Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Суміш / «Потрібна база даних пам’яток України» / «Бібліографія старої України»

«Потрібна база даних пам’яток України»

«Бібліографія старої України»

Микола Жарких

«Бібліографія старої України 1240 – 1800 рр.» – це мій особистий бібліографічний проект, котрий розпочався в 1983 році. Станом на 1998 рік база даних проекту налічувала понад 40 тис. записів, і я вирішив, що треба виходити з нею на люди. Адже ми знаємо, що бази даних мають тільки початок і продовження, а не мають кінця, хіба не так?

Коли я розповів про цю мою затію Дудкіну, він загорівся ідеєю надрукувати цей покажчик як видання ІПД. Для Інституту це була позапланова робота, off topic, як нині модно говорити, і Дудкін узявся за неї мабуть тому, що хотів зміцнити становище Інституту таким поважним виданням, яке не здужали підготувати профільні установи: Державна історична бібліотека, Інститут історії, Інститут археографії, Інститут українознавства… список можна продовжувати…

Можливо, тут щось важило й те, що в ІПД була запланована тема дослідження пам’яток доби козацтва, і по цій темі нічого не робилось, бо не було виконавців. А з цим виданням можна було сказати, що ведеться підготовча робота по цих пам’ятках (та так воно і по самій суті було, бо кожну роботу в гуманітарній сфері треба починати з підготовки бібліографічного покажчика того, що вже зроблено по темі). Але, повторюю, моя робота йшла цілком незалежно від тої планової теми, і я не вмію нічого сказати – хто і що робив по тій темі.

І от у 1998 – 2002 роках було надруковано перші сім зошитів. Далі, як я уже згадував, всі гроші на видання скінчились, і 8 – 10-й зошити були надруковані уже незалежно від ІПД.

Чи треба говорити, що це видання за своїм обсягом перевищувало все, що надрукував ІПД, разом узяте, і то, мабуть рази у два? І якби успіх наукової установи в Україні залежав від її наукової продукції, то…

Про само видання нема чого багато говорити: ну, побудована технологічна схема, ну написано програмне забезпечення, – так на те я й ІТ-фахівець. Ну, зібрана бібліографія й наповнена база даних – так на те ж я бібліограф. Ну, експортовано з бази даних текст та імпортовано у Word за допомогою спеціальної програми – так на те ж я програміст. Ну, сформатовано документ Word і зверстано оригінал-макет – так на те ж я верстальник. Робота як робота, нічого особливого. І кожен може зробити те саме, якщо поєднає в собі оці знання та уміння.

Отже, рядова робота не повинна бути предметом для спогадів; можна пригадати тільки два епізода, котрі дещо додають до розуміння ситуації довкола «Бібліографії».

Коли вийшов перший зошит, Дудкін пішов із ним до міністра культури. Міністром на той час був Богдан Ступка, котрий – за словами Дудкіна – дуже ентузіастично поставився до цієї роботи і хвалив її. Але одне діло – вимахувати театральної шаблею на камеру, а зовсім інше – керувати міністерством. Я сподівався, що міністр скаже: «Ну, на таку гарну роботу треба виділити із резервного фонду міністерства якісь кошти і закінчити це видання». Ми ж усі знаємо, що в кожному міністерстві є такий резервний фонд, і…

Але даремно ми сподівались на «пана»: ніякого «кожуха» він нам не обіцяв. А що слово його тепле, ми і без того знали – він же не закрив ІПД (хоча міг!). Похвала міністра була стандартною реакцією людини, котра читала Дейла Карнегі: «Я похвалю тебе як завгодно, тільки швидше вимітайся з мого кабінету і дай мені спокій із твоїми досягненнями».

Так і продовжував ІПД друкувати цю «Бібліографію» зі своїх більш ніж скромних коштів.

