Надання Теодорику Бучацькому 1442 р.
Микола Жарких
Добре відомий в історії Поділля Теодорик Бучацький в 1442 році їздив послом від польського й угорського короля Владислава 3-го до татарського хана (невідомого по імені) і у вересні повернувся до Буди (столиці Угорщини), де в той час перебував король.
Успіхи Бучацького були винагороджені двома наданнями, виставленими 29 і 30 вересня. Перше з них надавало Теодорику уряд подільського генерального старости і величезну територію, мало не половину воєводства (з них занотуємо Летичів, Меджибіж та Хмільник) [Kurtyka J. Teodorykowi z Buczacza z r. 1442 (z dziejów królewszczyzn na Podolu w XV і XVI wieku). – Annales Academiae Paedagogicae Cracoviensis, 2004, Folia 21, Studia Historica 3, s. 69 – 102]. Це був тільки план володіння: частину наданих земель Теодорик мав викупити у власників, яким ці землі були надані раніше (і не всі вони були викуплені), а частину треба було відвоювати (як Меджибіж і Хмільник у 1447 р.).
Друге надання з 30 вересня 1442 р. стосувалось наступних об’єктів:
[Король надає Теодорику] castra nostra: Caravul, super Dniestr fluvio, Czarnigrad, ubi Dniestr fluvius dictus mare intrat, et Caczibieiow, in littore maris sita […] Sed ut ipsa castra, civitates, oppida, villas, portus, thelonea [telonea] et pertinencias [pertinentis] eorum universas nobis et illis terris nostris Podoliae possit ducere in perfectum edificetque et melioret […] [Грушевский М. С. Барское староство. – К.: 1893 г., прим. на с. 26; текст надруковано з копії, уміщеній у книзі привілеїв 1564 р.; нового видання – Zbiór dokumentów małopolskich. – Wrocław: 1975, t. 8, № 2429 – немає у Мережі, скористатись ним я не міг].
Король надає Теодорику замки наші: Каравул над рікою Дністер, Чорний город, де названий Дністер впадає у море, і Качибеїв, розташований на березі моря […] Але щоб самі замки, містечка, фортеці, поселення, порти, митниці і все приналежне у них нам, і ці наші землі Подолії, можна було б привести їх у досконалий стан, та збудувати б та покращити б […] [цей і наступні фрагменти переклав для мене Віктор Талах, за що я йому щиро вдячний]
Документ цікавий тим, що відносно конкретно вказує на розміщення цих об’єктів. Попередні згадки цих назв нічого подібного не давали.
Я. Куртика викладав умови пожалування так: оці замки були надані Бучацькому у доживоття, з умовою, якщо йому вдасться їх відбудувати, зміцнити, організувати надані землі й прилучити їх до Поділля – то по смерті Теодорика король їх викупить у спадкоємців за 3000 марок польської лічби (по 48 грошів у марці) [Kurtyka J., op. cit., s. 72 – 73].
З приводу «прилучення до Поділля» В. Талах пише: «З нього випливає, що приморські землі були надані разом із якимись (illis = «ці») подільськими за умови їх впорядкування». Це повністю міняє розуміння справи. Новонадані об’єкти ані не належали до Поділля, ані не мали до нього приєднатись. Це – просто пригадка документа, виданого днем раніше – надання Т. Бучацькому подільського генерального староства. Мовляв, і там, на Поділлі (де справді було одне місто і кілька містечок) Бучацький мав дбати про їх удосконалення.
Слова edificetque у словниках немає (це власне edificet + que – підсилювальна частка, по нашому – же); у Мережі є кілька випадків його застосування, половина з них – з цієї грамоти. Сучасна дослідниця перекладає латинський вірш «Edificetque dei collato dogmate templa» як «And build the temples of God with collected teaching» [Anna Lisa Taylor Epic Lives and Monasticism in the Middle Ages, 800–1050. – Cambridge University press, 2013, ]. Тобто це слово походить від латинського «будувати» ( aedificet – третя особа однини теперішнього часу, активний стан, умовний спосіб дії – «він побудував би» або «якщо він побудує»), але спеціального значення відбудувати (відновити стару будівлю) воно не має.
