Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Суміш / «Потрібна база даних пам’яток України» / Переслідування Інституту державною владою

«Потрібна база даних пам’яток України»

Переслідування Інституту
державною владою

Микола Жарких

Отже, ІПД на той час не мав ні розкішного приміщення, ані нових зручних меблів, ані «Мерседесів» для керівництва, а мав тільки великі борги по всіх статтях виплат. Тому церковні миші, котрі лишились на вулиці Почайнинській від Введенської церкви, тільки цокотіли на Інститут зубами, а заходити до нас боялись. Зато не боялося заходити Контрольно-ревізійне управління і місяцями вивчало – чи справді ми такі бідні, чи тільки робимо вигляд. В основному ці ревізії падали на плечі директора, Вайнера та бухгалтерії, а нас, наукових працівників, не торкались. Проте кілька разів Борис Ушерович заходив до мене і кликав «на допомогу» – пити горілку з ревізорами, бо він один стільки випити не міг.

Але горілка – горілкою, а акти ревізії – актами! І один з актів випав для нас дуже погано (повторю ще раз – цю історію переповідаю за почутими розмовами і власними міркуваннями; а варто її простежити за документами).

На той час черговий наш Іван Іванович (президент Л. Д. Кучма) посварився з черговим Іваном Никифоровичем (прем’єр-міністром П. І. Лазаренком). Пани дрались, а в нас чуби тріщали, все за класиками. Коли Лазаренка вичистили з прем’єрів, почали шукати гроші, які він украв (нібито украв, бо нічого таки не знайшли) з державного бюджету. З цією метою ревізори ретельно перевіряли всі створені Лазаренком фірми, потім – усі фірми, котрі були в ділових стосунках з тими лазаренківськими фірмами, потім – фірми, котрі були у стосунках з тими фірмами, котрі… і так так дійшли до фірми, котра продала нам матеріали для ремонту.

Діючи за наведеним алгоритмом, ревізори почали перевіряти Інститут – чи справді ці дві тисячі гривень були витрачені на ремонт, чи вкрадені чи не придбав хто на ці гроші собі віллу на острові Капрі.

Висновок ревізії був дуже позитивний – всі бюджетні кошти було витрачено за призначенням. Єдине зауваження стосувалось тих двох тисяч, витрачених на ремонт. У Міністерстві потім говорили, що такого гладкого акту ревізії там не те що не бачено було, але й не чувано. Всі думали, що перевірка скінчилась успішно…

Але інакше думали Івани Івановичі, котрі спільно з Іванами Никифоровичами розмірковували – як приховати серйозні, мільярдні крадійства? Нічого принципово нового вони не видумали і пішли по стопах незабутнього Леоніда Макаровича Кравчука: за його урядування було розікрадено «Чорноморське морське пароплавство», котре становило 25% торговельного флоту СРСР і оцінювалось на багато мільярдів доларів. Тоді було порушено кримінальну справу проти Павла Кудюкіна за придбання трьох квартир в Одесі на сумі 300 000 (триста тисяч) доларів. Не пам’ятаю, чим скінчилась справа Кудюкіна, але ясно – решта (мільярди без 300 000) вкрадені законно.

Тобто серйозні мільярдні крадійства треба маскувати димовою завісою з дрібних кримінальних справ, і чим менша «ціна питання», тим більше можна лютувати кривоохоронцям (что сходит с рук ворам, то не сойдёт воришке).

Проти Дудкіна як директора ІПД було порушено кримінальну справу за нецільове розкрадання… Тьху! як це розкрадання може бути нецільовим? ціль кожного крадія – крадіжка, тому розкрадання – завжди цільове… За нецільове використання бюджетних коштів у сумі 2000 гривень на ремонт приміщення.

В інструкції, котра діяла (а може й нині діє) на цей предмет, було сказано ясно: витрати на ремонт дозволяються тільки наявності акту (встановленої форми), що приміщення перебуває в аварійному стані.

Ви, читачу, відчуваєте насолоду від цієї бюрократичної поезії? «Найду ли краски и слова?» Літературна критика має пояснити читачам, у яких виразах треба висловлювати захоплення творами поетів. А бюрократична критика? Чому нема такого жанру?

Невтаємниченим я поясню, що значить акт про аварійний стан і як він пишеться. Для цього потрібно створити комісію з обстеження технічного стану приміщення. Ця комісія має оглянути приміщення, списати, що вона побачила доброго й поганого, і обгрунтувати висновок про його стан: задовільний – незадовільний – аварійний.

Коли директор установи отримує акт, що його приміщення – в аварійному стані, що він має робити? Перш за все, негайно закрити свою установу і нікого в приміщення не пускати. А це тому: якщо завалиться будинок не в аварійному стані і когось придушить, то це буде нещасний випадок; але якщо те саме станеться в аварійному стані, то це – злочинна бездіяльність адміністрації, котра знала про загрозу і не подбала за безпеку працівників.

Другим кроком директора в такий ситуації має стати повідомлення міністру про цей акт (приховати його не можна, бо це гірше, ніж просто його не писати).

