Крим-татар-рестриктаза

Микола Жарких

Щоб відповісти на це запитання, обробимо роман спеціальним ферментом з групи рестриктаз, а саме крим-татар-рестриктазою, яка розділяє текст на фрагменти таким чином, що на початку кожного фрагменту розповідається про татар, і спробуємо стулити ці відомості докупи.

Шукав слушної нагоди вп’ястися пазурами в горло кримський хан Іслам-Гірей. [1, 7 – ось вам перший перехід розповіді на Іслам-Гірея! Незле для початку?]

Галайда обережно спитав:

– А татари?

Справді. про татар забули. Не дадуть спокійно жити. [1, 10]

[Б.Хмельницький сказав:] Хай пани бачать – договір у нас із ханом, бодай сказився б він, міцний. [1, 16]

Та й татари спокою не давали…

– Прогнати б їх, а може, і провчити, – сказав Гуляйдень, – даремно гетьман з ними панькається. [1, 34]

Уява воскресила в пам’яті недавні дні, коли пліч-о-пліч стояв його полк з загонами перекопського мурзи Тугай-бея, як кидалися вони у бій, коли бачили, що козаки вже врізалися у ворожі лави, і як під час невдач перші скакали назад, прагнучи швидше полишити поле бою. І завжди в обозі мали незліченну кількість бранців. Розповідь про татар викликала в серці Галайди гострий гнів. [1, 35]

Після клечальної неділі хан Іслам-Гірей прийде на поміч гетьману зі всією ордою. Стислось серце. Хмельницький знав, чого варта така допомога. Заплющив очі. Майнув широкий дикий степ, трава висока, биті шляхи, курява над ними, хижий крик: “Алла!” І тупіт сотень тисяч копит… А потому попелища, згарища, неволя для тисяч. [1, 53]

[Б.Хмельницький сказав:] Хан проти шляхти з нами піде не від щирого серця, У нього одна думка: і шляхту знесилити, і нам зв’язати руки й ноги. [1, 64]

[Донський отаман Старов сказав:] Королівське військо подолаєш, тоді й за татар візьмемось, не вперше буде нам з тобою [Б.Хмельницьким] їх воювати. Вони одним тішаться – щоб не дати нам об’єднатися, щоб жили ми у сварці та розбраті, а тоді легко грабувати землі наші. Тих спільників, Хмельницький, стережися. Шакал орлу не спільник. [1, 70]

[Б.Хмельницький сказав:] Тобі, Гладкий, іти увесь час в авангарді. Тримай око пильно, стеж за спільниками. Од хана всього чекати можна. В разі помітиш щось, не вагайся – удар як слід. Заґелґотять, я скажу: “Не відаю, сам Гладкий учинив”. Одвіт тобі давати. Зрозумів, Матвію? […]

Гладкий засопів і забурмотів під ніс:

– Зрозумів, гетьмане. Рахуба з тими татарами… [1, 75-76]

[Б.Хмельницький сказав:] Їдь до хана, скажи: гетьман і старшина на обід кличуть великого хана, його братів ясних, щоб їх пропасниця задушила, та славного візира. […] Коли хан до намету мого ввійде, щоб п’ятдесят раз гармати ударили і щоб усе козацтво в таборі кричало: “Слава!” І щоб сурми сурмили, як до бою. Та всі полки вишикувати, нехай бачить басурман, яка сила наша, нехай не забуває, що й під стіни Бахчисарая прийти можемо. [1, 114 – звісно, Бахчисарай ніяких стін не мав, але зміст погрози ясний]

[Під час зустрічі загону М.Тернового з татарами у степу]

– Що ж, рушимо, – обзивається один з козаків, – перевірили, люди свої, можна й рушати.

– Еге ж, свої, – загадково усміхаючись, так, що Карач-бей прикушує губу, говорить Терновий. [1, 158-159]

[Б.Хмельницький сказав:] Буде час – ми помстимося. Одразу за все – розумієш?

– А татари? – вперто не відступав Нечай.

– І татари свого діждуться. [1, 207]

[І.Неживий сказав:] Дай з одним ворогом упоратися – з шляхтою, а потім і татари свого діждуться.