Спартанці на таке пожалування могли б відповісти одним словом: «Якщо». Цей документ був планом на майбутнє, і жодною мірою не фіксацією поточного стану володіння. М. С. Грушевський цілком слушно вважав оці «замки, міста і т. д.» канцелярською формулою. Ніяких замків, міст, містечок і т. д. на той час не існувало, все це ще треба було побудувати. (І воно було побудовано, тільки після кінця 18 ст., цілком незалежно від цього надання…)
А куди ж входили оці замки, міста і т. д.?
Я. Куртика з цього приводу вибудував складну елюкубрацію: мовляв, до 1431 р. Хаджибеїв належав Свитригайлу, потім був захоплений татарами, а в 1442 р. внаслідок успішної дипломатичної місії Бучацького був переданий йому [Kurtyka J., op. cit., s. 73].
Але джерела, котрі згадують про ці «замки» (які ще треба було побудувати!), нічого не знають про татар.
Думаю, що посольство Бучацького не було пов’язане зі справою «замків». Думаю далі, що король намагався знайти в татарах союзників у майбутній війні проти Туреччини, котра висіла над Угорщиною весь час правління Владислава. До якого хана мав їхати Бучацький – цього мабуть не знав ні король, ні сам посол. В цей час відомо щонайменше п’ятеро ханів: , , , та , із них тільки останній весь час перебував на сході ординської території, а решта діяла у східній Європі. От з кимось із них і трактував Бучацький.
Можливо, король думав, що йому удасться розгромити турків, вибити їх із Болгарії, вступити переможцем у Константинополь і заодно підпорядкувати собі Молдавію і Валахію. Якщо це удалось би, то нагороду для Бучацького із числа молдавських міст можна було би якось погодити із Молдавією. Король міг вважати себе сюзереном Молдавії, а молдавського воєводу – своїм підлеглим. Але й за таких умов роздавати території підлеглого правителя без погодження з ним було великим зухвальством.
Однак війна з турками випала зовсім не по мислі Владислава. В 1444 році у битві під Варною турки розтрощили його військо, а сам король загинув. Це перекреслило всі причорноморські плани, і надання Бучацькому в тому числі.
Сам Бучацький добре розумів нікчемність королівської грамоти в новій ситуації, і ніколи не вимагав її підтвердження від наступного короля Казимира 4-го. Теодорик не піднімав це справу ані під час приїзду короля до Кам’янця-Подільського в 1448 р., ані під час молдавського походу 1450 р. [трохи докладніше: Жарких М. І. Напади татар на Україну: 1438 – 1478 рр. – К.: 2022 р., розділи «Напади татар 1448 року», «Справи з татарами (1449 – 1451 рр.)»] Не робили таких спроб і нащадки Теодорика. Більше того, вони навіть не вимагали від короля купити у них цей документ за 144 тисячі грошів, як то було передбачено в наданні (сума, думаю, поважна навіть для таких багатирів, як Бучацькі-Язловецькі).
Це надання було згадане пізніше, в 1469 р., у переліку королівщин, заставлених приватним особам. Серед володінь Михайла Бучацького (сина Теодорика) бачимо:
Produxit literam super quedam bona, que sunt in manibus Lithwanorum et quas non habet in possessione, videlicet: Caczubyeow et Czarnygród, regis Hungariae Wladislai [Żródła dziejowe. – Warszawa: 1902, , s. 60 2-ї пагінації]
Подав лист на наступні маєтки, котрі є у литовських руках і котрими він не володіє, а саме: Качибеїв та Чорний город, [надані] угорським королем Владиславом.
Тут важливо, що Бучацький фактично не володів цими пунктами (і мабуть не знав, що там робиться). Вказівка на литовське володіння – інтригуюча, але дуже неконкретна. Думаю, якщо за нею й стоїть реальність, то чисто паперова, така сама, як паперове володіння Бучацького. [О. Мальченко помилково зазначив, що тут згадано також Каравул – Мальченко О. Укріплені поселення Брацлавського, Київського і Подільського воєводств: 15 – сер. 17 ст. – К.: 2001 р., с. 163].