Далі виникла ідея звернутись по допомогу на це видання до Міжнародного хвонду «Відродження» (свині, котрі там сиділи, завжди вимовляли fund як «хвонд» – так воно якось краще пасувало до корита з бананами). Я розповів Дудкіну, що уже звертався до нього в 1993 році і отримав – не корито з бананами, але гарбуза. Дудкін сказав на це: «Спробуємо».

Ну, написали проект, подали до хвонду… Оберігаючи моє здоров’я, ходіння узяли на себе Дудкін та Панченко… І тут – цілком несподівано! – рада хвонду схвалила цей проект і поставила його у план фінансування.

Далі справа спустилася з того поверху зикурату, де засідала рада хвонду, на той поверх, де «працювала» виконавча дирекція. Ця дирекція оголосила якісь збори тих, хто виграв право на допомогу. Дудкін та Панченко пішли на них, а я сидів собі в Інституті. Повернулись вони дуже розчаровані. Виявилось, що дирекція поставила такі умови: 1, ІПД має видати усю заплановану роботу в повному обсязі, як стояло у проекті; 2, подати примірник того до хвонду, разом із калькуляцією витрат; 3, а тоді хвонд вирішить, скільки коштів відшкодувати ІПД за цю роботу, і виплатить їх, коли будуть гроші.

На копії проекту з резолюцією «до виконання» в куточку олівцем було проставлено: «1500». Це мало означати вартість кожуха, обіцяного паном, у доларах США. Ніякого письмового зобов’язання підтримувати схвалений проект хвонд не надав, тому що свині вважають себе царями тварин і не вважають для себе гідним щось відписувати різній дрібноті.

Теоретично кажучи, по запропонованій схемі можна було працювати і щось від свиней отримувати, але для цього треба було бути справжнім видавництвом, котре видає десятки і сотні книжок, і де свинська допомога потрапляє в загальне корито доходів. Навіть і формально той конкурс, куди подавався проект, був конкурсом на підтримку видавництв. ІПД ж видавництвом як таким не був і сів з цим конкурсом не у свої сані.

Проект зі священним написом «1500» було відправлено «на разсмотреніє мишам», а моя колекція діючих моделей паровозів у натуральну величину поповнилась іще одним зразком.

У 2003 році було надруковано 8 та 9 + 10-й зошити бібліографії, і ці книги було покладено у приміщенні ІПД на Петропавлівській. Звідси їх уже розбирали ті, кому вони були потрібні; ми також роздавали повні комплекти всіх 10 зошитів – бібліотекам та науковим установам. Разом з пачками бібліографії лежали і пачки інших видань ІПД, а також підготований і надрукований Максимом Левадою збірник «Сто років дослідження черняхівської культури». Коли я у 2004 році пішов з ІПД, ці тиражі лишились в Інституті.

І от у 2005 чи 2006 роках нове начальство в особі Олени Сердюк наказало викинути ці ці книги як непотріб. Викинути, мої любі. На смітник. Можливо – навіть на Смітник Історії (не можу з упевненістю сказати, чи Сердюк знала, де знаходиться Смітник Історії). Так що кому треба примірники цих книг – шукайте їх на тому смітнику.

Ніколи не розмовляйте зі свинями про «плоди», надто про «плоди розумової праці». Під «плодами» свині розуміють виключно корито з бананами. Але свині – повторюся – не винні з того, що вони – свині і що з усіх їх зусиль виходить тільки свинство.

Ця історія, однак, мала два чітко позитивних наслідки. Перший – той, що в «реформованому» ІПД не лишилось жодної молекули, котра б нагадувала про Миколу Жарких. Це правильно: розходитись – так розходитись. Другий – той, що я нарешті припинив викидати свої кошти на вітер, тобто на паперові видання, і перейшов виключно до електронних видань. І якщо ви не знайшли «Бібліографію старої України» на смітнику – ви можете знайти її у Мережі на сайті «». Свині рохкають, а караван іде.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 522

Модифіковано : 19.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.