Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Суміш / «Потрібна база даних пам’яток України» / Конкурс Міністерства науки

«Потрібна база даних пам’яток України»

Конкурс Міністерства науки

Микола Жарких

Ще у 1996 році в Україні було утворено Міністерство науки, котре оголосило конкурс проектів на державне фінансування наукових досліджень.

Дудкін, повідомивши цю новину, сказав: «Треба пробиватись до ради конкурсу» – з тим, щоб самим впливати на прийняття рішень. А інструкція про порядок конкурсу була нівроку складна, у порівнянні з нею інструкція з пілотування Space Shuttle – це просто азбука. Наша інструкція передбачала створення наукових напрямків, і по кожному напрямку треба було створити наукову раду, а до того ще експертну раду, і проекти мали би потрапляти до експертної ради, а від неї вже – до наукової ради, а там…

Недолік цього бюрократичного шедевру полягав у тому, що в Україні не було стільки дипломованих учених, щоб заповнити усі оті заплановані ради, тому часто вчені входили до складу обох рад по своєму напрямку, що само по собі уже було абсурдом. Ще гірше було те, що всі ці вчені одночасно претендували на гроші в якості авторів проектів і як члени отих численних рад виступали суддями у своїй власній справі. Також великим недоліком було те, що до складу рад увійшли майже виключно представники Києва – так, неначе інших наукових центрів в Україні не було.

Які зусилля робив Дудкін, щоб потрапити до ради – я не знаю, результатом було те, що він був включений до наукової ради, а я – до експертної ради з того самого напрямку (от не пам’ятаю точно, як він звався, чи не «Гуманітарні аспекти державотворення»; принаймні, якесь «державотворення» в назві точно було). Уже з цього можна було судити, у яку скруту потрапило Міністерство науки з оцими радами, якщо кандидата наук Жарких довелось змобілізувати до експертної ради, а Дудкіна, котрий ніякого вченого звання не мав – прямо до наукової ради (котра, повторю, у Вавілонській башті стояла вище за експертну).

Ну, понаписували ми в ІПД проектів по заданій формі (я написав проект «База даних пам’яток Києва» – ця база мала стати пілотною для нашої великої бази даних). Всього від ІПД було подано 4 чи 5 проектів, тобто наша участь була досить активною.

Далі мені як на члену експертної ради було виділено кілька проектів для рецензування (здається, чи не 15). Проекти подавались під девізами і за вавілонськими правилами ми не повинні були знати авторів. Але по тематиці проектів легко можна було здогадатись, хто є автором, бо ми непогано знали, хто є хто в нашій галузі.

За участь у радах не платилося нічого, але за рецензування нам було обіцяно якісь гроші (нині мені здається, що я мав отримати щось із 150 доларів, в еквіваленті, ясна річ). А з грошима тоді було таки сутужно, і ця обіцянка підігрівала наш інтерес. Ці гроші ми вирішили поділити з Панченком, і узялися за рецензування (формально висновки підписував я, але Панченко дуже мені допоміг з рядом проектів, котрі йому були ближче).

Відейко, котрий теж був експертом, потім розповідав, що вчені з Інституту археології прийняли дуже простий принцип: свої власні проекти оцінювати позитивно, а всі інші – негативно. Тому всі проекти з археології отримали по одному позитивному висновку і по кілька негативних (по числу експертів мінус один).

На щастя, мені не довелось рецензувати свій власний проект і взагалі проекти ІПД. Тому за вавілонсько-археологічним алгоритмом мені слід було написати на всіх негативні відгуки. Але ми так не стали робити – ми уважно читали проекти, намагались розібратись, що пропонується нового і наскільки воно корисне – словом, поставились до цієї Вавілонії всерйоз.

Ну, відвезли проекти й рецензії до Міністерства, а далі була скликана експертна рада. Головою нашої експертної ради була Тетяна Дмитрівна Пікашова – доктор філософських наук, завідувач кафедри у Київському університеті. Я був з нею знайомий від 1977 року, коли вона – ще доцентом – викладала нам, майбутнім фізикам, філософію (марксистсько-ленінську, ясна річ – інакшої ж бо не було).

Рада зібралась на кафедрі Пікашової і ми, «експерти», тоді уперше і востаннє бачили один одного. Це засідання вважалось організаційним. Розмова була ні про що, ніякого ділового обговорення проектів не було, і взагалі відчувалось, що ніхто до пуття не знає, яка його роль у Вавілонії і навіщо він тут сидить. Це висловив (або, як нині модно говорити, «озвучив») один соціолог (от забув його прізвище): «Я розумію так, що ми своєю присутністю маємо санкціонувати те, що вирішить начальство». І так воно сталось – неначе було витиснуто клинцями на глиняній табличці.

