Висновки
Микола Жарких
З аналізу джерел по темі можна зробити наступні висновки:
1, єдиним авторитетним джерелом, котре повідомляє про «київського князя» Федора, виступає «Повість про Василя Каліку», написана невдовзі після самих подій, орієнтовно в 1330-х роках. Попри те, що вона дійшла до нас у відносно пізніх списках, її автентичність безсумнівна.
2, «Уривки Бенешевича», згадуючи якогось Федора, не називають його князем і не пов’язують із Києвом. Це – інша особа, котра не має стосунку до Федора з «Повісті про Василя Каліку». Час і обставини виникнення «Уривків» не з’ясовані, це питання потребує подальшого вивчення.
3, згадки Густинського літопису під 1361 – 1362 роками про «князя Федора» є результатом невдалої комбінації автора ГЛ, зробленої на підставі «Повісті про Василя Каліку» (через Никонівський літопис), «Повісті про Подільську землю» (через якийсь «литовський» літопис, здогадно Лит5Л) та «Опису Європейської Сарматії» О. Гваньїні. Самостійного джерельного значення вони не мають, а тільки показують (у ряду інших комбінацій автора літопису) рівень київської історіографії початку 17 ст.
Писати історію «київського князя» Федора, уславленого пограбуванням новгородського архієпископа Василя в 1331 р., не випадає. Все, що можна сказати про цей «подвиг» – сказано у Софійському 1-у літописі, й додавати тут нічого.
Із числа загальних міркувань можна звернути увагу на те, що цей «князь» не названий по-батькові. Літописець не знав його роду, і найбільш імовірно, що ніякого «роду» у Федора й не було, він був першим, хто дістався на якесь визначніше становище («я є мужик, пролог, не епілог», як ).
Його слід вважати самопроголошеним «князем», таким же, як баснословний Рюрик чи історичний Гедимін, котрі теж не могли виказатись знатними предками, були першими і заснували власні династії. З династією Федору не поталанило – уся різниця.
Я називаю Федора ефемерним князем тому, що ми маємо про нього тільки одну звістку, а не знаємо, ані коли й як він став «князем», ані його інших діянь, ані його кінця. З того, що звістка 1331 р. залишилась єдиною, можна думати, що його «княжіння» не було тривалим і територій його «влади» не була обширною. Із загоном у 50 чоловік навіть у 14 ст. багато не навоюєш. На відміну від , слава про грабунки якого увійшла у фольклор, Федору і з цим не поталанило.
Слід також зважати, що літописець не мав іншого терміну для позначення командира незалежного, нікому не підпорядкованого загону війська, окрім князя. Адже термін воєвода чітко вказував на підпорядкованість такого воєначальника якійсь вищій владі.
В 16 ст. таку людину можна було б назвати гетьманом (командиром окремого корпусу, окремого загону, котрий діє самостійно, а не за наказом вищого командування) або отаманом (чоловіком, котрий сам зібрав і очолив свій власний збройний загін). Пізніше з’явились такі терміни як командир, командувач, провідник, фюрер, вождь, лідер і – last not least! – генеральний секретар.
Але літописець таких слів не вживав і змушений був називати отамана (яким фактично був Федір) – князем.
Звичайно, Федір не був ані першим, ані останнім із числа таких самопроголошених князів-отаманів на наших землях. Їх ми маємо подостатком, ще більше, ніж «справжніх» династичних князів. Я планую простежити декілька історій такого піднесення «из грязи да в князи», але це – тема наступних статей.
Я хотів був написати ще розділ «Украдена шапка, або Історіографія теми», але писати власне нема про що. Всі історики, котрі писали про «князя Федора» (їх праці перелічені у моїх статтях «Міфічне «завоювання Києва» Гедиміном» та «Міфічна «битва на Синій Воді») – всі визнавали його правління у 1331 – 1361 роках і зміну влади в Києві у 1362 році. Як уже сказано, немає ніяких підстав говорити ані про його 30-літнє правління, ані про перехід Києва до Литви в 1362 році.
Але ніхто з істориків досі не запропонував відзначити ювілей цього князя-шапкокрада, хоча у 2031 році виповниться 700 років від часу появи такого оригінального типу людей в Києві. Пропустили момент, у 2011 році треба було відзначати, не дивлячись на не зовсім круглу дату!