Микола Улащик (1985 р.)
Микола Жарких
Інший білоруський дослідник – (1906 – 1986) був ровесником маршала Брежнєва і нітрохи не належав до «раньшего времени». Але більшовицька державна машина молотила його безперервно аж до 1955 року. Його, як і трохи молодшого Льва Гумільова, арештовувати 4 (чотири, мої любі!) рази – в 1930, 1932, 1941 та 1950 роках. В 1930 році його приплели до міфічного «Союза освобождения Белоруссии» (нам в Україні більше відомий інший примірник цієї чекістської фантазії – «Спілка визволення України»; отримавши вказівку від начальства, чекісти пішли відкривати такі союзи по всіх усюдах).
В процесі «перевиховання» Улащику заборонили проживання в Білорусії, тому після звільнення в 1955 році він влаштувався на роботу в Москві, в Інституті історії СРСР. За перші 49 років свого життя він устиг опублікувати тільки 7 статей, за останні – 110 книг і статей [. – Беларускі гістарычны агляд, 1996 г., т. 3, № 1].
Перша його робота в галузі літописання Великого князівства Литовського – це російський переклад «Хроники Быховца» зі вступною статтею [М.: 1966 г.], яку я розглядаю в іншому місці. Цікаво зазначити, що цю книгу я прочитав десь на початку 1980-х років, і це було моїм першим знайомством з предметом. Я навіть склав тоді зміст літопису, розбивши його на 103 епізоди. Цей зміст мені ні на що не придався, але сам принцип аналізу тексту, як бачите, знайшов розвиток.
Великою заслугою М. У. для дослідження літописів була підготовка 32-го (1975) та 35-го (1980) томів «Полного собрания русских летописей», хоча й тут мені не зрозуміло, чому не були використані й перевидані Віт7Л, інші рукописи, які буди відомі ще Шахматову. Після загибелі списку Красінського варто було б звернути увагу на «Патріарший список А», використаний в 17-у томі ПСРЛ для доповнень (він розглядався як близький до списку Красінського).
Свої студії над літописами М. У. підсумував у книзі «Введение в изучение белорусско-литовского летописания» [М. : Наука, 1985 г. – 262 с.].
Певні застереження починаються прямо з історіографічного огляду. В ньому ми бачимо «польського вченого Шараневича» (с. 17), робота І. Тихомирова датована 1881 роком (с. 16, 18), переповідаючи її, М. У. не застеріг помилки щодо Бельського (с. 19). Огляд доведено до книги Чемерицького (1969), що дає нам орієнтовний час завершення роботи над ним. Після цієї дати згадана тільки одна стаття 1981 року.
Другий розділ присвячено історії віднайдення і публікації літописів. Тут найзмістовнішим є нарис культурної історії Супрасльського монастиря, який, втім, нічого не додає до розуміння власне літописів, які з нього походить. Нариси про походження інших списків також не додають поживи для цієї вузької теми.
Коротка довідка про Віт2Л (с. 50) не згадує нічого про сучасну долю основного рукопису, а також про список із тек Нарушевича, який, на думку Прохаски, був переписаний з іншого протографа. Вся ця справа так і залишилась на тому місці, де її покинув Прохаска.
Розглядаючи список Красінського (с. 55 – 58), М. У. нічого не згадав про Патріарший список, використаний в 1907 р. для доповнень і варіантів.
Улащику належить честь відкриття і публікації Лит8Л, але описаний він тут (с. 74 – 79) не без дивовиж. Час його укладання окреслено як 1730-50-і роки (с. 74), хоча його Краківський список датовано 17 ст. (с. 75).
Важко погодитись із твердженням, що повість про Куликовську битву вставлена в Лит8Л «без найменшої спроби ув’язати її з наступним і попереднім текстом» (с. 77). Уже само розміщення цієї повісті під 1371 роком свідчить про ув’язку із хронологією правління Ольгерда (так, як її уявляв собі автор Лит8Л). Нагадаю – повість згадує про Ольгерда (це найпізніша і найгірша «Ольгердова» редакція), тому автор цілком логічно припустив, що битва сталась за правління цього князя.
Слідом М. У. зробив наступну помилку, відзначивши, що повість про похід Ольгерда на Москву, окрім Лит8Л, є тільки в Лит1Л та Лит6Л (с. 77). Не тільки – також у Стрийковського, з якого власне і зроблено переклад для Лит8Л.