Корисним обіцяло бути знайомство з Анатолієм Чекмарьовим – заступником директора національної бібліотеки ім. Вернадського, котрий займався комп’ютеризацією бібліотеки. Він розповів мені, що у нього в бібліотеці є доступ до Інтернет…

(«До Інтернет», не «до Інтернету»! Інтернет – власна назва жіночого роду, мережа – вона – Інтернет. Тому в українській мові вона не відмінюється так само як Елізабет чи Маргарет).

Ми домовились, що він проведе демонстрацію можливостей цієї дивовижі для співробітників ІПД. Але ця екскурсія чомусь не відбулася.

Дудкін якось з’ясував, що на наші проекти є позитивні рецензії, і ми усілися чекати, коли з вершини вежі на нас посиплються срібні сиклі (чи шекелі). Тому ми були добре здивовані, коли замість очікуваного грошепаду на нас звалилося «рішення експертної ради» з переліком проектів, рекомендованих до розгляду науковою радою – і в цьому переліку жодного нашого проекту не було!

Це була зухвала фальсифікація: 1, ніякого засідання – обговорення – голосування цього рішення на раді не було, бо й сама рада не скликалась; 2, за планом Вавілонської вежі, експертна рада мала тільки рецензувати проекти, а не мала права щось рекомендувати чи щось відсіювати – це була компетенція наукової ради.

Терпіти таку вавілонію я не міг. Порадившись із Дудкіним, я написав скаргу на це рішення із зазначеними двома пунктами, підписав її сам, умови підписати її ще кількох членів ради, котрі так само жодним чином не знали про оте фількіне «рішення», і завіз один примірник до Міністерства науки, а другий – Пікашовій. Я вважав, що треба діяти відкрито і йти навпростець (ну, голий злодія не боїться). У Міністерстві чиновник злегка подивися скаргу і сказав: «Добре, розглянемо» (він таких скарг, мабуть, отримав не одну).

Не так сприйняла мою клинописну табличку Пікашова. Я мало знаю поему про Гільгамеша, і не можу вибрати звідти відповідний приклад: відбулось щось середнє між німою сценою з «Ревізора» і перетворенням Мавки на суху вербу. От такі несподівані наслідки може мати навіть найправдоподібніша фальсифікація.

До подальшого перебігу подій всередині башти я не був причетний, пізніше Дудкін мені коротко сказав, що якось домовився обміняти цю скаргу на допуск наших проектів до наступного етапу конкурсу. «Договорняк», як люблять казати нині.

Як не дивно, але кілька наших проектів таки були схвалені й отримали фінансування, тому числі й моя база даних. Позитивного тут було стільки, що за проектами було виплачено аванси, і на ці гроші ІПД придбав додаткове комп’ютерне обладнання (при цьому я знову писав обгрунтування, що база даних без комп’ютера не працює. Той, хто пише ідіотські пояснення, ризикує сам перетворитись на ідіота, але мене якось це лихо обминуло).

Все інше йшло погано. Мій проект був розрахований на два роки і поділений на дві частини – розробку програмного забезпечення та наповнення бази даних. Аванс був власне на першу частину, для якої моя головна розробка – «велика» база даних – явно не встигала. Я написав нашвидкоруч програму на Access і для випробування ввів декілька описів пам’яток. Робота ця безперечно не була розрахована на тривалий життєвий цикл (ну, кожен, хто береться керувати чи хоча б міркувати в галузі програмного забезпечення, повинен знати, що це таке – «життєвий цикл програмного забезпечення»), але це була повністю працездатна програма! Можна було на наступний рік приступати до наповнення…

З якогось дива Дудкін нав’язав мені у виконавці співробітників Інституту історії (власне відділу Зводу пам’яток): Вячеслава Олександровича Горбика, Ларису Данилівну Федорову, Еллу Піскову. Поки мій проект писався і проштовхувався, ці прізвища ніхто ніколи не згадував, і я навіть не знав про їх існування. Вони виринули із небуття лише в той момент, коли в ІПД прийшли гроші. Я думаю, Дудкін просто хотів надати матеріальну допомогу своєму приятелю Горбику (котрого весь наш Інститут любовно звав «Гробиком»), а Горбик уже привів на поділ халяви усіх інших.