Наступні згадки містяться у двох актах поділу володінь братів Михайла та Іоана Бучацьких, внесених до галицької земської книги 23 квітня 1469 р. та 13 липня 1472 р. Обидва акти побудовані однаково: спочатку в них ідеться про реальні володіння (Язлівець, Червоний город, Ольчедаїв і т. д.), а наприкінці – про причорноморські місця.
В першому акті читаємо:
Bona vero seu castra, que iacent in portubus et confiniis et super vel cittra [citra] fluvium Dnyastr marinis videlicet Carawl, Caczyebyeyow, Mayak, Czarnygrod, Balabky cum omnius villis, teleoneis [teloneis], portubus, marinis [portubus marinis – кома зайва!] et piscaturis uterque ipsorum in solidum utifrueretur [ut irrueretur] et indivise tenebunt usque ad exempcionem [exemptionem] eorundem plenarum per Regiam Maiestatem vel cui Regia M. comiserit [commiserit] ad exemendum [ex emendum] [Akta grodzkie i ziemskie. – Lw.: 1887, , № 3428, s. 330].
Саме цими маєтностями чи замками, які знаходяться у портах та на кордонах або ж по цей бік ріки Дністер, а саме: Каравул, Качибеїв, Маяк, Чорний город, Балабки, з усіма селами, митницями, морськими портами та рибними ловлями у кожному з них, хай міцно заволодіють та їх неподільно мають аж до відібрання усіх зазначених Його Величністю чи тим, кому Його Величність це доручить, чи до [відібрання] внаслідок викупу.
В. Талах, який ретельно опрацював цей переклад, наголосив на побажанні «міцно заволодіти» – отже, можна думати, що на момент формулювання цього запису такого володіння не було.
Ми бачили, що в акті 1442 р. значаться «замки, міста, містечка, хутори, порти, митниці», бачимо їх і тут.
Тут маємо перелік об’єктів, повніший за акт 1442 р.: додались відомий зі списку городів Свитригайла Маяк та геть невідомі Балабки (О. Білецька висловила була здогад, що Балабки – це Баликлей [Белецкая О. В. – Золотоордынская цивилизация, 2017 р., т. 10, с. 401]. Може, й так, тільки що таке Баликлей? Одне невідоме пояснюється через інше так само невідоме. Якщо думати про викривлення назви, то краще підходить подільське село Балакири). Можна думати, що всі варіанти переліку об’єктів над Чорним морем походять від єдиного протографічного документу, а при копіюванні акту 1442 р. у 1564 р. щось було пропущено (наприклад, дуже погано читалось).
Також у цьому акті, на відміну від повищого запису, зробленого у тому ж році, нема згадки про ілюзорність володіння. Ясно, що ситуація не могла змінитись упродовж такого нетривалого часу; слід думати, що два документи 1469 року додають до картини свої подробиці.
Запланований поділ ілюзорної шкури ілюзорного ведмедя було здійснено через три роки. В другому акті читаємо:
Item medietatem literarum canencium [canentium] super Craczybyeyow et Karnygrod et super alia bona, si in priori litera divisionis hoc non est expressum, Michael Ioanni dare debet [Akta grodzkie i ziemskie. – Lw.: 1887, t. 12, № 3586, s. 349].
Також половину згаданого у листах на Craczybyeyow та Karnygrod, а також на інших маєтках, що не зазначені вище в акті поділу, – Михайло повинен віддати Іоану.
Я розумію цю угоду так: коли прийде до викупу зазначених маєтностей, брати мають поділитися грошима. Ну, за запах їжі треба платити, принаймні дзвоном монет…
Однак це паперове володіння продовжувало жити своїм паперовим життям і в 1564 році потрапило до копійної книги подільських актів землеволодіння, звідки ми й маємо його текст.