Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Юрій Микульський (2010 р.)

Микола Жарких

Jury Mikulski Smoleński ośrodek latopisarski w latach 20-50. XV w. – Białoruskie zeszyty historyczne, 2010, № 33, s. 17 – 49.

Стаття молодого білоруського дослідника Юрія Микульського (на той час – студента Краківського університету) присвячена з’ясуванню обсягу смоленського літописання 15 ст.

Кращим списком літопису Ю. М. традиційно (помилково) вважає Супрасльський (с. 17).

У Смоленську, на його думку (давно уже традиційну!), були написані (за нашими позначеннями) ПВ, ППС, СмолЛ (с. 17). Щодо ПВ це рішуче не так (можу тільки повторити – панегірики пишуться у столицях), а щодо ППС важко сказати напевно – де вона була написана. Безсумнівно у Смоленську був написаний тільки СмолЛ.

В ППС Ю. М. добачає виразну прихильність автора до Герасима (с. 19), якої там на мій погляд немає.

Важким питанням для всіх любителів смоленського літописання постає його стиль викладу – річними статтями. А ППС не має річних статей, написана як хроніка. Як же так? Ю. М. зробив спробу перетворити порося на карася цей виразно хронікальний стиль на літописний (с. 20) і навіть склав таблицю, де проти звісток ППС проставлено відповідні роки (с. 21). Запропонована ним хронологія ніяких заперечень не викликає, але справа різниці стилів викладу від цього нітрохи не прояснюється.

Необхідність заганяти батогом текст джерела у стійло авторської концепції – це вірна ознака, що десь щось не так. Правильна концепція не потребує насильства над джерелами, і це мало би стати застереженням для автора. Але поки що не стало.

Більше того, у самому тексті ППС є внутрішня хронологія, наприклад, Герасима спалено «на третє літо» [Віт4Л – ПСРЛ, т. 35, с. 77] – на третє літо подій, описаних у повісті. Таких вказівок практично немає у літописах, де читач сам міг би вирахувати потрібні йому інтервали між подіями.

Тому і уявлення Ю. М., що ППС писалась послідовно рік за роком (с. 22), не здається мені обгрунтованим. Відкриття – що ППС належить до іншої традиції, ніж СмолЛ – автор так і не зробив.

Редакцію ПВ-2 Ю. М. датує 1433 – 1435 роками (с. 23), але тільки на підставі своїх уявлень про хід літописної роботи у Смоленську, вважаючи, що любителем Вітовта та ініціатором твору був Герасим.

Розвиваючи свій погляд crescendo, Ю. М. прив’язує до осередку Герасима і «Літописець великих князів литовських» (с. 25 – 26). З подальшого стає зрозумілим, що тут мається на увазі переважно ДВ. Підстава зближення ДВ з ППВ – вирази «тієї ж осені», «тієї ж зими», яких повно в кожному томі ПСРЛ (варто перечитати їх від 1-го до 43-го том за томом – дуже корисне читання, надто для історика!).

Ю. М. слушно заперечив думку, що Тимофій був автором ПВ-1, бо насправді він тільки переписав кодекс 1420 року (с. 26 – 27).

Але все це були тільки квіти. Далі наступають «плоди» у вигляді міфічного походу Вітовта в 1427 році на Рязань, в ході якого він нібито підкорив своїй владі не тільки Пронськ та Одоїв, але і Твер! Все це – повна фантастика, і посилання Ю. М. на Ловмянського та Колянковського нічого не допомагають – вони не були свідками того походу, бо жили у 20 ст. А от авторитетні для того часу московські літописи знають тільки похід на Псков в 6934 та на Новгород в 6936 роках, а про похід 6935 (1427) року не мають ніякого поняття [С1ЛМІ – ПСРЛ, 1851 г., т. 1, с. 263; Єрмолінський літопис – ПСРЛ, 1910, т. 23, с. 146; Типографський літопис – ПСРЛ, 1921, т. 24, с. 182; звід 1492 р. – ПСРЛ, 1949, т. 25, с. 247]. Мовчить про такий похід і Длугош, і відомий фантазер Стрийковський (і в нього керосину не вистачило). Даремно Ю. М. узявся писати науку, не перечитавши хоча б частини томів ПСРЛ!

Відштовхуючись від цього фантастичного «завоювання», Ю. М. не бачить ніякого перебільшення у ПВ, а тільки відображення політичної ілюзії «реальності» (с. 28).

І на цьому ще не кінець! Погано зрозумівши ПВ-2, Ю. М. приписує літописцю погляд на Київ як на головне місто Вітовта і мало що сам не приєднується до такого погляду (с. 29). А реальність була така, що згадано один короткочасний візит Вітовта до Києва – у зв’язку з іменуванням чергового татарського царя. І тільки.

Чому ДВ закінчується на подіях 1396 року? Ю. М. висунув сміливе, але цілком помилкове припущення, що в цьому році Вітовт досягнув об’єднання усієї Русі під своєю владою (с. 30). Підстава – зустріч Вітовта із зятем (Василем Московським), під час якої вони обмінялись подарунками.

Розглядаючи СмолЛ, Ю. М. традиційно (помилково) бачить його кінець в 1445 році (с. 38). Also sprach Schachmatow! – з якого в статтю Ю. М. переїхав і «кодекс 1446 року», давно відкинутий наукою.

Ю. М. слушно зауважив, що автор СмолЛ не потребував письмового джерела для запису подій, які відбулися на його пам’яті (с. 40). Також слушним є його погляд, що початок СмолЛ написано ретроспективно (с. 45)

Підсумував Ю. М. свої спостереження у вигляді таблиці, де проти кожного імені смоленських єпископів поставив дату і назву частини літопису, створену з його ініціативи (с. 48). Це, безумовно, найслабша частина статті, бо жоден з розглянутих текстів не має ніяких вказівок на якихось «ініціаторів» (як їх нема практично ніде в усіх 43-х томах ПСРЛ). Навіть щодо середовища, в якому виникли тексти, ми не можемо мати певності, бо не маємо для цього конкретних даних.

Таким чином, Ю. Микульський, приєднавшись в ключових тезах до попередників, мало прояснив картину літописання Великого князівства Литовського, котре не було виключно смоленським.