Альбіна Семянчук (2000 р.)

Микола Жарких

…І от в останній день роботи над цим твором – 10 листопада 2016 року – коли я уже думав, що написав усе, що хотів, і час би переходити до редагування написаного, – мені потрапила в руки книга Альбіни Семянчук!

Ещё одно, последнее сказанье –

И файлы я для записи замкну.

Семянчук А. А. Беларуска-літоўскія летапісы і польскія хронікі. – Гродна: Гродзенскі дзяржаўны універсітэт імя Янкі Купалы, 2000 г. – 163 с.

Це – посібник для студентів вищих учбових закладів, отже, перша книга такого жанру в нашій темі.

У вступі А. С. відзначила, що літописи переважно уміщені в складі збірників, але ніколи не вивчались у зв’язку з іншими творами цих збірників (с. 6). Зауваження безумовно слушне!

У справі назви А. С. віддає перевагу «білорусько-литовським літописам» перед кращою, на мій погляд, назвою літописи «Великого князівства Литовського» (с. 7).

А. С. слушно відзначає білоруський патріотизм Миколи Улащика, але трохи перебільшує, називаючи 32-й та 35-й томи ПСРЛ «справді повним виданням усіх відомих білорусько-литовських літописів» (с. 14).

А. С. слушно відзначає, що «Хроніка» Стрийковського потребує ретельного вивчення як історичне джерело і як твір історіографії. Так само слушно вона шкодує, що досі нема монографії про польські хроніки як джерела з історії Великого князівства Литовського (с. 17). Останнє зауваження стосується й історії України.

Стосовно білоруських перекладів хронік М. Бельського та М. Стрийковського, виконаних наприкінці 16 ст. Амвросієм Брежевським, мені не зовсім ясно, як їх міг замовити король Сигізмунд-Август (с. 20), який помер за 10 років до публікації твору Стрийковського.

Перший розділ присвячено «питанню про білоруське літописання 12 – 13 ст.» (с. 24 – 29), в самій назві якого слушно акцентована дискусійність. А. С. проявляє тут розумну обережність, викладаючи погляди різних вчених, але не висловлюючи свого ставлення до них.

Другий розділ присвячено 1-й літописному зводу (с. 29 – 37). А. С. при цьому слідує класифікації В. Чемерицького (с. 15) і тому змішує тексти «білоруської» та «Вітовтової» традиції.

Певна родзинка міститься в твердженні, що цей літопис закінчувався смертю Вітовта (с. 30), якщо це – не описка, бо зміст його окреслено «від змови проти Євнута до боротьби Свитригайла із Сигізмундом». Але в цілому погляди А. С. на формування ВітЛ близькі до викладених Чемерицьким.

Змішування традицій приводить до твердження, що «літопис 1446 р. являє собою традиційний літописний звід з традиційною річною формою викладу» (с. 32) – це слушно щодо ЕМФ, але не Біл0Л в цілому і тим більше – ВітЛ.

З тієї самої причини неточним є й твердження: «Усі списки, яку входять у 1-й звід білорусько-литовських літописів, відзначаються наявністю частини Літописець великих князів литовських» (по-нашому – ВітЛ, с. 36). Але ж на попередній сторінці написано про Никифорівський список (Біл1Л), в якому цієї статті нема. Наявний матеріал суперечить класифікаційній схемі.

Третій розділ присвячено 2-у зводу (по-нашому – ЛитЛ, с. 37 – 47). А. С. слушно вважає, що твір було написано в 1520-х роках особою, близькою до Гаштольдів (с. 38).

А. С. неточно подає, що у «Трактаті про дві Сарматії» (1517 р.) Меховського відсутня друга (новгородська) частина БПЛ (с. 39). Насправді римсько-литовська легенда у «Трактаті» ніяких текстуальних збігів з БПЛ не має.

А. С. слушно зазначила, що російські генеалогії «конюха Гедиміна» не могли залишитись без відповіді у Великому князівстві Литовському (с. 41 – 42) і навіть називає БПЛ «ідеологічним памфлетом» (с. 46), хоча класичне вимагає від твору викриття недоліків, а також іронію чи сарказм – а нічого цього у БПЛ нема.

Четвертий розділ присвячено «Хроніці Биховця» (с. 47 – 53), в розгляді якої А. С. слідує за статтею М. Ючаса, розглянутою мною вище, хоча і викладає інші погляди, які цій статті суперечать. В цілому цей розділ виглядає слабким, що, однак, відбиває неусталеність поглядів дослідників на предмет.

Наступні розділи присвячені польським історичним творам, а останній – «Гродно у літописах і польських хроніках». Дуже добре, що А. С. окремо виділа розділ про своє місто.

Ці розділи менше стосуються моєї вузької теми, але написані дуже добре. Як курйоз треба відзначити помилкові написання творів Меховського – Traktatus, Chronika – замість Tractatus, Chronica (с. 66). Хоча студенти, мабуть, цього не помітять.

Докладно описана біографія М. Стрийковського (с. 69 – 79), його поглядам і працям приділено менше уваги. Перебільшенням виглядає твердження А. С., що «практично кожне повідомлення хроніста, яке стосувалося стародавнього часу, не було вигадано ним самим, а передається згідно інших джерел» (с. 101).

Зроблені мною зауваження – дрібні і ніяк не зменшують позитивного значення книги як підручника для студентів. Якщо вони засвоять хоча б частину викладеного матеріалу – і то матимуть добре уявлення про предмет.