– Може, краще одразу з ними покінчити, – сумовито проказав Мартин. [1, 239]

Тому [з державних міркувань] Тиміш сидить, незважаючи на гнів і огиду до пихатого хана і мурз; треба усміхатися, коли хочеться плюнути їм в обличчя, треба схиляти в уклоні голову і питатися про здоров’я, коли перед очима страшні муки нареченої козака Тернового, треба дарувати золоту стрілу ханові, коли волів би узріти її встромленою в його груди, багато чого треба робити всупереч велінню серця, але Тиміш все те робитиме, бо то є перетрактація. [1, 264]

Гетьман водночас тримав у полі зору Бахчисарай, розуміючи, що звідти треба чекати, як завжди, чогось лихого.

Щоразу, прагнучи попередити хитрість хана та підступність Сефер-Казі, він кипів від люті, ладен був полишити все і кинути всі сили на Бахчисарай. Але щоразу охолоджував свій запал думкою, що найстрашніший ворог тепер не Крим, а польська шляхта […] А увільнившись від її кормиги, можна розправитись і з Кримом. [1, 373]

Там, за Диким полем, сидів ще страшний і хижий ворог, віковічні грабіжники і кати. Ще не час було спочивати і тішити себе мріями. Мартин ворухнув плечима, наче скидав з себе тягар споминів, і почув слова Хмельницького:

– Визволивши народ з-під шляхетсько-панського ярма, мусимо ще подолати запеклого і страшного ворога – кримців і турків, які плюндрують землі наші і пекельно знущаються з людей наших. [1, 411]

Про цілування руки [ханові] ще гетьман у Чигирині наказав: “Такого не чини. Нехай йому, псу і здрайці, шакали руку цілують. Закарбуй собі – коли поцілуєш руку, се означатиме, то не ти цілуєш погану руку, а Україна вся. А за що? За ясир, за муки і сльози невільників, за братів наших, замордованих на галерах?” [2, 243]

Може, давно загинула Катря? Може, продали її в Туреччину? Тільки Іван Неживий запевняє, що татари гарних дівчат до Туреччини не віддають. Немалий розбрат через те між султанським візирем і ханом. [1, 237]

А дівчата – краще не згадувати. Під кожною стріхою плач і горе. Де там вони у чужій землі? Жорстоко кривдять і ганять їх бусурмени… [2, 159]

Краще б руки на себе наклала дівчина, ніж ганьби зазнать. [2, 197 – так розмірковує про долю своєї доньки, що потрапила у полон, І.Гуляй-День]

[Іслам-Гірей сказав:] Стривай, купець. Незрівнянних красунь дістанеш від мене для власного свого сералю. На Україні жінки краси небаченої і в роботі міцніші вола доброго. Вдень від них зиск у господарстві, а вночі насолода… [2, 230]

Число подібних фрагментів можна було б помножувати, але й так ясно, що всі персонажі, щойно заходить мова про татар, починають нудно тягнути одне і те ж: гади, нелюди, але нічого робити, дайте тільки з їхньою допомогою інших ворогів знищити, а вже потім вони свого діждуться. Чого “свого” – ніхто з персонажів докладно роз’яснити не береться, ніхто не прохоплюється, як розмірковано вчинити з кримськими татарами у випадку успіху походу в Крим, про який буцімто тільки й мріють “наші”. Можна гадати, – автор хоче цим натякнути, що з татарами вчинили б так само, як це відбулося в 1944 році, але говорити про це “радянському письменникові” зась. Відбулося – і все. Ані ганьби, ані хвали. Не вашого хахлацького розуму ця справа.