Ну, так чи інакше, даний параграф є першим дослідженням Лит8Л, і за це автору належить наша вдячність.
Найбільшим недоліком цього розділу є відсутність аналізу всіх пам’яток, які не увійшли до 32-го і 35-го томів ПСРЛ – як друкованих, так і рукописних.
Третя глава присвячена літописним джерелам М. Стрийковського. Її я розглянув в іншому місці, а висновок такий: в цілому цей розділ мало вносить позитивного у дослідження теми – постійні посилання на Лит8Л тільки заплутують справу.
Четвертий розділ присвячено БПЛ. І вона містить посилання на Лит8Л, які заплутують справу, як і в попередньому розділі.
Список Красінського М. У. вважав збірником двох окремих творів (у нас – Лит3Л та Віт6Л, с. 130). Це міркування не нове, і М. У. не зробив з того ніяких рішучих висновків – так само як і попередні автори.
М. У. помилково вважав, що легендарна частина закінчувалась на смерті Рингольта (с. 132, 143), тобто там, де закінчувався список Лит3Л.
Питання про дві редакції БПЛ М. У. не ставив, вважаючи різницю – Ердівіл чи Скирмонт – неістотною (с. 133). Він (помилково) вважав, що литовські князі мали по 2 – 3 імені (с. 140). М. У. вважав вставками епізоди 18 (Дмитро Київський) та 38 (битва на Окунівці) (с. 134), – на мою думку, помилково. Такими самими «вставками» і практично всі епізоди БПЛ.
Найбільш істотним мені здається спостереження М. У., що перша частина БПЛ (епізоди 1 – 17) зосереджена на Литві та Жемайтії, а друга (від епізоду 18) – на Новгородку (с. 134 – 135, 159). Це справді так, але даремно, на мою думку, М. У. намагався зробити з цього два окремих твори (с. 143) і приписувати їх двом окремим авторам (с. 162).
Цілком помилково М. У. вважав, що найдавніший текст БПЛ міститься у Лит6Л (с. 144).
Розглядаючи ГВЛ як можливе джерело БПЛ, М. У. несподівано приходить до негативного висновку:
З наведених даних про Тройдена видно, що різниця між Іпатіївським літописом і сказанням така велика, що перший не міг бути джерелом другого (с. 146)
Звідси ми бачимо, що М. У. визнавав тільки один метод використання джерела – дослівне цитування. А що дослівного цитування в БПЛ справді нема, то нема й залежності. Це, безумовно, дуже обмежений погляд. Я повторю: автор БПЛ використовував ГВЛ у якості кар’єра або каменоломні, з якої він видобував матеріал для своїх побудов, зовсім не зважаючи на цілісність витягнутих уламків.
З огляду на велику роль Новгородка в БПЛ, М. У. висунув припущення – твір було написано саме тут (с. 159). У пошуках впливових осіб, які могли бути зацікавлені у написанні БПЛ, він приходить до роду Гаштольдів, кілька представників якого були новгородськими воєводами. Найдовше (1522 – 1542) ним був Станіслав Альбрехтович Гаштольд (с. 161), якого М. У. мабуть вважав ініціатором справи (виразно такого твердження у нього нема).
Висловивши в цьому розділі багато слушних міркувань щодо БПЛ, Улащик без потреби заплутав аналіз залученням пізніх текстів (Стрийковського та Лит8Л). З основним його положенням – про дві частини і двох різних авторів БПЛ – я погодитись не можу.
Останній, п’ятий розділ книги Улащик присвятив міським хронікам та літописам Білорусії, які перед тим практично не були досліджені. Ця частина роботи виходить за межі нашої вузької теми, тому я не можу дати її оцінки.
Так само, як і книга Чемерицького, робота Улащика не містить ніяких посилань на керівну і рятівну роль Комуністичної партії, ані на геніальні вказівки товариша Леніна. А вона ж готувалась у часи найгіршого «застою»! Повторю, що таке мовчання слід вважати висловом певної позиції.
Так само, як і про книгу Чемерицького, слід сказати, що книга Улащика не зробила перевороту в справі вивчення літописів Великого князівства Литовського – того перевороту, матеріали для якого уже були нагромаджені і тільки чекали неупередженого аналізу.