З якогось дива Горбик вирішив, що він – керівник мого проекту, почав давати мені вказівки, що і як робити (це зінське щеня навіть на 20 метрів не можна було підпускати до комп’ютера, та воно й само це знало і не надто до нього поривалось), вимагати для своєї команди переважної частини відведених на оплату праці грошей. Яскравий випадок «административного восторга». В розмові з ним я несподівано для самого себе почув, що у мене в голосі прорізався метал – це в мене, у чоловіка, котрий ніякої іншої дипломатії окрім шоколадно-вафельної в хід не пускав!

Користі від цієї «групи товаришів» не було жодної – я так і не отримав від них для наповнення бази даних жодного слова. Так, їм був виплачений аванс (гроші прийшли наприкінці 1997 року, і треба було негайно все виплатити, не чекаючи виконання робіт), хоча у скромнішому розмірі, але ніякого звіту за виконання їхньої частини роботи я так ніколи й не отримав. Не те що своєчасно, але взагалі ніколи. Горбик уже помер, так і не написавши цього звіту, але я залишаю за собою право запитати при нагоді у Лариси Данилівни: «А красная свитка?»

На кінець 1997 року роботи по першому етапу мого проекту були закінчені, і я поцікавився, що ж буде далі. Дудкін на це мені сказав, що Міністерство науки незадоволене роботою «нашої» наукової ради, і якщо вона хоче щось далі отримувати, мусить подавати якісь ознаки життя.

Отакою ознакою життя мало стати засідання ради на тему звітів за проектами (січень 1998 р.). Олександр Петрович Моця, котрий був членом ради, надав для цього приміщення (вул. Володимирська, 3, де містилась Київська експедиція Інституту археології). Головою засідання було обрано Чекмарьова, і я не сподівався від цього звіту ніякої несподіванки – ну, послухають «уставя брады» про речі їм абсолютно недоступні, покивають з важливим виглядом головами – і по всьому.

Але виявилось, що рада поділилася на дві фракції – утішених, які отримали гроші на проекти, і «державотворців», котрі нічого не отримали. Кожен звіт супроводжувався їх вигуками «А де ж державотворення?» Так воно якось повзло до того моменту, коли слово було надано Миколі Жарких…

Мій звіт складався з двох частин: у першій було надруковано опис зробленого для читання не-фахівцями, а в другій – уся технічна частина, в тому числі текст програми, який від першого до останнього байта був написаний мною. Звіти були віддруковані на принтері і скріплені на thermo-binder (не знаю, куди вони всі нині подівались). Оцей thermo-binder я оплатив із своїх власних грошей, ясна річ (романтичний період тривав). У порівнянні зі старорежимними звітами, віддрукованими на друкарських машинках, в картонних палітурках і сшитих нитками, це був новий стандарт оформлення офісних документів. Дудкін, коли їх побачив, сказав: «Отак треба робити усі звіти».

Окрім того, я записав на дві дискети архів із базою даних, щоб показати її бажаючим у роботі. У відділі, де ми засідали, був один настільний комп’ютер (ноутбуків тоді ж ще не було!), але серед членів ради не знайшлося «бажаючих».

Отже, слово було надано Миколі Жарких…

И вдруг словно ожогом

Рот скривило господину:

Это господин чиновник берёт

Мою…

Це якщо дивитись на Чекмарьова анфас. Але я стояв збоку від нього, і у профіль мені було добре видно:

Мов Каїн, затрусивсь увесь;

Із носа потекла кабака…

(Я знову шкодую, що не можу навести подібних цитат з оповідань про Енкіду чи Ут-Напіштима, як того вимагає єдність стилю).

Совет нечестивых

Совет нечестивых (рисунок )

Схопивиши том мого звіту, Чекмарьов почав його гарячково гортати, і через тридцять секунд заволав: «Та це ж!.. Та це ж!..» Далі йшло якесь гарчання й булькотіння (я не перебільшую!), якого я не розібрав, і чутно було тільки: «Та це ж роздрук Access!» Можна було побоюватись, що його «шляк трафить», як кажуть у Львові, але якось обійшлося.

Я не сказав, що Чекмарьов належав до партії «обиженных богом и судьбою» «державотворців», але ви, читачу, і самі вже мабуть здогадались про причину такої поведінки.