Третім логічним кроком в цій ситуації стане наказ міністра про ліквідацію установи, як ми вже бачили вище. Така схема повністю виключає відповідальність начальства за «аварійний стан» чого б там не було.

Який «аварійний стан» ми мали на Почайнинській – я вже записав. Звичайно, ніякі акти й комісії, і навіть асигнування у розмірі 2 000 гривень на його ремонт справі не зарадили би. Приміщення на Петропавлівській, чесно кажучи, аварійним не було. Не було ніяких силових тріщин, котрі могли б загрожувати обвалом (ну, ще не вистачало! якби вони були, будинок треба б було негайно відселяти!), і приміщення потребувало тільки косметичного, освіжаючого ремонту. Але інструкції на цей предмет не було, а заборона ремонту не-аварійного приміщення – була.

Отже, проти директора ІПД порушили кримінальну справу на підставі акту ревізії, взяли з нього підписку про невиїзд і почали слідство. Приходили слідчі, оглядали наш міні-Версаль, розпитували Вайнера і Панченка (не знаю, чи це були формальні допити свідків, з протоколами, чи тільки попередні розмови – мене чомусь до того не залучали). Потім колектив Інституту провів збори і ухвалив узяти директора на поруки. Яка була юридична сила в цьому поручительстві – я й досі не знаю, але тоді нам було зовсім не до жартів, і якщо виникла ідея, що це може допомогти, то ми нею скористались.

Слідство тягнулось багато місяців і закінчилось нічим. Прокуратура закрила справу через… (от не знаю точного формулювання!), і ми зітхнули з полегшенням.

Але це виявилось тільки тимчасовою передишкою. Через деякий час (здається, два чи три місяці) кримінальне провадження відкрили знову. Знову директор – невиїзний, знову допити і всі слідчі дії. На моє запитання – чому відкрили справу повторно – Дудкін невиразно відповів, що перший слідчий закрив її якось не так, не дотримавши там чогось.

Я ж думаю так (підкреслю, що це – мій здогад, який не опертий навіть на натяках):

А сю знаєте, що як, будучи, посилається діло на ревізію і, теє-то, секретар, скріпляючи, підпише та і загне карлючку, то і у повітовім, і, будучи, в генеральному, та воно і у вас так в уїздному, і у палаті, – секретар, стало бить, дивиться на тую карлючку, як, будучи, на маяк: коли, теє-то, карлючка заведена униз, – стало бить, сиріч, усе що можна узято, більш нічого зідрать, – то такеє діло і швирнуть аж геть далеко на розсмотреніє, будучи, мишам, а далі і в архиву запакують.

Коли ж карлючка догори, то се, будучи сказать, означа, сиріч: узято, та і вам зосталось. По такому ділу, будучи, зараз шлють за прикосновенними і свідітелями. Такеє діло і сам секретар довгенько, будучи, читає, і судящі частенько, стало бить, прикосновенних к собі, сиріч, призивають, і прочеє, і прочеє, як водиться… (Квітка-Основ’яненко ).

Тобто перше закриття справи не обійшлося без хабаря, а слідчий поставив карлючку так, що можна ще взяти. І тільки після другого слідства була поставлена карлючка «усе що можна взято». Я повторю – не маю на це ніяких натяків, а тільки знаю з преси практику наших кривоохоронних органів: завжди краще відкупитись (якщо можна), ніж покладатись на кривосудіє.

Зрештою, і друге слідство закінчилось так само нічим, як і перше. Вся ця історія тягнулась зо два роки і вносила велику нервозність в життя Інституту. Єдину користь з неї мали слідчі, котрі не сиділи без роботи, а дбали за казьонні гроші й отримали (в порядку офіційного жалування) мабуть в двадцять чи тридцять разів більше, ніж та проблемна сума. Отак за Леоніда Даниловича Кучми дбали за економію бюджетних коштів!

Випадок Дудкіна не набув ніякого публічного розголосу, але він не був одиничним фактом переслідувань пам’яткоохоронців нашою державною владою. Уже за президенства проФФесора Януковича Служба безпеки України заарештувала начальника київського Управління охорони пам’яток Руслана Кухаренка, катувала його (так-так, катувала, і Кухаренко скаржився на це Уповноваженому з прав людини. І це було в поточних новинах – пошукайте самі в Мережі) і шукала – у чому б його звинуватити. Я не стежив за цим детально, але навіть у загальний потік новин потрапляли звістки, що статті звинувачення змінювались три чи чотири рази. Ясно, що кривоохоронці й самі не знали, в чому вони хотіли б його звинуватити, і діяли за принципом – була б людина, а стаття знайдеться.

Так що комуністична практика державного терору проти охоронців пам’яток (того ж Миколи Макаренка, того ж Федора Ернста, того ж Стефана Таранушенка…) не зникла, а тільки дещо змінила акценти («расстреливать по тщательном всех вин рассмотрении, но неукоснительно», як сказав класик). Ну, що було – те бачили, а на що спроможеться нова, революційна влада – ще побачимо. Сучасне українське кривосудіє ще чекає на свого Квітку-Основ’яненка чи Гоголя…

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 684

Модифіковано : 20.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.