міг, бо не знав про останню (не він же її вигадав).

Ці традиції перетнулись лише в середині 15 ст., при цьому написані давніше твори уже не перероблялись, а тільки переписувались [Жарких М. І., Дві традиції…, розділ «Реконструкція «Вітовтового» літопису»].

І про все це мені – дилетанту і відставному фізику-теоретику – мали б розповісти історики-професіонали. Але чомусь не розповіли, а намагаються згодувати мені застарілі байки.

2. Ні, не слід приписувати. Територія, на яку були спрямовані походи 1397 – 1398 років, не може бути окреслена [Жарких М. І. Походи Вітовта на південь (1397 – 1398 роки). – К.: 2017 р.], а похід 1399 р. був спрямований на лівий берег Дніпра. І коли Вітовт тікав з Ворскли так, що аж п’яти вилискували, то цей був якраз найліпший момент для заснування Качибеєва у 500 км від театру битви? «Ви це серйозно чи по-українськи»?

2004 р. Ольга Білецька висловилась значно обережніше:

Його [Вітовта] великодержавні претензії, окрім спадкових земель, охоплювали, як відомо, значний ареал східної Європи: Смоленськ, Рязань, Псков, Новгород, причорноморські володіння Орди, включаючи Крим [Білецька О. – Одеса: 2004 р., с. 123; виділення моє – М. Ж.].

Відомо? – а звідки, власне, відомо? Чи існував якийсь політичний меморандум, де Вітовт окреслив би свої претензії? Не чув про такий документ.

Ще більшу обережність виявив Віталій Михайловський, який у своїй книзі «» [К.: 2012 р.] просто не торкався Причорномор’я. Для нього Поділля закінчувалось на Брацлаві – так, як це виходить із документів.

Так стоїть ця справа в найновіших історичних працях.