Інститут пам’яткоохоронних досліджень
та Інститут археології

Микола Жарких

Спогади мої, із постійними забіганнями вперед і відбіганнями назад, все ж поступово просуваються по хронологічній осі, і прийшов час на події 1999 року.

При утворенні ІПД і у перші роби його роботи відносини між новим Інститутом і старим Інститутом археології було якнайкращі. Я уже згадував про масове сумісництво провідних фахівців Інституту археології в ІПД – звичайно, з благословіння директора, П. П. Толочка.

Толочко на той час був на вершині слави – академік, віце-президент АН України, директор інституту, народний депутат (в 1998 р. він був другим номером у списку партії крадіїв і корупціонерів «Громада» під командуванням Павла Лазаренка… Ах, ви не знаєте, хто такий Павло Лазаренко? Це той, хто сидить в американській тюрмі за відмивання грошей – money laundring. Толочко, ясна річ, не був ані крадієм, ані корупціонером, але тогочасні політ-технологи віддали усім українським партіям суворий наказ: щоб у першій п’ятірці був один відомий спортсмен, один відомий артист і один «номер» з інтелігентним обличчям. От Толочка і змобілізували по інтелігентській рознарядці).

Видимою ознакою прекрасних відносин між інститутами (власне, директорами) був другий випуск нашої «Археометрії», присвячений 60-літньому ювілею П. Толочка. Хіба мало в Україні інститутів? Хіба мало директорів-академіків? Ювілеїв вистачило би на два збірники на рік, але відзначення саме Толочка мало, на мою думку, якесь практичне значення (точніше сказати – мало би мати, тобто розрахунки якісь такі були).

Втім, оце підлизування нічого не допомогло. Десь у кінці 1998 чи на початку 1999 року відносини різко змінились – від тісної дружби до відвертого ворогування. Ми три роки чули від Дудкіна – у звичайному для нього експансивному стилі – позитивні оцінки Толочка, і от вони різко змінились на такі ж експансивні докори на його адресу.

Через що конкретно посварились Івана Іванович з Іваном Никифоровичем – я не знаю. Думаю, що вони не поділили якісь гроші – це було б найприроднішим поясненням. Але Дудкін звичайно дещо розповідав про свої плани і надії на розширення діяльності ІПД, і я не можу пригадати нічого такого, щоб могло стати причиною такої сварки.

Інша можлива причина – та, що Інститут археології вважав себе монополістом у галузі археологічних розкопок, і Толочко як директор пильно охороняв цю монополію. А ІПД мав у своєму плані деякі чисто розкопочні теми, такі, наприклад, як дослідження пам’яток археології уздовж берегів Дніпровського каскаду водосховищ (на весь каскад сил не було, і покійна Валентина Петрашенко найбільше уваги приділяла Канівському водосховищу). Можливо, Толочко думав: «Он уже давно ползал по моему участку, только я никак не мог его поймать» – і вирішив покарати «нарушителя конвенции».

Могло бути й таке, що неруйнівні методи досліджень, якими займавсь ІПД, заходили у суперечність із розкопочною практикою Інституту археології. Робота археологів вимірюється дуже просто – кубометрами викопаного культурного шару (як у шахтарів). Нема розкопок – нема кубометрів – нема й грошей, бо ні за що платити. Але ці неруйнівні методи могли вплинути на обсяги розкопок хіба що у перспективі якихось 10 – 20 – 30 років, і я не вірю, що наші начальники могли мислити такими стратегічними категоріями, а тим більше сваритись через шкіру ведмедя, якого мали вбити через 30 років. Так що це, мабуть, чиста конспірологія.

В сухому залишку – я можу тільки повторити, що не знаю причин сварки. Але наслідки її були для нашого молодого інституту дуже прикрі.

Перш за все, Толочко поставив перед співробітниками свого інституту ультимативну вимогу – або вони залишаються в Інституті археології і припиняють працювати за сумісництвом в ІПД, або переходять до ІПД на повну ставку і звільняються з Інституту археології. Як наслідок, усі наші сумісники повтікали до Інституту археології. Залишився хіба один Відейко, і то я не знаю – на яких умовах. Нагадаю, що всі доктори наук у нас були «запрошені», працювали за сумісництвом, і тепер не лишилось жодного.

Наступна прикрість для нас була та, що ІПД не мав спеціалізованої ради по захисту дисертацій (для цього установа повинна була мати на постійній роботі не менше п’яти докторів наук, і тільки решту можна було запрошувати з інших установ). Інститут археології був найкращою установою, де молоді співробітники ІПД могли б захищати дисертації, і тепер ця можливість зникла.

Мене особисто це мало обходило (перейшовши до ІПД, я ніколи не замислювався над докторською дисертацією; якби вона була для мене важлива, то не варто було йти з Інституту біоколоїдної хімії, де перспективи захисту були кращі), але я вважав справу ІПД своєю – «за родную трущобу стыдно».

В ІПД також не було аспірантури, і це теж свідчило, що його становлення як повноцінної наукової установи ще не завершилось. І тут Інститут археології міг би готувати для нас аспірантів з перспективою плацевлаштування в ІПД. Ну, і ця можливість розтанула.

Підсумовуючи, можу сказати що оця сварка Івана Івановича з Іваном Никифоровичем мала у подальшій перспективі вкрай негативні наслідки як для ІПД, так і для справи охорони пам’яток в цілому, тому що ускладнила розмежування функцій наукової установи з археології і державного органу з охорони пам’яток археології.