Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Суміш / «Потрібна база даних пам’яток України» / Законотворча діяльність

«Потрібна база даних пам’яток України»

Законотворча діяльність

Микола Жарких

ІПД займався підготовкою законів та нормативних актів в галузі охорони пам’яток. Я не був безпосередньо причетний до цієї роботи, але Дудкін нерідко розповідав мені про свої візити до Верховної ради, де готувався новий закон про охорону пам’яток. Найбільше у цій справі зробив Ігор Миколайович Смоляк, котрий працював в апараті Верховної ради (от не знаю точно, на якій посаді). Комісії Верховної ради мали право залучати штатних консультантів, але наскільки я знаю, Дудкін таким консультантом не був.

Нарешті зусилля по проштовхуванню нового закону увінчались успіхом, і він був прийнятий у червні 2000 року.

«Цель издания законов двоякая: одни издаются для вящего государств устроения, а другие – для того, чтобы законодатели не коснели в праздности» – сказав класик.

Оцей закон був явно із другої категорії. Для нього була прийнята французька бюрократична модель: пам’ятки охороняє держава. Крапка. Наслідком було непотрібне перемішування сфери охорони пам’яток зі сферою державної власності, ну, й необхідність формувати зикурат «виконавчої вертикалі» в особі центрального органу охорони пам’яток та відповідних відділів на місцях. Цей зикурат так і не був ніколи добудований – на нього не вистачало ні грошей, ні фахівців, ні бажання.

Навіть формування центрального органу йшло пиняво. Закон тут нічого не визначав, навіть назви цього органу – це мав зробити Кабінет міністрів. Кандидатами на це звання були Міністерство культури, котре традиційно з радянських часів охороняло пам’ятники Леніну (сором’язливо замасковані під «пам’ятки монументального мистецтва»; ну, а в одному стакані з ними – і пам’ятки історії та археології), та Міністерство архітектури, котре традиційно з радянських часів опікувалось пам’ятками архітектури і так само традиційно що п’ять років «реформувалось» і переіменовувалось.

Кабінет міністрів присудив оце яблуко розбрату Міністерству культури, котре сформувало для цього Державну службу охорони культурної спадщини (Постанова Кабінету міністрів України від 30.03.2002 р. № ). Міністерство архітектури зробило вигляд, що воно тут ні при чому, його хата – скраю і воно взагалі нічого не знає про новий закон і централізацію справи охорони. Тільки значно пізніше, (у 2009 р.?) Міністерству культури вдалося перетягнути цю ковдру на себе і перевести управління пам’ятками архітектури у своє відомство. Забігаючи наперед, можна відзначити, що це нітрохи не поліпшило захист пам’яток архітектури.

Ніхто також не поспішав очолити нову Державну службу, і вона довгий час існувала без голови, аж поки у 2003 році не було призначено Миколу Максимовича Кучерука. Аж відтоді служба почала виявляти деякі ознаки життя, котрі досить скоро – не минуло й року – відбились і на моїй особистій долі… Але не будемо забігати наперед, і так до кінця моїх спогадів лишилось небагато.

Новий закон говорив ясно: «Пам’ятка – це те, що написано у Державному реєстрі нерухомих пам’яток». А цей реєстр готувався центральним органом і затверджувався постановою Кабінету міністрів. Взаємодія між поверхами зикурата була прописана абсолютно ясно! Діюча модель паровоза у натуральну величину… Дуже схожа на справжній паровоз, один тільки маленький недолік – не працює… Ну, це вже така дрібниця, на яку не можна звертати багато уваги.

Державний реєстр готувався дуже довго, цілих півтора року (попри те, що зикурат-мейкери типово відводять 6 (шість) місяців для прийняття підзаконних актів, необхідних для виконання якогось закону). Не дуже-то й пильно діялося нашій владі з цим реєстром, вона прекрасно себе почувала і без нього. Готувався реєстр в ІПД, але я не був до того причетний і чисто випадково дізнався, що цим займається Віра Герасимчук. Я навіть не здогадувався, що це мала бути постанова Кабінету міністрів. Ніякого обговорення чи рецензування цього реєстру в Інституті не було. Повторю – ніякого! Про реєстр я дізнався уже після його затвердження (Постанова Кабінету міністрів України від 27.12.2001 р. № ), а грунтовніше прочитав його далеко пізніше, аж у 2009 році, коли порівнював його з новим реєстром. Це порівняння вилилось у цілу книжку під назвою «Свині не винні», де я докладно розглянув обидва реєстри і визнав обидва за нездалі.