Аж до середини 1654 року татари були спільниками Хмельницького у боротьбі проти Польщі. Вони одні надавали практичну військову допомогу Україні тоді, коли жодна з великих держав виступити проти Польщі не квапилася. Спілка з Іслам-Гіреєм, укладена Хмельницьким в 1648 р., поклала початок міжнародному визнанню України, визнанню її як самостійної політичної сили. Цей союз одразу вивів заколот Хмельницького з розряду домових воєн і поставив його у розряд міжнародних конфліктів. Нехай ці союзники були не такі, як нам хотілось би, але хіба ж це виправдовує зраду щодо них, що її планують козаки у романі? Адже тим самим козаки показують, що з ними (попри їхні запевнення) надійного союзу укласти неможна, що вони змовляються з татарами тільки задля того, щоб ошукати їх і як слід підготуватися до нападу на Крим. Автор наш і подумати не може, що він тим самим виставляє своїх улюбленців – козаків – не стільки з вигідної, скільки з невигідної сторони. Невигода ця, по-перше, моральна, оскільки лицарство козаків розкривається через їхній намір нанести зрадницький удар у спину союзника; по-друге, політична, оскільки показує відсутність політичного розуміння у всіх, хто планує таку зраду. Дійсно, спілка з татарами має той плюс, що дає військову допомогу проти Польщі, і той мінус, що вони беруть платню ясирем на Україні. За приписами політичної логіки слід, зваживши ці обставини, вирішити, що вигідніше, і потім проводити цю політику в життя аж до тих пір, поки обставини не зміняться. А що ж робить великий дипломат і стратег Б.Хмельницький у романі? Запрошуючи татар на Україну, він допускає тим, щоб виявилися мінуси союзу, і в той же час намагається виправити ці мінуси дрібними зрадами (інструкція Гладкому), ставлячи тим самим під загрозу і отримання вигід від союзу. Хіба ж це мудра політика?

Що ж стосується моральної невигоди, то, звісно, треба пам’ятати про релятивістський характер етики Н.Рибака. Простою мовою, тоді, у ті героїчні роки панування класового підходу, етичним оголошувалося все, що вигідне московському начальству. Зрада оцінювалася тоді не в категоріях так званого абстрактного гуманізму, а тільки з точки зору реальності її здійснення, практичної вигоди від неї і приступності конкретних шляхів зради. Якщо все це було на місці, зрада оголошувалася такою, що відповідає нормам класової моралі, і тому не тільки допустимою, але й бажаною. Тому для Н.Рибака моє міркування про моральну невигоду було б геть незрозумілим. Це зараз ми, заразившись “гуманізмом”, зважаємо, що дуже погано мати звірине обличчя, і навіть оголосили програму побудови фашизму з людським обличчям. І всі ці міркування знову підводять нас до висновку, що у Н.Рибака ми дізнаємось не стільки про історію 1654 року, скільки про історію 1954 року.

Ненавидіти татар, зневажати їх як тварин, знищувати їх як скажених собак, виголошувати слова дружби таким тоном, щоб у татарина душа у п’яти ховалася – ось обов’язок усіх тиняючихся у романі осіб. Все це разом можна кваліфікувати як біологічний шовінізм – світогляд, досить поширений у так званій радянській літературі. Я не здивуюся, коли кримські татари почнуть наполягати на обмеженні поширення цього роману (скажімо, українці обурюються тим, що у Польщі збираються знімати кінофільм за романом Г.Сенкевича “Вогнем і мечем” – навіть у журналі “Жовтень” у 1989 р. був з цього приводу лист. То чому ж татарам не обуритись?)

При всій ненависті до татар персонажі роману не можуть нічого запропонувати – а як би їм хотілося побудувати відносини з Кримським ханством (не на засадах плати ясирем?). Ну, скажімо, зібрали б козаки сили, знайшли слушну хвилину і вдарили на Крим. Ну й що з того? Прийшли, погромили, спалили і пішли собі геть. Від цього ханство як самостійна політична сила з карти Європи не зникне (кожен може в цьому переконатись, вивчаючи досвід походу 1736 р., коли була виконана програма-максимум Б.Хмельницького: Бахчисарай було сплюндровано до грунту). Відсутність конструктивної політичної ідеї плюс сильна ненависть дають в сумі геноцид: знищити “усе поголів’я” татар – і кінець питанню. До цього висновку підводить нас Н.Рибак. Виправдання геноциду кримських татар набуло практичного значення після звершення факту геноциду; так що нема чого пояснювати, що і в даному випадку наш автор виявив таку ж чутливість до вимог епохи, як і в багатьох інших відмічених вище випадках.