Це справді був роздрук Access, але програма надрукувала тільки те, що я написав – не більше і не менше. Коли друкують «Кобзаря», чей же не кажуть, що це – робота ротаційної друкарської машини, а кажуть, що це робота Тараса Шевченка. Без Шевченка ніяка ротаційна машина «Кобзаря» вам не надрукує. Отакі от речі доводилось пояснювати членам «вченої» ради. Але вони й цього не здатні були зрозуміти. Вони знали одне: я отримав гроші, а вони – ні, і тому я – їх ворог. Я теж вважав і вважаю їх своїми ворогами, котрі аза в глаза не бачили, але на їхнє щастя я геть не пам’ятаю прізвищ (окрім названих вище). Заратустра устами Ніцше просив: «Пошли мені, боже ворогів, яких я міг би ненавидіти, а не зневажати». Такого мені не випало, і я їх ненавиджу скопом, як «совет нечестивых».

Питання «А де ж державотворення?» також не залишилось на цьому засіданні без відповіді. Коли Чекмарьова запитали, чому досі не виплачені гроші, належні експертам за рецензування проектів, Чекмарьов пояснив: у серпні 1997 року ці гроші (здається, еквівалент 300 тисяч доларів) були виділені з бюджету і перераховані у Міністерство науки, але на той час верховний бог Мардук, котрий засідав на самому вершечку вавілонської башти, пішов у планову відпустку, а його заступник і – за посадою – лютий ворог Енліль, котрий засідав одним щаблем нижче, ну… розпорядився отими грошима. Так що можете про них сміливо забути.

От вам, будь ласка – державотворення у власному соку.

Отак закінчився «совет нечестивых». Археологи (господарі приміщення) приготували чай і якісь коржики, щоб продовжити обговорення у менш формальній обстановці, але настрій був такий прикрий, що навіть чай не смакував. Міжпартійна боротьба не залишилась на поверхні явищ, але вразила й саму чайну речовину.

Членам ради залишалось тільки подумки заспівати «Это есть наш последний, наш решительный бой» – і розійтись.

Те, що цей бій був останнім – показало близьке майбутнє. «Совет нечестивых», довівши свою неспроможність, більше ніколи не збирався. Але чи був той його бій вирішальним? Я так і не знаю, чи ухвалив він якесь рішення (здається мені, що ані проект рішення не виголошувався, ані голосування по ньому не було). Я думаю, що нечестиві ніякого впливу на Міністерство науки не мали. Щоб украсти гроші у рецензентів, Міністерство не потребувало ніяких ухвал ніяких рад. А те, що у 1998 році фінансування проектів припинилось – наслідок бюджетних комбінацій (крадійств?) на рівні вищому, аніж Міністерство. Припинилось фінансування усіх проектів Міністерства науки, незалежно від наукових рад і їх оцінок окремих проектів. А пізніше було зліквідовано і само Міністерство науки, і більше ніколи не відновлювалось. «Умрём, но напакостим» – це завдання Міністерство науки виконало у повному обсязі.

І от тоді, коли ми вже усі забули про ці безталанні проекти – на нас з вершини демонтованої Вавілонської башти знову посипалилсь срібні сиклі. Це був 2001-й, якщо не 2002-й рік. Залишки сум, які були виділені на проекти, але не виплачені у свій час, були навіть проіндексовані. Що було з ними робити? Я мовчки розписав ці гроші на заробітну плату тим учасникам проекту, які працювали в ІПД, намалював якийсь звіт – і поставив крапку. Звичайно, ніякого реального продовження робіт по морально застарілому проекту не могло бути. Ну, і Горбик зі своєю командою уже не поривав очей на ці гроші – «бо він вже знав, який Зевес».

На місці демонтованої Вавилонської вежі було збудовано зикурат меншого калібру – Державний фонд фундаментальних досліджень. Дудкін пропонував мені взяти участь у тому конкурсі (мабуть, це був 2000-й рік). Що ж я міг на це сказати окрім «блажен муж, иже не идет на совет нечестивых»? Я намалював щось проекто-подібне на тему, здається, з етнології, і відключився. Здається, по лінії цього фонду було профінансовано проект Віктора Клочка по озброєнню доби бронзи, але куди цей успіх було зараховано – чи на баланс ІПД, чи на баланс Інститут археології – я не знаю.

Надалі я про цей зикурат уже нічого не чув.

Еврика! Оце задав сьогодні (27 листопада 2015 р.) Гуглу запитання про цей фонд – і виявилось, що він не тільки існує понині, але й має офіційний сайт! Виявилось, що фонд був створений ще у 1992 році і продовжує своє непомітне існування. Як і належить поважному зикурату, нічого корисного чи цікавого на тому сайті нема, нема, зокрема, обсягів фінансування «науки» через цей «фонд». Куди йдуть гроші платників податків – невідомо, думаю, і сам Чекмарьов не знає, у якій пропорції вони діляться між «державотворцями».

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 556

Модифіковано : 19.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.