Повторю ще раз – я не мав ніякого стосунку до цього свинства. Ніяких комісій, протоколів і обговорень передбачених постановою 1760 – ніхто ніколи не скликав і не писав. Бюрократична теорія розвивалась сама по собі, а бюрократична практика рухалась своїми шляхами.

Окрім реєстру, до числа підзаконних актів належала загальнодержавна програма паспортизації пам’яток. Цю програму розробляв ІПД, і основну роботу виконав Вайнер. Ми з ним за чаєм подекуди про це говорили, але я геть на цій справі не розумівся. А треба було визначити перелік робіт по укладенню паспортів і для кожного виду робіт визначити, у яких одиницях вимірюється результат і яка вартість кожної одиниці. А для обгрунтування вартості треба було підняти нормативні документи, якими затверджувались розцінки на аналогічні роботи, і так далі. Вайнер вирахував, що сумарна вартість паспорту становила 1100 грн. (щось із 200 – 220 доларів). Помноживши це на 140 тисяч пам’яток, загальна вартість програми виносилась на 150 млн. гривень.

Залишалось запитання – звідки ці гроші узяти і хто буде виконувати ці роботи. Самі по собі 150 чи скільки б то не було мільйонів на паспорти пам’яток не перетворяться! Але це був уже наступний етап.

Програма була зверстана і передана до Міністерства культури, котре її, здається, і затвердило. Роботи по паспортизації частково мали фінансуватись із державного бюджету, а частково – з місцевих бюджетів. Але ніякого серйозного систематичного фінансування ніколи не було, а яка користь від уривчастого фінансування – я вже знав на власній шкурі виконавця проекту Міністерства науки.

Наступним законопроектом, над яким працював ІПД, був закон про перелік об’єктів, котрі не підлягають приватизації (2001 р.). Нехай читач не подумає, що я, читаючи свинські постанові, і собі перетворився на свиню! Я прекрасно розумію, що затверджувати законом перелік конкретних будинків – це абсурд навіть з чисто бюрократичної точки зору, але в ІПД надійшов законопроект саме такого змісту: «Забороняється приватизація:» – і після двокрапки перелік будинків.

Я так розумію, що цей проект був надісланий до Міністерства культури на погодження. Працював над ним Панченко, який поставився до справи не формально, а з державницьких позицій. Він написав абсолютно новий законопроект, у якому визначались категорії об’єктів, котрі не підлягали приватизації; і серед цих категорій були «пам’ятки історії і культури національного значення» та інші. Отже, заборона приватизації за цим проектом ставилась у залежність від віднесення об’єкту до якоїсь захищеної категорії.

Але що свині розуміють у державному будівництві? Цей закон був прийнятий у точно такому вигляді, як прийшов до ІПД. Ані титли!

У 2003 році до закону про охорону пам’яток була внесена поправка, за якою Державна служба отримувала право погоджувати проекти перебудови і взагалі використання пам’яток. Ми добре знаємо – за кожною поправкою до кожного законопроекту завжди стоять чиїсь приватні комерційні інтереси, нерідко – інтереси корупційні. Ця поправка була корупційною на 150% – Державна служба перетворювалась на контору по продажу індульгенцій дозволів на знесення чи перебудову пам’яток. Ну, і наслідки були очікувані – ці скандальні дозволи потрапляли у пресу, громадськість обурювалась, журналісти метали громи (а подекуди навіть блискавки), – «а кіт ковбаску наминає, неначе не до нього річ». Влада не звертала на ці протести жодної уваги, і (формально) правильно робила – усі ці дозволи були видані законно, органом, уповноваженим на це законом, і з дотриманням установленого законом порядку.

Як і у випадку з продажем індульгенцій від імені папства, справа скінчилась реформацією: у 2006 році Державну службу охорони культурної спадщини було переіменовано в Державну службу з питань національної культурної спадщини (Постанова Кабінету міністрів України від 15.03.2006 р. № ), а в 2011 році – зліквідовано (Постанова Кабінету міністрів України від 28.03.2011 р. № ). Тепер такі дозволи продає видає Міністерство культури… Прогрес!

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 431

Модифіковано : 18.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.