Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Джерела

Микола Жарких

Не кожен текст про якусь подію можна вважати джерелом. Нікому не забороняється міркувати про геродотових андрофагів чи про песиголовців із твору Іоана з Плано Карпіні, але це – міркування про події минулого (ну, історіографія, як кажуть історики), а не джерельні свідчення.

Аби бути джерелом, текст має відповідати декільком елементарним вимогам. Всі вони добре відомі, але, як казала Сова Вінні-Пухові, «є предмети, які спокійно можна пояснити двічі, не побоюючись, що хтось збагне, про що річ». Тому повторю тут.

Перша вимога – текст має походити від сучасника події. Чим ближче момент написання тексту до самої події, тим краще, тим більше довіри до нього як до джерела. І чим далі момент написання тексту відстоїть від події – тим менше його джерельне значення. Умовно я вважаю сучасними тексти, які відстоять не більше як на 30 років від події, хоча мій досвід показує, що ні один мемуарист нічого не пам’ятає, і спогади, складені навіть через 30 років (не кажучи про довший час), часто плутані й непевні. Отже, я буду розглядати тексти, складені не пізніше 1557 року, і даю спокій Стрийковському (1582 р.) та іншим авторам 2 пол. 16 ст. і пізнішого часу. Вони є історіографами битви, а не авторами джерел.

Друга вимога – місце написання тексту має бути якнайближче до місця події. Це тому, що зменшується кількість етапів передачі відомостей, на кожному з яких відбувається псування даних (відомий «зіпсований телефон»). В нашому випадку ситуація несприятлива: від Києва (загального орієнтиру для битви) до Кракова (де писались тексти) – 735 км, і уточнити щось неясне чи доповнити щось пропущене не було ніякої змоги.

Третя вимога – автор тексту мав бути компетентним у питанні, про яке він писав. Поясню простим прикладом: ось я живу в Києві, і читаю, що до Києва приїхала якась іноземна делегація і веде переговори. Я є сучасником події і знаходжусь у тому самому місті, де відбувається подія. Тобто перша і друга вимоги виконані. Але що я можу розповісти про ті переговори, окрім того, що пише преса? – Нічого, бо я не є учасником переговорів і не втаємничений у справу. Оце й є некомпетентність. В нашому випадку компетентними були командири литовського війська, перш за все князь Костянтин Іванович Острозький (далі скорочено К. І. О.). Всі інші автори отримували інформацію від них / від нього.

Четверта вимога – зрозумілість мови. Мовний бар’єр, необхідність перекладати з однієї мови на іншу, зрозумілу адресату, а далі знову на мову, зрозумілу досліднику – приводять до того самого зіпсованого телефону, коли зберігається загальний зміст, але втрачаються нюанси (чи то він шинель украв, чи то в нього шинель украли…). В нашому випадку переважна більшість текстів написана латинською мовою, котра не була ні для кого природною, тільки вивченою до того чи іншого ступеня. Переклади з латинської мови на українську виконав на моє прохання Google Gemini, якому я при цій нагоді висловлюю щиру вдячність. (Звичайно, ці переклади я передивлявся і дещо редагував.)

П’ята вимога стосується цивілізаційного бар’єру. Добре, коли всі учасники події з усіх сторін належать до одного цивілізаційного кола, але предметом статті є маленький епізод зіткнення мусульманського та християнського світів, із яких кожен не знав майже нічого про інший. І навіть всередині християнського світу католики не завжди розуміли православних, а православні русини Великого князівства Литовського – москалів (і навпаки). В нашому конкретному випадку всі джерела походять з християнського боку, і тому висвітлення подій виходить однобічним. Але на це немає ради.

А тепер почитаємо, що писали у Кракові з приводу битви з татарами.